Connect with us

Lexinform™ - платформа важливої правової інформації.

Для правників усіх спеціалізацій - свіжі новини про найважливіші нормативні акти і законопроекти з погляду їх значущості, показові та прецедентні рішення судів, коментарі до цих рішень, юридичний аналіз правових позицій, зокрема – рішень Верховного Суду.

Правові новини охоплюють події в Україні, а також світові юридичні новини, які справляють вплив на нашу правову дійсність, в тому числі – на розвиток вітчизняного законодавства та правової системи в цілому.

Репортажі та фахові звіти про найцікавіші заходи в царині права дадуть можливість не лишити поза увагою жодної значної події, а календар прийдешніх науково-практичних конференцій, форумів, круглих столів, експертних нарад та інших зібрань, присвячених нагальним юридичним проблемам, - допоможе не пропустити майбутніх заходів.

Тут постійно накопичуються варіанти розв’язання складних правових питань, неординарні юридичні висновки, аналітичні матеріали з практики правозастосування, досудового розв’язання спорів, зокрема арбітражу і медіації.

Автори - досвідчені адвокати, знані фахівці з різних галузей права пропонують власне тлумачення норм права та випробувані практичні прийоми, переможні правові аргументи для судового спору.

Думка експерта

Позивач у судовому процесі

Опубліковано

on

В межах підготовки до KPI MOOT COURT судді проведуть серію вебінарів (майстер-класів), з метою покращення навичок та знань потенційних учасників у змаганнях з судового процесу.

Серію онлайн майстер-класів відкриває Ірина Бондаренко – керівник практики Development в Юридичній компанії Dictum

Основні тези майстер-класу:

  • як підготувати позовну заяву, на що звернути увагу, алгоритм підготовки
  • види клопотань та заяв зі сторони позивача
  • докази – як основа позову
  • збільшення, зменшення, уточнення позовних вимог.

Читати далі
Клікніть для коментування

Залишати коментар

Ваша e-mail адреса не оприлюднюватиметься. Обов’язкові поля позначені *

Цей сайт використовує Akismet для зменшення спаму. Дізнайтеся, як обробляються ваші дані коментарів.

Думка експерта

Корпоративні конфлікти. Трудовий кодекс проти Цивільного: хто кого?

Опубліковано

on

Сергій Теньков, експерт ЮВУ

Останнім часом спостерігається тенденція до ускладнення корпоративних спорів, тобто спорів, пов’язаних із діяльністю господарських товариств (акціонерних, з обмеженою відповідальністю тощо). Це обумовлюється як істотними змінами в чинному корпоративному законодавстві, так і оновленням сталих правових доктрин, змінами традиційних підходів судової практики до актуальних питань, зокрема корпоративного управління. Крім цього, сучасне корпоративне право формується як комплексна галузь права, що включає акти цивільного, господарського, трудового, фінансового та інших галузей законодавства. В процесі їх застосування до регулювання корпоративних відносин природно виникають колізії, що потребують вирішення.

Приклад із практики

Прикладом вирішення колізій між нормами трудового і цивільного законодавства в контексті регулюванні корпоративних управлінських відносин, стала постанова Верховного Суду (далі — ВС) від 7.02.2018 р. у справі No 711/5711/16-ц.

Позивачка звернулася до суду з позовом до товариства з обмеженою відповідальністю «…» (далі — ТОВ) про поновлення на роботі й оплату за час вимушеного прогулу. Позовні вимоги вона мотивувала тим, що на підставі трудового контракту обіймала посаду генерального директора ТОВ. Наказом від 30 травня 2016 її було звільнено з посади у зв’язку з припиненням повноважень відповідно до пункту 5 статті 41 Кодексу законів про працю України (далі — КЗпП України). На думку позивачки звільнення її з роботи є незаконним, оякільки відповідно до пункту 11 її трудового контракту контракт може бути достроково розірваний одностороннім рішенням роботодавця (ТОВ) лише за умови попередження працівника не менше, як за 2 місяці до такого розірвання. Незважаючи на це, її було звільнено без такого попередження.

При задоволенні позовних вимог про поновлення на роботі суд першої інстанції, з яким погодився і суд апеляційної інстанції, зробили висновок, що позивачку звільнено з порушенням процедури звільнення — без завчасного повідомлення про звільнення, як передбачено п. 11 контракту. Тому це є підставою для її поновлення на займаній посаді та для виплати середнього заробітку за час вимушеного прогулу. При цьому суди вважали, що позивач могла бути звільнена з ініціативи роботодавця на підставі пункту 5 частини першої статті 41, але в порядку, визначеному пунктом 11 контракту, з обов’язковим попереднім завчасним повідомленням не менше як за 2 місяці до моменту звільнення.

ВСУ з такими висновками не погодився й зазначив наступне. Відповідно до частини 3 статті 99 Цивільного кодексу України (далі — ЦК України) повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені або він може бути тимчасово відсторонений від виконання своїх повноважень. Згідно пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України трудовий договір з ініціативи власника або уповноваженого ним органу може бути розірваний у випадку припинення повноважень посадових осіб.

Тлумачення пункту 5 частини першої статті 41 КЗпП України та частини третьої статті 99 ЦК України свідчить, що припинення повноважень члена виконавчого органу може відбутися в будь-який час та з будь-яких підстав. При цьому припинення повноважень члена виконавчого органу гарантується нормами цивільного права для припинення або запобіганню негативного впливу на управлінську діяльність товариства. Необхідність таких правил обумовлена специфічним статусом члена виконавчого органу, який отримав від уповноваженого органу товариства право на управління.

Згідно статті 92 ЦК України дієздатність юридичної особи здійснюється через її органи. Верховний Суд дійшов висновку, що поняття дієздатності є цивілістичним, а отже, формування, зміна та припинення органів юридичної особи регулюються цивільним законодавством. Той факт, що члени колегіального виконав- чого органу господарського товариства чи одноособовий
його керівник перебувають у трудових відносинах із товариством, не встановлює пріоритет трудового регулювання над цивілістичним, оскільки до цих відносин не може застосовуватися модель «роботодавець — працівник», властива трудовим відносинам. Правовий статус членів колегіального виконавчого органу господарського товариства чи одноособового його керівника значно відрізняється від статусу інших працівників, що обумовлено специфікою його трудової діяльності, яка полягає у виконанні ним функцій по управлінню товариством.

Таким чином, на думку Верховного Суду, передбачена пунктом 5 частини першої статті 41 КЗпП України підстава розірвання трудового договору не передбачає необхідності попереднього повідомлення про звільнення, з’ясування вини працівника, доцільності та причини звільнення, врахування попередньої роботи та інших позитивних результатів.

Верховний Суд взяв також до уваги, що рішенням загальних зборів учасників ТОВ-відповідача учасники товариства, керуючись частиною третьою статті 99 ЦК України, вирішили припинити повноваження позивача-генерального директора ТОВ з 25 травня 2016 року. Це рішення є чинним та в судовому порядку не оскаржувалося.

Отже, ВС визнав звільнення позивачки законним та відмовив у позові про поновлення на роботі.

Коментар та рекомендації

У наведеній судовій справі Верховний Суд розв’язав колізію між нормами цивільного та трудового законодавства в контексті корпоративних управлінських відносин. Умовами трудового контракту, укладеного з генеральним директором ТОВ, було передбачено обов’язкове попереднє завчасне повідомленням про звільнення не менше як за 2 місяці до моменту такого звільнення.

Відповідно до ч. 3 ст. 21 КЗпП Укра їни контракт є особливою формою трудового договору, в якому строк його дії, права, обов’язки і відповідальність сторін (в тому числі матеріальна), умови матеріального забезпечення й організації праці працівника, умови розірвання договору, в тому числі дострокового, можуть встановлюватися угодою сторін. Таким чином, йдеться про застосування норм трудового законодавства. У випадку, що розглядається, контрактом була встановлена певна процедура звільнення генерального директора (обов’язкове попередження про звільнення за 2 місяця до самого звільнення). ТОВ-відповідач цієї процедури не дотримався і звільнив генерального директора-позивача без вищевказаного попередження за 2 місяці.

За таких умов виникла колізія між вищезгаданими нормами КЗпП України, на підставі яких укладався трудовий контракт, та ч. 3 статті 99 ЦК України, відповідно до якої повноваження члена виконавчого органу можуть бути в будь-який час припинені (авт. — тобто без будь-яких попереджень). Верховний Суд надав перевагу нормам цивільного законодавства, як складової комплексного корпоративного права (глава 8 ЦК України «Підприємницькі товариства»). Суд зазначив, що той факт, що члени колегіального виконавчого органу господарського товариства чи одноособовий його керівник перебувають у трудових відносинах із товариством, не встановлює пріоритет трудового регулювання над цивілістичним, оскільки до цих відносин не може застосовуватися модель «роботодавець — працівник», властива трудовим відносинам.

З огляду на вищенаведене Верховний Суд вказав і на одну з юридичних помилок позивача — оскаржувався лише наказ про її звільнення, а не відповідне рішення загальних зборів учасників ТОВ-відповідача, яке передувало наказу й стало підставою для його видання. Фактично йшлося про переведення спору в площину корпоративних.

До цієї проблеми ВСУ звертався й раніше. Так, у п. 1 постанови пленуму Верховного Суду від 24.10.2008 р. No 13 «Про практику розгляду судами корпоративних спорів» вказано, що при розгляді справ, які виникають із корпоративних відносин, суд повинен з’ясувати, якими нормами матеріального права регулюються відповідні відносини, і на основі цих норм вирішувати справу. Корпоративні відносини регулюються Цивільним кодексом України, Господарським кодексом України, законами України «Про господарські товариства», «Про цінні папери та фондовий ринок» тощо.

Отже, на думку ВС, йдеться про комплексну галузь права, що має своїм предметом корпоративні відносини.

В цілому ж, на нашу думку, надання Верховний Суд пріоритету цивільно-правовим нормам над нормами трудового законодавства у справі про звільнення керівника викликає певні сумніви з огляду на ст. 9 ЦК України положення цього кодексу застосовуються до врегулювання відносин, які виникають, зокрема, в трудових відносинах, якщо вони не врегульовані іншими актами законодавства. Між тим, як ми вже зазначили вище, звільнення за контрактом якраз врегульоване нормами КЗпП України. Але, за будь яких умов, тепер відповідно до ч. 4 ст. 263 Цивільного процесуального кодексу України — при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд має враховувати висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, тобто позиції ВС, викладені в конкретних справах, стають обов’язковими для застосування при розгляді аналогічних спорів.

Поряд із цим, варто згадати про положення ч. 3 ст. 6 ЦК України сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства й врегулювати свої відносини на власний розсуд. Сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов’язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами.

Усе це можна спробувати застосувати при укладенні контрактів (цивільно-правових договорів) з керівниками господарських товариств. Характерно, що п. 12. ст. 39 нового Закону України «Про товариства з обмеженою та додатковою відповідальністю» вказує, що з членом виконавчого органу товариства укладається просто «договір» без його визначення в якості цивільно-правового або трудового. На нашу думку, аби краще захистити саме трудові інтереси керівника й на підставі положень ч. 3 ст. 6 ЦК України у відповідному договорі (контракті) варто окремо зазначити, що положення ч. 3 ст. 99 ЦК України не застосовуються до укладеного з керівником контракту.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Інституційна реформа ДФС: хто розрубає гордіїв вузол?

Опубліковано

on

В’ячеслав Черкашин,
старший аналітик з податкових питань Інституту соціально-економічної трансформації, експерт РПР з податкової політики

Не так давно Мінфін опублікував план дій із реформування фіскальної служби. Даний документ має як прогресивні норми, так і деякі вади.

Ілля Несходовський, директор Інституту соціально-економічної трансформації, експерт Реанімаційного пакета реформ

За останні роки вже було близько десяти спроб реформувати Державну фіскальну службу. В 2017 році концепцію реформи від Міністерства фінансів спочатку підтримав, а потім скасував Кабмін. Сама ДФС теж розробила власну стратегію реформи, не раз до цього завдання підходило й Міністерство фінансів, але віз і нині там.

Цілком зрозуміло, чому реформа рухається так повільно: ДФС — це впливовий орган, який може бути інструментом тиску на бізнес та пов’язаних із ним політиків. Україна пообіцяла МВФ ухвалити законодавство про злиття митної та податкової адміністрацій в одну юридичну особу і створити нову цивільну службу — фінансову поліцію під управлінням Мінфіну, відповідальну за розслідування фінансових злочинів проти держави, замість нинішньої податкової міліції. Очікується, що фінансова поліція консолідує всі повноваження з боротьби з фінансовими злочинами проти держави в одному агентстві. Після багатьох невдалих спроб нарешті може з’явився документ, спроможний дати старт цій багатостраждальній реформі й запустити процес оновлення фіскальної служби.

У червні 2018 року Мінфін опублікував план дій з реформування ДФС у податковому напрямку. Цей документ підготовлений на основі рекомендацій міжнародних партнерів, результатів діагностики міжнародної консалтингової компанії та незалежної оцінки процесу адміністрування податків TADAT.

Експерти з питань податкової реформи Реанімаційного пакету реформ проаналізували цей масштабний документ. Проект плану розроблений в інклюзивному процесі та опублікований для обговорення — це вже добре. Аналіз дає можливість виокремити і прогресивні норми, і деякі прогалини.

Серед позитивних моментів — низка важливих норм. Так, у документі прописаний комплекс заходів, спрямованих на суттєве розширення електронних сервісів. Робота електронного кабінету платника податків буде вдосконалена, його можливості — розширені. З’являються нові сервіси, які суттєво покращать якість обслуговування платників податків.

Планується також впровадити онлайн-консультування та обслуговування платників податків засобами електронного зв’язку. Проект плану встановлює чіткі критерії оцінки якості роботи Державної фіскальної служби — KPI. Це дозволить сформувати правильні пріоритети й досягти кращих результатів.

Документ впроваджує ризикоорієнтовані підходи, що покращить результати діяльності підрозділів внутрішнього контролю. Крім того, планується посилити кадрову спроможність ДФС: підготувати кваліфікованих фахівців, наприклад, із питань трансфертного ціноутворення та застосування правил BEPS.

Експерти переконані, що такі зміни забезпечать системне інституційне перетворення фіскальної служби на ефективну сервісну службу і це сприятиме покращенню бізнес-клімату в Україні й зростанню економіки. Проте, аби радикальна реформа ДФС відбулася, план необхідно доопрацювати.

У проекті часто відсутні цільові показники складових реформи, наприклад, чіткі терміни та обсяги збільшення рівня оплати праці працівників ДФС. Щоб виправити цей недолік, слід чітко визначити відповідні показники.

Також нема чітких термінів проведення набору співробітників на відкритих конкурсах та критеріїв набору щодо зміни корпоративної культури податкової служби. Зрештою, відсутній деталізований план створення сервісної служби.

У проекті плану слід чітко прописати, як буде ліквідуватися податкова міліція і як створюватиметься новий орган. Хоча експерти не раз наголошували на необхідності остаточної ліквідації податкової міліції в структурі ДФС.

Окремі пункти декларативні. Так, не визначено, у чому полягатиме функціональна перебудова відомства. Не зрозуміло, як усуватиметься дублювання функцій, якщо камеральні перевірки буде проводити ще один новий підрозділ.

Відсутній механізм припинення зловживань у системі електронного адміністрування ПДВ та системі блокування податкових накладних. Проведення додаткового аудиту баз даних Державної фіскальної служби є недоцільним і виглядає як затягування процесу передавання цих баз Мінфіну.

У проекті не відображені заходи щодо спрощення системи адміністрування ПДВ, зокрема, покращення функціонування системи блокування податкових накладних. Крім того, на думку експертів, необхідно здійснити низку структурних змін.

По-перше, департамент моніторингу доходів та обліково-звітних систем і регуляторно-правовий департамент слід передати у стратегічне управління Мінфіну. Важливо позбавити ці департаменти невластивих їм функцій: функції стратегічного планування та прогнозування і функції нормативної ініціативи.

По-друге, Мінфіну слід підпорядкувати департамент інформаційних технологій із паралельним створенням незалежного державного дата-центру. Туди пропонується передати — без переміщення серверів і працівників — бази даних ДФС, що унеможливить втручання керівництва Державної фіскальної служби у їх діяльність. Платники податків і державні органи повинні бути лише користувачами з рівними правами.

По-третє, департамент методологічної та нормативної роботи повинен бути інтегрований з профільним департаментом Мінфіну задля припинення дублювання функцій та позбавлення Державної фіскальної служби права нормативної ініціативи і вільного трактування податкового законодавства.

На думку експертів, затвердження стратегічного плану реформування ДФС з урахуванням цих пропозицій зробить реформу ефективною і вирішить ключові проблеми відомства, які мають вагомий вплив на економіку держави.

Сподіваємося, що допрацьований і затверджений Кабміном план у найближчі роки буде реалізований і країна нарешті отримає ту автоматизовану сервісну службу, про яку бізнес та громадянське суспільство мріють десятки років.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Маленька перемога у великій боротьбі за права: постанова Верховного Суду про доступ до суду недієздатної особи

Опубліковано

on

Олександр Водянніков, національний радник з юридичних питань, керівник відділу верховенства права Координатора проектів ОБСЄ в Україні

Двадцятого червня 2018 року Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду постановив важливе рішення для однієї з найменш захищених категорій людей — осіб, що визнані недієздатними. Нагадаю, що такі особи по суті знаходяться в стані «цивільної смерті» — вони не можуть самостійно набувати прав, укладати угоди, розпоряджатися своїм майном тощо — все це здійснюють опікуни.

Пацієнт Київського психоневрологічного інтернату після семи років лікування спробував відновити свою дієздатність через суд. При цьому, згідно викладених у постанові Верховного Суду обставин, він почував себе добре, усвідомлював значення своїх дій та міг ними керувати і був готовий пройти судово-психіатричну експертизу. Однак, як виявилося, він не мав паспорта, а тому не міг оформити доручення щодо ведення його справи у суді своєму представникові. Суди першої та апеляційної інстанції залишили заяву позивача без розгляду, мотивуючи свої рішення тим, що обраний позивачем представник не є належним. Тобто — немає паспорта, немає людини? І ось у червні цього року Верховний Суд, посилаючись на Європейську конвенцію про захист прав і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, а саме рішення у справі «Наталія Михайленко проти України», визнав, що залишаючи заяву позивача без розгляду суди першої та апеляційної інстанції обмежили позивачеві доступ до правосуддя і цим порушили вимоги статті 6 конвенції. Цією позицією, по суті, Верховний Суд забив останній
цвях у труну концепції позбавлення дієздатності як «цивільної смерті» особи, що панувала з часів радянської каральної медицини.

У чому важливість цього рішення? Нагадаю, що позивач звернувся до суду за процесуальними правилами, що діяли до процесуальної реформи 2017 року. Згідно перехідних положень нової редакції Цивільного процесуального кодексу, його справа розглядалася за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією кодексу. Нижчі суди, спираючись на попередні положення ЦПК (а саме ч. 4 ст. 241), вважали, що заяву про поновлення цивільної дієздатності може подати лише опікун або орган опіки та піклування. Як зазначила апеляційна інстанція в цьому провадженні, «законодавство України не обмежує право недієздатної особи на відновлення своєї дієздатності. При цьому його поновлення повинно лише відбуватися у визначений чинним законодавством спосіб». Тому, на думку апеляції, юрист Української гельсінської спілки з прав людини, що встав на захист прав позивача, мав би звернути увагу на те, що саме опікун або орган опіки та піклування мав би звертатися до суду, а позивач особисто просити про поновлення цивільної дієздатності не може.

І, звичайно, Верховний Суд спокійно міг повторити цю аргументацію. Але у суддів стало достатньо мудрості і професіоналізму вийти за рамки букви й звернутися до духу Конституції та Європейської конвенції. Тож Верховний Суд поставив крапку у цій сумнівній судовій практиці єдиним реченням: «Разом із тим, він [тобто позива, — О.В.] не позбавлений можливості безпосередньо вимагати поновлення своєї цивільної дієздатності». За кожною буквою цього речення стоять тисячі скалічених доль людей, що стали жертвами каральної радянської психіатрії, а в наш час — байдужості системи, та в найгірших випадках — шахрайства опікунів.

Нова редакція ЦПК, що набула чинності з моменту запуску Верховного Суду, містить безкомпромісний розрив із такою парадигмою каральної психіатрії радянської епохи, закладений у Главах 2 та 10 Розділу IV кодексу. Нині в справах про обмеження цивільної дієздатності фізичної особи, визнання фізичної особи недієздатною та поновлення цивільної дієздатності ЦПК передбачається:

  1. обов’язкова участь особи, безпосередньо або через відео-конференцію, якщо особа в психіатричному закладі (стандарт, встановлений ЄСПЛ у справі «Штукатуров проти Росії» (2008 р.) — передбачена ст. 299 ЦПК);
  2. право особи, визнаної недієздатною, безпосередньо звертатися до суду про скасування рішення про визнання недієздатною (принцип, встановлений у рішеннях ЄСПЛ «Наталія Михайленко проти України» (2013 р.) та «Станєв проти Болгарії» (2012 р.) — передбачене ст. 300 нового ЦПК);
  3. періодичний судовий контроль за наявністю/продовженням існування підстав для обмеження чи позбавлення дієздатності (принцип, визначений у рішеннях ЄСПЛ «Наталія Михайленко проти України» (2013 р.), «Станєв проти Болгарії» (2012 р.), «Штукатуров проти Росії» (2008 р.), адже ч. 6 ст. 300 встановлюється максимальний строк дії судового рішення про визнання фізичної особи недієздатною в 2 роки).

Філософія нового підходу, закладена в цих положеннях, виходить з європейських стандартів у цій сфері та будується на принципах, сформульованих Конституційним Судом України в рішенні 2-рп/2016 у справі про судовий контроль за госпіталізацією недієздатних осіб до психіатричного закладу. Як неодноразово вказував суддя-доповідач у цій справі Станіслав Шевчук, це рішення не стільки про примусову госпіталізацію, скільки про свободу, її конституційні гарантії: «Воно містить концепцію, яка закладатиметься в діяльність Конституційного Суду, а саме — жодна людина не може бути позбавлена свободи без судового рішення. Визнання особи недієздатною не може позбавляти її інших конституційних прав і свобод чи обмежувати їх у спосіб, що нівелює їх сутність».

Разом із тим, слід вказати, що не всі проблеми вирішені і новою редакції ЦПК. Так, у сфері примусової госпіталізації до психіатричного закладу з редакції Кодексу, внесеного до парламенту, і, як наслідок, із прийнятої редакції, зникла норма, яка вимагала, аби в рішенні про госпіталізацію особи в примусовому порядку встановлювався строк такої госпіталізації, який не може перевищувати 60 днів (як пропонувалося в Раді з питань судової реформи), а також порядок продовження строку такої госпіталізації.

Тому слід нагадати, що Конституційний Суд України у згаданому рішенні 2-рп/2016 чітко визначив, що «…така госпіталізація за своєю природою та наслідками є непропорційним обмеженням конституційного права недієздатної особи на свободу та особисту недоторканність, тому вона має здійснюватися з дотриманням конституційних гарантій захисту прав і свобод людини і громадянина, з урахуванням зазначених міжнародно-правових стандартів, правових позицій Конституційного Суду України та виключно за рішенням суду відповідно до вимог статті 55 Основного Закону України».

Європейський суд з прав людини, застосовуючи статтю 5 Конвенції до випадків примусової госпіталізації, виходить із того, що ця стаття встановлює позитивний обов’язок держави щодо захисту свободи осіб, які перебувають під її юрисдикцією, інакше існувала б значна прогалина в захисті від свавільного затримання, що було б несумісним із важливістю особистої свободи в демократичному суспільстві, тому держава повинна вживати заходів, що забезпечують ефективний захист вразливих осіб (рішення ЄСПЛ у справі «Шторк проти Німеччини» (2005 р.), рішення у справі «Станєв проти Болгарії» (2012 р.). Це покладає обов’язок, у тому числі, на суди, приймаючи рішення про примусову госпіталізацію, визначати механізм періодичного перегляду її законності, що може бути досягнуто шляхом встановлення строку такої госпіталізації або строку дії рішення про госпіталізацію. Це вимагається частиною 4 статті 5 Конвенції (див. «Горшков проти України» (2006 р.), пара. 44). Як вказується в статті 25 Рекомендації Комітету Міністрів Ради Європи Rec(2004)10 щодо захисту прав людини і людської гідності осіб з психічними розладами, держави-члени Ради Європи повинні забезпечити, аби особи, до яких застосовується примусова госпіталізація чи лікування, могли оскаржити таке рішення; мали право на перегляд судом через розумні інтервали часу законності такого заходу або продовження його застосування; мали право бути заслуханими особисто або через їх особистого захисника чи представника під час перегляду таких рішень та розгляду їхніх скарг.

Тому сподіваюсь, що Верховний Суд продовжить розвивати цю практику щодо захисту прав уразливих категорій осіб і таким чином виправить законодавче упущення в чинній редакції ЦПК.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді