Підозра на припущеннях: хто може цьому завадити?

Обґрунтованість підозри у сучасному кримінальному процесі розглядається як ключове питання для застосування заходів забезпечення, в тому числі при вирішенні питання про накладення арешту на майно, застосування запобіжного заходу, а також як підстава для проведення окремих слідчих дій. І поряд із цим, сучасний КПК не містить ні визначення цього поняття, ні критеріїв обґрунтованості підозри, чіткого й зрозумілого механізму її перевірки на «обґрунтованість поза розумними сумнівами» та стандартів доказування обставин, викладених у ній.

Олександр Бабіков партнер Адвокатського об’єднання «DEFENSORES», кандидат юридичних наук	Ігор Федоренко партнер Адвокатського об’єднання «DEFENSORES», кандидат юридичних наук	Олена Бабікова директор НДІ проблем досудового розслідування, доктор юридичних наук, професор, адвокат

Європейська конвенція про обґрунтовану підозру

Наявність обґрунтованої підозри у вчиненні особою кримінального правопорушення Європейська конвенція розглядає як обов’язкову підставу для застосування арешту або затримання особи. Але і в цьому випадку Конвенція не дає ні визначення, ні критеріїв, за якими підозру можливо визнати обґрунтованою. Низкою рішень ЄСПЛ намагався заповнити цю прогалину, зміст яких можливо звести до визначення наступних критеріїв обґрунтованої підозри:

1) існують факти або інформація, які можуть переконати об’єктивного спостерігача в тому, що особа, про яку йдеться, могла вчинити кримінальне правопорушення;

2) наявність доказів, що пов’язують певну особу з певним кримінальним правопорушенням;

3) такі докази є недостатніми для засудження, проте достатніми для проведення подальшого розслідування або висунення звинувачення;

4) із плином часу обґрунтованість підозри вимагає встановлення нових, додаткових підстав («Яблонський проти Польщі»).

Читайте також: Віддай назад те, що тобі не належить…

В останньому пункті визначено, що поняття «обґрунтованість підозри» необхідно розглядати не як остаточне рішення на всю стадію до винесення судом вироку чи іншого рішення по суті справи, а в динаміці, які вимагає «наповнення» кримінального провадження новими фактами (доказами), що стосуються предмету досудового розслідування й підтверджують припущення, сформульовані стороною обвинувачення в повідомленні, чи спростовують їх.

Різні вимоги до обґрунтованості підозри за різних обставин сформульовано і в ст. 276 КПК України, якою передбачено перелік випадків, в яких сторона обвинувачення зобов’язана повідомити особі про підозру:

1) затримання особи на місці вчинення кримінального правопорушення безпосередньо після його вчинення;

2) обрання до особи одного з передбачених КПК запобіжних заходів;

3) наявність достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення.

Очевидно, що в разі затримання особи на місці вчинення злочину, замаху на його вчинення, потерпілий, сукупність очевидних ознак на тілі, одязі, місці події можуть вказувати на причетність цієї особи до вчинення кримінального правопорушення (ст. 208 КПК) і бути достатніми для затримання, обґрунтування такими відомостями виниклої підозри. В такому випадку повідомлення особи про підозру, підстави її затримання, можливе навіть за відсутності негайного оформлення доказів, оскільки в цьому випадку повідомлення є засобом, спрямованим насамперед на реалізацію права на захист – проінформувати особу про те, з якою подією пов’язують необхідність застосування до неї обмежень та з урахуванням кваліфікації забезпечити інші гарантії.

Обрання запобіжного заходу, який, на відміну від затримання на 72 години, є більш обтяжливим для людини, вимагає й більш ретельного підходу до його обґрунтування, а відтак і доведення факту події та причетності до вчинення діяння певної особи. При цьому підготовка, подача та розгляд такого клопотання також можуть бути обмежені в часі строком затримання й неможливістю протягом них сформувати належну і змістовну доказову базу щодо всіх елементів суспільно небезпечного діяння та причетності особи.

Вірогідно, виходячи з цієї логіки законодавець у ст. 276 КПК України в пунктах 1 та 2 не використовує вимогу, що повідомлення про підозру в зазначених випадках повинно ґрунтуватися на достатніх доказах. І лише в п. 3 ч. 1 вказаної статті зазначається, що підставою для повідомлення про підозру може бути наявність достатніх доказів для підозри особи у вчиненні кримінального правопорушення. Зазначений підхід законодавця вказує на те, що обґрунтованість підозри може мати істотні відмінності в залежності від того, за яких обставин, на якому етапі досудового розслідування або з якою метою така підозра повідомляється.

Слід зауважити, що в кримінальному процесі ФРН виділяють три рівні підозри: первинну (як підстава для початку розслідування, проведення обшуку), достатню (наявність достатніх доказів, що вказують на те, що вірогідність засудження особи вища ніж вірогідність виправдання, на її підставі може бути направлено обвинувальний акт на розгляд суду) і серйозну (як підставу для взяття під варту). Заслуговує на увагу те, що німецьке законодавство вимагає більш високий рівень підозри для взяття особи під варту, ніж для прийняття рішення про направлення справи на судовий розгляд, а перегляд рішення про взяття під варту передбачає обов’язковість дослідження доказів.

Необхідність застосування «динамічного» підходу до оцінки обґрунтованості підозри/обвинувачення визнано й Конституційним судом України, яким під час розгляду справи щодо конституційності положень ч. 2 ст. 392 КПК звернуто увагу на те, що періодичний перегляд та оскарження ухвали суду про продовження строку тримання під вартою спрямоване на виправлення помилкового рішення суду з метою запобігання тяжким та невідворотним наслідкам для зазначеної особи у вигляді безпідставного обмеження її конституційного права на свободу.

Варто звернути увагу й на ту обставину, що Європейською Конвенцією обґрунтованість підозри також розглядається насамперед як підстава арешту або затримання для допровадження її до компетентного судового органу (ст. 5), тобто як тимчасовий захід, в решті випадків, йдеться про обвинувачення (ст. 6) як наступний етап, що вимагає більший ступінь доведеності винуватості особи.

Наступні важливі питання: чи достатньо для визнання підозри обґрунтованою «думки стороннього спостерігача», чи для її обґрунтованості необхідно оцінити докази на предмет їх допустимості, повноти та об’єктивності? В якому обсязі та на яких етапах розслідування сторона обвинувачення зобов’язана забезпечити таку повноту? Чи може «особливе суспільне значення» розслідуваного кримінального правопорушення розглядатися як певна «фора» для слідства, що виправдовує прийняття такого рішення без належної обґрунтованості?

Навіть у цьому аспекті позиції судів різняться. Так, у рішенні «Мюррей проти Сполученого Королівства» ЄСПЛ висловив міркування, що у справах про злочини, що становлять значну суспільну небезпечність, вимоги до обґрунтованості підозри можуть бути «знижені» в порівнянні з іншими діяннями. Натомість в іншому рішенні – «О’Хара проти Сполученого Королівства» висловлено протилежну думку, що зниження вимог до стандартів доказування в кримінальному провадженні про терористичну діяльність суперечить принципу юридичної визначеності і розглядається як порушення гарантії, передбаченої ч. 1 ст. 5 Конвенції.

Дискусійним залишається питання й щодо необхідності під час дослідження обґрунтованості підозри вивчати фактичні обставини справи та доведеність їх доказами. Це стосується як розгляду клопотань про застосування заходів забезпечення, так і під час розгляду скарги на повідомлення про підозру.

Слідчі судді та колегії суддів, як правило, уникають необхідності оцінювати фактичні обставини та докази обвинувачення на предмет їх повноти, належності та допустимості, обґрунтовуючи свою позицію тим, що така оцінка надається судом за результатами розгляду справи по суті. Внаслідок такої оцінки обґрунтованість підозри в переважній більшості перевіряється лише в частині дотримання формальних вимог при складанні процесуального документу, наявності повноважень в особи на його підписання, вручення, дотримання процедури вручення.

Про забутий принцип презумпції невинуватості

Отже, сам процес «доказування», як діяльність, що пов’язана зі збиранням та оцінкою доказів, його об’єктивність, повнота, а також належність та допустимість доказів, залишаються поза судовим контролем на стадії досудового розслідування. Такий підхід, на нашу думку, не відповідає як засадам судового контролю так і принципу презумпції невинуватості, адже оцінка обґрунтованості підозри без з’ясування доведеності події кримінального правопорушення, причетності до нього особи, не може перешкодити свавільному застосуванню своїх повноважень стороною обвинувачення і є фактичним визнанням судом доведеними тих припущень, що сформульовані стороною обвинувачення, без їх критичної оцінки.

Читайте також: Зловживання процесуальними правами. Як знайти межу?

Поряд з цим, оскарження повідомлення про підозру необхідно розглядати як важливу гарантію, спрямовану на забезпечення прав і свобод людини, а запроваджене законодавством обмеження, що повідомлення про підозру може бути оскаржено не раніше ніж через два місяці, вказує на те, що законодавцем визначено певний строк, протягом якого сторона обвинувачення має можливість зібрати належні та допустимі докази для обґрунтування обставин, викладених у повідомленні про підозру.

Саме такий механізм надає можливість слідчому судді досліджувати вже фактичні обставини, доведеність доказами, правильність кваліфікації в повідомленні про підозру. Адже дослідження дотримання процесуальних вимог щодо порядку вручення та відповідності документа формальним вимогам, встановленим у ст. 278 КПК України, можливе й одразу після оголошення повідомлення про підозру.

Повнота проведеного розслідування, достатність належних та допустимість доказів, що підтверджують як факт події кримінального правопорушення, так і причетність до нього певної особи, необхідно розглядати насамперед у контексті забезпечення принципу презумпції невинуватості, адже його реалізація передбачає, що жоден прокурор не повинен обвинувачувати особу у вчиненні злочину поки немає належних доказів її винуватості.

На нашу думку, вимога досліджувати також допустимість доказів обвинувачення під час розгляду скарги на повідомлення про підозру достатньою мірою сформульована в ч. 3 ст. 17 КПК, в якій серед засад принципу презумпції невинуватості передбачено, що «Підозра, обвинувачення не можуть ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом». Під час розгляду справи по суті законність одержання доказів, якими обґрунтовувалася підозра, не досліджується, на цій стадії з’ясовується законність і обґрунтованість обвинувачення. Отже, питання, чи законним шляхом одержано докази, на підставі яких оголошено повідомлення про підозру, їх допустимість, можливо лише на стадії досудового розслідування.

На підставі викладеного можемо зробити висновок, що кримінальним процесуальним законом прямо передбачено, що підозра не може ґрунтуватися на доказах, отриманих незаконним шляхом. Перевірка її обґрунтованості як під час застосування запобіжних заходів, так і при розгляді скарги на повідомлення про підозру вимагає від слідчого судді, колегії суддів дослідити докази на предмет їх належності та допустимості, а відтак і фактичні обставини справи, їх відповідність формулюванням, викладеним стороною обвинувачення та застосованій кваліфікації.

Поряд із цим дослідження цього питання не буде завершеним та об’єктивним без оцінки критеріїв обґрунтованості підозри, що застосовувалися в попередньому КПК.

В Кримінальному процесуальному кодексі 1960 року аналогічним «повідомленню про підозру» було «винесення постанови про притягнення як обвинуваченого». Частиною 1 ст. 131 цього кодексу прямо передбачалося, що винесення такої постанови було можливе лише за наявності достатніх доказів, «які вказують на вчинення злочину певною особою». Й хоча вимоги до такої постанови, перелічені в ст. 132, майже тотожні вимогам до повідомлення про підозру, важливим є те, що обвинувачення особи залежало саме від зібраних у справі доказів, їх достатності, належності та допустимості. При цьому цей кодекс також передбачав можливість скасування постанови про притягнення як обвинуваченого через її необґрунтованість (недоведеність) відповідними доказами.

Дещо про якість законодавства

Отже, якщо притримуватися думки, що обґрунтованість підозри підлягає оцінці виключно з точки зору дослідження формальних вимог до процесуального документу, дотримання процедури його вручення, без з’ясування фактичних обставин, їх доведеності належними та допустимими доказами, правильності застосованої кваліфікації, об’єктивності проведеного досудового розслідування, необхідно визнати, що всупереч принципу недопустимості погіршення становища особи, новий КПК в досліджуваному аспекті захищає особу набагато гірше ніж його попередник, а судовий контроль у ньому зведено до оцінки формальних ознак, що не впливає на хід, результати розслідування та забезпечення прав і свобод людини на досудовому розслідуванні.

І питання не в тому, хто – прокурор чи суддя – оцінює законність обвинувачення/ підозри, належність та допустимість доказів, якими обґрунтовуються обставини, викладені стороною обвинувачення, в США рішення про висунення обвинувачення приймається прокурором і не може бути оскаржене. Проте рішення щодо винесення обвинувачення приймається лише на підставі ретельної оцінки зібраних у справі доказів, із дослідженням їх на предмет належності, повноти та допустимості й недопустимість доказів є підставою для відмови висувати обвинувачення.

Такий підхід вказує на те, що гарантії прав і свобод під час досудового розслідування переважною мірою залежать від змісту такої дії, що включає ретельну оцінку доказів винуватості особи, яка має передувати початку процедури притягнення особи до кримінальної відповідальності, ніж форми, досягнення якої зосереджується на дотриманні формальних вимог, встановлення судового контролю та надання можливості оскаржити таке рішення.

Оголошення особі про підозру за відсутності достатніх та допустимих доказів, що підтверджують факт вчинення кримінального правопорушення, причетність до його вчинення особи, щодо якої таке рішення приймається, неможливість або небажання перевірити докази сторони обвинувачення на предмет їх допустимості під час розгляду скарги на повідомлення про підозру чи застосуванні заходів забезпечення, на нашу думку необхідно розглядати як грубе порушення принципу презумпції невинуватості, гарантованого ст. 62 Конституції України, ч. 2 ст. 6 Європейської конвенції, ст. 17 КПК України.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути