В Україні
Міф про російський народ як «старшого брата» в світлі історичних фактів
«Но мы еще дойдем до Ганга, но мы еще умрем в боях, чтобы от Индии до Англии блистала Родина моя!» Це політичне кредо московських вождів, висловлене свого часу Павлом Коганом, є актуальним і сьогодні. А для його реалізації тільки за 525 років своєї історії (з XIV ст. по 1917 рік XX ст.) вони вели війни 329 років і з 26-ма державами, а у формі спецоперацій ця діяльність проводилася ними постійно й в усіх країнах світу.
Норманський слід у розвитку Київської Русі
Важливим чинником, який істотно вплинув на розвиток Київської Русі був шлях «із варягів у греки». От і Андрій Первозванний пішов по ньому, аби пояснити місцевим людям, що моляться вони не тому Богу. А коли побачив Київські гори, то сказав відому фразу: «Прийде час і на цих горах засяє благодать Божа, і буде місто велике, і багато церков». А в тих землях, де тепер місто Новгород, побачив він як там вирує язичницьке життя, й розповідав потім і про той народ, і про його звичай до знемоги паритися в бані. І хоча його ініціатива й зумовила появу Андріївського хреста, але увінчалася й орденом Андрія Первозванного, на якому кожен кінець цього косого хреста увінчаний літерами SAPR (Sanctus Andreas patronas Russiae – Святий Андрій – покровитель Русі).
А оскільки суспільні відносини того часу будувалися на засаді верховенства права сили, а не права правди, то верховодили на півночі Нормани – північні люди із замор’я, яких ще називали «вікінгами» та «варягами» і які брали данину і з чуді, і зі слов’ян, і з мері, і з кривичів. От тому, в зв’язку зі зростаючою загрозою їхніх набігів, з метою укріплення форпосту на Ільменському озері, біля витоків Волхова, у IX ст. і була побудована невеличка фортеця, яку назвали «новий город», який згодом і став Великим Новгородом.
А в рік 862-й не дали місцеві племена варягам данини, вигнали їх за море, та й почали самі собою володіти і правити. Але не було серед них правди, і повстав рід на рід, і почали вони воювати самі з собою. І вирішили тоді вони: «Пошукаємо собі князя, який би володів нами і судив по правді». Та й пішли за море до варягів, і сказали їм: «Земля наша велика і багата, а порядку у ній немає, прийдіть володіти і правити нами». І прийшли до них троє братів зі своїми родами. Старший – Рюрик, сів у Новгороді, Синеус на Біло-озері, а Трувор в Ізборську. А оскільки через два роки двоє із тих братів померли, то заволодів тоді всією владою на цій землі Рюрик.
У цілому ж варяги в цих містах – прийшлі («находники»), а першими поселенцями були: в Новгороді – слов’яни, у Полоцьку – кривичі, у Ростові – меря, у Біло-озері – весь, у Муромі – мурома тощо.
І було в Рюрика двоє мужів – Аскольд і Дір, які відпросилися в нього зі своїм родом у Царгород. Але коли пливли по Дніпру, то побачили на горі місто, й запитали: «Чиє воно?» А їм відповіли: «Були три брати, Кий, Щек і Хорив та їхня сестра Либідь, які побудували його, а самі вже загинули, а ми – їхні потомки, тут сидимо і платимо данину хозарам по срібній копійці та білці від диму». От і залишилися тут Аскольд і Дір та стали володіти землею полян і правити ними. Робили вони походи і «на греків», і на печенігів тощо.
У 879 році Рюрик помер і до влади прийшов його брат – Олег, який був опікуном Рюрикового сина Ігора. У рік 882 Олег захопив Смоленськ та Любеч, а у 882 р. пішов на Київ і побачив як княжать там Аскольд і Дір. Він обманом викликав обох, а його дружинники підступно їх убили. Києвом заволодів Олег.
Кажуть, що оскільки ті, що прийшли з ним називалися Руссю, то від них і назва «Руська земля». Згодом Олег переніс столицю своїх володінь до Києва і сказав: «Це буде мати міст руських», а тому й назвали його «віщим».
Ранній етап розвитку Київської Русі
Олег встановив данину слов’янам, і кривичам, і мері. А «ради збереження миру» зобов’язав він їх і варягам давати данину від Новгорода по триста гривень щорічно, що й давалося до самої смерті Ярослава. Його володіння простягалися від Балтійського моря і Новгорода до середнього Дніпра, а головними містами на цих землях були: Київ, Чернігів, Любеч, Смоленськ, Полоцьк, Псков, Ростов. Олег завоював: древлян у 883 р., сіверян у 884 р., хозар у 885 р. Ходив на уличів і тіверців. У 907 р. пішов на Царгород і прибив щит «на вратах Цареграда», але дружив з ними. Князював Олег до 912 р., а після смерті («від коня») київським князем став вихований ним Ігор, який у 941 р. пішов на Візантію, але його напад було відбито, а човни – спалені таємним «грецьким вогнем». «Руси» Константинополь не взяли, але по околицях вбивали, громили і палили все.
Що ж до появи в Києві Ольги, то згідно зі «Степенною книгою», коли Ігор був у північних краях, то для переправи через річку покликав перевізника, а ним виявилася дівчина – Ольга. Князь тут же позалицявся до неї, але отримав рішучу відсіч. Ольга виявилася не тільки красивою, а й розсудливою і сильною. Все це справило на Ігоря таке враження, що він покликав її в Київ й одружився на ній, хоча їй було лише десять років, а прожили вони разом 43 роки.
У 945 р. древляни під час збору данини підняли бунт і вбили Ігоря. Ольга вчинила їм помсту і князювала у 945–960 роках поки був малим син Святослав. У 957 р. вона в Царгороді прийняла християнство, а у 969 р. – померла.
Із цього часу княжив Святослав Ігоревич, який здійснив успішні походи на хозар, Болгарію тощо. Потім він поділив свої землі між синами. Найстарший Ярополк княжив у Києві, Олег у Чернігові, а наймолодший – Володимир у Новгороді. Але з часом виявилося, що матір’ю Володимира була ключниця Ольги Малуша і серед знаті вважалося, що він син рабині – «робичич». От тому, коли він захотів одружитися на дочці Полоцького князя Рогволода, то його дочка Рогнеда заявила – «не хощу роззути робичича!». А Володимир сприйняв це як образу. До того ж, виявилося, що Ярополк його випередив і вже також засилав до неї сватів і що вона йому пообіцяла. У відповідь Володимир в присутності її батька та братів Рогнеду зґвалтував, а після цього вчинив напад на Полоцьк, у ході якого Рогволод і вся його сім’я були вбиті.
У 980 році Володимир вигнав варягів із Києва й з усієї Русі, а своє військо почав формувати з місцевого люду. Крім того, на пагорбі за теремним двором він поставив язичницьких кумирів (ідолів). У подальшому, проводячи активну зовнішню політику, Володимир вирішив породичатися й із царями другого Риму. Він захотів, зокрема, одружитися на сестрі імператорів Візантії Анні (якої ніколи й не бачив), але йому відповіли «не гоже християнам видавати жінок за язичників, охрестись, тоді віддамо за тебе сестру нашу».
І все ж віру він обирав ретельно, а коли почув, що ісламська віра забороняє вживання спиртного, то сказав «Руси есть веселие пить, не можем без этого быть». У 988 р. відбулось хрещення Русі, помер Володимир 15.07.1015 р.
А літописець, намагаючись переконати всіх у тому, як облагородила Володимира його нова віра, змалював його спочатку як язичника, який, окрім декількох законних дружин, у Вишгороді мав триста наложниць, у Білгороді – ще триста, а у селі Берестове – ще двісті, та ще й приводив до себе інших замужніх жінок та «девиц», і «в блуді був ненаситним». Та після хрещення почав будувати церкви, роздавати милостиню, заповзято каятися в гріхах тощо.
А Київська Русь активно розвивалася і в 989–996 рр. грецькими майстрами в Києві було побудовано перший кам’яний храм Успіння Богородиці (Десятинна церква). В 1031–1036 рр. в Чернігові – собор Спаса Преображення, який був зразком візантійського зодчества XІ ст. А Собор святої Софії в Києві став вершиною тогочасного південноруського зодчества, який символізував перемогу в Русі християнства. При Ярославі Мудрому в Києві за прикладом славетних будівель Царгороду з’явилися Золоті ворота тощо.
Всесвітньо відомою окрасою державності Київської Русі стала її Конституція – «Руська Правда».
X–XIII ст. було періодом найвищого розвитку взаємовідносин Києва з Константинополем, а стрімкий розквіт Київської Русі справив величезне враження у всьому світі. Західний літописець (Адам із Бремена) називав Київ «прикрасою Сходу» і «суперником Константинополя». Але найнаглядніше міжнародний авторитет Київської Русі простежується в династичних шлюбах. Так, князь Ярослав був одружений на дочці короля Швеції, його сестра – стала королевою Польщі, три дочки були королевами Угорщини, Норвегії і Франції, син – одружений на сестрі короля Польщі, онук – на дочці короля Англії, онука – була дружиною германського короля та імператора Священної Римської імперії Генріха IV тощо.
От такими були підстави міжнародного авторитету Київської Русі, яка за час життя двох поколінь перетворилася з конгломерату окремих племен у передову й могутню європейську державу. І хоча татаро-монголи в 1240 році її захопили та обклали даниною, вже в 1320 р. від ординської залежності вона звільнилася, оскільки рабство тут не прижилося. В контексті даного дискурсу важливо зазначити, що навіть незначні сліди впливу на всі ці суспільно-політичні процеси «старшого брата» відсутні, оскільки його ще не було і в природі.
Вплив київських князів на розвиток Ростово-Суздальської землі
У цей час Велике Київське Князівство на Північному сході закінчувалося Чернігівською землею, а рід Рюриковичів дуже розрісся. Тільки Володимир Мономах після смерті у 1125 р. залишив вісьмох синів, а були й інші родичі, тому «столів» не вистачало. От тому Юрій Довгорукий, як один із його молодших синів залишився без «стола» і змушений був або йти служити до старших братів, або зібрати свою ватагу і рухатися на пошуки та завоювання власних земель. А так як Рюриковичі звитягу південних сусідів знали, то пішов він у безпечну на той час Ростово-Суздальську землю, в якій на тисячі кілометрів від Тули і Рязані на Північ і Схід проживали племена мокші, муроми, мері, мещері, весі тощо. Юрій і осів у тих краях, одружився на місцевій жінці, яка народила йому сина Андрія. І став він першим із князів, при якому Суздальська земля стала окремим князівством.
У 1149 р. Юрій призначив сина Андрія князем у Володимирі на Клязьмі, а в 1154 р. дав йому «стола» у Вишгороді, але той не просидівши там і року й викравши привезену з Царгорода ікону Богородиці, в 1159 р. таємно втік до Володимира. А коли в 1157 р. Юрій від перепою в одного з бояр помер, то Андрій став княжити ще й у Ростово-Суздальському князівстві. Згодом він переніс свою столицю до Володимира на Клязьмі, а потім – до Боголюбова, який був побудований під його керівництвом і назва якого стала його прізвиськом. Згодом його військо під керівництвом суздальського князя Мстислава (сина Андрія) пішло на Київ і 8.03.1169 р. розорило його, а князем у Києві став його брат Гліб.
Читайте також: «Не на часі», або Коли і як будуть вирішені проблемні питання в законодавстві про колабораціонізм?
Саме в ці часи у 1136–1137 рр. відбулося повстання в Новгороді проти Київського князя Всеволода. З-під залежності від Києва Новгород звільнився і в ньому утворилась новгородська республіка, в якій верховну владу здійснювало віче. А коли в 1170 р. Андрій спробував захопити місто, то новгородці його військо розбили, а полонених суздальців продавали втричі дешевше за овець.
У 1174 р. Андрія убили, і його князівства перейшли до Гліба. Й хоча в цей час ростовці підняли бунт, його було швидко придушено.
Ординський вплив на появу і розвиток московського князівства
Що ж до татаро-монгольського впливу на Ростово-Суздальські землі, то при його оцінці слід виходити з того, що Хан Батий пішов на них у 1237 р. Але місцеві князі перед його нападом вийшли на зустріч татарських послів, щоб домовитися, і їхні вимоги прийняли. А ті провели на цих землях перепис поселень і населення, поставили в них своїх намісників (баскаків) та наказали – «всем повиноваться их мановению». Таким чином Ростово-Суздальські князівства й стали Улусами Золотої Орди, а тому з 1238 по 1505 роки без ханського ярлика на князюванні в цій землі не сидів жоден князь.
У 1239 р. Батий вирушив на Київ, і захопивши його, як уже зазначалося, в 1240 р., пішов на Центральну Європу. Але оскільки 12.12.1241 р. помер Великий Хан Угедей, третій син Чингісхана, то взимку 1242 р. військо було повернуте в Поволжя. Відбулися вибори нового Великого Хана, і ним став Гуюк – внук Чингісхана.
Перед нашестям Орди Ярослав Всеволодович княжив у Переяславлі Заліському, де й народився його син Олександр. А в 1238 р. Ярослав став великим князем Володимирським, що свідчить про те, що Хан йому довіряв. Але Ярослав, отримуючи «ярлик» на княжіння, повинен був залишити в аманатах (як «заклад») у хана свого старшого сина-спадкоємця. І ним став Олександр, який, як і син Батия Сартак були приблизно одного віку та подружилися і навіть побраталися. Тобто, згідно зі звичаєм юнаки при цьому обмінювалися подарунками та різали собі руки і змішували свою кров з молоком, а потім пили цей напій по черзі, промовляючи слова взаємної присяги, внаслідок чого ставали андами (братами). Причому таке побратимство цінувалось вище кровної спорідненості, оскільки анди – як одна душа, ніколи не залишаючи рятують один одного в небезпеці. А Олександр таким чином став і «прийомним» сином самого Хана Батия. Закономірним є і те, що проживання при ханському дворі і тривала дружба істотно вплинули й на виховання та формування їхнього світогляду, що згодом вплине не долю кожного з них.
У 1249-1250 роках батько виділив Сартаку у володіння землі від Дону до Волги, і від Каспійського та Азовського морів аж до північних земель (куди дійшли коні татаро-монголів у 1238 р.), а тому всі Ростово-Суздальські князівства були його. Звістка про нового хана, який притримується християнського світогляду швидко дійшла до європейських столиць. От тому посол короля Людовіка IX Вільгельм де Рубрук, який влітку 1253 р. побував у ставці Сартака, у своїх записах зафіксував, що на цих землях за Танаідом (Доном) величезні ліси, в яких живуть «два види народу – Моксель і Мердинис». Моксель не мають будь-якого закону, чисті язичники. Міст у них немає, а живуть вони в маленьких хатках. У них багато меду, воску, цінного хутра і соколів. А позаду них (східніше) живуть ті, що іменують себе «Мердас», яких Латини називають Мердинис (мордва), і вони – Сарацини (мусульмани). А за ними далі на схід – Етилія (Волга).
У 1246 р. Ярослав Всеволодович і бояри були викликані в ставку Орди. Але Ярослав, побувавши в матері Імператора, «яка його почастувала з власної руки», тут же помер і за таких обставин у 1247 р. великим князем володимирським став його молодший брат Святослав Всеволодович, але у 1252 р. Олександр Ярославович за допомогою військ Сартака вчинив у Суздальській землі переворот і сам став великим Володимирським князем.
У 1256 р. Хан Батий помер і Ханом Золотої Орди став Сартак. Але він тут же необачно образив свого дядю Берке, заявивши йому: «Ти мусульманин, а я притримуюсь християнської віри, а тому навіть дивитись на лице твоє мусульманське для мене є лихом». А через кілька днів Сартак раптом помер і престол перейшов до його малолітнього сина Улакчі, за якого правила його бабуся – Баракчин-хатун (вдова Бату). Однак Улакчі помер так само швидко, як і його батько, а Баракчин була вбита. Після цього Ханом став Берке, а те, що Сартак і Олександр є братами, він пам’ятав.
А поки що Олександр успішно князював. У 1257 р. за допомогою ординських військ він провів перепис населення у Володимирському Улусі. Бунтівників знищували безжалісно. А коли ханський намісник Улавчі почав вимагати, щоб новгородці платили податок також, то в 1257–1258 роках він водив татаро-монгольський чисельників у Новгород, щоб провести подушний перепис й там. Але в Новгороді вибухнуло повстання, й хоча його придушили, але перепис не відбувся. А коли Олександр у 1262 р. знову повів військо на Новгород, то Новгородський князь Василь (син Олександра), заявив, що він не хоче підкорятися батькові, який везе з собою для вільних людей кайдани і сором, та втік у Псков. Бояри закликали людей підкоритися, але ті почали збиратися біля Софіївської церкви, готові давати відсіч, і тільки під погрозами знищення міста – підкорилися. Після цього ординці всіх жорстоко карали: «Оному носа урезаша, а иному очи вынимаша». Василя, який назвав батька «зрадником», він віддав на розправу татарам.
У цьому ж році при зборі данини спалахнули бунти і в Ростові, Володимирі, Суздалі та Ярославлі. Й хоча Олександр особисто брав участь у їх придушенні, однак була пролита татаро-монгольська кров і Хан був обурений, а тому Олександра негайно викликали в Сарай. А так як на той час його захисника – Сартака в живих уже не було, то живим він звідти вже не повернувся також.
Після смерті Олександра у 1264 р. великим князем Володимирським став Ярослав, брат Олександра, який також водив ординців у Суздальську і Новгородську землі двічі. Спочатку він заспокоював Великий Новгород, а потім разом з Ордою «воював молодшого брата Василя». Але той його перехитрив, тобто, оскільки в кінці правління Ярослава між ним і Василем розгорілись чвари за великокнязівській стіл, то Великий Хан Менгу-Тимур звелів прибути в Сарай Ярославу, Василю і синам Олександра, які згідно з монгольськими законами також вважалися внуками Хана Батия. Напевно обвинувачення в неблагонадійності Ярослава були переконливими, а тому від князівства він був відсторонений і тут же помер, а в 1272 р. ярлик на Володимирський великокняжий стіл отримав Василь.
Одночасно була вирішена й доля синів Олександра. Зокрема ярлики удільних князів отримали: Дмитро – на Переславль-Заліський, Андрій – на Городець. А щодо молодшого – Данила, якому в 1271 році було лише 10 років, то Хан потурбувався й про нього. Зокрема, в 1272 р. він звелів Василю провести повторний перепис поселень і населення Ростово-Суздальської землі та примусово заселити московський погост блукаючим у лісах біглим людом і татарами. А по досягненню Данилом повноліття у 1277 році видав йому ярлик на московський удільний стіл.
Отже, саме Данило Олександрович у 1277 р. став першим московським князем від якого пішла їхня династія, а фактично й розпочинається історія московії. А якщо до цього часу ні про таке князівство, ні про його князів ніхто нічого й не чув, і ніде в історичних джерелах воно й не згадується, то це і є свідченням того, що до 1272- 1277 років населеного пункту під назвою «Москва» ще не було. І саме тому у 1272 р. лише при третьому татарському переписі поселень і населення Ростово-Суздальської землі воно було зафіксоване в документах ординських чисельників.
А 5.03.1303 р. Данило Олександрович помер, але московське князівство було ще таким малим, що між своїми синами він його й не поділив. От тому старший із них – Юрій і став московським князем, а молодші – Олександр, Борис, Іван і Афанасій залишилися без «столів». Однак саме Іван Данилович згодом стане не тільки московським князем, а й отримає великокняжий ярлик. А посприяє йому в цьому те, що на початку його князювання цей ярлик був в Олександра Михайловича Тверського, але коли в 1327 р. в Твері вибухнуло повстання, то Іван запропонував татарам свої послуги з його придушення. В нагороду за це він й отримав великокняжий ярлик, а налагодивши стосунки з татарами, використав це для посилення своєї влади над іншими князями та власного збагачення, а тому й був прозваний «Калиткою». А московське князівство як Улус Золотої Орди платило татарам данину аж до 1700 року.
Висновки
1) Київською Руссю в XII–XIII ст. називали Київське, Переяславське і Чернігівське князівства, а тому якщо в літописах йдеться про те, що з Новгорода чи Володимира «їхали в Русь!», то це означало, що їхали в Київ, оскільки землі саме цих князівств були «руськими», а, наприклад, смоленські – вже «не руськими»; 2) Український народ має давні слов’янські корені й у ході свого становлення та розвитку жодних зв’язків з російським народом не мав, оскільки як такого його на цьому історичному етапі ще не було; 3) основою становлення російського народу були фіно-мордовські племена, і, зокрема, народ Моксель, який проживав у Ростово-Суздальських краях; 4) Князь Олександр забезпечив перепис ординцями населення і поселень на цих землях, чим втягнув їх до складу татаро-монгольської Імперії і таким чином сприяв її зміцненню; 5) Московія є продуктом державної діяльності Хана Менгу-Тимура, оскільки саме при ньому вперше з’явилися і москва як поселення, зафіксоване в 1272 р. при третьому ординському переписі населення, і перше московське князівство як Улус Золотої Орди, коли в 1277 р. він видав ярлик «на князювання» у ньому Данилу Олександровичу; 6) з часу, коли московська історія була спрямована в імперське русло, для забезпечення цих процесів московськими царями було безпідставно привласнено назву «Русь» і у формі «росія» приписано її і населенню, яке проживало в Ростово-Суздальській землі, і їхній державі.
Джерело: Юридичний вісник України