Connect with us

Думка експерта

Провокування підкупу: справи, про які мовчать

Опубліковано

on

Олексій БАГАНЕЦЬ,
заступник Генерального прокурора України
(2000–2002, 2005–2006, 2014–2015 рр.),
кандидат юридичних наук, адвокат,
заслужений юрист України

Хіба можливо шляхом провокацій злочинів забезпечити протидію корупції, насамперед у вищих ешелонах влади, чим сьогодні продовжують займатися наші правоохоронці? Автор цих рядків давно переконався, що шляхом провокацій пропозиції, обіцянки та одержання неправомірної вигоди, як і інших злочинів, забезпечити протидію їм неможливо. Говорити про те, що саме за часів постмайданівської України набула поширення подібна практика, було б не зовсім об’єктивно. І раніше, в дореволюційні часи, такими забороненими методами грішили оперативні підрозділи і СБУ, й тодішньої міліції, особливо їх спецпідрозділи по боротьбі з корупцією та організованою злочинністю.

«Кадрові хабародавці»

Будучи тривалий час прокурором, я не належав до числа прихильників подібних методів боротьби з корупцією і завжди принципово реагував на такі факти провокацій (тоді ще хабарів) і використання для таких цілей здебільшого осіб, які, нібито, добровільно співпрацювали з правоохоронними органами й виступали як так звані «торпеди». Доходило навіть до того, що таких «добровільних помічників» використовували як кадрових хабародавців одночасно різні правоохоронні органи й навіть у різних областях нашої держави. Звісно, суди, викриваючи подібні факти, переважно не сприймали здобуті таким шляхом докази і зазвичай виправдовували підсудних або тривалий час зволікали з розглядом цих справ, а потім повертали їх на додаткове розслідування (це до ухвалення нового КПК України 2012 року).

Але вже після Революції Гідності найвищі посадові особи нашої держави й навіть сам гарант Конституції, а також частина політиків і ті ж «грантоїди», почали активно ініціювати узаконення провокації підкупу. Звісно, у всіх названих ініціаторів мотиви подібних закликів були різні. Але головне, що такі декларації та заяви не ґрунтувалися на вимогах національного законодавства й суперечили практиці Європейського суду з прав людини.

Провокація підкупу — незаконна

Із цього приводу можна дискутувати, бо, справді, в тих же США провокація підкупу значною мірою є узаконеною, в той час як у нас — ні. Ба більше, в Україні за такі дії передбачена кримінальна відповідальність. Але провокативні заклики про негайне внесення змін до нашого законодавства та відвертий тиск на керівництво держави так званих партнерів і фінансистів, насамперед — із-за океану, під виглядом необхідності посилення боротьби з корупцією призвели до негативних наслідків. Наші правоохоронці, особливо НАБУ і САП, які й не приховують своєї орієнтації на закордонні центри впливу, розпочали на свій розсуд застосовувати таку незаконну практику провокацій підкупу. Тим більше в умовах, коли прокурорський нагляд за додержанням законів про оперативно-розшукову діяльність та вимог КПК України фактично зруйнований, а судовий контроль за діяльністю органів досудового розслідування та оперативно-розшукової діяльності майже відсутній. Судова система за останні три роки настільки знекровлена, а судді залякані як внаслідок так званої судової реформи, так і різними антикорупціонерами, що служителі Феміди сьогодні бояться приймати навіть законні рішення.

Загрозлива тенденція

Про організовані НАБУ за відсутності належного прокурорського нагляду з боку САП дуже схожі провокації підкупу стосовно народних депутатів Максима Полякова і Борислава Розенблата, а також першого заступника Голови Державної міграційної служби України Діни Пімахової говорили в ЗМІ більше ніж достатньо. Зокрема, лунали й по-справжньому професійні висновки та судження. Хотів би зупинитися на тих фактах, про які у пресі чомусь промовчали. А на мою думку, на них потрібно звернути увагу, бо вони в сукупності вже свідчать про загрозливу тенденцію і створюють прецеденти, від яких постраждають як наші громадяни, так і Україна в цілому. Поширення подібної практики, а точніше — її нав’язування Україні з-за кордону, підриває й основи нашої державності.

Безпрецедентний факт провокації підкупу було застосовано щодо мера Вишгорода Київської області. Працівники СБУ по м. Києву та області, спільно й під прикриттям прокуратури Київської області, ще в 2015-му чи на початку 2016 року спровокували й без жодних законних підстав затримали останнього, начебто, «на гарячому», під час одержання неправомірної вигоди (хоча це й не відповідало дійсності). Після того йому було необґрунтовано повідомлено про підозру, взято під варту й навіть відсторонено від займаної посади.

Найбільш неприйнятним і цинічним було те, що всі ці заходи процесуального примусу були застосовані на підставі показань — наголошую — єдиної особи, яка, до того ж, діяла під чужим ім’ям за надуманим оперативними працівниками сценарієм. Пізніше заява «хабародавця» про обставини участі в цій події була викладена в інтернеті й шокувала багатьох експертів. Попри розкриття цієї небаченої за розміром і цинічністю «спецоперації» з усунення вказаного керівника органу місцевого самоврядування від займаної посади, втручання в її вирішення навіть апеляційного суду, який фактично і викрив незаконні дії оперативних працівників та прокуратури, це не відновило доброго імені міського голови. Адже внаслідок відсутності належного прокурорського нагляду, а точніше — відсутності взагалі в Київській області районного прокурора, а в Україні — Генерального прокурора, цю фактично сфальсифіковану справу все одно було спрямовано до суду з обвинувальним актом.

Цей приклад є показовим і з тієї причини, що ставить під сумнів загальні обвинувачення нинішнього Генпрокурора на адресу НАБУ за, начебто, допущені провокації щодо вказаних вище народних депутатів і однієї з керівництва Міграційної служби. Адже він сам у ситуації з вишгородським міським головою якщо й не був причетним до організації цього беззаконня, то, напевно, знав про нього й міг не допустити завідомо незаконного притягнення цієї особи до кримінальної відповідальності, перешкодити подальшій фальсифікації кримінальної справи та відновити справедливість.

Але цього не зробив. Тому, коли чую його заяви про досягнення в частині встановлення справедливості в діяльності органів прокуратури, мені стає соромно за ту державну структуру, в якій я прослужив понад 35 років!

Хабар Холодницькому

Про те, що наші нинішні «борці з корупцією» взяли на озброєння подібну практику провокацій одержання чи дачі неправомірної вигоди насамперед задля піару, а не для реального вжиття заходів щодо протидії цьому злу, свідчать й інші випадки, не менш кричущі ніж наведені вище. Вони чомусь не були предметом відповідної реакції з боку суспільства.

Перший такий випадок був оприлюднений САП і Генпрокуратурою як свідчення чесності й непідкупності головного антикорупційного прокурора. Ними було затримано двох суддів одного з районних судів м. Дніпра, які, начебто, намагалися вручити Назару Холодницькому в його службовому кабінеті неправомірну вигоду за прийняття рішення про закриття справи проти одного з цих суддів, якого НАБУ звинувачувало в корупції. Незважаючи на те, як широко був розпіарений цей факт, за кілька днів про нього всі замовкли, й складається враження, що й забули. Тому абсолютно не дивно, що про результати розслідування цього очевидного кримінального правопорушення, якщо воно насправді мало місце, організатори зазначеного «дійства» до цього часу не поінформували суспільство. Але в мене виникають, особливо в світлі останніх подій за листопад—грудень минулого року, сумніви: чи у відповідності до вимог чинного законодавства були запідозрені (а через ЗМІ — вже й фактично звинувачені) названі двоє суддів?

Виходячи з аналізу цієї ситуації, виникають закономірні запитання: яким чином ці судді, іногородні жителі, змогли встановити контакт із керівником САП і провести з ним перемовини на предмет вчинення ним дій з використанням свого службового становища з метою звільнення судді від кримінальної відповідальності, і чому антикорупційний прокурор взагалі пішов на таку розмову? Хто з них під час цієї першої розмови чи контакту обмовився про винагороду за вчинення Антикорупційною прокуратурою дій на їхню користь? Якщо припустити, що саме хтось із названих суддів запропонував винагороду, то як на це зреагував антикорупційний прокурор: категорично заперечив подібний подальший розвиток подій і відкинув цю пропозицію чи, навпаки, погодився вести подальші перемовини з цього приводу? Хто назвав конкретну суму винагороди, тобто неправомірної вигоди? Якщо хтось із суддів, то як на це відреагував сам Холодницький: категорично заперечив і припинив з ними не тільки розмови, а головне — зустріч, і відкинув будь-які контакти в майбутньому?

Далі: яким чином, на яку дату, час і місце була домовленість про наступну зустріч з метою вже передачі неправомірної вигоди й чи було попередньо обумовлено її суму чи розмір? За чиєю пропозицією місцем передачі грошей було визначено службове приміщення Антикорупційної прокуратури, зокрема, службовий кабінет Холодницького? На якому етапі цих перемовин останній повідомив детективів НАБУ чи Генерального прокурора про те, що йому збираються передати неправомірну вигоду і за що саме? Чи всі розмови Холодницького та цих суддів супроводжувалися аудіо- та відеозаписом, в тому числі як телефоном, так і під час особистих зустрічей? Скільки було таких розмов, в яких фактично Холодницький підтримував подібні переговори, тим самим не припинивши їх, не заперечуючи й не відкидаючи подібних пропозицій, чим фактично сформував впевненість своїх співрозмовників у можливості або навіть необхідності передачі йому цієї неправомірної вигоди? Яким чином вдалося названим суддям пройти з такою сумою грошей в охоронюване службове приміщення САП, а тим більше — до службового кабінету Холодницького, в приймальні якого, напевне, обов’язково обшукують усіх сторонніх відвідувачів, тим більше підозрюваного у справі чи посередника в його інтересах?

Відповідь на всі ці запитання напрошується одна: якби під час першої зустрічі чи контакту з вказаними суддями (чи суддею) у відповідь на такі пропозиції за неправомірну вигоду закрити кримінальну справу головний антикорупційний прокурор категорично відкинув подібні пропозиції і припинив контакти з цими особами (чи особою), які запропонували дати йому неправомірну вигоду, то і цього злочину не сталося б. А тепер самі подумайте: чи могла мати місце в цьому випадку провокація вчинення злочину названими суддями?

Миколаївщина: стиль схожий

Ще більше здивувала пресконференція прокурора Миколаївської області, яку він провів за участі голови обласної державної адміністрації. Ви тільки вдумайтесь: деякі нинішні керівники регіональних прокуратур вже дійшли до того, що замість принципового реагування на порушення закону під час оперативно-розшукової діяльності та в ході здійснення досудового розслідування займаються самопіаром або допомагають із використанням свого службового становища піаритися тому ж голові обласної державної адміністрації. Який, до речі, в тій ситуації був заявником і, мабуть, свідком у конкретному кримінальному провадженні. З їхнього спільного повідомлення у ЗМІ стало відомо, що вони «героїчно» розкрили суспільно дуже небезпечний злочин, пов’язаний, начебто, з тим, що один з керівників підприємства області намагався дати неправомірну вигоду цьому голові ОДА. Але якщо б і ви, шановні читачі, поставили їм запитання, які в мене виникли до ГПУ та антикорупційного прокурора в попередньому випадку, то з їхніх об’ємних відповідей зробили б висновок, який був би дуже схожим на мій: в таких ситуаціях, при такій віддаленості вказаних службових осіб від суб’єктів дачі неправомірної вигоди вчинити подібний злочин без відповідної провокації з боку правоохоронних органів об’єктивно неможливо! До речі, в цій справі теж результат розслідування невідомий.

Гонитва за дешевим піаром

Я також просто не вірю, що подібними пропозиціями за неправомірну вигоду вчинити якісь дії по службі, в тому числі й незаконні, було заподіяно названим високопосадовцям «непоправної моральної шкоди», у зв’язку з чим потрібно було штучно створювати умови для підкупу, тобто фактично провокувати таких осіб до вчинення злочину. Причина зрозуміла — гонитва за дешевим піаром.

А найголовніше, що я сумніваюсь у судовій перспективі обох вказаних справ. У всякому випадку, таке враження склалося не в мене одного, а і в інших експертів.

Так, слід визнати, що подібні випадки (намагання дати хабар) були й могли виникати на практиці, але вони мали місце в таких ситуаціях, де відповідні службові особи були заскочені подібною пропозицією зненацька, коли ситуації з пропонуванням неправомірної вигоди (хабарів) були спонтанні, раптово виникли, без будь-яких попередніх зустрічей із посадовцями і тим більше — цілеспрямованих перемовин. Для прикладу уявімо ситуацію, що дорожньою поліцією виявлено порушення Правил дорожнього руху, при цьому затриманий в автомашині в п’яному вигляді водій одразу ж намагається вручити неправомірну вигоду поліцейському. Друга ситуація, коли громадянин прийшов до лікаря з метою одержання лікарняного листа, а йому відмовили, в зв’язку з чим він і намагався передати гроші лікарю тощо.

Але наші так успішно «реформовані» правоохоронні органи в гонитві за дешевою популярністю та з метою піару, на превеликий жаль, фактично йдуть на провокування вчинення злочинів особами, які взагалі до цього не планували вчиняти подібних кримінальних правопорушень, якби їх до цього не схилили самі правоохоронці або особи, які діяли за їхніми вказівками.

Головне, що потрібно пам’ятати нашим «борцям з корупцією»: і на них розповсюджуються загальні засади кримінального провадження, передбачені ст. 7 КПК України, серед яких і такі, як верховенство права, законність, презумпція невинуватості та забезпечення доведеності вини тощо. «З поганими законами й хорошими посадовцями цілком можна правити країною. Але якщо посадовці погані, не допоможуть і найкращі закони», — справедливо зауважив свого часу Отто фон Бісмарк.

Джерело: Юридичний вісник України

Думка експерта

Колапс органів досудового розслідування: чого чекати в березні?

Опубліковано

on

Дмитро Никифоров, адвокат

Слідчі, прокурори й адвокати нині задаються питанням: чи встигнуть правоохоронці зареєструвати органи досудового розслідування як юридичні особи до 15 березня цього року? І куди подавати клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження після вказаного терміну?

Мова про «березневі» зміни в ч. 2 ст. 132 Кримінального процесуального кодексу України. Ініціатор змін – народний депутат А. Лозовий. У новій редакції стаття виглядатиме так: «Клопотання про застосування заходів забезпечення кримінального провадження на підставі ухвали слідчого судді подається до місцевого суду, в межах територіальної юрисдикції якого знаходиться (зареєстрований) орган досудового розслідування як юридична особа».

Цікаво, яку ідею закладав у такі зміни законодавець? Стимулювати правоохоронців впорядкувати структуру, знову вивести Україну в першість країн за кількістю позовів до Європейського суду з прав людини, чи перевірити на міцність судову систему? На сьогодні, наприклад, територіальні відділи Нацполіції не зареєстровані як юридичні особи. Можете пересвідчитися самі, просто «пробийте» будь-який територіальний відділ поліції в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань. У реєстрі зареєстровані як юридичні особи лише головні управління в областях.

Натомість стаття 15 Закону України «Про Національну поліцію» визначає територіальні органи поліції як юридичні особи публічного права в Автономній Республіці Крим, областях, містах Києві та Севастополі, районах, містах, районах у містах та як міжрегіональні. Але керівництво поліції так і не спромоглося провести організаційну роботу щодо реєстрації на місцях.

Є обґрунтовані підстави вважати, що ситуація не зміниться. Як мінімум за два місяці слідчих повинні були повідомити про переведення в штат новоствореної юридичної особи, але поки ніхто цього не зробив.

І якщо ситуація не зміниться, то, наприклад, один із найзавантаженіших у країні Шевченківський районний суд м. Києва стане місцем прийому (і розгляду?) клопотань слідчих Нацполіції всієї Київської області. Саме завдяки тому, що в Шевченківському районі м. Києва зареєстроване як юрособа Головне управління Нацполіції в Київській області. Додамо до цього правила про аудіо- відеофіксацію й отримаємо новий тип суду — суд, заблокований законом.

Але ж не слідчими єдиними. Адвокати також часто звертаються із клопотаннями про тимчасовий доступ до речей і документів або проведення обшуку. Цікаво, скільки часу розглядатиме суд таке клопотання і чи взагалі буде в ньому сенс, якщо після подачі мине кілька місяців?.

Ймовірно, що з 15 березня 2018 року адвокати зможуть ефективніше захищати клієнтів під час обрання запобіжного заходу в суді. Просто в судовому засіданні зайти в реєстр юросіб і перевірити, слідчий якого органу досудового розслідування подав клопотання, і чи зареєстрований орган досудового розслідування як юридична особа. Якщо ні, слідчий, скоріш за все, порушив правила підсудності й суд відмовить у задоволенні його клопотання.

Що далі? Вірогідніше за все законодавець не скасує зміни. Тому правоохоронці десь ближче до 17 години 14 березня вкотре продемонструють усю свою наполегливість і заблокують реєстраторів у своїх кабінетах, або депутатів у Верховній Раді. У будь-якому випадку, когось та й мусять заблокувати. Адже не зможуть правоохоронці сидіти мовчки й спостерігати, як руйнується судова система.

А ви як вважаєте, чи зареєструють територіальні органи досудового розслідування до 15 березня 2018 року?

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Централізація в затвердженні тем дисертаційних досліджень — перешкода чи запобіжник? (Запрошення до дискусії)

Опубліковано

on

Микола Кучерявенко, перший віце-президент НАПрНУ, завідувач кафедри фінансового права Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, доктор юридичних наук, кандидат економічних наук, професор, академік НАПрНУ

Останні десять або навіть більше років у наукових дослідженнях з правознавства, результатом яких має бути отримання диплома доктора наук або доктора філософії (кандидата наук), сформувалася сумна тенденція, що породжує низку негативних явищ та наслідків. Щорічний аналіз тем дисертаційних досліджень, запропонованих здобувачам у юридичних ВНЗ, дозволяє дійти висновку щодо складного та суперечливого уявлення: яку тему дисертації можна затверджувати, а яку ні? Така тенденція має відношення практично до всіх без виключення спеціальностей, але найбільш концентровано вона сфокусована в спеціальності 12.00.07.

                                             Загальне враження

Із знайомства з темами, які затверджено вченими радами, складається враження, щодо сфери адміністративно-правового аналізу може потрапити все, що завгодно. Достатньо лише назву почати з «Адміністративно-правове регулювання…» та додати до цього будь-який пласт суспільних відносин, який взагалі має регулюватись правом, і тема готова. Це породжує відверті нісенітниці, коли науковий керівник, вчена рада (не кажучи вже про здобувача) демонструє власну поверховість або необізнаність у тому, що має досліджуватися.

Деякі приклади

Це явище сформувалося задовго до сьогодення, а його результатом стає захист дисертаційних робіт, які нівелюють дослідницьку складову в адміністративно-правовій науці, «розмивають» її змістовне наповнення. Як приклад, слід навести деякі дисертації, що виконувалися та захищалися протягом минулих років у спеціалізованих вчених радах: Адміністративно-правові засади підвищення іміджу судової влади в Україні (Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ МВС України, 2015 р.); Адміністративно-правові засади державного та самоврядного регулювання використання та охорони земель оборони в Україні (Національний авіаційний університет, 2015 р.); Адміністративно-правові засади контрольно-наглядової діяльності органів прокуратури за дотриманням прав, свобод та законних інтересів громадян у державному управлінні (Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ МВС України, 2015 р.); Адміністративно-правові засади забезпечення екологічного правопорядку (Національний університет «Львівська політехніка», 2015 р.); Адміністративно-правові відносини, що виникають за участю органів прокуратури (Державний науково-дослідний інститут Міністерства внутрішніх справ України, 2016 р.); Адміністративно-правове регулювання у сфері телебачення і радіомовлення в Україні (Дніпропетровський державний університет внутрішніх справ МВС України, 2017 р.); Адміністративно-правові засади забезпечення особистої безпеки засуджених у виховних колоніях України (ВНЗ «Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», 2017 р.); Адміністративно-правове забезпечення організації боротьби з організованою злочинністю, що супроводжується корупційними зв’язками (Сумський державний університет, 2017 р.).

Хотів би більш докладно акцентувати увагу саме на темах, які входять до спеціальності 12.00.07 – адміністративне право і процес; фінансове право; інформаційне право. Зрозуміло, що мені складно проаналізувати всі запропоновані теми. Більше того, скласти власне враження зможе кожен, коли ознайомиться з відповідним переліком, який буде невдовзі виданий Національною академією правових наук України. Досить умовно можна виділити декілька типів суперечливих або хибних напрямків дисертаційних досліджень , які пропонуються в 2018 році.

1.Немає постановки проблеми, доцільної для аналізу на рівні дисертаційного дослідження.

Особливо суперечливо ця проблема виглядає щодо досліджень на здобуття наукового ступеню доктора юридичних наук. Відповідно до п. 10 постанови Кабінету Міністрів «Про затвердження порядку присудження наукових ступенів» No 567 від 24 липня 2013 року докторська дисертація повинна містити наукові положення та науково обґрунтовані результати…, що розв’язують важливу наукову або науково-прикладну проблему… Але «важливість» наукових або науково-прикладних проблем, запропонованих у багатьох із докторських дисертацій, може викликати лише сумну посмішку.

Доктор наук:

— «Адміністративно-правове забезпечення прав громадян, засуджених до позбавлення волі в Україні» (складно погодитись із такою редакцією, адже забезпечуються не права як такі, а їх реалізація);

— «Адміністративно-правові засади розмежування повноважень між органами виконавчої влади і органами місцевого самоврядування» (більше того, ця тема сформульована некоректно, адже розмежування подібних повноважень є предметом конституційного права);

— «Адміністративно-правове забезпечення службово-бойової діяльності Національної гвардії України».

Доктор філософії:

— «Інформаційно-технічне забезпечення оперативних органів Національної поліції: стан та проблеми інформатизації» (не зрозуміло, в якому сенсі ця тема взагалі відноситься до правового дослідження);

— «Адміністративно-правові засади запобігання конфлікту інтересів» (не визначено при формулюванні теми, про конфлікт інтересів яких суб’єктів та в яких відносинах ідеться);

— «Систематизація права електронних комунікацій: теоретичні та практичні аспекти (систематизація має стосуватися законодавства, а не права, більше того, не зрозуміло про об’єктивне чи суб’єктивне право йдеться, якщо про останнє, то якого суб’єкта це стосується?»;

— «Адміністративно-правові засади присяги в сфері публічної служби» (присяга не може досліджуватися в сенсі її адміністративно-правових засад, має йтися про відносини);

— «Адміністративно-правове регулювання післядипломної освіти поліцейських в Україні»;

— «Забезпечення законності та дисципліни в діяльності патрульної поліції»;

— «Адміністративно-правове забезпечення професійного навчання поліцейських»;

2.Теми, які не відносяться до паспорту спеціальності 12.00.07.

Зрозуміло, що додавання словосполучення «Адміністративно-правове регулювання…» не дає підстав втручатися в галузеве дослідження, яке до паспорту спеціальності 12.00.07 не має жодного відношення. Саме тому навряд чи послідовно затверджувати теми, які відносяться до інших галузей права (аграрного права – 1, 8; права соціального забезпечення – 2, 4, 6, 10; муніципальне право – 3, 5, 7; господарське право – 9), в якості напрямів дисертаційних досліджень за спеціальністю 12.00.07.

Доктор наук:

— «Адміністративно-правове регулювання фінансування аграрної сфери України».

Доктор філософії:

— «Адміністративно-правові механізми регулювання соціально-трудових відносин в Європейському Союзі»;

— «Відносини між органами місцевого самоврядування та співвласниками багатоповерхових будинків: адміністративноправовий аспект»;

— «Адміністративно-правове регулювання сфери соціального забезпечення та соціального захисту населення в Україні»;

— «Система стримувань і противаг у діяльності органів місцевого самоврядування: теоретико-правові засади»;

— «Адміністративно-правове регулювання соціального захисту людей з інвалідністю»;

— «Адміністративно-правовий статус Міністерства оборони України»;

— «Суб’єкти адміністративно-правового регулювання у сфері охорони навколишнього природного середовища в Україні;

— «Адміністративно-правові засади державного регулювання іноземного інвестування в Україні»;

— «Адміністративно-правові засади правового і соціального захисту працівників Національної поліції в умовах реформування правоохоронної системи України».

3.Теми, які в схожих редакціях традиційно майже кожного року пропонують- ся для наукового пізнання.

Доктор наук:

— «Адміністративно-правові засади забезпечення безпеки на автомобільному транспорті».

Доктор філософії:

— «Організаційно-правове забезпечення безпеки дорожнього руху патрульною поліцією»;

— «Адміністративно-правовий статус учасників дорожнього руху»;

— «Адміністративно-правовий статус патрульної поліції України»;

— «Адміністративно-правове забезпечення безпеки дорожнього руху органами Національної поліції України»;

— «Адміністративно-правовий статус суб’єктів правовідносин в сфері безпеки дорожнього руху».

4.Теми, що містять редакційні (або принципові) хиби у визначенні предмету дослідження.

Доктор наук:

— «Застосування джерел адміністративного права в судочинстві України» (тема сформульована некоректно, адже застосовуються не джерела права, а норми права, що містяться у відповідному джерелі);

— «Адміністративно-правове забезпечення прав громадян, засуджених до позбавлення волі в Україні» (забезпечуються не права як такі, а їх реалізація).

Доктор філософії:

— «Адміністративні стягнення у сфері митних правовідносин в Україні» (адміністративні стягнення не можна розглядати в сфері правовідносин, точніше — стягнення за порушення законодавства);

— «Адміністративно-правове регулювання фінансового забезпечення поліції в Україні: сучасний стан та перспективи розвитку» (подібні відносини мають регулюватися фінансово-правовими засобами);

— «Правові засади забезпечення дохідної частини місцевих бюджетів в умовах децентралізації влади» (забезпечувати можна надходження, які формують доходну частину місцевого бюджету, а не безпосередньо дохідну частину місцевого бюджету);

— «Особливості розгляду адміністративними судами справ щодо публічних закупівель за участю Антимонопольного комітету України» (тема сформульована некоректно, оскільки особливості мають визначати зміст роботи, а не її назву);

— «Зміст та реалізація процесуального розсуду адміністративного розсуду адміністративного суду першої інстанції» (тема сформульована некоректно, адже не узгоджуються процесуальний та адміністративний розсуд);

— «Адміністративно-правовий статус суддів в Україні» (статус суддів регулюється конституційними нормами, а не адміністративно-правовими засобами);

— «Адміністративно-правове забезпечення бюджетної безпеки України «(тема сформульована некоректно, адже не зрозуміло, що таке бюджетна безпека, і яке відношення до бюджетного регулювання має адміністративно-правове забезпечення);

— «Правове регулювання інформаційних правовідносин у сфері оподаткування» (тема сформульована некоректно, адже, по-перше, правовідносини не можуть бути об’єктом правого регулювання, бо вони вже врегульовані правовими нормами» (суспільні відносини — так), та, по-друге, в такому випадку вони будуть податковими правовідносинами);

— «Процесуальний порядок судових рішень в адміністративному судочинстві» (судові рішення не є матеріальною категорією, щодо якої можна застосувати процесуальний порядок. «Процесуальний порядок прийняття судових рішень…» — точніше);

— «Адміністративно-правові засади діяльності Антикорупційного суду в Україні» (тема сформульована некоректно, адже подібні засади можуть бути нормативними або законодавчими);

— «Адміністративно-правові основи впровадження прецедентного права при здійсненні правосуддя в Україні» (впровадження прецедентного права неможливе, до того ж, це не є предметом адміністративно-правового регулювання);

— «Правове регулювання та особливості оподаткування адвокатської діяльності в Україні» (особливості мають визначати зміст роботи, а не її назву, до того ж, оподатковується діяльність адвоката, чи той дохід, який отримує адвокат);

— «Правовий статус ліцензійних платежів в податковому праві України» (тема сформульована некоректно, оскільки: а) статус має особа, суб’єкт, а не об’єкт – ліцензійний платіж, до якого доцільно застосовувати категорію режиму; б) ліцензійні платежі не входять до переліку податків та зборів (ст. 9—10 ПКУ); в) ліцензійні платежі не можуть розглядатися в податковому праві, як сукупності податково-правових норм, а можуть бути складовою податкової системи України, де вони за ПКУ відсутні);

— «Проблеми правового регулювання посередників на поза-біржовому ринку» (правовому регулюванню підлягають не посередники, а відносини, до того ж, у цій ситуації можна б було ще досліджувати статус таких учасників відносин, але ж ці відносини не відповідають паспорту спеціальності);

— «Адміністративно-правове регулювання на вчинення насильства в сім’ї» (тема сформульована некоректно, оскільки «правове регулювання на вчинення» гарантує, а не запобігає застосуванню насильства в сім’ї, фактично в такій редакції йдеться про дослідження адміністративно-правових засобів застосування насильства в сім’ї, та в цілому тема не відповідає паспорту спеціальності);

— «Фінансово-правове регулювання державної реєстрації суб’єктів господарювання в Україні» (державна реєстрація суб’єктів господарювання не є предметом фінансово-правового регулювання);

— «Адміністративні процедури як засіб запобігання корупції» (тема сформульована некоректно, потребує редакційного уточнення щодо природи адміністративних процедур, до того ж, запобігання корупції – є предметом дослідження в межах спеціальності 12.00.08).

Постскриптум

Згадалися радянські часи. Незважаючи на те, що це вже минуле для незалежної України, хотілося б підкреслити, що, мабуть, не всі особливості, які були пов’язані з організацією наукових досліджень, доцільно забувати. При затвердженні кафедрою та вченою радою будь-якої теми дисертаційної роботи така інформація спрямовувалася до ВАК СРСР і лише після отримання довідки звідти про доцільність дисертаційного дослідження за затвердженою темою, починалася робота над дисертацією. До цього моменту тема не вважалася затвердженою.

Сучасні наукові роботи в Україні об’єктивно вимагають захисту від псевдонаукових текстів та порожнього перероблення підручників у дисертації або навіть плагіату. Вже давно настав час утворити певний запобіжник ненаукових або хибних напрямків, по яких спрямовується спроба молодих науковців щось привнести для підняття рівня наукового розуміння тієї чи іншої проблеми. Таким запобіжником має бути надання дозволу та відповідного права «вето» на дослідження за певним напрямком окремим учасникам відносин. Таким учасником може бути як окремий орган, так і існуючі, але головне, щоб таку оцінку давали саме науковці, а не адміністратори від науки. На мій погляд, подібне повноваження доцільно формалізувати за Національною академією правових наук України, оскільки за змістом вона вже досить тривалий час щорічно робить цю кропітку та непросту роботу. До того ж, складно уявити більш фахове зібрання вчених, які найбільш об’єктивно та досконало зможуть це зробити.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Наказне провадження в «новому» господарському процесі

Опубліковано

on

Семен Яценко, юрист відділу Інституту економіко-правових досліджень НАН України

Довгоочікуваною стратегією судової реформи варто було б назвати спрощення судових процедур, пришвидшення розгляду справи та, разом із тим, розвантаження судової системи від невиправданої кількості судових справ.

Хоча стратегічне цілевизначення обіцяло позитивні зміни в юридичній практиці, лише теоретичне порівняння нововведень і «старого» законодавства свідчить про дещо інше. Новоприйнятий Господарський процесуальний кодекс України містить Розділ ІІ «Наказне провадження», який очевидно був запозичений із попереднього Цивільного процесуального кодексу України.

Традиційно, як і за попереднім ЦПК, стягненню в порядку наказного провадження підлягають безспірні суми заборгованості. Так, на відміну від достатньо розгорнутого переліку договірних відносин, щодо яких може бути виданий судовий наказ по Цивільному процесуальному кодексу, Господарський процесуальний кодекс містить лише два критерії до визначення допустимості справи до наказного провадження: сума вимоги не перевищує 176 200 грн, тобто сто розмірів прожиткових мінімумів для працездатних осіб, скоріш за все на момент подачі заяви, а не укладення договору (Відповідно до ст. 7 Закону «Про державний бюджет України на 2018 рік» у період із 1 січня по 30 червня 2018 р. прожитковий мінімум для працездатних осіб визначений у розмірі 1 762 грн), та наявність договору в письмовій формі.

Не складні арифметичні підрахунки дозволяють визначити розмір судового збору за подачу заяв про видачу та скасування судового наказу: 176,20 грн. та 88,10 грн. відповідно (згідно підпунктами 21 та 22 п. 2 ч. 2 ст. 4 Закону України «Про судовий збір» за подачу заяви про видачу судового наказу та заяви про скасування судового наказу сплачується судовий збір у розмірі 0,1 та 0,05 розміру прожиткового мінімуму працездатної особи станом на 01 січня року, в якому відповідна заява подається).

До набрання чинності Господарським процесуальним кодексом України, єдиною альтернативою судовому розгляду спору було попереднє нотаріальне посвідчення договору з наступним вчиненням виконавчого напису нотаріуса. Оскільки в Україні функціонують як приватні нотаріуси, так і державні, то витрати на послуги нотаріуса значно різняться. За нотаріальне посвідчення договору та подальше вчинення виконавчого напису має бути сплачено державного мита у розмірі 1 762 грн та 1 700 грн відповідно.

Для наочності в наведених калькуляціях застосовувалася умовна ціна договору, котра дорівнює максимальній сумі, з якою справа може бути допущена до наказного провадження, тобто сто прожиткових мінімумів для працездатних осіб. Таким чином, мінімальні витрати на нотаріальні послуги становитимуть 3 462 грн «проти» 264,30 грн судового збору.

Вважаємо ці витрати мінімальними, оскільки не враховуємо вартість послуг приватного нотаріуса чи адвоката відповідно, сплату виконавчого збору та послуг, зокрема, приватного виконавця. Окрім цього, виконавчий напис може бути визнаний таким, що не підлягає виконанню, а розгляд судової справи продовжиться в позовному провадженні з підвищенням ставки судового збору, що, в свою чергу, означає збільшення витрат.

Зазначимо, що офіційна ставка державного мита за нотаріальне посвідчення договору не може бути меншою за 17 грн, а за вчинення виконавчого напису — 51 грн і не більше ніж 1 700 гривень. Враховуючи, що ця ставка прив’язана до 1% ціни договору, можна порахувати поріг зміни ставки: розмір ставки за посвідчення договору залишатиметься 17 грн при ціні договору до 1 700 грн, а при сумі більшій ніж 1 700 гривень дорівнюватиме 1 відсотку. Розмір ставки за вчинення виконавчого напису залишатиметься 51 грн при ціні договору до 5 100 грн, а при більшій сумі – дорівнюватиме 1 відсотку. Максимальною ціною договору, яка впливатиме на суму державного мита є 170 000 гривень. При подальшому збільшенні розміру ціни договору, ставка державного мита зафіксована на позначці 1 700 гривень.

Пригадуючи, що розмір суми вимоги, котра розглядатиметься в наказному провадженні, не може бути вищою ніж 176 200 грн, ми бачимо, що розмір витрат на нотаріальний процес все одно буде більшим.

Тобто на відміну від витрат на нотаріальне посвідчення, для якого як бачимо, характерна диференційованість, витрати на розгляд справи в наказному проваджені більш «лояльні», особливо це стосується договорів із ціною плюс.

Вважаємо, що «дешевий» судовий розгляд справи, в порівнянні із нотаріальним процесом, призведе не до зменшення, а до збільшення навантаження господарських судів при розгляді такої категорії справ. Звісно, суми сплаченого судового збору спрямовуються до державного бюджету України, так само, як і суми сплаченого державного мита, – тобто незалежно від застосовуваної форми процесу державний бюджет «у плюсі».

Натомість «принадою» нотаріального процесу є його швидкість: на вирішення питання про видачу судового наказу ГПК відводить 5 днів із подальшим строком набуття ним чинності, у той самий час як на нотаріальне посвідчення договору та вчинення виконавчого напису знадобиться витратити години.

Проаналізувавши нововведення, необхідно констатувати, що зміни до господарського процесу щодо наказного провадження не можуть призвести до розвантаження судів, на які відтепер покладено функцію, тотожну за своїм «масштабом» виконавчому напису нотаріуса.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.