Думка експерта
Щодо форм кримінально-правової реакції держави: сучасні тенденції
Розвиток соціальних процесів, який завжди притаманний суспільному поступу, в окремі часи набуває, говорячи загалом, певного динамізму і навіть рівня гіпердинамізму, що певною мірою характерно і для сучасності. Так, це різні процеси за багатьма своїми показниками, що так само достатньо часто породжує низку об’єктивних складнощів у їх розумінні, тлумаченні, розробці заходів щодо їхнього розвитку, форм і видів державної реакції на них. Стосується це і проблем, які виникають у правовій площині на загальному та галузевому рівнях. Своїми думками з приводу складних проблем застосування кримінально-правових заходів у сучасних умовах ділиться доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрН України, заслужений діяч науки і техніки України Євген Стрельцов. Його роздуми мають додаткові міркування в зв’язку з тим, що зараз він, як стипендіат ДААД, працює науковим дослідником в Інституті Східноєвропейського права (Регенсбург, Німеччина), що дає змогу звернути більше уваги на порівняльні аспекти такого аналізу.
Читайте також: Здобутки ВАКС за п’ять років!
Про можливості науки
Почнемо саме з цих положень, бо традиційно на можливості науки, зокрема і правової, увага в більшості публікаціях звертається десь «потім», часто не враховуючи потенціал науки як сфери людської діяльності, яка займається пізнанням навколишнього світу, у нашому випадку складних соціальних процесів, місці людини в цьому соціальному «кругообігу», систематизацією отриманих відомостей, та надання пропозицій щодо оцінки та реального розвитку (реального впливу) на соціальні, в тому числі й соціально-негативні процеси, якщо ми говоримо з кримінально-правової точки зору. Безумовно, необхідною умовою такої якості науки є її об’єктивність, реальність та продуктивність.
Саме ці вимоги повинні бути адресовані правовій науці в цілому та кожній її галузі. При цьому потрібно розуміти, що однією з найважливіших умов існування суспільства, його устрою, його функціонування є така організація поведінки індивідів в індивідуальному плані та співорганізація з поведінкою інших індивідів, коли позитивна поведінка схвалюється, навіть може стимулюватися до розвитку, а негативна поведінка, з точки зору суспільних інтересів, не заохочується, обмежується і навіть забороняється. Так, є періоди в розвитку суспільства, коли поруч з об’єктивними цивілізаційними складнощами становище ускладнюється додатково, а інколи й суттєво – через «незвичні» процеси об’єктивного та суб’єктивного характеру.
Саме такий час переживає нині практично все світове співтовариство на загальному, регіональному, груповому рівнях та на рівні окремих держав. Ми розуміємо, що ситуація, яка склалася наразі в Україні, є дуже й дуже складною – і в плані розуміння сучасного становища, і в плані прогнозування майбутнього розвитку. Причому, і це треба обов’язково виділити, складність такого становища додатково «заплутується» через те, що подібні зміни відбуваються дуже швидко, що не завжди дає можливість їх контролювати, а також через те, що ці соціальні складнощі практично не мали схожих «прикладів» у минулому та/або у соціальній практиці інших країн, і пошук їх пояснення та заходів щодо впливу на них часто має, умовно кажучи, «новітній» характер.
Одночасно, й це також необхідно підкреслити, правове тлумачення таких процесів, пошук правових заходів реального впливу на них завжди повинні мати необхідний рівень автентичності (від грец. authentikos – дійсний), тобто повинні бути максимально реальними та достовірними. Це стосується всього різноманіття соціальних процесів, зокрема й соціально-негативних. Разом із тим наукові пропозиції повинні бути зосередженими не лише на розробці (пошуку) нових заходів, тобто заходів, спрямованих на майбутнє: вони повинні багато в чому відштовхуватися від тих процесів, які вже відбулися, від розуміння їхнього змісту, причин виникнення, включаючи й відповідну поведінку особи. Така методологія дослідження в кримінально-правовому напрямку є, з одного боку, дослідженням етапу «посткримінальної» поведінки, а з іншого – зверненням спеціальної уваги на події та процеси, причини й обставини, які породжують таку поведінку, тобто певною мірою її «провокують». Такий підхід зі свого боку надає (може надати) об’єктивніші аргументи щодо розуміння сутності вказаних соціальних процесів, їх детермінантів, заходів, спрямованих на розвиток соціально-позитивних та обмеження/припинення соціально-негативних процесів.
Також потрібно зазначити, що правова наука, як відомо, звертає увагу на ті процеси та події, які мають достатньо високий рівень соціальної значущості та достатньо постійний характер. У будь-якому разі в таких умовах правові дослідження потрібно розглядати як певною мірою обов’язкову (в розумному вимірі) та своєрідну «передумову» при прийнятті необхідних соціальних рішень, особливо тих, які мають достатньо загальний характер.
Водночас оцінка можливостей правової науки має свої «природні» застереження. Складнощі в соціальних процесах не повинні породжувати, з одного боку, «відвертий» волюнтаризм у виробленні відповідних рішень, очевидну «відірваність» заходів, які пропонуються, від реалій суспільного життя, а з іншого – певний соціальний скептицизм щодо можливостей правової науки, раціональності положень, які можуть бути нею сформульовані, тощо. Багато в чому саме з врахуванням цих складнощів здійснюється діяльність правової, зокрема й кримінально-правової, науки в зарубіжних країнах, наприклад у Німеччині. І наукове дослідження, яке я проводжу в Інституті Східноєвропейського права (IOR), це підтверджує. Тому традиційний підхід до розуміння всього цього, стосовно якого продуманість, обґрунтованість, необхідний соціальний реалізм щодо реальності та можливості реалізації заходів, які пропонуються, необхідним чином обґрунтовуються, залишаються необхідними умовами реальності наукових правових міркувань та висновків. Усе це, з огляду на галузеві особливості, потрібно враховувати, оцінюючи кримінально-правові дослідження.
Декілька авторських ремарок стосовно загальних положень кримінального права як форми реакції держави на суспільно-небезпечні вчинки.
Почнемо з відомого положення про те, що саме основні загальні положення кримінального права, багато в чому визначають його соціальну сутність. Це важливо, бо саме кримінальне право (в цій публікації включаючи в дане поняття і право, і законодавство) виступає найбільш гострим, найбільш «соціальнотравмуючим інструментом» у переліку засобів державних дій, державної реакції на відповідні процеси в суспільстві. Тому головним у намаганні встановити можливості кримінального права як відповідної форми державної реакції є визначення та розуміння основних цілей і завдань цього права. Цілями кримінального права, розуміючи передусім його нормативне вираження, яке відображено в кримінальному законодавстві, є створення нормативної бази для охорони основних міжнародних і національних соціальних цінностей та інтересів від кримінально-протиправних посягань, тобто правове регламентування діяльності держави «через» відповідні органи й організації щодо такої охорони, де ця нормативна база виступає основою їх діяльності. Для цього кримінальне право, розуміючи це як його завдання, повинно визначити підстави кримінальної відповідальності; поняття та ознаки загального складу кримінального правопорушення; конкретні склади кримінальних правопорушень; поняття та види покарань, інші заходи кримінально-правового характеру, які застосовуються до осіб, котрі вчинили кримінально-протиправні посягання; підстави та характеристики звільнення від покарання та його відбування; введення так званих нових «проміжних» ланок у намаганні впливу на особу, яка вчинила такі діяння, наприклад пробацію, тощо.
Читайте також: Корупція антикорупціонерів? Про підозри в роботі НАБУ і реальні результати діяльності
Виділяючи ці цілі та завдання, в черговий раз підкреслюю: не потрібно наділяти кримінальне право якимись «надможливостями», завдяки яким воно має виступати в якості головного, основного, одним словом «всепереможним» засобом всієї кримінальної політики, всієї діяльності сфери кримінальної юстиції й по суті всієї правоохоронної діяльності держави. Звичайно, і тут теж зроблю застереження: не слід недооцінювати можливості кримінального права, бо його положення створюють реальні можливості для надання легітимності будь-яким значним примусовим намірам держави та діяльності відповідних структур, а також можуть мати й зворотний вплив на діяльність держави (див. детальніше: Стрельцов Є. Л. Раціональний дискурс про кримінальне право: монографія. Київ: Юрінком Прес, 2024. 468 с.).
Загалом же реальна оцінка кримінального права та застосування його можливостей дає змогу державі «введення» відповідних діянь, які, на її думку, є найбільш суспільно-небезпечними, у сферу кримінального права, тобто переведення їх у категорію кримінально-протиправних посягань. Безумовно це повинно здійснюватися з обов’язковим виділенням та врахуванням тих правотворчих чинників, які зумовлюють допустимість, можливість і доцільність визнання суспільно небезпечного діяння кримінально-карним. Це, зі свого боку, дає змогу державі «завдяки» діяльності відповідних структур, органів та організацій легально застосовувати до осіб, які вчинили такі діяння, примусові заходи, не порушуючи при цьому встановлений загальний правопорядок та права осіб, які піддаються такому впливу.
Якщо деталізувати таку процедуру, то це, по-перше, криміналізація відповідних діянь, що створює правові підстави для оцінки відповідних діянь в якості кримінально-правових правопорушень, а по-друге, це практичні можливості реагування держави завдяки таким правовим положенням стосовно осіб, які вчинили такі діяння. Говорячи про це іншими словами, потрібно звернути увагу на те, що саме кримінальне право створює необхідні правові підстави для застосування державою відповідної реакції на такі вчинки, яка реалізується, як би ми це не трактували, у вигляді відповідної соціальної «відплати» за вчинене.
При цьому вже традиційно складається така ситуація, коли, на мою думку, основна увага при проведенні теоретико-прикладних досліджень приділяється питанням правової оцінки відповідних діянь (постановці діагнозу, як говорять медики), і менше уваги приділяється покаранню та іншим заходам кримінально-правового характеру, які повинні бути об’єктивно-необхідними після необхідної правової оцінки (тобто конкретному лікуванню, конкретним лікам, які необхідні у даному випадку, знову кажучи з точки зору медицини). Саме тому основні статистичні показники, які демонструють (повинні демонструвати) соціальну корисність кримінального права як відповідну реакцію держави, «будуються» переважно з урахуванням загальних та видових даних про покарання (тобто аналіз ефективності процесу «лікування»). Саме покарання, в широкому розумінні, у своїх показниках відображає ті реальні результати застосування положень кримінального права, які покладені в основу відповідного кримінально-правового «діагнозу».
Багато в чому саме завдяки показникам, які характеризують покарання (інші кримінально-правові заходи), застосовані до конкретної особи, групи осіб, відповідного «пласту» осіб (наприклад «білокомірцеві» або загальнокримінальні), можна в подальшому урахувати, наскільки ефективним (успішним) був увесь процес застосування положень кримінального права на загальному рівні, продуктивність таких заходів відносно конкретної винної особи (наявність рецидиву) або інших осіб, які, можливо, були схильні до подібних або схожих вчинків, та ін. У будь-якому разі правова оцінка відповідних діянь та конкретна державна «відплата» за такі дії це рівні основні «складові» кримінального права, які заслуговують «рівної» уваги.
Лапідарно про покарання
Однією з основних (якщо не основною) форм «матеріалізації» державної реакції на заборонений правом вчинок залишається, які б дискусії не велися з цього приводу, покарання. Тобто саме в покаранні, через правову оцінку державою вчиненого діяння, завдяки вибору виду та розміру покарання така «матеріалізація» й відбувається. Це – основне положення. Тому, незважаючи на неоднакові точки зору з цього приводу, все ж, на мою думку, повинні бути постулати в кримінально-правовій реакції держави, що б мати необхідну єдність у застосуванні кримінально-правових засобів.
Звернення, в зв’язку з цим, до зарубіжного досвіду показує, що традиційно в більшості зарубіжних, у першу чергу, як ми кажемо, західних, в основному розвинутих, країн не визначаються цілі кримінального законодавства. В частині країн, де це існує, така спроба робиться не стосовно, так би мовити, всього кримінального права, а тільки покарання, що, до речі, додатково підкреслює роль покарання в розумінні та існуванні кримінального права в цілому. Такий підхід, коли загальні цілі визначаються саме через цілі кримінального покарання існує і в Німеччині, що багато в чому розкриває низку важливих, на мій погляд, і навіть принципових, проблем, які притаманні кримінальному праву, незважаючи на, повторюсь, дискусії, які відбуваються.
Так, для обґрунтування кримінального покарання в Німеччині традиційно існують два види основних кримінально-правових теорій: абсолютні та відносні. Особливо останнім часом абсолютні кримінально-правові теорії, в основі яких лежить «відплата» за зло, заподіяне кримінально-протиправним посяганням, «відчувають» певні, так би мовити, уточнення. Так, необхідність покарання особи, яка вчинила кримінально-протиправне посягання, найчастіше обґрунтовується з огляду на загальну та спеціальну превенції. З позиції загальної превенції кримінальне покарання впливає, з одного боку, на схильних до таких діянь осіб тим, що воно застерігає їх від скоєння кримінально-караних діянь (негативна загальна превенція), а з іншого боку – на суспільство – тим, що наявність покарання та його застосування демонструє охорону правопорядку, яку здійснює держава (позитивна загальна превенція). Спеціальний превентивний вплив покарання випливає з того, що воно слугує (повинно слугувати), з одного боку, ресоціалізації злочинця (позитивна спеціальна превенція), а з іншого боку – захисту суспільства від нього (негативна спеціальна превенція). Але, підкреслю, і з точки зору позитивної загальної превенції, і з точки зору негативної спеціальної превенції мова все одно про застосування кримінального покарання. Тому поняття, визначення та тлумачення кримінального покарання всеодно потребує свого аналізу.
Існують і сучасніші міркування, стосовно яких перед кримінальним правом поставлені дві основні цілі. По-перше, воно має «миротворчу» функцію. Це означає, що воно спрямовує в певне русло та врівноважує потребу громадськості «в помсті» чи соціальній «відплаті» за допомогою врегульованого процесу, який є колективно-організованою суспільною реакцією на правопорушення. По-друге, це право має так звану орієнтовну функцію, яка полягає в тому, що піддаючи правопорушника кримінальному покаранню, воно демонструє громадськості непорушність правопорядку, що зрештою веде до зміцнення законослухняної поведінки населення.
На відміну від цього такі критерії, як ресоціалізація злочинця й захист суспільства від нього, є так званими другорядними цілями кримінального права, які можуть бути досягнуті й іншими (не кримінально-правовими) засобами (Prof. Dr. Dr. h.c. Uwe Hellmann). При цьому, і це потрібно підкреслити, в основі і цих висновків, «продовжує» знаходитися необхідність застосування «кари» як реакції суспільства, як дії держави, спрямованих на «відплату» за вчинене заборонене діяння. Нагадую, що в основі слова «відплата», як певної форми суспільної реакції, лежить грецьке визначення antimisthia, що й тлумачиться як «помста», «розплата», «покарання». Тобто, говорячи про кримінальне право, зокрема й про кримінальне покарання, необхідно завжди їх і «об’єднувати», і розмежовувати: сутність кримінального права та кримінального покарання, їх природу, властивості, правові та соціально-правові завдання та цілі й ін. Кожне з цих визначень існує як «самостійно», так і в сукупності з іншими визначеннями, тому комплексне та конкретне визначення сутності цих соціально-правових інститутів сприяє їх більш точному розумінню та сприйняттю. Водночас кожне з цих формулювань має свій зміст, спрямованість у розумінні та тлумаченні, що потрібно завжди враховувати.
Указані вище міркування дають змогу детальніше зупинитися саме на покаранні як на основній формі «матеріалізації» кримінального права, «матеріалізованій» формі реакції держави. Не аргументуючи детально відомі положення, потрібно враховувати, що саме покарання має в своїй основі кару як необхідну та обов’язкову складову (ознаку, домінанту). Саме кара, каральність не тільки в цілому виділяє покарання, це також надає можливість чіткіше відрізняти покарання від інших форм застосування кримінального права, провести чіткіший аналіз «традиційних» та «нових» видів покарань, можливої «переробки» переліку покарань у систему покарань, чіткішого підходу до реалізації принципів «законності» та «справедливості» тощо. Потрібно відмітити, що з огляду на це «кару» вказано і в загальних кримінально-правових положеннях. Так, поняття «кара» як складова частина покарання прямо закріплена в чинному КК України (ч. 2 ст. 50). Також у розділі 3.2. «Покарання» проекту КК, підготовленого Робочою групою, в ст. 3.2.1. «Поняття та мета покарання» закріплено, що покарання є кримінально-правовим засобом, що застосовується за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні кримінального правопорушення, з тим, щоб через кару досягнути мети убезпечення людини, суспільства та держави від нових кримінальних правопорушень.
Читайте також: «Вибачте, панове, але це – беззаконня…»
Отже, покарання як необхідна форма реалізації кримінально-правових положень є необхідною умовою дотримання правопорядку в суспільстві. Водночас «неякісний» вибір виду покарання (за багатьма відомими показниками) не лише ускладнює або унеможливлює досягнення необхідних результатів, а й узагалі підриває авторитет правосуддя, порушує права і свободи людини ( Дудоров О. О. Спеціальні засади призначення покарання // Слово Національної школи суддів України. 2012. № 1. С. 121–135). Це дає змогу детальніше зупинитися на покаранні та його каральних можливостях, що буде зроблено багато в чому з урахуванням зарубіжного досвіду, зокрема й статистичних даних.
Покарання з урахуванням зарубіжної статистики
Спочатку декілька важливих тез. Перша – раніше знайомство із законодавством та практикою зарубіжних держав, зокрема європейських, мало пізнавальний характер, не більше того. Але розвиток суспільних відносин, особливо останніми роками, не просто надає реальності такому досвіду. Загальна, якщо навіть не принципова, схожість багатьох процесів, зокрема й негативних, дає змогу шукати, розробляти, пропонувати подібні, якщо не єдині, заходи кримінального правового характеру з урахуванням, безумовно, національних особливостей.
Друга. Загалом у зарубіжних країнах, передусім тих, яких ми, як вище вказувалося, традиційно «звемо» західними, є дві основні групи покарання, які ще називають видами покарання. Одна – це «лімітування», «звужування» волі в широкому розумінні, яка включає в себе всі можливі види обмеження, позбавлення особи можливостей вільного користування свободою. Друга – це майнові покарання – теж у широкому розумінні цього поняття.
Тому аналіз почнемо з одного з видів покарань, яке входить у загальну групу «лімітування» волі, а саме – з позбавленням волі, яке практично у будь-якій країні, бажано це, чи ні, але виступає в якості одного з основних, якщо не основним видом покарання. Потрібно підкреслити, що реалізація (теж у широкому розумінні цього поняття) саме цього виду покарання має свої складнощі. Саме тому багато в чому вказана проблема обговорюється в нас так детально протягом останніх років. Це пов’язано з тим, що цей вид покарання, його ефективність «самі по собі» дуже важливі. Окрім цього, ми почали звертати увагу на організаційні, фінансові та інші складові його застосування, що додатково підкреслює складнощі в застосуванні цього виду покарання. Водночас слід зазначити, що дана проблема є достатньо складною не тільки для нас. Багато, без перебільшення, зарубіжних країн стикаються зі схожими складнощами. Саме тому звернемося до зарубіжного досвіду саме з цього приводу.
Первісно візьмемо англійський, тим паче, що для цього є низка причин. Основна з них пов’язана з тим, що ця проблема набула сьогодні в Англії не тільки організаційно-правового, а й суто політичного характеру. Так, у Англії лейбористська партія, яка в липні цього року сформувала новий уряд завдяки перемозі на загальних виборах проти консерваторів, одразу зіткнулася з цією проблемою, як виявилося, однією з основних сьогоднішніх загальнодержавних проблем, котра полягає в переповненості в’язниць – проблема, яка потребує невідкладного вирішення саме на урядовому рівні. У зв’язку з цим декілька загальних відомостей. Наразі у в’язницях Англії та Уельсу перебуває 87.5 тисяч ув’язнених (традиційно у всіх західних країнах ця кількість складається з кількості засуджених та заарештованих на стадії досудового слідства). Тому, образно кажучи, «вільних» місць в каральних установах королівства залишилося приблизно тисячі півтори, і коли вони будуть заповнені остаточно, то поліція не матиме можливості затримувати правопорушників, а суди – їх заарештовувати у зв’язку з відсутністю місць. Як вважається, така ситуація може прямо паралізувати державну систему боротьби з усією сукупністю кримінально-протиправних посягань, і якщо не застосувати організаційно-оперативні заходи щодо подолання цього становища, за словами нового міністра юстиції країни Шабана Махмуда, то це не тільки паралізує всю систему кримінального правосуддя, а й спровокує «розгул» криміналітету.
Потрібно зазначити, що це не якась «раптова» ситуація, вона була добре відома й раніше минулому уряду. Навіть був розроблений відповідний план суттєвого покращення цієї ситуації, але екс-прем’єр Ріші Сунак не наважився проводити її перед виборами, які і так стали для нього невтішними. До речі, це достатньо відома ситуація, коли навіть у суто демократичній країні політичні амбіції «перемагають» життєву необхідність. Як вважають англійські фахівці, оперативні заходи можуть дозволити вивільнити до 5 тисяч місць у тюрмах, але це «відстрочка» максимум на рік-півтора. Необхідна серйозна реформа системи кримінальної юстиції, кримінального правосуддя, поліції, системи соціальної реабілітації та реінтеграції колишніх в’язнів тощо. Без здійснення таких радикальних перетворень практично неможливо усунути причини того складного становища, в якому перебуває сьогодні англійська система кримінальної юстиції.
А це непросте рішення, бо спочатку потрібно встановити: які заходи слід визнати першочерговими, які основними, які вторинними, які додатковими; що повинно знаходитися в основні таких рішень – політична кон’юнктура чи продумані правові аргументи. Складні питання, особливо в зв’язку з тим, що йдеться про кримінальну політику.
Водночас, ситуація у Англії, з урахуванням цих показників і в порівнянні її зі становищем в інших країнах, не виглядає катастрофічною. Скоріше, мова про те, що в нинішній Великобританії «не збігається» кількість в’язниць та кількість осіб, які вчиняють кримінально-протиправні посягання, тобто є певна «неузгодженість» між напрямками кримінальної політики, діяльністю сфери кримінальної юстиції та практичною реалізацією відповідних положень, що потребує детального аналізу й прийняття необхідних заходів.
Коли цей матеріал був практично готовим, надійшла цікава інформація з Англії про розвиток вказаних подій. По-перше, станом на середину серпня ц. р. у в’язницях так званого закритого типу залишилося всього 300 вільних місць, тому були запровадженні так званні спецзаходи, в межах яких поліція повинна утримувати підозрюваних у камерах поліцейських дільниць довше, ніж це передбачено. По-друге, і це ще цікавіше: магістратські суди Великої Британії, які є судами першої інстанції, отримали вказівку до вересня не виносити вироків учасникам антимігрантських заворушень через переповненість в’язниць (!). Суддя Апеляційного суду Англії та Уельсу Ніколас Грін – один з найбільш високопоставлених суддів Британії – «порадив» магістратським судам відкласти винесення вироків правопорушникам, які, до речі, вийшли під заставу принаймні до 10 вересня.
Тобто, з одного боку, антимігрантські демонстрації, організовані, як вважається, ультраправими угрупованнями, які часто під час їхнього проведення переростали в погроми, в зіткнення з мігрантами та поліцією, супроводжувалися руйнуваннями та пошкодженням поліцейських дільниць, магазинів і мечетей, підпалюванням різноманітних громадських закладів. Найбільші порушення громадського порядку в кінці липня – початку серпня відбулися в Лондоні, Брістолі, Белфасті, Саутпорті, Халлі, Ліверпулі, Манчестері, Сток-он-Тренті, Блекпулі. Як вказує поліція, було затримано мінімум 90 організаторів та найактивніших учасників цих погромів. Проте, в зв’язку з відсутністю вільних місць у в’язницях Англії, винні особи не тільки випущені під заставу, їхні справи в судах взагалі відкладені. Це, своєю чергою, дає підстави для міркувань щодо продуктивності кримінальної політики, ефективності функціонування сфери кримінальної юстиції в цілому та окремих її складових тощо. У будь-якому разі, на мою думку, одна обставина викликає найбільші питання: тобто ні тяжкість вчиненого діяння, ні ознаки, які характеризують таку особи, ні інші ознаки, які певною мірою додатково (точніше) характеризують цю подію, не є основними при прийнятті виваженого судового рішення. Ні! «Рекомендація» посадової особи стає основною щодо прийняття рішення стосовно судового розгляду конкретної кримінальної справи та обрання (в даному випадку – необрання) запобіжного заходу особі, яка підозрюється у вчиненні таких діянь! Тобто і тут, як припущення, політика домінує? Інформація для роздумів…
Користуючись можливістю, редакція ЮВУ та Редакційна рада тижневика щиро вітають професора Євгена Стрельцова зі значною подією в його науковому житті. Беручи участь у складному й важливому міжнародному конкурсі, його науковий проект переміг і він отримав грант від Німецького фонду академічних обмінів (ДААД) на проведення 6-місячної науководослідної роботи у ФРН. Наразі він працює науковим дослідником в Інституті східноєвропейського права (IOR) у Регенсбурзі. Впевненні, що наукова дипломатія, яку багато років втілює професор Є. Л. Стрельцов в університетах та науково-дослідних інститутах Німеччини, плідно працюючи з тамтешніми колегами, сприяє укріпленню наукових зв’язків з повідними освітньо-науковими установами цієї країни, розвитку правової науки, підвищенню нашого міжнародного наукового авторитету (додаткову інформацію див. за посиланням). Працюючи в цьому інституті, професор Є. Стрельцов підготував свою нову статтю, яку ми й представляємо нашим читачам сьогодні.
Джерело: Юридичний вісник України