Connect with us

В світі

Наш вимір Brexit: навіщо ЄС ставить Україну за приклад для Британії?

Опубліковано

on

Тарас Качка, заступник виконавчого директора МФ «Відродження», у 2007—2011 роках учасник переговорної команди України щодо Угоди про асоціацію

Минулого тижня порядок денний ЄС визначався дискусією про можливі формати стратегічних для ЄС рішень — багаторічних фінансових рамок та другої фази Brexit. Другою фазою називають стадію переговорів, коли ЄС і Британія активно шукають модель майбутніх відносин. І що вкрай важливо — у цій розмові досить активно згадується Угода про асоціацію між Україною та ЄС як одна з моделей відносин Євросоюзу з європейськими державами, які до ЄС не входять. І передусім як модель інтеграції з єдиним ринком Євросоюзу.

Минулого тижня Financial Times писав, що Угода про асоціацію може бути основою для майбутнього правового режиму економічних відносин між Британією та ЄС і розлого цитував Briefing Paper Еріки Шищак. Також про Угоду про асоціацію згадував у своїй презентації для лідерів держав-членів Мішель Барньє, який веде переговори про Brexit з боку Єврокомісії. Слайд з його презентації поширив Bloomberg. Щоправда, на думку Барньє, наріжні елементи позиції Британії не дозволяють використати українську модель у майбутніх відносинах.

Тож Українська Угода про асоціацію отримала свої кілька хвилин слави в ширшому контексті відносин ЄС із європейськими державами, які до Євросоюзу не входять, а не лише у контексті двосторонніх відносин між Україною та ЄС.

Наскільки ж насправді Угода про асоціацію може стати моделлю для пост-Brexit відносин ЄС з Британією?

Чого ж хоче сама Британія, до кінця не відомо. Бо частина її політикуму виступає за жорсткий Brexit, а інша, навпаки, говорить про те, що країна має за будь-яку ціну залишитися в ЄС.

Чинна прем’єр-міністр Тереза Мей власне концептуальне бачення виклала ще у вересні 2017 року у своїй Флорентійській промові. Якщо редукувати цю промову до простої формули, то Британія хоче зберегти нинішню фактичну економічну інтеграцію з ЄС, але в правовій формі, яка б виключала зверхність Європейського Союзу. Для прикладу Тереза Мей вказує те, що якщо торгівля зараз відбувається без мит й обтяжливих процедур, то ніщо не заважає зберегти цей режим і після виходу з Євросоюзу.

Перелік сфер, де британському бізнесу важливо лишитись в єсівських рамках, з кожним днем стає довшим – хімія, медицина, режим ПДВ, митний режим і особливо – фінансові ринки. Думаю, що за кілька місяців цей перелік охопить усі 100% компетенції ЄС.

Натомість найбільш критичним елементом для Британії є правова незалежність – автономність від інституцій ЄС й особливо від судових органів, зокрема Європейського суду. Тобто Британія хоче стати юридично незалежною, але лишитися економічно інтегрованою. І звісно ж, при цьому нічого не платити до бюджету ЄС.

І наша Угода про асоціацію максимально близька до бажаної для ЄС моделі – найбільш можлива автономія (не повна, але можлива), при цьому визначено механізми інтегрованості в єдиний ринок ЄС. Тут слід особливо наголосити: не лише вільна торгівля, а саме інтегрованість, оскільки поки що український уряд воліє робити наголос на обсягах торгівлі, а не на інтеграції ринків.

Тепер звернімо увагу на позицію Євросоюзу щодо Британії. Вона зовсім протилежна: хочете виходити з ЄС, то виходьте повністю. Причин для цієї позиції багато, але головна – дати зрозуміти всім, наскільки насправді важливий ЄС для економіки держав-членів.

Поширений слайд з презентації Мішеля Барньє, який веде переговори з Британією, показує, що Угода про асоціацію з Україною справді дає великі можливості інтегруватися з єдиним ринком ЄС – більші ніж митний союз з Туреччиною чи угоди про вільну торгівлю з Канадою та Кореєю. Але ця інтеграція базується на адаптації законодавства України до законодавства ЄС і на єдності тлумачення цього законодавства.

Тобто йдеться не просто про угоду про лібералізацію торгівлі, а конкретно про інтеграцію України до єдиного ринку ЄС. І саме інтеграційний аспект, на думку Барньє, не відповідає принциповим елементам позиції Британії.

Варто також звернути увагу на те, чому ЄС використовує наявні угоди як набір моделей для вибору. Як влучно було сказано в одній із колонок у The Guardian, Мішель Барньє вже навіть не прикидається, що веде переговори з Британією, і більше схильний представляти свої вимоги як перелік непорушних правових умов. Ті, хто вів переговори з ЄС, знає, що Єврокомісія – неперевершений майстер вести переговори саме так.

Тому й оприлюднений слайд досить виразно промовляє: хочете мати право на участь в єдиному ринку ЄС, як Україна, Швейцарія чи Норвегія, – маєте погодитися на те, проти чого тепер виступаєте. Інакше або просто ЗВТ, або взагалі нічого.

Це все загальноєвропейська розмова, і приємно, що Угода про асоціацію з Україною привертає до себе увагу. Ця увага означає, що ЄС у внутрішній дискусії уважно вивчає їхню з нами угоду. Але головне – визнає її інтеграційною за своєю природою і, до певної міри, звісно, популяризує її саме як інтеграційну. Тобто це добра угода, яка дає нам досить багато можливостей.

У цьому відмінність між Британією і Україною. Для Британії можлива угода про асоціацію є шансом зберегти досягнуте, а для нас – реалізувати можливість. Як приклад можемо взяти знову ж таки уповноважених економічних операторів (ЗМІ писали про важливість цього інституту для розвитку торгівлі). Саме цей інститут у дослідженнях британського уряду має стати наріжним елементом вільної торгівлі після виходу з ЄС.

Україна ж поки лише придивляється до цього інституту — ми рік за роком ніяк не можемо зрушити з місця у цьому напрямі, хоч Угода про асоціацію наголошує на його важливості для полегшення торгівлі. Можливо, цей конкретний інститут не є магічним рятівником торгівлі, але він точно допомагає робити її сталою і надійною та разом із десятками інших елементів угоди до- зволяє інтегрувати Україну до ринку ЄС в обсязі, не меншому ніж у Британії. І якщо ми цю можливість не реалізуємо, а Україна активно уникає реалізації угоди, то користі від правових досягнень буде мало.

Джерело: Юридичний вісник України

В світі

Сенатори вимагають санкцій для фігурантів «кремлівського списку»

Опубліковано

on

У США три сенатори від Демократичної партії підготували резолюцію з вимогою введення нових санкцій проти фігурантів «кремлівського списку», повідомляє Politico.

Сенатори конгресу США Бен Кардін, Шеррод Браун і Роберт Менендес закликали президента Дональда Трампа посилити антиросійські санкції, що стало можливим завдяки прийнятому в 2017 році закону.

Демократи обурені тим, що в січні адміністрація Трампа вирішила не вводити нові санкції проти Росії. «Недостатність серйозності, яку демонструє адміністрація в умовах чіткої загрози національній безпеці, є тривожною і так не може тривати далі», — сказав Б. Кардін. Як зазначається, автори резолюції відіграють ключову роль у розробці законодавства, що стосується санкцій.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В світі

Ані слова про війну. Як заради ЄС балканські країни йдуть назустріч учорашнім ворогам

Опубліковано

on

Перекритий центр Загреба, поліцейські кордони, снайпери на дахах – столиця Хорватії готується до історичного візиту. Вперше за останні вісім років до Загреба приїхав лідер Сербії — президент країни, яка ще донедавна вела з Хорватією війну, країни, яку чимало хорватів вважають своїм ворогом.

У новітній історії двох постюгославських країн такий рівень візитів був лише один раз — у 2010 році, коли президентом Сербії був прозахідний Борис Тадич. Той, минулий візит супроводжувався гучними протестами на межі вуличних заворушень, які ледь не зірвали цей візит.

Вісім років потому хорватська влада засвоїла цей урок. Ветеранським організаціям заборонили протестувати не лише перед урядовими установами, але й по всьому Верхньому місту. Й хоча протестувальники частково порушили цю заборону та прийшли під будинок уряду, проривати поліцейський бар’єр вони не стали.

«Дружба» після війни

Від цього візиту ніхто не очікував проривних рішень. Проривом є сам по собі візит сербського лідера. Війна між тодішньою Югославією та Хорватією забрала життя понад 20 тисяч людей, близько півмільйона стали біженцями. Й хоча збройне протистояння завершилося ще в 1995 році, а вже наступного року, за міжнародного посередництва, країни встановили дипломатичні відносини, ворожість за більш ніж 20 років так нікуди й не поділася.

У парламентах як Сербії, так і Хорватії є достатньо політиків, які сприймають сусідню країну лише як ворога. Не краща ситуація й у суспільстві. Досі в Хорватії можуть пробити шини машині із сербськими номерами – і навпаки.

Яскравий приклад того, наскільки крихкими є відносини між країнами – «шоколадний скандал», що вибухнув трохи більше року тому. Йдеться про випадковий «прокол» протоколу президента Хорватії – вона подарувала дитині шоколадку… виготовлену в Сербії. Цей інцидент спричинив гостру критику у хорватських медіа, а згодом призвів до протестів у Сербії та бойкоту хорватських товарів (детальніше – в статті «Шоколадка розбрату. Як Сербія та Хорватія опинилися на порозі торгової війни»).

«Дружба» заради Європи

Та попри всі протести та емоції, є сила, що змушує політиків думати про пошук точок дотику. Ця сила – Євросоюз. Попередній (донедавна – єдиний) візит сербського президента до Загреба відбувся в 2000 році лише завдяки тому, що Хорватії перед набуттям членства в ЄС було необхідно демонструвати дружність. А ще завдяки тому, що президентом Сербії був прозахідний політики Борис Тадич.

Але в 2013 році хорвати здійснили свою мрію, ставши членами європейської спільноти. В останні роки відносини між двома країнами переважно демонстрували погіршення. Втім, як коментує нинішню ситуацію Борис Тадич – останній сербський президент, що відвідав Хорватію, – якщо раніше між країнами існували реальні проблеми, то зараз – «лише істерія».

Війна 1990-х років (та й давніша історія також) досі отруює відносини між країнами, і в обох державах є політики, не готові йти на будь-які поступки колишньому ворогу. Втім, як часто зазначають експерти, нині відносини Сербії та Хорватії більше формує економіка ніж історія. А віднедавна відбулася ключова зміна. Сербія отримала шанс на швидкий вступ до ЄС.

Хоча Белград вже давно має статус кандидата на членство в Євросоюзі, досі в переговорах не було значного прогресу, перемовини йшли «за інерцією». Але нещодавня заява ЄС про можливий вступ Сербії та Чорногорії до ЄС до 2025 року дає Белграду реальні шанси. Однак, щоб їх втілити, потрібно, серед іншого, вирішити територіальні спори із сусідами.

І хоча проблемою No1 для Сербії є косовське питання, вирішити територіальну суперечку потрібно і з Хорватією. Більше того, успіх на цьому напряму дозволить Белграду довести свою конструктивну позицію та наполягати на найвигідніших для себе умовах під час вирішення косовського питання.

Мораторій на історію

Утім вирішення суперечностей із Хорватією аж ніяк не видається легким завданням. Невипадково візит Александара Вучича супроводжувався чисельним понад тисячу осіб — мітингом ветеранів війни. Вони вважають, що бажання Белграда налагодити відносини із сусідами дають шанс добитися визнання провини Сербії в розв’язанні та розпалюванні війни, а на додаток компенсації за підтримку сепаратистів.

Невипадково протестувальникам заборонили акції в усьому центрі міста — адже навіть факт розвішування сербських прапорів у Загребі за маршрутом візиту Вучича для багатьох хорватів виглядав як знущання. Й сааме тому мітингувальники, коли, зрештою, дійшли до центра міста, почали скандувати «Зрада!». Поліція намагалася не розпалювати емоції. Цього дня там заявили про затримання лише одного протестувальника через образливий транспарант.

А сербський президент, коментуючи протести, визнав: він розуміє, як ризикує хорватська влада, адже будь-який компроміс буде дуже боляче сприйнято в суспільстві. Причому про самі компроміси говорити ще зарано, як і про якісь значимі домовленості президентів. Більш-менш відчутним результатом зустрічі стало спільне рішення про реконструкцію залізниці Белград—Загреб.

Більш важливе питання демаркації кордону на Дунаї вирішили продовжувати обговорювати в двосторонньому форматі, а якщо за два роки компроміс не буде знайдений – звернутися до міжнародного арбітражу. І, схоже, в цьому разі обидві столиці погодяться визнати арбітражне рішення. Крім того, сторони домовилися активізувати діалог щодо захисту прав національних меншин, а Вучич обіцяв особисто взяти під контроль пошук хорватів, зниклих безвісти ще під час війни.

Чи матиме продовження діалог учорашніх ворогів? Адже бажаючих його зірвати достатньо в обох країнах. Президенти і Хорватії, і Сербії назвали ключову умову. За оцінкою Вучича, діалог можливий лише у випадку мораторію на обговорення історичних питань. «У нас багато розбіжностей із баченням нашого минулого, але немає розбіжностей у баченні майбутнього», — зазначив він.

Із такою оцінкою погоджується й глава Хорватії.

«Минуле перешкоджає нашим відносинам. Це не дозволяє нам мати дружні стосунки. Але наша відповідальність, як президентів, – шукати точки дотику, шукаючи свій шлях у майбутнє», — додала Колінда Грабар-Кітарович.

Юрій Панченко,

редактор «Європейської правди»

 

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В світі

Вибіркові покарання: чому санкції ООН часто залишаються лише на папері?

Опубліковано

on

Енріко Керіш,
один із засновників компанії Сompliance and Capacity Skills International (CCSI), ЄП

Ефект від санкцій ООН проти Північної Кореї виявився напрочуд мізерним. Це сталося всупереч — хоча насправді, можливо, і внаслідок — загроз з боку президента США Дональда Трампа, а також ескалації економічної війни США проти цієї країни, що триває з 1950 року.

Заходи впливу ООН, покликані гарантувати мир і безпеку за допомогою спільних дипломатичних зусиль, але без військового втручання, не приносять очікуваних наслідків через Трампа. На думку голови парламентського комітету з питань зовнішньої політики в Сенаті США Боба Коркера, президент США замість посилення санкцій, відповідного до ситуації, що склалася, буквально «штовхає свою країну до третьої світової війни».

Типовим для переважаючої у Вашингтоні «аматорської дипломатії» є й те, що сам Коркер, можливо, несвідомо, подібними висловлюваннями продемонстрував Пхеньяну ризики, пов’язані з надто ранньою відмовою від своїх ядерних амбіцій. Утім поспіх — не єдина помилка політиків, які займаються санкціями, і властивий він не лише американцям.

Від початку запровадження у грудні 2006 року санкцій ООН проти Північної Кореї їхня дія раз у раз підривалася політичними й економічними факторами. Ці фактори – наслідок політичної нерішучості суб’єктів ухвалення рішень. Оскільки провідні західні держави часто підкоряли санкції ООН своїм національним інтересам, Росії та Китаю вдавалося перешкоджати їх реалізації і тим самим посилати сигнал про те, що і вони без відчутних втрат можуть ігнорувати відповідні рішення.

Таким чином, реалізація постійно кульгала, а теоретично найбільш відчутні заходи, тобто фінансові обмеження, втрачали свій ефект через досить відчутні відмінності в їх здійсненні. Крім цього, дієвість санкцій розмивається істотними відмінностями в їх тлумаченні відповідними державами-членами ООН і приватним сектором. Навіть сама Рада Безпеки непослідовно реагує на порушення міжнародного права: за рідкісним винятком, санкції вводяться проти всіх, хто бере участь у фінансуванні терористичних організацій.

Однак цього не відбувається у випадках навмисного або ненавмисного фінансування між- і внутрішньодержавних конфліктів. Щоправда, банки, які є важливою ланкою потенційного фінансування порушників санкцій, давно захищаються від небезпеки співучасті у злочинах і відмиванні коштів за допомогою взятого на себе зобов’язання перевірки своїх клієнтів (KYC – Know Your Customer). Але коли йдеться про санкції ООН поза рамками боротьби з тероризмом, багато банків на практиці виявляють дивовижну винахідливість.

Ще більш складною стає ситуація, коли постає питання про відповідальність власників в особі інституційних інвесторів. Вони мають особливо великий вплив завдяки багатомільярдним пакетам акцій у всьому світі.

Так чи інакше, а практика, заснована на обліку конфліктних чинників, є частиною 31-го загальновизнаного базового принципу ООН, яку спеціальний представник Генерального секретаря ООН з питань прав людини, транснаціональних корпорацій та інших підприємств Джон Раггі назвав так: «Захищати, поважати і виправляти» (Protect, Respect and Remedy). Хоча Рада з прав людини ухвалила рішення про впровадження цього принципу відповідальності, не відомо про жоден випадок, коли б інвестори вдавалися до заходів впливу на свої підприємства через порушення ними санкцій. Можливо, подібна летаргія інвесторів є лише відображенням роз’єднаності політиків у сфері санкцій.

Щоправда, санкції досить регулярно застосовуються проти тих, хто фінансує терористичні організації. Але спонсорів між- і внутрішньодержавних конфліктів рідко притягають до відповідальності.

Непослідовність проявляється також і в тому, що одержувачі незаконних поставок зброї страждають від арештів майна або заборон на в’їзд значно частіше ніж постачальники, які часто ще більше порушують ембарго ООН на поставку зброї. Така ж однобока реакція спостерігається і щодо тих, хто торгує сировиною. Торговці алмазами, які брали участь у фінансуванні громадянської війни в Анголі та Сьєрра-Леоне в 1990-х роках, були покарані у вигляді санкцій. А от покупці алмазів на крові в бельгійській столиці алмазного бізнесу Антверпені вийшли сухими з води.

Те саме трапилося і з підприємцями у сфері лісової промисловості в Ліберії, які справно платили податки режиму свого демократично обраного президента Чарльза Тейлора (засудженого згодом за військові злочини). Проти них були застосовані санкції. А от діючі в Ліберії каучукові плантації фірми Firestone або ж підприємства з імпорту продуктів харчування та автомобілів, які також платили податки, ніколи серйозно не розглядалися ООН в плані накладення на них санкцій. Непослідовність проявляється також і в тому, що одержувачі незаконних поставок зброї страждають від арештів майна або заборон на в’їзд значно частіше, ніж їх постачальники.

Ще одним подібним прикладом є Північна Корея: компанія A.M.M. Middle East General Trading з Дубая 6 березня 2015 року спрямувала рахунок на $1,4 млн за придбання золотих злитків і ювелірних прикрас північнокорейському дипломату Сон Юнг Наму. Поза сумнівом, ця торгівля золотом є нічим іншим, як внеском у фінансування програми Північної Кореї зі створення зброї массового знищення. Попри це делегації Ради Безпеки, а саме його комітету із санкцій, так і не покарали торговця золотом із Дубая.

Не були накладені санкції і на поставку до Північної Кореї літака типу P-750 XSTOL, а також запчастин до нього, що є порушенням заборони на постачання предметів розкоші в цю країну. Під дію санкцій не потрапили ані продавець із Китаю, ані виробник із Нової Зеландії, ані банки, які здійснили операції з перекащу грошей.

Усі ці приклади не без підставстворюють у багатьох країн-членів ООН, підприємств і великих інвесторів враження того, що резолюції цієї організації про застосування санкцій діють лише на папері.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.