Верховенство права в Україні: бути чи не бути — ось питання (частина третя)

Богдан Пошва, суддя Верховного Суду України, заслужений юрист України

Другого червня 2016 року парламентом було прийнято Закон України No 1401‐VIII «Про внесення змін до Конституції України (щодо правосуддя)» (далі — Закон No 1401-VIII) і Закон України No 1402‐VIII «Про судоустрій і статус суддів» (далі — Закон No 1402-VIII), які одночасно набрали чинності з 30 вересня 2016‐року й дали суспільству нову надію, що людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканість і безпека не тільки визнаються в Україні «найвищою соціальною цінністю», але й будуть захищені правосуддям через дію верховенства права.

Двадцять років сподівань

Ейфорія очікуваних змін у національному судочинстві щодо дії верховенства права сягає часу прийняття Конституції України — 28 червня 1996 року, яким позначено завершення в Україні політичного режиму парламентської демократії й перехід до демократії конституційної. На чому ж ґрунтувалися 20-річні сподівання українського народу і кожної людини зокрема? Суверенна воля Українського народу в Конституції України 1996 року була спрямована лише на визнання та дію принципу верховенства права і тому частина друга статті 8 Конституції визначала, що «Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». Частина третя цієї ж статті лише передбачала пряму дію норм Конституції України й гарантувала право на звернення до суду на підставі її норм для захисту конституційних прав і свобод.

У той же час до 30 вересня 2016 року залишалася чинною редакція статті 129 Конституції України, що «судді при здійсненні правосуддя незалежні й підкоряються закону».

Дана конституційна норма вносила суперечність щодо пріоритету дії принципу верховенства права, а тому, в переважній більшості, судді-позитивісти надавали перевагу правам і свободам людини, визначеним у законі, а не в Конституції України. Й та обставина, що закон чи інший нормативно-правовий акт Конституції України не відповідає, не створює перешкод у його застосуванні.

Зміни в розділ VIII Правосуддя Конституції України, внесені Законом No 1401-VIII, що «суддя, здійснюючи правосуддя, є незалежним та керується верховенством права», а не «підкоряється закону», в основному завершили системні зміни в гарантуванні правосуддям верховенства права кожної людини, а не лише дії самого принципу верховенства права, передбаченого статтею 8 Конституції України. Зміна принципу здійснення судочинства в статті 129 Конституції України, які зобов’язують суддю ставитися до людини, як цього вимагає стаття 3 Основного Закону, залишає місце для таких сподівань. Для того, аби побачити горизонти сподівань кожної людини на те, що держава Україна утверджуватиме й забезпечуватиме верховенство її права як «найвищої соціальної цінності», необхідно по-новому зрозуміти сутність цієї держави, тобто слабкість сучасного режиму конституційної демократії в Україні, який має гарантувати дотримання Конституції України і, відповідно, верховенство права.

У своїй першій публікації з однойменною назвою «Верховенство права в Україні: бути чи не бути — ось питання», шукаючи відповідь на причини виникнення, а ще більше — втрату будь-яких розумних строків розв’язання Конституційним Судом України конституційної кризи українського судочинства за конституційним поданням Верховного Суду України від 3 жовтня 2016 року щодо ліквідації Верховного Суду України Законом No 1402-VIII, а не змінами до Конституції України (скоро відзначатиме свою другу роковину звернення), згадав українських теоретиків верховенства права, окремі з яких стали суддями Конституційного Суду України. Мабуть, сама історія України визначила їм шанс всенародно утвердити наріжний камінь їх вчень про верховенство права у вітчизняній Конституції, як це свого часу здійснили в своїх країнах батьки-фундатори Конституції США Т. Джеферсон, Дж. Медісон, А. Гамільтон, Д. Джей, голова Верховного Суду Ізраїлю у відставці А. Барак.

Верховенство права: позиція Станіслава Шевчука

Не збираюся применшити наукові заслуги будь-кого з них, але хочу відзначити особливу актуальність публікації тепер уже голови Конституційного Суду України Станіслава Шевчука «Роль Верховного суду в умовах конституційної демократії». Позиція автора, що історія ХХ століття вчить нас, що без судового захисту конституційних прав і свобод, в тому числі вже згаданих положень статті 8 Конституції, демократія стає дуже слабкою й дуже швидко перетворюється в авторитарний або тоталітарний режим, в Україні актуальний як ніколи. Режим конституційної демократії, за баченням С. Шевчука, обмежує волю парламентської більшості (навіть якщо вона — коаліція складає дві третини від конституційного складу) Конституцією як «найвищим правом», яке визначає критерії легітимності закону — прийняття їх відповідно до визначеної процедури, офіційне оприлюднення, відповідність (у широкому сенсі) принципу верховенства права. Саме такий баланс стримувань і противаг, який виникає з конституційного принципу розподілу влад, передбаченого статтею 6 Конституції України визначає вирішальну роль суду в захисті Конституції, основоположних прав і свобод людини від їх порушень органами державної влади та умову існування конституційної демократії.

Демонструючи свою відданість класичним ідеалам верховенства права і ролі суду в умовах конституційної демократії, С. Шевчук звертається до поглядів колишнього голови Верховного Суду Ізраїлю А. Барака, який вважає, що «коли судді тлумачать конституційні положення та визнають нечинними ці шкідливі закони, вони надають силу фундаментальним цінностям суспільства. Таким чином, вони захищатимуть конституційну демократію та утримуватимуть делікатний баланс, на якому вона заснована». Тому в підсумку С. Шевчук закономірно визначає особливу роль Конституційного Суду України і Верховного Суду України як гарантів верховенства права у статті 8 Конституції України, відповідності їй законів та інших нормативних актів, конституційних прав і свобод людини від їх порушень органами державної влади.

Коли закони протирічать Конституції

Хоча в Україні пройшло вже понад 20 років у зміні режиму демократії з парламентської на конституційну й відповідно принципу «верховенства закону» на «верховенство права», закон, як засіб правового регулювання, зазначених у статті 92 Конституції України правовідносин (коли при його прийнятті недотримуються вимоги статті 8 Конституції України), продовжує нівелювати фундаментальні цінності Основного Закону. Зростання питомої ваги законів у масиві нормативних актів, на думку українського науковця і судді Конституційного Суду України у відставці М. Козюбри, цілком відповідає духу і букві статті 92 Конституції України, проте це не дає підстав для оптимізму, оскільки особливу тривогу викликає зростання кількості законів, що суперечать Конституції України за своїм змістом. Подібна ситуація повторилась зі згаданим Законом No 1401-VIII, яким змінами до Конституції України (щодо правосуддя) конституційний орган Верховний Суд України тільки перейменовано на Верховний Суд, а другим — Законом No 1402-VIII «Про судоустрій і статус суддів» — передбачено заснування нового Верховного Суду, який не є конституційним органом. Більше того, тим же пунктом 7 розділу XII «Прикінцеві та перехідні положення» Закону No 1402-VIII передбачено ліквідацію конституційного органу — Верховного Суду України, що наочно демонструє конфлікт принципів «верховенства права» з «верховенством закону» і прямо суперечить вимогам статті 8 Основного Закону.

Ось тому то в підсумку судової реформи Україна й отримала два верховні суди. Верховний Суд України, як конституційний орган, перейменований з історичної назви на Верховний Суд, продовжує свою діяльність з 30 вересня 2016 року, тобто з дня набрання чинності Законом No 1401-VIII. У той же час Законом No 1402-VIII Верховний Суд України позбавили права здійснювати правосуддя й заснували (а не утворили) інший Верховний Суд, неконституційність якого є очевидною. Крім того, початок роботи Верховного Суду, заснованого Законом No 1402-VIII, додатково передбачено інший — настання 4—5 подій, серед яких і факт набрання чинності відповідним процесуальним законом. Проте ці процесуальні зміни, якими всупереч Конституції припинено розгляд справ Верховним Судом України, стали підставою для відкриття 10 квітня 2018 року провадження Конституційним Судом України за поданням 54 народних депутатів, які обґрунтовано доводять, що була порушена процедура ухвалення закону від 3.10.2017 р. No 2147-VIII. Тут лише питання часу — скільки дозволить Конституційний Суд України домінувати верховенству закону, а не права?

Тобто очевидним є не лише неконституційне заснування (не утворення) Верховного Суду на підставі Закону No 1402-VIII, але одночасно й неконституційність процесуальних норм, на підставі яких цей суд розпочав і продовжує свою діяльність. Більше того, неконституційною є й структура Верховного Суду, оскільки найвищий суд у системі судоустрою України, відповідно до частини третьої статті 125 Конституції України (за аналогіями статей 75, 113 Конституції України), не містить у визначенні назви і статусу Верховного Суду як єдиного судового органу, структурних підрозділів з окремою назвою «касаційний суд» і «Велика палата Верховного Суду», які є самостійними судовими органами й одночасно з Верховним Судом діють від його імені, здійснюючи касаційні повноваження. Наведене підтверджується положеннями частини другої статті 129 Конституції України про те, що «судочинство провадиться суддею одноособово, колегією суддів чи судом присяжних», здійснюється Верховним Судом, як єдиним найвищим судом у системі судоустрою України (стаття 125 Конституції України), а не палатою, об’єднаною палатою касаційного суду чи Великою палатою Верховного Суду.

Перейменований змінами до Конституції України Верховний Суд України має нараховувати 48 суддів, як це було визначено ще в 2010 році Законом України «Про судоустрій і статус суддів» від 7.07. 2010 року No 2453-VI (який у цій частині не скасовано), а не 200 суддів, які всупереч вимог Конституції України і цивілізованій світовій практиці визначає голова Державної судової адміністрації України (далі — ДСАУ). Відповідно до змін у статті 129 Конституції України перейменований Законом No 1401-VIII з історичної назви Верховний Суд України на Верховний Суд не матиме в своєму складі палат, об’єднаних палат касаційного суду чи Великої палати, крім колегій суддів. Суддів формально об’єднуватиме лише належність до певної юрисдикції.

Залишається привести відповідно до визнаних свідових стандартів діяльності верховних судів процедуру звернення, розгляду й постановлення Верховним Судом України рішення, відповідно до верховенства права, яка відома нинішньому складу суддів Верховного Суду України.

Щоб забрати сумніви об’єктивності мого ставлення до Верховного Суду, заснованого Законом No 1402­VIII, наведу оцінку щодо цього представника ОБСЄ О. Водяннікова, який на запитання журналіста «Громадськe радіо» Л. Денисенко відповів, що: «Коли Конституційний Суд розглядав реформу, там звучала думка про долю Верховного Суду. Суддя досить чітко визначив, що зміна назви не є підставою для реорганізації чи ліквідації цього органу. І дійсно, Конституційний Суд, на- приклад, згідно реформи, просто змінює назву. Це й стало приводом для Верховного Суду звернутися до КСУ з приводу того, чи відповідає реформа конституції в частині, яка стосується Верховного Суду. В конституційній комісії ми не розглядали переформатування Верховного Суду. Зміна назви — це чисто редакційний крок, який не тягне за собою ліквідацію Верховного Суду України й створення нової найвищої судової інституції». Таку оцінку представника ОБСЄ, як міжнародного партнера України у судовій реформі, підтримав і член Вищої кваліфікаційної комісії судів України Андрій Козлов.

Щодо неконституційності закону No 1402 — VIII

Порушене перед Конституційним Судом України питання неконституційності Закону No 1402-VIII є особливим випадком, який стосується легітимності конституційного органу — Верховного Суду України і з врахуванням цього Конституційному Суду України було спрямовано клопотання пленуму ВСУ розглянути його відповідно до статті 57 Закону України «Про Конституційний Суд України» у місячний строк. Конституційне подання Верховного Суду України від 3 жовтня 2016 року, розгляд якого КСУ розпочато в листопаді 2017-го, становить не корпоративну проблему ВСУ, а всього народу як носія суверенітету і єдиного джерела влади в Україні, що здійснив своє волевиявлення у прийнятій Конституції України щодо принципу поділу державної влади на законодавчу, виконавчу і судову (стаття 6 Основного Закону), а в розділі «Правосуддя» — що Верховний Суд України є найвищим судовим органом.

Ось так уперше в історії України проблема відповідності законів та інших нормативних актів Конституції України, що визначена в статті 8 Конституції України, в тому числі Закону No 1402-VIII, досягла найвищої кризи легітимності будь-якого закону, прийнятого парламентом. Указаний закон є найбільш недосконалим серед відкинутих проектів закону про судоустрій Національною комісією з питань верховенства права в 2006 році. За змістом він є недосконалою копією федерального закону, яка системно не дає й не дасть змоги забезпечити верховенство права в судочинстві.

Змінами до Конституції України в частині правосуддя йшлося лише про зміну назви Верховного Суду України як найвищого суду в системі судоустрою України на Верховний Суд, однак не про його ліквідацію, реорганізацію або утворення нового найвищого суду в системі судоустрою України. Сама ж ліквідація Верховного Суду України по суті є відмовою держави від виконання функції правосуддя найвищим судовим органом у системі судоустрою України — Верховним Судом, як про це зазначено в статті 125 Конституції України, і тягне за собою внесення змін до статті 6 розділу І «Загальні засади» Конституції України, оскільки відповідно до положень частини першої статті 156 Конституції України розділу XIII «Внесення змін до Конституції України» законопроект про внесення змін подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу ВРУ і, за умови його прийняття не менше як двома третинами від конституційного складу парламенту, затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

Ліквідація Верховного Суду України, перейменованого Законом No 1401-VIII на «Верховний Суд» із 30 вересня 2016 року, також вимагає виключення з Конституції України частини третьої статті 125 Конституції України та ліквідації Верховного Суду, утвореного Законом No 1402-VIII. Конституційна процедура ліквідації Верховного Суду України як конституційного органу вимагає обгрунтування, якому державному органу і чому передаються повноваження ВСУ — найвищого судового органу в системі судоустрою України? Такої конституційної процедури щодо ліквідації Верховного Суду України, яка би відповідала вимогам статті 156 Конституції України, Закон No 1401-VIII не передбачав.

Але не лише питання ліквідації ВСУ вимагає конституційної процедури, яка би відповідала вимогам статті 156 Конституції України розділу XIII «Внесення змін до Конституції України», а також і дія принципу верховенства права (частини перша і друга статті 8 Основного Закону) про те, що «Конституція України має найвищу юридичну силу, закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй». Такими є вимоги і гарантії щодо будь-якого положення розділу І «Загальні засади» Конституції України, якщо виникає проблема його зміни.

Злам принципу верховенства права, гарантованого статтею 8 Основного Закону, потягне втрату положення статті 1 Конституції України, щодо визначення України як правової держави. Комусь може не подобатись фракція чи партія, яка представлена в українському парламенті, але це не означає, що для цього потрібно ліквідовувати Верховну Раду України.

Кілька тез щодо ліквідації ВСУ

У житті нам нерідко доводиться шукати відповідь, коли пораненому ворогом бійцю не надають допомоги, то від чиїх рук він помирає? Важко уявити, що розпочавши операцію, хірурги залишають пацієнта на операційному столі, а самі влаштовують обідній відпочинок. За відсутності рішення Конституційного Суду України про відповідність статті 8 Конституції України Закону No 1402­VIII, окремі посадові особи ДСАУ, Верховного Суду, заснованого Законом No 1402-VIII, Міністерства юстиції України утворили так звану «ліквідаційну комісію» на чолі з С., який у трудових відносинах з Верховним Судом України не перебуває. Цей факт об’єктивно підтверджується Актом No КВ\943\656/АВ від 10 серпня 2018 року Головного управління Держпраці у Київській області Державної служби України з питань праці у Верховному Суді України про те, що С. не призначений на посаду заступника керівника апарату Верховного Суду України з 6 квітня 2018 року та не перебуває у штаті Верховного Суду України.

Проте так званий «ліквідатор» конституційного органу — Верховного Суду України — підробляє бланки і печатки ВСУ, подає пакет підроблених ним документів до Державної казначейської служби України з метою припинення фінансування суду, в результаті чого 140 держслужбовців і 12 суддів Верховного Суду України не отримують зарплати, до державного бюджету не сплачуються обов’язкові платежі тощо.

«Ліквідатор» з 11 липня 2018 року позбавляє права доступу до робочих місць 58 держслужбовців, які відмовилися виконувати його розпорядження по ліквідації Верховного Суду України через відсутність такої підстави в Конституції України. Поза будь-яким законом його підпис на картці зі зразками підписів та відбитком підробленої печатки Верховного Суду України засвідчується головою ВСУ й подається до казначейства. Як це можна пояснити?

Хроніка діяльності «ліквідаційної комісії» з оцінкою наявних у цих діях ознак злочинів, передбачених статтями 172, 175, 353, 358, 364, 3652, 376, 210 КК України, в тому числі передбаченого статтею 109 КК України, оскільки наявні дії, спрямовані на повалення конституційного ладу в Україні в частині ліквідації Верховного Суду України як найвищого судового органу в системі судоустрою країни, згідно зі статтею 125 Конституції України, детально викладена в повідомленнях до Генерального прокурора, Служби безпеки України, Національного антикорупційного бюро України, Печерського відділення Національної поліції України, до Голови Конституційного Суду України, Президента України, Верховної Ради України, Вищої ради правосуддя з метою розв’язання конституційної кризи, однак вона триває й загострюється як отримана рана.

Ризик втрати безперервності дії Конституції України

Дана ситуація вперше в історії країни залишає ризик втрати безперервності дії Конституції України, оскільки відновлення діяльності Верховного Суду України — конституційного органу, перейменованого Законом No 1401-VIII на Верховний Суд, має вирішити лише пленум ВСУ, який складають працюючі судді Верховного Суду України, з часу набуття змін до Конституції України — 30 вересня 2016 року. Крім того, наближаються передбачені Конституцію України вибори Президента України і парламенту. Якому Верховному Суду довірить народ України підтвердити право свого вибору в прогнозованому спорі між кандидатами на визначену Конституцією України посаду — передбаченому Конституцією України чи законом?

Недавнім Рішенням від 17 липня 2018 року No 6-р/2018 Конституційний Суд України підтвердив дію принципу верховенства права у справі про відновлення пільг осіб, потерпілих від аварії на ЧАЕС (частина перша статті 8 Конституції), а тому залишаються сподівання, що оцінка Закону No 1402-VIII на відповідність Конституції України щодо ліквідації Верховного Суду України, як і будь-яких інших законів, базуватиметься на верховенстві права.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути