Микола Мельник: «Конституційний Суд поставив під сумнів правомірність Революції Гідності»

ОКРЕМА ДУМКА
судді Конституційного Суду України  стосовно Рішення Конституційного Суду

України у справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) пункту 7 частини другої статті 42 Закону України  “Про вищу освіту”

Конституційний Суд України (далі – КСУ) у Рішенні в справі за конституційним поданням 49 народних депутатів України щодо відповідності Конституції України (конституційності) п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону України “Про вищу освіту” від 20 грудня 2017 р. No 2-р/2017 (далі – Рішення) визнав таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону України “Про вищу освіту” від 1 липня 2014 р. No 1556 – VII зі змінами (далі – Закон No 1556), згідно з яким не може бути обрана, призначена (в тому числі виконувачем обов’язків) на посаду керівника закладу вищої освіти особа, яка “голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 року”.

Конституційний Суд аргументував рішення тим, що: 1) оспорювана норма є невизначеною, оскільки неможливо встановити, які з прийнятих 16 січня 2014 р. законів належать до категорії диктаторських; 2) передбачена вказаною нор мою заборона обіймати посади керівників закладів вищої освіти є юридичною відповідальністю, а народні депутати України не можуть нести юридичної від повідальності за результати голосування.

Принципово не погоджуюсь із підходами, які КСУ застосував при вирішенні цієї справи, а ухвалене Рішення вважаю та ким, що не базується на Конституції України. Викладена в ньому аргументація є суперечливою, сумнівною й непереконливою з юридичної точки зору та вказує на те, що КСУ підійшов до вирішення цієї справи однобічно, якщо не сказати упереджено.

Крім того, в Рішенні суд виклав своє розуміння депутатського індемнітету (свободи виступів та голосування в парламенті), яке викривляє зміст положень ч. 2 ст. 80 Конституції України. Це спонукало мене, керуючись ст. 93 Закону України “Про Конституційний Суд України”, викласти стосовно Рішення окрему думку, в якій зазначити таке.

Перелік диктаторських законів визначено в законі 

1. У Рішенні стверджується, що оспорювана норма Закону No 1556 є невизначеною, оскільки з її змісту незрозуміло, яким критерієм необхідно керуватися при визначенні того, чи є закон, прийнятий Верховною Радою України (далі – ВРУ) 16 січня 2014 р., “диктаторським”. КСУ зазначив, що із п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону No 1556 випливає лише така ознака диктаторських законів, як прийняття їх 16 січня 2014 р. Однак ця ознака стосується усіх законів, прийнятих у той день, а тому неможливо однозначно встановити, які з них належать до категорії “диктаторських”. На цій підставі зроблено висновок, що п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону No 1556 не відповідає вимозі правової ви значеності, а відтак суперечить ч. 1 ст. 8 Конституції України.

Натомість у КСУ не було б підстав для таких тверджень і висновку, якби він повно і всебічно розглянув справу, на лежним чином дослідив предмет конституційного контролю. В такому разі він би не лише встановив можливість чітко го виокремлення такої катего рії законів, як диктаторські за властивою лише їм сукупністю ознак, а й з’ясував, що перелік цих законів закріплено на законодавчому рівні.

Ідеться про дев’ять законів, які були прийняті ВРУ 16 січня 2014 р. Їх спільною суттєвою (змістовою) ознакою є те, що за існуючої на той час суспільно-політичної ситуації їх прийняття було спрямоване на збереження правлячого по літичного режиму, обмеження реалізації громадянами конституційних прав (зокрема, на мирні зібрання, свободу слова та свободу пересування, сво боду об’єднання в громадські організації), розширення можливостей для політичних репресій. Прийняття цих законів мало яскраво виражений антидемократичний характер і спричинило істотне загострення суспільної-політичної ситуації в країні, протистояння між учасниками масових акцій протесту та працівниками силових структур, яке призвело до людських жертв та інших тяжких наслідків. У суспільній свідомості ці закони розцінювалися як засіб збереження та зміцнення недемократичного політичного режиму (диктатури), а тому й були названі диктаторськими. Ця, по суті, народна назва й була застосована в тексті оспорюваного закону, що стало хоча й нетиповим прикладом вітчизняної нормотворчої техніки, але жодним чином не порушило принципу правової визначеності, на що безпідставно посилається Конституційний Суд.

Спільною ознакою диктаторських законів є спосіб їх розгляду та ухвалення. Прийняття цих законів є безпрецедентним явищем в історії українського парламентаризму, яке характеризувалося відвертою профанацією законодавчого процесу з імітацією голосування та визначення його результатів. Очевидним є той факт, що розгляду та прийняття цих актів відповідно до процедури, передбаченої Конституцією України та регламентом Верховної Ради, не було, а мало місце лише створення видимості законодавчого процесу з використанням форми (засідання парламенту), місця проведення (зал засідань ВРУ) та його учасників (частина народних депутатів України).

Диктаторські закони об’єднує й виокремлює “ручний” спосіб голосування за них (шляхом підняття руки) та грубе іг норування законодавчої проце дури, яким супроводжувалося їх прийняття  без попереднього розгляду законопроектів у комітетах, без надання їх текстів народним депутатам, без їх розгляду на засіданні Верховної Ради та без фактичного визначення результатів голосування. Про те, що за диктаторські закони не було голосування, яке передбачає Конституція України і регламент ВРУ, а також не було проведено реального підрахунку голосів свідчить факт, що: 1) підрахунок голосів проводився за надзвичайно короткий час (лічені секунди), за який такий підрахунок здійснити фізично неможливо; 2) в окремих випадках головуючий оголошував про прийняття закону ще до того, як голова лічильної комісії повідомляв про результати голосування; 3) у всіх дев’яти випадках голова лічильної комісії називав одну й ту ж кількість голосів, поданих “за” ці закони – 235; 4) про кількість тих, хто голосував “проти”, “утримався” або “не голосував”, взагалі не повідомлялося (ці обставини зафіксовані в стенограмі та відеозаписі пленарного засідання ВРУ 16 січня 2014 р.).

Формально-юридично перелік диктаторських законів зафіксовано в Законі України “Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України” від 28 січня 2014 р. No 732 – VII, який було прийнято у зв’язку з тим, що прийняття 16 січня 2014 р. законів відбувалося з порушенням “Конституції України , норм регламенту ВРУ та без будь якого обговорення і реального підрахунку голосів”(Пояснювальна записка до проекту цього закону). Законом No 732 – VII визнано такими, що втратили чинність:

1) Закон України “Про внесення змін до Закону України “Про судоустрій і статус суддів та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян” No 721 – VII;

2) Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за вчинення адміністративних правопорушень під час проведення футбольних матчів” No 722 – VII;

3) Закон України “Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо відповідальності за адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі” No 723 – VII;

4) Закон України “Про внесення змін до Регламенту Верховної Ради України” No 724 – VII;

5) Закон України “Про внесення змін до Кримінального процесуального кодексу України щодо заочного кримінального провадження” No 725 – VII;

6) Закон України “Про внесення зміни до Закону України “Про безоплатну правову допомогу щодо відтермінування набрання чинності положеннями пункту 6 розділу VI  “Прикінцеві та перехідні положення” No 726 – VII;

7) Закон України “Про внесення зміни до статті 197 Податкового кодексу України що до вільнення від обкладення податком на додану вартість операцій із ввезення на митну територію України природного газу No 727 – VII;

8) Закон України “Про внесення зміни до статті 297 Криміального кодексу України щодо відповідальності за осквернення або руйнування пам’ятників, споруджених в пам’ять тих, хто боровся проти нацизму в роки Другої світової війни, радянських воїнів-визволителів, учасників партизанського руху, підпільників, жертв нацистських переслідувань, а також воїнів-інтернаціоналістів та миротворців” No 728 – VII;

9) Закон України “Про внесення зміни до Кримінального кодексу України щодо відповідальності за заперечення чи виправдання злочинів фашизму” No 729 – VII. Саме ці дев’ять законів і є тими диктаторськими законами, про які йшлося в п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону No 1556.

Крім цих законів, Верховна Рада 16 січня 2014 р. прийняла ще два закони – “Про Державний бюджет України на 2014 рік” No 719 – VII та “Про внесення змін до Закону України “Про усунення негативних наслідків та недопущення переслідування та покарання осіб з приводу подій, які мали місце під час проведення мирних зібрань” No 731 – VII. Однак вони приймалися окремо, голосування за них здійснювалося за допомогою електронної системи “Рада”, й вони не були скасовані Законом України “Про визнання такими, що втратили чинність, деяких законів України” від 28 січня 2014 р. No 732 – VII. Тому за вказаними вище критеріями вони не належать до категорії диктаторських.

Натомість КСУ застосував підхід, який штучно заплутав вирішення цього питання й дозволив зробити безпідставний висновок про неможливість однозначного встановлення, які з прийнятих 16 січня 2014 р. законів належать до категорії диктаторських.

Заборона обіймати посаду – це критерій відповідності такій посаді, а не юридична відповідальність

2. Для визнання неконститу ційною оспорюваної норми КСУ вказав ще й на те, що “пунктом 7 частини другої статті 42 Закону No 1556 фактично запроваджено юридичну відповідальність народного депутата України за результати голосування в минулому”, що “порушує сутність встановленого у частині другій статті 80 Конституції України депутатського індемнітету”. Водночас такий висновок не узгоджується із сутністю юридичної відповідальності, а тому є необґрунтованим.

За своєю правовою природою неможливість обрання/призначення на посаду керівника закладу вищої освіти особи, яка голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 р., є однією з умов, які разом із встановленими законом кваліфікаційними вимогами (наявність вченого звання та наукового ступеня, стажу роботи на посадах науково-педагогічних працівників тощо) визначають критерії добору кандидатів на посаду керівника закладу вищої освіти. Частиною другою ст. 42 Закону No 1556 передбачено сім умов, що унеможливлюють обрання/призначення на посаду керівника закладу вищої освіти і стосуються осіб, які: 1) за рішенням суду визнані недієздатними або дієздатність яких обмежена; 2) мають судимість за вчинення злочину, якщо така судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку; 3) відповідно до вироку суду позбавлені права обіймати відповідні посади; 4) за рішенням суду були визнані винними у вчиненні корупційного правопорушення – протягом року з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили; 5) піддавалися адміністративному стягненню за корупційне правопорушення – протягом року з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили; 6) підпадають під дію ч. 3 ст. 1 Закону України “Про очищення влади”; 7) голосували за диктаторські закони 16 січня 2014 р.

Запровадження таких об межень обумовлено особливим характером діяльності керівника закладу вищої освіти, його роллю в освітній діяльності та вихованні учасників освітнього процесу. Така роль керівника визначається основними завданнями закладу вищої освіти, серед яких, зокрема, формування особистості шляхом патріотичного та правового виховання, утвердження в учасників освітнього процесу моральних цінностей, соціальної активності, громадянської позиції та відповідальності, збереження та примноження моральних цінностей і досягнень суспільства (ст. 26 Закону No 1556).

Заборона обрання/призначення на посаду керівника закладу вищої освіти особи, яка голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 р., обумовлена моральною, правовою та суспільною неприйнятністю позиції народних депутатів України, які голосували за вказані закони, особливо з урахуванням того факту, що найактивнішою верствою населення, яка брала участь в протестних акціях Революції Гідності, були саме студенти. Ця неприйнятність визначається суспільно-політичною ситуацією в Україні, за якої приймалися диктаторські закони, спрямованістю цих законів, порядком їх розгляду та способом прийняття, тобто відвертим ігноруванням встановлених Конституцією України та регламентом Верховної Ради відповідних законодавчих процедур, а також тими надзвичайно тяжкими наслідками (як загалом для суспільства, так і для великої кількості конкретних людей), які були спричинені прийняттям цих законів. Слід мати на увазі те, що диктаторські закони приймалися за антидемократичного політичного режиму, узурпації влади, придушення народного повстання, тотального порушення фундаментальних конституційних прав і свобод, свавілля державної влади, яка всупереч Конституції України намагалася стати над Українським народом. Відтак голосування за диктаторські закони за вказаних обставин щонайменше було аморальним і антисуспільним.

Тому заборона обіймати посаду керівника закладу вищої освіти для особи, яка голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 р., з огляду на ті високі морально-етичні вимоги, які пред’являються до кандидата на таку посаду, видається цілком обґрунтованою. Така заборона не є юридичною відповідальністю, оскільки реалізується на стадії призначення, обрання особи на посаду, тобто має перспективну дію й поширюється на правовідносини, які виникатимуть у майбутньому.

До такого ж висновку дійшов Конституційний Суд, коли зазначив, що вказаною нормою “встановлено обмеження правового та організаційного характеру щодо обрання, призначення (в тому числі виконувачем обов’язків) особи на посаду керівника закладу вищої освіти, які поширюються на правовідносини, що виникнуть у майбутньому під час такого обрання, призначення”. Однак потім він зробив абсолютно протилежний висновок, згідно з яким зазначеною нормою “фактично запроваджено юридичну відповідальність народного депутата України за результати голосування в минулому”. Таким чином, КСУ продемонстрував непослідовність позицій щодо розуміння сутності оспорюваної норми, обґрунтувавши їх взаємовиключними твердженнями.

З урахуванням обставин, за яких відбувалося прийняття диктаторських законів, вказану заборону можна розглядати як своєрідний люстраційний захід, спрямований на недопущення обіймати керівні посади в закладах вищої освіти особами, які не відповідають ключовим критеріям керівної діяльності в сфері освіти та виховання молоді. За своєю правовою природою люстрація є не видом юридичної відповідальності, а своєрідним критерієм відповідності перебування на певній посаді чи здійснення певної діяльності, що має особливе суспільне та державне значення.

КСУ вдався до маніпуляцій

3. Визначаючи п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону No 1556 таким, що за проваджує юридичну відповідальність за підтримку диктаторських законів 16 січня 2014 р., Конституційний Суд поклав в основу Рішення сумнівні з правової точки зору аргументи.

Так, для обґрунтування такого висновку він використав не лише оспорювану норму, але й іншу норму – п. 2 розділу ІІ “Прикінцеві положення” Закону “Про внесення змін до Закону України “Про вищу освіту” щодо встановлення обмежень при обранні на посаду (призна чення виконувача обов’язків) керівника вищого навчального закладу” від 14 травня 2015 р. No 415 – VIII (далі – Закон No 415). Вказаним пунктом встановлено, що “виконувач обов’язків керівника вищого навчального закладу, який на день набрання чинності цим Законом під падає під дію частини другої статті 42 цього Закону, підлягає звільненню засновником (засновниками) або уповноваженим ним (ними) органом (особою) протягом двох тижнів з дня набрання чинності цим Законом”.

“Застосувавши такий підхід, КСУ констатував, що п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону No 1556 у взаємозв’язку із п. 2 розділу ІІ “Прикінцеві положення” Закону No 415 суперечить ч. 2 ст. 80 Основного Закону України. Водночас таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним), суд визнав лише п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону No 1556 – без взаємозв’язку із вказаним положенням Закону No 415.   Такий підхід є досить сумнівним з погляду визначення предмету конституційного контролю в цій справі та правової обґрунтованості остаточного висновку. Його парадоксальність полягає передусім у тому, що КСУ визнав неконституційною норму через те, що вона встановлює юридичну відповідальність, хоча вочевидь (як це доведено вище) вона такої відповідальності не встановлює. До того ж, це зроблено за допомогою іншої норми (п. 2 розділу ІІ “Прикінцеві положення” Закону No 415), яка також не передбачає юридичної відповідальності, незважаючи на вживання в ній терміна “підлягає звільненню”, оскільки передбачає припинення перебування на посаді у зв’язку з невідповідністю умовам (критеріям) обіймання цієї посади. В такий спосіб обіймання вказаної посади приводиться у відповідність до визначених законом умов (критеріїв). Таким чином, припиняється перебування на посаді керівника закладу вищої освіти не лише особи, яка голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 р., але й інших осіб, зазначених у ч. 2 ст. 42 Закону No 1556, зокрема осіб, які: визнані судом недієздатними чи обмежено діє здатними; мають судимість за вчинення злочину, якщо така судимість не погашена або не знята в установленому законом порядку; відповідно до вироку суду позбавлені права обіймати відповідні посади; за рішенням суду були визнані винними у вчиненні корупційного правопорушення – протягом року з дня набрання відповідним рішенням суду законної сили.

Але якщо Конституційний Суд вважав, що п. 2 розділу ІІ “Прикінцеві положення” Закону No 415 встановлює юридичну відповідальність (можливість звільнення) особи, яка голосувала за диктаторські закони 16 січня 2014 р., з посади керівника закладу вищої освіти, то саме цей пункт у першу чергу він мав визнати неконституційним. Таким чином, є підстави вважати, що в намаганні визнати неконституційною законодавчу заборону обіймати посаду керівника закладу вищої освіти особам, які голосували за диктаторські закони 16 січня 2014 р., Конституційний Суд вдався до певних маніпуляцій, обґрунтовуючи неконституційність п. 7 ч. 2 ст. 42 Закону No 1556.

(Продовження)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути