«Роттердам плюс» не скасовано: судові війни тривають

Юрій Котнюк, ЮВУ

Запроваджена ще в 2016 році формула визначення ціни на вугілля спричинила низку судових справ, в яких відповідачем була Національна комісія, що здійснює державне регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. Серед інших проблем, зачеплених у ході розгляду цих позовів, були й такі, що виходять за межі енергетичної тематики, як от, наприклад, болюче питання суддівського свавілля, яке проявляється в обмеженні допуску представників сторін до участі у справах, а відтак і доступу громадян до правосуддя. Саме це стало предметом ухвали колегії суддів Київського апеляційного адміністративного суду, яка була постановлена 29 серпня.

Рекламний трюк від НКРЕКП

Напередодні святкування Дня Незалежності інтернет розірвала «сенсація» про те, що скасовується формула «Роттердам плюс», однак на повірку це виявилося звичайнісіньким рекламним трюком. З одного боку, дійсно, 23 серпня НКРЕКП спеціальним актом визнала такими, що втратили чинність два десятки своїх, ухвалених протягом минулих двадцяти з лишком років, постанов, серед яких і та сама від 3.03.2016 р. No 289, якою й було запроваджено «Роттердам плюс». Її повна назва — «Про затвердження Порядку формування прогнозованої оптової ринкової ціни електричної енергії». Але в останньому реченні цього спеціального акту було написано, що той пункт, в якому йдеться про скасування «роттердамівської» постанови, набирає чинності лише з дати початку дії нового ринку електричної енергії згідно із Законом України «Про ринок електричної енергії». А в пункті другому розділу «Прикінцеві та перехідні положення» сказано, що цей самий новий ринок (який включає в себе такі три елементи, як балансуючий ринок та ринок допоміжних послуг, ринок «на добу наперед» та внутрішньодобовий ринок, двосторонні договори) починає діяти з 1 липня 2019 року.

Таким чином, це була обіцянка-цяцянка, виконання якої «три роки чекають», а іноді й довше: ринок землі у нас, як відомо, формально запроваджено з 2002 року, але щороку приймається закон щодо продовження ще на один рік заборони купівлі-продажу ділянок товарно-сільськогосподарського призначення. Викликає подив сама форма коригування нормативної бази. Як зазначалося, постанова No 289 була ухвалена в березні 2016 р., а через рік, 13 квітня 2017 р., Верховною Радою було прийнято Закон України «Про ринок електричної енергії», який запроваджував зовсім інші форми регулювання галузі, які суперечили формулі «Роттердам плюс». Правда, згідно інформації, розміщеній на офіційному сайті парламенту, цей закон набирав чинності лише 10 червня 2018 р., а деякі його положення ще пізніше. Зокрема ті, яким суперечить «роттердамівська» постанова — аж 1.07.2019 р. В таких випадках, зазвичай, в текст нормативно-правових актів вносяться зміни — наприклад, лише одне речення про те, що термін його дії завершується певної дати. В даному ж випадку юристи Національної комісії вирішили піти довгим шляхом: спочатку написали окрему постанову, що «Роттердам» скасовується, а потім окремим пунктом дописали, що насправді не скасовується, а діє ще майже рік. В тому, що таким побитом автори «сенсації» намагалися обдурити публіку, розібралися навіть копірайтери новинних сайтів, котрі зазвичай рідко вникають у зміст того, що вкидають у величезну вигрібну яму, якою жартома називають інтернет. Тож розрахунок піар–менеджерів НКРЕКП на те, що в інтернеті люди не читають далі заголовків, виявився невірним.

Влада в долі з Ахметовим

Закони жанру вимагають від автора викласти читачам свою точку зору на те, що таке «Роттердам» і з чим його їдять? Як на мене, то в ньому нічого поганого немає — біда в тому, що влада України традиційно зуміють будь-яку розумну й корисну формулу чи схему перетворити на свою корупційну годівничку. У нас, як-відомо, будь-яка електростанція, що підключена до Єдиної енергетичної системи, незалежно від форми власності, повинна в примусовому порядку продавати вироблений нею струм державі в особі Державного підприємства «Енергоринок». Але ціни на нього встановлює регулятор галузі в особі НКРЕКП. Для цього компанії-генератори надають останній розрахунки собівартості свого продукту, куди закладають усі витрати, які їм заманеться. Регулятор їх коригує (в бік, звичайно, зниження), після чого дає остаточну ціну.

До 2016 року, принаймні в галузі вугільно-теплової енергетики, дані ціни встановлювалися в ручному режимі — це залежало від того, який «бакшиш» занесе кому треба та чи інша ТЕС із тих відкатів, які їй пообіцяє той чи інший вугільний генерал. Десятки років така система влаштовувала всіх, але потім держава сказала «Баста!»: не від хорошого життя, звичайно, — не було би щастя, так нещастя помогло. Внаслідок російської агресії відрізаними від «великої землі» опинилися фактично всі вугільні шахти, що видобували антрацит, на якому працювала значна частина ТЕС, що лишилися на підконтрольній території. Станом на той час взяти його було нізвідки, окрім як привезти морським шляхом, тому регулятор сказав з цього приводу своє слово, смисл якого полягав у тому, що мовляв,

купуйте вугілля де завгодно й за скільки завгодно, але ДП «Енергоринок» купуватиме струм у тої чи іншої ТЕС лише в тому випадку, якщо в його собівартість кожної кіловат-години буде закладена та ціна вугілля, яка не перевищує вартість вугілля, придбаного в морських портах Амстердаму, Роттердаму, Антверпену, плюс вартість його доставки морем в Україну.

Така ціна не зі стелі взята — вона є базовою на товарних біржах Німеччини, де значна частина електростанцій працюють на вугіллі. В них там є свій аналог нашого Донбасу — Саарський вугільний басейн, але за сотню років експлуатації найбільш продуктивні запаси вже майже вичерпалися, а собівартість видобутку з непродуктивних часто перевищує вартість заморського — з Америки, Африки чи Австралії. Саме тому там склалася практика, що працюють лише ті шахти, які дають вугілля не дорожче того, що привезено кораблями в дельту Рейну, а ті, що дорожче, закриваються з дотриманням усіх соціальних та екологічних норм.

Якби така практика була запроваджена в Україні, було б дуже добре: всі нерентабельні шахти мають бути закриті, всі рентабельні нехай отримують прибутки, а рівень рентабельності визначає цифра, що складається з ціни вугілля в Роттердамі плюс його доставка в Одесу. Правда, при цьому виникає питання: якщо на якійсь приватній шахті собівартість вугілля настільки низька, то чому її власник раптом знічев’я має отримувати надприбутки? У капіталістичному світі відповідь на нього звучить приблизно так: тому, що він свого часу придбав ці перспективні родовища за найвищою ціною на аукціоні, або придбав їх за скромною ціною тоді, коли вони ще не вважалися перспективними, але своєю працею — геологічними дослідженням чи новим обладнанням — зробив їх перспективними. Тож тепер має право відшкодувати потрачені на це кошти. Якщо ж наступне питання стосуватиметься того, чому власники приватних шахт мають збагачуватися на війні, то держава вправі накласти на ці надприбутки військові надподатки — така практика вважається нормальною в усьому світі. Але оскільки в Україні панує не капіталістичний і не соціалістичний, а олігархічний лад, то надприбутки від перспективних родовищ вугілля одержує не держава, а компанія ДТЕК, яка на паях належить Рінату Ахметову і наближеній до глави держави фірмі «Інвестиційний капітал України».

Населенню від «Роттердаму» великої шкоди немає

Цікаво, що простий люд від роттердамської формули абсолютно не постраждав, що можна підтвердити низкою цифр. Так, наприклад, у 2017 р. всі електростанції України виробили 155 терават годин електроенергії, з них 85 ТВт•год — на АЕС, причому вартість кожної кіловат-години була визначена НКРЕКП у 54 копійки. А от ТЕС видали 45 ТВт•год., які були придбані «енергоринком» по 1,75 гривні за 1 кВт•год. Ідемо далі: в тому ж таки році Україною було спожито 118 ТВт•год. (тобто планові втрати склали одну чверть). Населення з них спожило 35 ТВт•год, заплативши в середньому по 1,29 грн за кіловат-годину: це якщо скласти тих, хто споживав менше

100 кВт•год на місяць і платив за кожний по 90 копійок за кожну, і тих, хто споживав більше й платив по 1,68 грн, а потім поділити й вивести щось середнє арифметичне. Таким чином можна дійти висновку, що житловий сектор України споживає дешеву атомну енергію, за яку, враховуючи вартість доставки, розподілу і планових втрат, платить майже за собівартістю.

Отже, для населення в нас найдешевший у Європі тариф на електричну енергію і йому скаржитися на «Роттердам плюс» особливої причини немає. Інша справа — промисловість, зокрема, ті її підприємства й галузі, які корпоративно не пов’язані з ДТЕК і платять за струм до 2,55 грн за 1 кВт•год.

Та попри це серед політиків України знайшлися бажаючі оскаржити в суді постанову НКРЕКП від 3.03.2016 р. No 289, яка легалізувала, на їх думку, наймасштабнішу корупційну схему в постреволюційній історії України. Так, одразу ж після її ухвалення партія «Самопоміч» подала заяву до Окружного адміністративного суду Києва про визнання даної постанови протиправною. Позовні вимоги були обгрунтовані низкою процедурних порушень, допущених у процесі ухвалення цього нормативно-правового акту, а головне — його економічною необґрунтованістю. З приводу першої групи претензій суддя Ігор Іщук вирішив, що процедурні порушення дійсно мали місця, але вони не були настільки страшними, щоб заради них варто було би скасовувати постанову. А от з приводу економічної обґрунтованості зазначив, що визначення ціни на вугілля та електроенергію належить до дискреційних повноважень НКРЕКП, втручатися в які органам адміністративного судочинства не личить. І тут з ним важко не погодитись. Так, у профільному законі є слова про те, що регулятор має застосовувати стимулюючи методи цінового регулювання, тобто іноді встановлювати не зовсім економічно обґрунтовані ціни, а своєю ціновою політикою заохочувати розвиток одних видів генерації, або, навпаки, сприяти занепаду інших. Тож, виходячи з цього, ОАС Києва своєю ухвалою від 29 грудня 2016 року постановив у задоволенні позову відмовити. В подальшому це рішення було залишене в силі судами апеляційної та касаційної інстанцій.

Фокуси судді Келеберди

Опоненти «Роттердаму» з цим, звичайно ж, не змирилися і наприкінці червня дванадцять народних депутатів подали до ОАС Києва черговий позов. Правда, в ньому вже йшлося про визнання протиправною й скасування іншої постанови НКРЕКП, а саме від 28 грудня 2017 р. No 1513, яка називається «Про затвердження прогнозованої оптової ринкової ціни на 2018 рік». Але оскільки всі викладені в ній розрахунки базувалися на тій самій формулі, в засобах масової інформації даний процес відомий як «депутати проти Роттердаму». Закони жанру знову вимагають від нас назвати прізвища якщо не всіх ініціаторів позову, то хоча б одного, якого можна назвати кимось на кшталт ватажка. В даному випадку це член фракції тої самої «Самопомочі» Вікторія Войціцька, яка обіймає посаду секретаря паливно-енергетичного комітету парламенту. Саме під час розгляду цієї справи позивачам і їхньому представникові довелося зіткнутися зі свавіллям судді Володимира Келеберди.

Другого липня цей суддя своєю ухвалою постановив залишити позовну заяву без руху, вказавши при цьому позивачам на її недоліки й надавши їм 10-денний строк для їх усунення. Ці недоліки хоч і з натяжкою, але все ж можна назвати достойними уваги. По-перше, не було додано письмового підтвердження депутатів про те, що ними до інших судів не подавався аналогічний позов до цього ж відповідача. Такою є вимога закону й із нею сперечатися не варто. По-друге, до позовної заяви не було додано текст оскаржуваної постанови, який би був засвідчений належним для таких випадків чином, або принаймні клопотання про витребування цього тексту судом. Тут уже суддя явно переборщив із бюрократизмом, бо такий недолік усувається в робочому порядку й через це зупиняти рух заяви зовсім необов’язково. Одним словом, технічні дрібниці, не варті виїденого яйця.

Виконуючи рекомендації судді, представник позивачів 6 липня надав через канцелярію суду заяву про усунення недоліків, але суддя своєю ухвалою від 11 липня повернув її без розгляду через те, що, мовляв, повноваження представника не були засвідчені належним чином. І ось тут важливий момент для тих юристів, які в подальшому можуть зіткнутися з подібними вибриками з боку інших суддів. У представника позивача були відповідні довіреності від усіх дванадцяти народних депутатів, які підписалися під цим позовом, і всі вони були належним чином посвідчені нотаріусом. Але до заяви про усунення недоліків були залучені лише їхні копії, які нотаріально посвідчені не були. Закон зрештою не вимагає їх посвідчувати, але суддя Келеберда вирішив зайнятися самодіяльною законотворчістю й написав, що копії довіреностей, додані до заяви, не є належними документами, що підтверджують повноваження представника.

А найцікавіше те, що того ж дня, 11 липня, суддя Келеберда постановив ухвалу про повернення позивачам їхньої заяви у зв’язку з тим, що ними так і не були усунені вказані ним недоліки. Зверніть увагу — навіть заради пристойності не став чекати наступного дня, коли закінчиться ним же відведений 10-денний строк. Видно, дуже вже хотів відкараскатися від цієї справи, хоча й зазначив, що його рішення не позбавляє позивачів права оскаржити його чи повторно звернутися до суду з цим же позовом.

Даний вердикт було оскаржено, і 29 серпня колегія суддів Київського апеляційного адміністративного суду на чолі з Андрієм Кучмою вирішила, що їхній колега Келеберда був неправий, а тому постановила його ухвалу скасувати, а справу повернути для розгляду в Окружний адміністративний суд м. Києва.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути