Connect with us

Думка експерта

Позивач у судовому процесі

В межах підготовки до KPI MOOT COURT судді проведуть серію вебінарів (майстер-класів), з метою покращення навичок та знань потенційних учасників у змаганнях з судового процесу.

Серію онлайн майстер-класів відкриває Ірина Бондаренко – керівник практики Development в Юридичній компанії Dictum

Основні тези майстер-класу:

  • як підготувати позовну заяву, на що звернути увагу, алгоритм підготовки
  • види клопотань та заяв зі сторони позивача
  • докази – як основа позову
  • збільшення, зменшення, уточнення позовних вимог.

Advertisement
Клікніть для коментування

You must be logged in to post a comment Login

Залишати коментар

Думка експерта

Управління сучасною державою: роль цифрових технологій

Олександр СОСНІН, доктор політичних наук, професор, заслужений діяч науки і техніки України, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького Національної академії наук України

Початок ч.1, ч.2

Цифрова інформація як величезна міжнародна проблема

Сама по собі організація роботи з інформацією в цифровому вигляді в світі набуває ознак величезної міжнародної проблеми, хоча саме поняття і його властивості почали вивчати з античних часів, однак у цифровому вигляді інформація змушує сприймати себе дещо інакше — як характеристику одного з універсальних і найнеобхідніших продуктів у життєдіяльності сучасного суспільства. У деяких ситуаціях воно навіть створює ілюзію щодо недоцільності подальшої розбудови інформаційного суспільства, оскільки цифрова інформація має унікальні властивості — утаємниченість, масштабність й універсальність, що, власне, й дозволяє вважати її високоефективною зброєю, яка вражає і техніку, і людину з її психікою та світоглядом, стимулює нові дії щодо вивчення інформаційного права як науки і навчальної дисципліни про комунікацію в університетах. Це виключно складне й актуальне завдання обумовлено ще й тим, що в нас домінує еліта, для якої традиційно характерне насильство щодо окремої особистості і спільноти взагалі. Наслідком цього є досить слабкий прогрес у розвитку демократичних інститутів суспільства і навіть відсутність прав у більшості громадян. Наші еліти, з точки зору поповнення інтелектом із зовні, є практично замкнутими системами, а тому досить швидко деградують, допускаю чи свою ліквідацію силовим шляхом. Тому перетворення, які відбуваються в Україні протягом усіх років незалежності за допомогою революційно­подібних дій, категоричність і традиції «більшовизму» в мисленні супроводжуються вибудовою політико­правової системи більш суворого знання, ніж дозволяє реальність, провокує відповідати громадян навіть на ті питання, на які наука відповіді не має. Саме за таких умов впровадження в життя й державне управління Україною сучасних ІКТ і революційних програм інформація вимагає від суспільства повної мобілізації і термінового (прискореного) усунення багатьох факторів соціально­економічного характеру, зокрема нерівності громадян.

Життя сьогодні вимагає законодавчого забезпечення діяльності інформаційно­-комунікаційної сфери, що вкрай важко оцінити якісно користуючись уявленнями про право громадян на доступ до інформації. В сучасному світі воно сформувало виключно складний за сенсом, формою та змістом ресурс розвитку суспільства, а в наших нормативних документах як ресурс не визначається. Разом із тим події, які розгортаються навколо доступу і права на інформацію, сьогодні в інформаційно­комунікаційному просторі України під впливом світових процесів дедалі більше викликають стурбованість. Досвід, який ми накопичуємо, дає розуміння того, що новітні ІКТ представляють собою потужну зброю й надають можливість гравцям світової політики поневолювати народ маніпуляцією, позбавляти його впевненості, повнокровного духовного життя і зростання. Ми вже маємо сумний досвід безвідповідального використання їх можливостей для акумуляції вибухової енергії народу, що встав на шлях пошуку справедливості, свободи й незалежності, і в цьому полягає одна з фундаментальних причин нестійкості українського суспільства до викликів інформаційно­комунікаційної ери.

Інформація як зброя

Інформація як зброя в сукупності засобів, методів і технологій, що забезпечують можливість силового впливу на інформаційно­комунікаційну сферу життя людини з метою руйнування інформаційно-­комунікаційних і взагалі всіх критичних інфраструктур суспільства, систем управління державою тощо. Форми її подання ведуть до зниження або підвищення праце здатності громадян і військових, але поки що це не знаходить адекватного визначення в українському законодавстві, як, до речі, й визначення поняття «інформаційний ресурс», без якого взагалі неможливо розглядати поняття та вирішувати проблеми «інформаційно­-комунікаційної безпеки», «інформаційної війни» тощо. Включення їх у порядок денний облаштування політико­правових наук на новому рівні знань стає проб лемою сьогодні, як і розвиток інститутів демократій, які у вимірі цифрових технологій представляються як електронні вибори, електронний парламент, електронне законодавство… Поступове визначення їх легітимності в сучасному суспільстві, яке проходить складний етап трансформації на шляху до більш високого рівня «цифрової епохи». Цей перехідний період в житті суспільства характеризується появою державних ініціатив, спрямованих на реалізацію інновацій на основі ІКТ, активністю творців програмного забезпечення для відповідних систем електрон ної демократії, а також реальним зростанням активності конкретних демократичних інститутів громадянського сус пільства. Як приклад, пожвавлення суспільства в цій області можна навести безперервні форуми, конгреси, конференції, які обговорюють стан і методи використання ІКТ для забезпечення безпечного розвитку людини та суспільства.

Людський фактор у нових реаліях

Реальні зрушення в процесах пошуку й перевірки ефективності різних форм вираження думок різних категорій населення ми побачили на майданних заходах. Бажання і вимоги людей до «влади», меншим степенем до самих себе, є дуже яскравою ознакою пожвавлення свідомості й пошуку конструктивних рішень організації взаємодії всіх інституцій та інститутів громадянського суспільства і відображають хвилі політичної активності різних категорій. Вони, як і міжнародні форуми, показують, що визначальним у поступальному історичному русі України до формування громадянського демократичного суспільства стає людський фактор. Це та агломерація, яка формується населенням країни, і кожна людина виступає в ньому як особа, працівник, сім’янин, носій прав і обов’язків, хранитель коренів моральності на своїй землі, утворюючи громадянське суспільство. Ця структура у вимірі планетарної системи реалізує механізми своєї організації через систему найрізноманітніших громадянських утворень і, насамперед, зборів на майданах.

За всі часи на майдани йшли люди, яких вони кликали яскравими (полум’яними) гаслами й промовами політиків­активістів про право народу на свободу, рівність і справедливість. Початок XXI століття надав українцям можливість побачити й відчути організацію енергетичних вибухів народів різних країн і не варто думати, що на площі Каїра, Москви, або Києва в різні роки приходили тільки ошукані владою різного віку люди стихійно. Вони там, безумовно, присутні, але без моральних послань до можновладців, і суть справи була навіть не в тому, що їх хтось обдурив, а в їх власному самообмані. У нас, зокрема, на Майдан у Києві виходив не середній клас, якого в Україні вже давно немає, і не національно орієнтована інтелігенція, а, в тому числі, добре організовані люди. В руках організаторів ми бачили досконалі технічні засоби комунікації й апробовані психологами технології впливу на свідомість пересічної людини, які були здатні збудити в людях почуття власної гідності. Відтак на Майдані були не лише прості громадяни-­патріоти, а й зібрані певним чином за допомогою інформаційно­психологічних маніпуляцій люди. Вони в натовпі Майдану, за словами українського поета Павла Тичини, й обирали своїми отаманами «чабанів», тобто поводирів, за логікою найменш підготовлених до роботи з людьми, і тим самим перешкоджали природним процесам своєї трансформації в ідеальний, хоча й абстрактний, нормативний тип людини нової ери.

Так, скажімо, було і в буремному 1918 році, коли біля казенного заводу «Арсенал» більшовики організували барикади на шляху кінних загонів гайдамаків, які поспішали на захист паливних складів Південно­західної залізниці, якою йшла через Крути армія Муравйова з Росії для повалення влади Центральної Ради в Києві. Реально кадрових робітників «Арсеналу» на барикадах майже не було, а от поранених вони прийняли в стінах заводу, який, після кровопролитного штурму вранці 22 січня (4 лютого), був захоплений військами Симона Петлюри (в штурмі брали участь козаки Гайдамацького коша Слобідської України і 1­а сотня куреня Січових стрільців). Там вони дійсно всупереч всім людським законам по­звірячому порубали шаблями поранених, створивши для радянської ідеології міф про повсталий «Арсенал», який більшовицькою владою було чудово використано й він здавався вічним.

Усе повторилося, але без кровопролиття, в 2004 році в Києві на майдані біля поштамту. Тоді офіцери Служби безпеки України запобігли силовому варіанту придушення трансгресивних людей, в психотипі яких завжди яскраво проявляються тенденції до форсування розвитку подій. Не кажемо про тих, кого просто було втягнуто в процес за гроші. Серед мітингувальників були школярі, студенти, аспіранти, викладачі та співробітники різних офісів. Рішення проблем свого «невдалого» життя, занедбаності, відчуженості, тотальної несправедливості можновладців, вони, на жаль, пов’язали з організаторами Майдану й ім’ям «месії» — Віктора Ющенка. Людське, під впливом телебачення, гасел свободи й гуманізму проникло в їхні голови, але в них самих його виявилося мало. Натовп мітингувальників не знайшов для них ні ідей розвитку, ні загальних інтересів, — їх вихором, як магнітом, втягнуло в революційні події, де стихія бунту народу, розігріта політиками — «чабанами» (у своїй масі безвідповідальними дилетантами, від партій, які в нас так і не стали ідеологічними), використовувалася для досягнення потрібних гравцям світової політики результатів. Уже в 2014 році на другому Майдані без кровопролиття не обійшлося. І це була трагедія для України, спровокована тодішньою владою, яка спиралася на силовиків. Імпульс неприйняття народом тотальної соціальної несправедливості з боку можновладців виплеснувся. А що далі? Ми продовжуємо практично топтатися на місці.

Коди глобалізму

Разом із тим, космополітична частина суспільства або глобалісти (чи так звані «соросята»), які продемонстрували силу людей, що не вилазять з Internet та інших мереж й увібрали в себе глобалізм та його коди з дитинства. Зрозуміло, що вони продовжуватимуть розпочату роботу. Вільне трактування ними багатьох понять, зокрема «свобода», і, як наслідок, подій, які відбуваються в нас, лякають своєю непередбачуваністю. Вже видно, хто їх генерує, і фігури, які діють здебільшого приховано, не афішуючи себе, однак уже досить легко визначаються. В суспільстві починають навіть називати творців тих чи інших «новаторських», в основному деструктивних, ідей, але, на жаль, людей­лідерів, здатних відвернути народ від падіння в безодню на різкому (переломному) повороті історії, поки не видно. Вже зруйновано цитадель опору й ретельно відреставровано посічені в 1918 році кулями стіни, в яких після Другої світової війни було створено найпотужніше в світі науково­промислове підприємство із розробки й виробництва систем прицілювання ракет всіх типів базування — ВО «Завод «Арсенал». Все змушує українських громадян забувати, що тут творилася світова політики й своєю роботою арсенальці утримували світ від війни. Без натяку на встановлення меморіальних дощок у приміщенні, в якому президент Академії наук СРСР М. Келдиш проводив наради з фахівцями й оглядав зразки арсенальської техніки для аерокосмічних потреб, облаштовано продуктову крамницю, що саме тут було створено й апробовано унікальні та одночасно виключно прості системи прицілювання для ракетно­космічного комплексу «Восток», який вивів на орбіту всесвітньої слави Ю. О. Гагаріна, і найпотужніших бойових ракет SS­18 «Сатана». Ці ракети, до створення яких був причетний і наш екс­президент Леонід Кучма, вагою близько 9 тонн, здатні були нести до десяти автономних ядерних боєзарядів потужністю близько 0,15 мегатонн кожен й утримували світ від війни. Саме з їх появою, починаючи із середини 70­х років минулого століття, американці вперше відчули свою повну незахищеність і змушені були піти на переговори з СРСР по обмеженню їх застосування. Через неможливість нейтралізувати ці ракети військовий конфлікт між США й СРСР було виключено. В далекому 1973 році саме в стінах нинішньої крамниці в процесі огляду запропонованих арсенальцями технічних рішень В. В. Щербицький (український радянський партійний і державний діяч, натхненник зросійщення, активно боровся з дисидентами, член Президії (Політбюро) ЦК ЦПУ в грудні 1957 — вересні 1989 рр., член Політбюро ЦК КПРС у квітні 1971 — вересні 1989 року; входить до числа постатей, які підпадають під закон про декомунізацію) прийняв рішення про розширення виробничої бази заводу й будівництво нової на Троєщині.

Не можна сказати, що знищення заводу «Арсенал» стало справою сьогодення. Процес цей тривалий, однак послідовний. Після тріумфальних перемог у боротьбі за космос і створення досконалої зброї настав час волюнтаристичних рішень вищого керівництва країни, конверсія тощо, як наслідок, до управління розвитком науково-виробничої бази підприємства почали приходити інженери-механіки, фрезерувальник, суддя, які апріорі не були здатні осягнути можливості оптико-електронного приладобудування як галузі. Скажімо, сьогодні, за умов існування підприємства, думаю, миттєво би згас військовий конфлікт на сході країни, якби Збройним Силам України було запропоновано системи спостереження й управління зброєю, яку розробляли й виготовляли арсенальці, і для якої ані снайпер, або квадрокоптер не були суттєвою ціллю для знищення. На жаль, в жадібній гонитві за грошима керівництво заводу безрозсудливо просто знищило, викинувши на смітник, багатомільйонне (в доларовому вимірі) технологічне обладнання для виготовлення такої зброї, що свідчить про те, запропонована Україні модель приватизації майнових комплексів не була орієнтована на розвиток складних наукомістких технологій, залишених нам у спадок, а тому має бути законодавчо виправлена. Вона здебільшого була орієнтована на залучення величезних кредитних коштів під приватні проекти, а приватнику завжди потрібен був негайний результат. Освоювати щось нове, наприклад, видобуток Не3 на Плутоні, приватний підприємець ні за витратами, ні за ризиками фінансувати ніколи не зможе, а саме такого роду програми стають пріоритетними й абсолютно необхідними для виживання людства. Знищення заводу «Арсенал» свідчить про недалекоглядність нашої влади, оскільки рівень оптико- електронного приладобудування є ознакою могутності будь-якої держави, і аргументація прихильників таких дій не витримує жодної критики.

На стінах цитаделі відсутня будь-яка пам’ятка/нагадування і про те, що тут під керівництвом В. М. Сахарова (Сахаров Валентин Миколайович — головний конструктор, потім головний інженер київського заводу «Арсенал») вперше в світі було створено головки самонаведення для зенітно-ракетних комплексів.

Як це вже було в історії неодноразово, з появою труднощів наші моделі приватизації й розбудови демократії взагалі вступили в період кризи. Суспільство почало деградувати, сповзаючи до режиму виживання. Якщо стабільність у високорозвинених країнах утримувалася за рахунок військових і поліцейських сил та прискореного пограбування інших народів, то Україна під тиском проблем змін технологічного укладу людства, новітніх ІКТ, не здатна була протистояти анархії ринку і, як наслідок, перетворилася на країну, що перебуває під їх впливом.

Технології стратифікації

Сьогодні демократична еліта західного світу на свідомому і підсвідомому рівнях переходить до технологій стратифікації (стратифікація (англ. stratification) — спеціальне поняття, що означає розміщення чого-небудь шарами, шаруватість. Розшарування чогось залежно від неоднаковості якісних та кількісних ознак. Соціальна стратифікація — диференціація суспільства на соціальні класи та верстви населення, що базується на достатку та владі) суспільств світу й пропаганди стратегій скорочення чисельності населення планети з метою зменшення екологічного тиску на біосферу, формулюють програми типу «золотого мільярда», організують за допомогою сучасних ІКТ тотальне стеження за людьми й грандіозні військові зіткнення, скоюють інші злочини, небачені на минулих етапах розвитку людства, що перетворює демократію на злочинну. Ситуація в світі невідворотно наближається до критичного стану. У тому ж Китаї уряд 14 липня 2014 року оголосив про початок розробки «Системи соціального кредиту» (Social Credit Score, або SCS) — бази даних благонадійності громадян. Ця база міститиме відомості про те, наскільки кожен житель країни безпечний і корисний для суспільства. Буде вестися підрахунок балів: викурив сигарету в недозволеному місці — мінус бал, взяв участь у суботнику — плюс бал, нечемно повівся з контролером у транспорті — мінус два бали, ну і так далі … Кількість отриманих балів сформує індивідуальний рейтинг людини, визначаючи його цінність для товариств і країни. До слова, це продовження системи «Дань- Ань», створеної ще в 1960-х роках за часів правління Мао Цзедуна: тоді комуністична партія почала складати досьє на кожного обивателя, збираючи всі відомості — від особистих фото до характеристик, що даються сусідами, начальством або підлеглими. Інформацію збиратимуть і передаватимуть камери відеоспостереження, розташовані в приміщеннях і на вулиці. Сьогодні в Китаї налічується 178 мільйонів таких відеокамер, а в перспективі їх кількість планується збільшити до 625 мільйонів. У розпорядження відділів нагляду надійдуть бази даних іnternet-провайдерів, стільникових операторів та іnternet-магазинів. Службовці відділу нагляду матимуть право регулярно запитувати характеристики людини з місця роботи або з поліції, опитувати сусідів і реєструвати скарги на нього — інакше кажучи, доноси. У списку проступків, які будуть впливати на зниження рейтингу, зменшуючи кількість балів, значаться некримінальні злочини, як то: куріння сигарет і вживання спиртних напоїв у недозволених місцях; несвоєчасна оплата ЖКГ та кредитів; проїзд по чужих квитках; прогули, запізнення і навіть часті «лікарняні»; «бездумний» шопінг; перехід дороги в недозволених місцях, небезпечне водіння і багато іншого. У списку є навіть такі спірні пункти, як «зайве сидіння в іnternet» і «надмірний перегляд порнографічних матеріалів». Неблагонадійним громадянам не можна буде служити в державних установах, а також займати керівні посади в сферах харчової, фармацевтичної та нафтової промисловості. Найстрашнішою є заборона на соціальне забезпечення. Жителю Китаю можуть відмовити в медичній допомозі, як і позбавити пенсії, а його дітей залишити без права на безкоштовну освіту.

Європейці не відстають

У лютому 2018 року видання Handelsblatt Global повідомило, що німецький уряд «уже рухається» в напрямку китайського «винаходу». Виданню вдалося розсекретити той факт, що дані про кредитоспроможність громадян, їх переміщення по території й частота звернень до медичних установ з 2017 року вже збираються державою для статистики. Саме ця статистика може стати основою для створення системи, про яку йде тут мова.

У тому ж році британський «Фонд нової економіки» (New Economy Fund або NEF) звернув увагу на те, що подібна дискримінаційна система вже таємно працює у Великобританії — так, дані кожної окремої людини про своєчасність оплати нею рахунків по кредитах і ЖКГ передавалися потенційним роботодавцям. У підсумку «неблагонадійній», а в більшості випадків просто «невигідній» (наприклад, тому, хто часто бере лікарняний), економній або бідній людині відмовляли при влаштуванні на роботу. І нехай частина британських політиків розкритикувала систему соціального рейтингу, інша частина знайшла її корисною — в своїх інтересах.

(Далі буде..)

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Проблеми аргументованості правових висновків Касаційного кримінального суду у складі ВС: огляд окремих постанов

Микола РУБАЩЕНКО, доцент кафедри кримінального права № 1 Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого, кандидат юридичних наук

Початок. Закінчення

4. Крадіжка чи шахрайство?

Аналіз цих міркувань не дозволяє зробити висновку, що судова практика відмовилася від такої обов’язкової ознаки шахрайства як «добровільна передача майна/права на майно самим потерпілим». Ця ознака залишилася, однак поняття «потерпілого» було розширено: 1) в контексті встановлення цієї ознаки поняття потерпілого не є кримінально-процесуальним; 2) воно тотожне особі, яка вводиться в оману і яка внаслідок неї передає майно/право на майно шахраю; 3) такою особою може бути власник чи інша особа, уповноважена на вчинення юридично значимих дій стосовно майна (особа, якій майно ввірене, перебуває у її тимчасовому законному володінні тощо).

Враховуючи це та повертаючись до правового висновку від 2 квітня 2019 року, важко не помітити, що ККС суперечить сам собі. Маючи намір заволодіти сумкою, засуджений вводить в оману щодо свого дійсного статусу водія, який, будучи особою, що правомірно тимчасово володіє нею у зв’язку з усною цивільно-правовою угодою з її доставки, віддає сумку засудженому. Таким чином потерпіла-власниця сумки дійсно добровільно не передавала її засудженому, разом із тим таку добровільну передачу здійснив потерпілий-водій як інша особа, уповноважена на вчинення дій щодо майна.

Далі те, що злочинець самостійно забрав сумку (водій фізично її не вручав) за суттю є тотожним самостійній передачі її водієм, адже останній, будучи особою, в правомірному володінні якої знаходиться сумка, дозволяє (помилково) її забрати. А це вже робить неоднозначним і висновок ККС щодо функціонального призначення обману — чи був він лише засобом отримання доступу до майна, чи безпосередньо саме завдяки омані засуджений заволодів майном? Вочевидь у недалекому майбутньому вищій судовій інстанції доведеться розробити більш дієві критерії для визначення функціонального призначення обману залежно від обставин справи. Вказівка ККС на використання ОСОБОЮ_1 обставин, що об’єктивно склалися на момент викрадення, та розрахунок на те, що його дії не будуть сприйматися іншими особами як протиправні, не може бути аргументом на користь відмежування крадіжки від шахрайства, оскільки при шахрайстві злочинець так само використовує обставини, що складаються, й розраховує на те, що потерпілий та інші сторонні особи не виявлять його обману, принаймні до моменту заволодіння майном/ правом на майно.

5. Незаконно виготовлений підакцизний товар як предмет злочину.

У цілому прогресивним є також і правовий висновок ККС від 14 листопада 2018 року (справа № 750/3335/16-к) стосовно встановлення ознак незаконно виготовлених підакцизних товарів, як предмету злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 КК. Прогресивність цього висновку пов’язана передусім з відмовою від помилкових суджень, які свого часу зробив ВСУ в постанові від 5 вересня 2013 року (справа № 5-15к13).

У справі, що розглядав ВСУ в 2013 році, засуджений як фізична особа без ліцензії на придбання, зберігання та збут алкогольних напоїв за місцем свого проживання незаконно виготовив із метою збуту, розлив у пластикові пляшки ємністю 5 та 6 л. алкогольний напій — вино під певними марками та незаконно збув 23 літри напою. Виходячи із нормативного визначення поняття «підакцизні товари», ВСУ сформулював перелік обов’язкових ознак, необхідних для визнання алкогольних напоїв предметом злочину, передбаченого ст. 204 КК: 1) одержання шляхом спиртового бродіння цукромістких матеріалів або виготовлення на основі харчових спиртів; 2) визначений мінімальний вміст етилового спирту; 3) визнання законом підакцизним товаром; 4) належність до відповідної товарної групи згідно з систе
мою опису та кодування товарів. Зважаючи на це, ВСУ вирішив, що оскільки в розглядуваній кримінальній справі саморобно виготовлене вино не відповідало встановленим для даного товару (продукції) стандартам, нормам і умовам (ДСТУ), то й такий напій не може належати до відповідної товарної групи, а отже, й бути предметом злочину.

Вимога фіксувати відповідність встановленим для підакцизного товару стандартам, нормам і умовам його виготовлення могла стати штучною перешкодою в боротьбі з обігом незаконно виготовлених підакцизних товарів, передусім алкогольних напоїв, питома вага справ щодо яких перевищує 90% від розслідуваних за ст. 204 КК. Не виключено, що через таку правову позицію було «поховано» значну кількість справ щодо незаконно виготовлених підакцизних товарів. Була створена загроза перетворення приписів статті 204 КК на мертві норми, адже в практичній площині в незаконному обігу перебувають переважно такі підакцизні товари, що виготовлені в непромисловий (кустарний) спосіб (у підвалах, господарських спорудах, підпільних цехах тощо) і без додержання всіх необхідних технічних умов та стандартів.

У постанові від 2018 року ККС відмовився від такого тлумачення у справі, за якою особу було засуджено, зокрема, за незаконне зберігання з метою збуту та збут незаконно виготовлених алкогольних напоїв (ч. 1 ст. 204 КК). У цій справі засуджений придбав етиловий спирт, змішав його з водою та за місцем проживання збув його у скляній пляшці «Спелая рябина». Проданий напій згідно з висновком експертиз також не відповідав технічним умовам (вимогам ДСТУ), виготовлений не промисловим способом, містив органічні речовини та при вживанні навіть становив загрозу життю і здоров’ю споживачів. Проте ККС проігнорував невідповідність рідини стандартам та визнав її підакцизним товаром, додатково вказавши, що «фактична наявність чи відсутність у складі ціни товару акцизного податку на кваліфікацію не впливає, оскільки цей злочин може посягати як на відносини у сфері захисту від недобросовісної конкуренції, так і на відносини у сфері оподаткування (зокрема, невключення акцизного податку до ціни товару, який законом визнається підакцизним)». Разом із тим, обмежившись лише загальним висновком про те, що в цій справі виявлена рідина відповідає всім чотирьом ознакам підакцизного товару, ККС так і не спромігся пояснити причини зміни своєї правової позиції та сформулювати нову.

Цим була втрачена нагода роз’яснити правозастосувачам, що спосіб виготовлення (промисловий чи кустарний) та відповідність вимогам ДСТУ не мають вирішального значення для віднесення товару до підакцизного. Достатньо лише, щоб такий товар за технологічним процесом виготовлення та хімічним складом був подібним до своїх відповідників, зазначених в УКТ ЗЕД. Вирішальне ж значення, як вбачається, повинні мати такі об’єктивні фактори, як оформлення та маркування тари, спосіб представлення, спосіб розливання, масштаб незаконної діяльності, формат збуту (в тому числі запланованого збуту) тощо. Із суб’єктивної точки зору винний має усвідомлювати, що з урахуванням вказаних об’єктивних обставин товару суб’єкт його придбання вважатиме цей товар таким, до ціни якого має бути включений акцизний податок, і бажає вчиняти відповідні незаконні дії з таким товаром. У такому разі саморобно виготовлений товар подається як справжній, тобто такий, до ціни якого включено акцизний податок (а не як самогон чи домашнє вино).

Замість цього ККС у вказаній постанові від 2018 року наводить нову правову позицію стосовно розуміння іншої обов’язкової ознаки предмета злочину, передбаченого ч. 1 ст. 204 КК. Як відомо, крім того, що товар має відповідати чотирьом ознакам належності його до підакцизного, він має бути незаконно виготовленим. Традиційно в судовій практиці послуговувалися пунктом 12 постанови пленуму ВСУ від 25 квітня 2003 року № 3, згідно з яким «незаконно виготовленими слід вважати зазначені в ст. 204 КК товари, що виготовлені: 1) особою, яка не зареєстрована як суб’єкт підприємництва, незалежно від того, чи підлягає діяльність з їх виготовлення ліцензуванню; 2) суб’єктом підприємницької чи господарської діяльності без одержання ліцензії, якщо їх виготовлення підлягає ліцензуванню». Це роз’яснення мало важливе значення передусім з огляду на те, що чинне законодавство не містить визначення поняття незаконного виготовлення.

ККС фактично вдався до неприкритого викривлення положень закону, коли вказав, що таке визначення надано в ст. 1 Закону України «Про державне регулювання виробництва і обігу спирту етилового, коньячного і плодового, алкогольних напоїв та тютюнових виробів» від 19 грудня 1995 року № 481/95ВР (далі — Закон № 481/95-ВР). Насправді ж вказаний закон не тільки ніколи не містив такого визначення, але й взагалі не оперує поняттям «незаконне виготовлення». Натомість у ньому надаються визначення поняття незаконного виробництва алкогольних напоїв та фальсифікації алкогольних напоїв. І якщо «незаконне виробництво» означає виробництво без наявності ліцензії на відповідний вид підприємницької діяльності, то «фальсифікація» охоплює умисне, з корисливою метою виготовлення алкогольних напоїв та тютюнових виробів із порушенням технології чи з неправомірним використанням знака для товарів і послуг, чи копіюванням форми, упаковки, зовнішнього оформлення, а так само прямим відтворенням товару іншого підприємця із самовільним використанням його імені. Саме останнє досить широке поняття використав ККС, ототожнивши «фальсифікацію» з «незаконним виготовленням».

Тут необхідно підкреслити, що поняття «фальсифікація» та «незаконне виробництво» з’явилися в Законі № 481/95ВР у 2000 році одночасно і при цьому, згідно з тим же законом, який доповнив КУпАП статтею 177-2, що встановлювала адміністративну відповідальність за виготовлення, придбання, зберігання та реалізацію фальсифікованих алкогольних напоїв та тютюнових виробів. Трактування «незаконного виготовлення» як такого, що здійснюється без відповідної ліцензії, та наповнення «фальсифікації» тим змістом, який витікає із законодавчого визначення, пізніше якраз і дозволяло відмежовувати адміністративну відповідальність за незаконне поводження з фальсифікатом від кримінальної відповідальності за дії з незаконно виготовленими алкогольними напоями і тютюновими виробами. Зважаючи на нову правову позицію ККС, застосовність статті 177-2 КУпАП практично унеможливлюється.

6. Ознаки терористичної організації.

Предметом розгляду ККС були також і вкрай гострі із соціально-політичної точки зору питання. Серед них проблема визнання організації терористичною. У постанові від 5 липня 2018 року (справа № 225/6151/15-к) зроблено висновок, що «таке визнання здійснюється судом у конкретному провадженні на підставі наявних матеріалів. Існування окремого судового рішення, рішення органу законодавчої чи виконавчої влади про визнання діяльності терористичною для притягнення особи до кримінальної відповідальності за ст. 258-3 КК не вимагається». Вітаючи цей правовий висновок, все ж таки його аргументація не позбавлена істотних недоліків, що виявилися в допущених суперечностях.

Поняття «терористична група» та «терористична організація» стали новелою КК 2001 року. У 2006 році кодекс було доповнено статтею 258-3, яка й по нині передбачає відповідальність за створення терористичної групи/терористичної організації, керівництво ними, участь у них, а також сприяння їх створенню чи діяльності. До прийняття в 2003 році Закону України «Про боротьбу з тероризмом» ці поняття вважалися різновидами організованої групи (ч. 3 ст. 28 КК) та злочинної організації (ч. 5 ст. 28 КК) відповідно як самостійних форм співучасті. Тобто для встановлення ознак терористичної організації спершу необхідно було констатувати всі обов’язкові ознаки злочинної організації як такої. Проте спеціальний закон надав власне визначення поняттю терористичної організації. З того часу триває дискусія про те, яким же визначенням слід керуватися при застосуванні відповідних норм КК.

І хоча ця проблема не була в центрі предмету оскарження, це не означає, що її треба було ускладнювати, тим більше, що завдання ККС якраз у тому, щоб подібні проблеми згладжувати (нейтралізовувати), а не поглиблювати. Спершу ККС зазначає: «поняття терористичної організації визначено у ст. 1 Закону України «Про боротьбу з тероризмом», а також ст. 28 КК, — це стійке об’єднання трьох і більше осіб, створене з метою здійснення терористичної діяльності, в межах якого здійснюється розподіл функцій, встановлено певні правила поведінки, обов’язкові для цих осіб під час підготовки та вчинення терористичних актів. Достатнім для визнання організації терористичною є те, що якщо хоча б один із її структурних підрозділів здійснює терористичну діяльність з відома хоча б одного з керівників (керівних органів) усієї організації». Тобто ККС на відміну від учених, які сперечалися стосовно того, яким із законодавчих визначень слід послуговуватися, вирішив поєднати їх. При цьому факт того, що ці визначення суперечать один одному, щонайменше в частині кількісної ознаки співучасті, був проігнорований. Вказівка на те, що поняття терористичної організації визначено ст. 28 КК, повністю нівелюється подальшим визначенням, яке є незміненим відтворенням аналізованого поняття зі спеціального закону. Надалі ККС вказує, що «терористична організація виділена як вид злочинної організації за спеціальною метою здійснення терористичної діяльності». Це твердження заперечує попереднє цитування спеціального закону.

Як вбачається, якщо терористична організація є видом злочинної організації, то повинна володіти всіма її обов’язковими ознаками, зазначеними в ч. 4 ст. 28 КК, серед яких, зокрема, кількісна ознака — не менше п’яти суб’єктів злочинів, а також мета безпосереднього вчинення тяжких або особливо тяжких злочинів учасниками цієї організації, або керівництва чи координації злочинної діяльності інших осіб, або забезпечення функціонування як самої злочинної організації, так і інших злочинних груп. Звідси для потреб застосування ст. 2583 КК не може визнаватися терористичною організацією стійке ієрархічне об’єднання з менш ніж п’яти осіб та/або метою створення якого було, зокрема, здійснення такої терористичної діяльності, яка згідно з чинним КК не підпадає під ознаки тяжкого чи особливо тяжкого злочину (для прикладу, такий вид терористичної діяльності як пропаганда й поширення ідеології тероризму взагалі не є злочином за КК України, натомість публічні заклики до вчинення терористичного акту, а також розповсюдження, виготовлення чи зберігання з метою розповсюдження матеріалів з такими закликами, є злочином середньої тяжкості).

P. S. Автор даної статті сподівається, що висловлені в ній критичні зауваження сприятимуть вдосконаленню аргументації нових правових висновків вищого судового органу та загострять увагу на критично оцінених правових позиціях і проблемах, що з них витікають.

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

Думка експерта

Реорганізацію вітчизняної прокурорської освіти пора завершувати

Віталій КУЦ, старший радник юстиції, професор, заслужений юрист України

У зв’язку з тим, що прокуратура в Україні, щоправда переважно на декларативному рівні, перетворюється з багатофункціонального наглядового органу (азійська, радянська модель) у монофункціональний орган судової влади, основним завданням якого є звинувачення у вчиненні кримінальних правопорушень (європейська модель), актуалізувалася проблема насичення органів прокуратури новими кадрами, позбавленими синдрому радянщини. Відповідно, потребує завершення й багаторічна реформа системи їх підготовки. Забезпечення прокуратури справді новими кадра ми можливе за умови послідовності в реформуванні вказаної системи за європейськими, а не якимись іншими, в тому числі й північноамериканськими стандартами. Не слід забувати, що Україна на конституційному рівні проголосила курс на євроінтеграцію, а в суспільстві та політикумі поширюється думка щодо необхідності позбавитися зовнішнього управління та нав’язаних ним неприродних для українства так званих реформ, що завдають йому шкоди. Однією з таких псевдореформ слід визнати й останню за часом реорганізацію прокурорської освіти.

На жаль, консолідованого підходу як до підготовки прокурорських кадрів, так і до реформування прокуратури в Україні, до цього часу не напрацьовано. Навпаки, висловлюються різні бачення зазначеної проблеми та контрверсійні варіанти їх вирішення. Зазначеним, в основному, й зумовлюється актуальність пропонованої публікації та доцільність її оприлюднення.

Академія прокуратури як «кістка в горлі»

За період незалежного поступу України мали місце численні спроби модернізації системи кад рового забезпечення вітчизняної прокуратури і професійної підготовки прокурорів. Ще донедавна прокурорами в нас переважно ставали випускники так званих провідних правничих вишів, які проходили піврічне стажування за місцем майбутньої роботи, що здійснювалося під керівництвом учорашніх випускників цих вишів. Подібне кадрове забезпечення прокуратури перестало відповідати сучасним вимогам, а тому постало питання щодо його вдосконалення.

Першим вагомим кроком у цьому напрямі було запровадження двоступеневої моделі його здійснення: спочатку загальна правнича освіта у відповідному вищому навчальному закладі, затим — спеціальна підготовка у відомчому навчальному закладі, підпорядкованому Генеральній прокуратурі України. Для цього на початку двотисячних на базі Харківського інституту підвищення кваліфікації прокурорських кадрів було створено Академію прокуратури України в м. Києві. На навчання до неї на конкурсних засадах зараховувалися випускники правничих вишів, які мали бакалаврську освіту. Професійна підготовка прокурорів в академії здійснювалася за оригінальною дворічною магістерською програмою потужним науково­викладацьким складом, що поєднував високопрофесійних науковців та досвідчених прокурорів. Будучи готовими до виконання професійних обов’язків без додаткового стажування, випускники академії, на думку тодішнього керівництва прокуратури, були на голову вище випускників так званих «провідних» вишів.

Створена тоді двоступенева система підготовки прокурорів безпосередньо наблизилася до європейських стандартів, але вона стала «кісткою в горлі» магнатам від освіти, керівникам та власникам «провідних» правничих вишів, які прагнули зберегти традиційну модель підготовки прокурорів. Намагання здорових сил суспільства віднес ти академію до числа спеціалізованих вищих навчальних закладів, не підпорядкованих МОНУ, в проекті Закону «Про вищу освіту», не увінчалося успіхом. Конкуренти, корис туючись своїми лобістськими можливостями та щорічно випускаючи зі своїх вишів сотні «тінейджерів» для прокуратури, домоглися того, що академію не лише не включили до числа вишів зі спеціальним статусом у вказаному законі, а взагалі витіснили з освітянського поля. Більше того, «завдячуючи» слабкодухій позиції тодішнього керівництва прокуратури Украї ни та академії, новим Законом «Про прокуратуру» було проголошено, що на навчальний заклад не поширюється законодавство (виділено мною, — В. К.) про вищу освіту, тобто не лише Закон України «Про вищу освіту», але й інші нормативні акти в зазначеній сфері, зокрема Закон «Про наукову і науково­технічну діяльність».

Із того часу академія фактично перетворилася з вищого навчального закладу на відомчий тренінговий центр, що само по собі було позитивним, оскільки це максимально наблизило її до існуючих в Європі моделей спеціальної підготовки прокурорів. Але позбавлення цього відомчого навчального закладу можливості виступати суб’єктом наукової діяльності негативно вплинуло на його розвиток. Вказане рішення унеможливило забезпечення інноваційного підходу до організації та здійснення процесу спеціальної підготовки й підвищення кваліфікації прокурорів, а також підготовку науково­педагогічних кадрів для поповнення викладацького складу кваліфікованими кадрами.

Проблемні «недоречності»

Із метою усунення вказаної «недоречності» в частині 2 статті 80 Закону України «Про прокуратуру» необхідно було всього лише замінити фразу «законодавство про вищу освіту» словами «Закон про вищу освіту». Це відкривало можливість здійснювати в академії наукові дослідження в галузі прокурорської діяльності та запроваджувати їх у навчальний процес керуючись Законом України «Про наукову і науково­технічну діяльність» через функціонуючі в її структурі підрозділи, зокрема, науково­дослідний інститут. Крім того, це відкривало можливість підготовки науково­педагогічних працівників для потреб академії через аспірантуру й докторантуру вказаного інституту, а також змогу створювати спецради для захисту дисертацій. Замість цього, наступні генерації керівництва академією, що майже щорічно змінювалися по волі таких же «сезонних» генеральних прокурорів, зосереджували свої зусилля на спробах повернути академію до лона класичних ВНЗ, що явно дисонувало з обраним державою курсом на інтеграцію до Євросоюзу, в якому панує багатоступенева система підготовки прокурорів.

Замість академії — Тренінговий центр прокурорів

Сьогодні Академія прокуратури взагалі припинила своє існування. Відповідними змінами до Закону України «Про прокуратуру» та положеннями постанови Кабінету Міністрів України від 3 березня 2020 року № 175 академію ліквідовано. Замість неї запроваджено Тренінговий центр прокурорів України. Як і попереднє, правове забезпечення інституційно­функціонального статусу вказаного центру залишається далеким від досконалості. Частиною 1 статті 80 Закону «Про прокуратуру» в її новій редакції визначено, що Тренінговий центр прокурорів України є державною установою, яка здійснює підвищення кваліфікації прокурорів.

Постає запитання, а як бути зі спеціальною підготовкою кандидатів на посади прокурорів, обов’язковість якої передбачена іншими статтями цього закону? Така підготовка є необхідною умовою зайняття прокурорської посади. Чи не візьмуться знову за неї так звані провідні виші, випускаючи «напівфабрикат», який доучуватиметься в процесі стажування в органах прокуратури? Цього не слід допустити з багатьох міркувань, основним серед яких є недоречність повернення до архаїчних традицій у цій справі. Азійсько­радянська модель підготовки прокурорів далека від європейських традицій через свою неефективність та корупціогенність. Підготовка прокурорів має залишитися, як це прийнято в Європі, багатоступеневою: базова освіта набувається у вишах системи МОНУ або у ВНЗ зі спеціальним статусом, а спеціальна — в навчальному закладі, підпорядкованому прокуратурі, в даному випадку в Тренінговому центрі прокурорів України, про що «забув» зазначити наш законодавець у статті 80 Закону України «Про прокуратуру» з подачі Офісу Генерального прокурора, керованого Р. Рябошапкою.

Чи випадково це трапилося?

Упевнений, що ні, адже в зазначений спосіб легше позбавитися від викладацького колективу Національної академії прокуратури України. Замість складної процедури його переформатування під нові умови діяльності в Тренінговому центрі, якби законом передбачалося не лише підвищення кваліфікації, але й спеціальна підготовка нових генерацій прокурорів, керівництво Офісу Генерального прокурора підготувало законопроект про Тренінговий центр без спеціальної підготовки, а, відповідно, й без викладацького колективу. Не вникаючи в зміст документа, монобільшість Верховної Ради в «турборежимі» перетворила його на закон, а Президент, як кажуть у таких випадках, «підмахнув» його, не дивлячись.

Наступним кроком створення прокурорського відомчого навчального закладу без викладацького складу стала вищевказана постанова Кабміну з кондовою бюрократичною назвою «Деякі питання реалізації законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури». Нею передбачається наступне: «1. Ліквідувати Національну академію прокуратури України. 2. Погодитися з пропозицією Генерального прокурора, що заходи з ліквідації зазначеної Академії здійснюються Офісом Генерального прокурора…. 4. Затвердити перелік платних послуг, які можуть надаватися Тренінговим центром прокурорів України…, що додається».

Окрім іншого, зазначений перелік містить і такі положення: «Надання консультаційних послуг, послуг з перекладу. Організація та проведення спортивних, фізкультурно­оздоровчих заходів (у тому числі міжнародних), групових та індивідуальних занять з фізичної культури та спорту з використанням відповідної матеріально­технічної бази Тренінгового центру прокурорів України. Виготовлення та реалізація сувенірної продукції. Надання банно­пральних послуг, послуг хімчистки. Надання спеціально облаштованих будівель і приміщень, що перебувають на балансі Тренінгового центру прокурорів України, для тимчасового проживання. Надання тимчасово проживаючим комунальних послуг, послуг з експлуатації та господарського обслуговування будинків і приміщень, а також у тимчасове користування індивідуально визначеного майна. Надання в оренду нерухомого, рухомого майна або обладнання, що тимчасово не використовується в діяльності Тренінгового центру прокурорів України. Надання поліграфічних послуг та послуг друкування, копіювання, сканування, ламінування, запису інформації на носії. Виконання палітурних, брошурувальних робіт».

«Торговий центр»?

«Злі язики» в інтернеті відразу нарекли вказаний центр «торговим» і вони недалеко відійшли від істини, адже на головне — спеціальну підготовку прокурорів — він узагалі не налаш тований. Зате для здійснення прибуткової підприємницької діяльності створено всі умови. Підтверджується це, крім вищенаведеного, «прайс­ листом» послуг, що можуть надаватися центром, і такою обставиною, як відсутність навчальних підрозділів у його штатному розкладі. Натомість різних організаційно­бюрократичних структур передбачено тут чимало. Вершиною ж чиновницького безглуздя є включення до штатного розкладу «методологічного» відділу. Мабуть, для авторів цього «шедевру» все одно, що методика, що методологія. Головне — якнайшвидше позбутися викладацького складу.

У цьому напрямі вже зроблено немало, зокрема, повідомлено, що останнім днем роботи викладачів є 17 червня 2020 року. Після цього — усі вільні. А хто здійснюватиме обов’язкову за законом підготовку нової «когорти» прокурорів Офісу Генерального прокурора, які не мають досвіду роботи в прокуратурі, нещодавно відібраної на конкурсних засадах? Хоча й це не головне. Воно полягає в тому, що в ст. 80 Закону України «Про прокуратуру» йдеться виключно про підвищення кваліфікації, а про спеціальну підготовку — ні слова. На яких тоді правових засадах вона буде здійснюватися і ким, а точніше, яким структурним підрозділом Тренінгового центру; чи не «методологічним» відділом?

Не існуватиме належних умов і для підвищення кваліфікації прокурорів, оскільки постійний викладацький склад буде відсутнім, гуртожитки зайняті вигідними «квартирантами», поліграфічні та інші потужності завантажені замовленнями клієнтів, а потужний автопарк центру, що складається з більше як півдесятка престижних «іномарок», здаватиметься, мабуть, напрокат або передаватиметься в довгострокову оренду. Отже, існують підстави для гіпотези, що головні зусилля центру зосередяться не на підвищенні кваліфікації прокурорів, а на зароблянні грошей та «правильному» їх розподілі.

І знову постає запитання: а як же курс з підвищенням кваліфікації прокурорів? За попередніми заявами керівництва, його планується здійснювати силами викладачів­любителів із числа прокурорів, суддів, адвокатів і, особливо, зарубіжних «фахівців». Хоч один притомний українець повірить у те, що за наявного професійного рівня діючих прокурорів, які залишилися в нинішній прокуратурі після люстрації та тотальних кадрових чисток, за існуючого навантаження суддів, зумовленого тими ж обставинами, в такий спосіб можливо забезпечити підвищення кваліфікації? Про зарубіжних варягів взагалі серйозно говорити не варто. Їх немало побувало в академії до того, але, крім іронічних посмішок на вустах слухачів, викликаних низькосортними, а часто наївними, виступами зарубіжних колег, жодного ефекту від них добитися не вдалося. За таких умов неодмінно стане актуальним заклик: «Головне при підвищенні кваліфікації в Торговому, вибачте, в Тренінговому центрі прокурорів — не втратити наявну кваліфікацію».

А як же європейський вектор?

Ще раз наголосимо, що невідповідність вітчизняної моделі прокурорської освіти європейським традиціям значною мірою була усунута в результаті запровадження, починаючи з 2005 року, багаторівневої професійної підготовки прокурорів. Попереднім керівництвом Офісу Генерального прокурора вказану модель спотворено та запропоновано таку, що більше нагадує північно­американську модель, а не європейську. Особливо яскраво це проявилося в намаганні здійснювати професійну підготовку прокурорів виключно силами дилетантів з числа практикуючих правників без участі в цьому процесі професійних викладачів.

Сьогодні, коли змінено керівництво Офісу Генпрокурора, зберігається надія на повернення до здорового глузду в зазначеній царині, тобто до багатоступеневої підготовки прокурорів за європейськими традиціями. Зміст такої підготовки полягає: по­перше, в набутті у навчальному закладі будь­якої форми власності й підпорядкування вищої юридичної освіти магістерського рівня (перша складова фахової підготовки, її теоретичний аспект); по­друге, в набутті протягом не менше як двох років практичних навичок правозастосування, незалежно від того, в сфері якого права це відбувається — публічного чи приватного (друга складова фахової підготовки, її практичний аспект). Головне при цьому, щоб працевлаштування було офіційним, а займана посада й характер роботи надавали можливість реально одержати навички правозастосування, а не зводилися до виконання секретарських, кур’єрських чи інших суто технічних функцій.

Третьою складовою фахової підготовки прокурора має стати проходження претендентами спеціальної підготовки в Тренінговому центрі прокурорів за спеціально розробленою програмою та відповідними навчальним і тематичними планами, здійснюваної постійно діючим, висококваліфікованим викладацьким складом із залученням до навчального процесу прокурорів та інших фахівців.

За підсумками навчання претендента на посаду прокурора Тренінговий центр має надавати до кваліфікаційної комісії один офіційний документ — рейтинговий список випускників відповідного набору. На підставі цього списку комісія має видавати сертифікат на право заняття прокурорською діяльністю, а також, з урахуванням думки випускника, визначати місце його роботи з можливістю в подальшому переходити з однієї прокуратури до іншої такого ж рівня без додаткових атестацій.

Про тактичний і стратегічний рівні

Викладене вище, незважаючи на свою виключну значимість, все ж є проблемою тактичного рівня, яку нескладно вирішити шляхом внесення певних змін та доповнень до відповідних нормативних актів з ініціативи Офісу Генерального прокурора.

У стратегічному ж вимірі слід рухатися далі, а саме — на базі Національної школи суддів та Тренінгового центру прокурорів створити єдиний науково­навчальний заклад спеціальної підготовки суддів та прокурорів, наприклад, Вищу школу правосуддя України. Судді й прокурори мають здобувати спеціальні знання, вміння і навички в одній професійній «атмосфері», під опікою постійно діючого висококваліфікованого колективу викладачів з періодичним залученням до навчального процесу кращих практиків, як це робиться в більшості європейських країн. Окрім іншого, це формуватиме однакове праворозуміння суддів і прокурорів, що складає основу ефективного правосуддя. Сьогодні такої єдності розуміння сутності й змісту права та правосуддя не існує. Суддів у Національній школі починають готувати для здійснення правосуддя за канонами природного права, основу якого складає ідея верховенства права та забезпечення правопорядку на засадах справедливості. Прокурорів же готували й продовжать готувати, якщо не зміниться модель їх навчання, за позитивістськими традиціями, в основі яких лежить ототожнення права із законом та ідея забезпечення законності. За таких обставин прокурор залишається без відповіді на запитання, що робити в ситуаціях, коли закон є протиправним, а таких в Україні стає все більше? Якщо не вжити заходів, прірва між суддівським та прокурорським праворозумінням буде збільшуватися з усіма негативними наслідками цього процесу.

Ще про єдину Вищу школу правосуддя

Слід зауважити, що створення єдиної Вищої школи правосуддя виступило б потужним проявом реалізації положень конституційної реформи 2016 року, якою прокуратуру в Україні фактично визнано складовою судової гілки влади. Відкинувши відомчі амбіції та корпоративний егоїзм, ставши на позиції справжнього, а не декларативного, державотворення, мало б висловити свою позицію з цього приводу й керівництво Верховного Суду та Офісу Генерального прокурора, тим більше, що вказані інституції сьогодні очолюють молоді, розумні жінки, яким до снаги досягти консенсусу, на відміну від амбіційних та, зазвичай, не надто обтяжених інтелектом чоловіків при владі.

Хочеться вірити, що логіка становлення нашої держави як незалежної, демократичної і правової рано чи пізно призведе до завершення модернізації прокурорської освіти. Остання має проводитися в комплексі з удосконаленням фахової підготовки суддів, адвокатів, поліцейських та інших представників антикримінальної юстиції, а також правничої освіти взагалі, й стосуватися не лише спеціальної підготовки прокурорських кадрів, але й змісту базової юридичної освіти.

Як бачимо, зусилля з реформування прокурорської освіти були недостатніми, а останні з них, докладені Офісом Генерального прокурора під проводом Р. Рябошапки, відверто помилковими. Пора припинити намагання «винайти велосипед» у цій важливій сфері державотворення. Виправляти допущені помилки та рухати вказані реформи далі слід за європейськими, а не якимись іншими традиціями, оскільки Україна проголосила курс на інтеграцію саме до Європи, а не до США чи якоїсь іншої держави. Зміниться вказаний курс, зазнає відповідних змін і система прокурорської освіти, а роздвоєння реформаторських зусиль і спрямування їх у двох напрямах, — європейському та північноамериканському, як і роздвоєння людської свідомості, є вкрай небажаним, хворобливим. У цій важливій справі необхідно бути послідовними, пані та панове реформатори!

Джерело: Юридичний вісник України

Читати далі

В тренді

© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2020
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.