Думка експерта
Щодо форм кримінально-правової реакції держави: сучасні тенденції. Частина 2
Євген Стрельцов,
доктор юридичних наук, доктор теології,
професор, член-кореспондент НАПрН України,
заслужений діяч науки і техніки України
Продовження. Початок
Покарання з урахуванням зарубіжної статистики
Продовжуючи цей аналіз і розуміючи, що в багато в чому в західних країнах це схожі проблеми, стисло звернемося до становища в сфері кримінальної юстиції ще в одній благополучній європейській державі, а саме в Нідерландах. Загалом, схожа проблема: у Нідерландах бракує в’язниць (не перейменовуючи такі установи згідно з прийнятими правилами), які, до речі, не так давно, багато в чому на вимоги бізнесу, були перероблені в центри розваг, готелі та кінотеатри. Крім того, сьогодні існує гостра нестача персоналу у в’язницях, що, зрозуміло, не дає цим установам можливості взагалі виконувати свої завдання. Це призвело до того, що частина засуджених у Нідерландах відбуває покарання у в’язницях за кордоном, в першу чергу в тюрмах Бельгії і Норвегії, а інша частина, для яких вільних місць не знайшлося, очікують «свого часу» в черзі, бо і там у сусідів «вільних місць» у в’язницях немає (У Нідерландах бракує тюремного персоналу – засуджених хочуть відправляти до в’язниць за кордон).
У загальному визначенні наявність черг, особливо «розтягнутих», свідчить про наявність так званого «критичного» дефіциту. Але як охарактеризувати саму наявність таких черг, тобто черг у в’язниці, який це «дефіцит»? Зазвичай вважалося, що на волі перебувають переважно особи, які вчинили так звані легкі злочини. Проте, останнім часом почала з’являтися інформація, що серед них є, скажімо, водії, які вчинили достатньо тяжкі злочини, зокрема водії автотранспорту, з вини яких у ДТП загинули люди, або особи, засуджені за значні злочини сексуального характеру. Декотрі з них чекають свого реального «ув’язнення» вже 8–9 місяців, після «отримання» відповідного вироку. Отже, як бачимо, і ця країна має цілком видимі негативні показники, що характеризують діяльність сфери кримінальної юстиції.
Цей аналіз дає змогу звернути увагу на більш загальні показники. Загалом існує два види систематизації таких даних. Перший – це загальна кількість ув’язнених, другий – показник співвідношення кількості ув’язнених із загальною кількістю «вільного» населення в конкретній країні. Якщо почати з першого, загального показника, то потрібно відмітити, що загалом кількість ув’язнених в Європі (не тільки в Англії та Нідерландах) в останні роки зростає. Наприклад, за даними Ради Європи, кількість ув’язнених станом на кінець минулого року демонструє зростання такої на 5,7 відсотка в порівнянні з 2022 роком. При цьому, більше половини кримінально-протиправних посягань, за які ув’язнені відбувають покарання, пов’язані з наркотиками (19% засуджених). Далі йдуть убивства та замахи на вбивство (13%), крадіжки (12%), сексуальні правопорушення (8,9%), насильницькі посягання проти власності (7,7%), «звичайні» напади та побиття (6,7%). Можна припустити, що такі відомості є достатньо сталими для характеристики видових кримінально-протиправних посягань, бо, наприклад, і за даними Ради Європи за 2020 рік вони приблизно такі ж.
Якщо проаналізувати кількість ув’язнених у конкретних європейських країнах, то на кінець 2023 року їх було: Туреччина – 348 тисяч 265 осіб (+14,6 % за рік). На другому місці англійські в’язниці з майже 90 тис. ув’язнених (+ 3,1 %), на третьому – Франція з понад 72 тисячами ув’язнених (+3,3%). До «передових» країн у цьому плані також входять: Німеччина – 58 тисяч 98 осіб (+3,2%), Італія – 56 тисяч 127 осіб (+3,2%), Іспанія – 55 тисяч 909 осіб (+1,5%), Азербайджан – 24 тисячі 698 осіб (+10,6%) та Румунія – 23 тисячі 40 осіб (+0,1%). Потрібно відмітити, що Польща, яка має певне зниження в кількості ув’язнених у порівнянні з 2022 роком (- 0,9), водночас, за загальною кількістю ув’язнених продовжує входити в коло європейських «лідерів» – 71 тисяча 228 осіб. Дані, які наводяться по Україні, потребують розуміння за двома обставинами: певні «уточнення» в ці показники внесли події 2014 року, коли кількість місць ув’язнення, які розташовані на окупованих територіях, була «виключена» з цього переліку. На ці відомості також впливає реалізація положень Закону України про добровільну мобілізацію окремих категорій ув’язнених до лав ЗСУ, який був підписаний у травні цього року.
Якщо звернутися до другого показника, який відображає співвідношення кількості ув’язнених до загальної кількості «вільного» населення, то після Туреччини, яка і тут посідає «перше» місце (408 ув’язнених на 100 тис. населення), йдуть Грузія (256), Азербайджан (244), Молдова (242), Угорщина (211), Польща (194), Словаччина (183), Албанія (179), Чехія (176), Литва (174) та Латвія (172). Зверніть увагу, що за цим показником перевагу переважно «тримають» країни колишнього Варшавського договору. Тому первісне, у найзагальнішому розумінні, питання є таким: чому саме так виглядають ці показники? Це: складні умови життя в цих «перехідних» країнах; певні коливання в напрямках їхнього соціального розвитку, які створюють деякі «передумови» для вчинення відповідних негативних дій; жорстка кримінальна політика, яка є «штучною» чи безальтернативною тощо?
Указані відомості також свідчать, повертаючись на початку цього підрозділу, що проблема переповненості європейських в’язниць характерна не лише для Великої Британії та Нідерландів. На Кіпрі, наприклад, «утримується» 166 ув’язнених на 100 місць, у Румунії – 120, у Франції – 119, у Бельгії – 115, в Угорщині – 112, у Словенії – 107. Висока щільність ув’язнених також у Греції (103), Швеції (102), Північній Македонії (101), Хорватії (101) та Туреччині (100). Відповідна статистика спостерігається і в розвинутих країнах, зокрема таких, як Франція, Бельгія та Швеція. Отже, питання про те, які показники впливають на таке становище, що може «об’єднувати», умовно кажучи, «зрівнювати» такі показники в різних за рівнем розвитку країнах, є, як здається, актуальним.
Потрібно враховувати, що на такі показники можуть впливати й іноземці, які вчиняють кримінальні правопорушення в «нерідних» країнах, але потім, будучи ув’язненими, впливають саме на ці показники кримінальної статистики.Причому це реальні цифри, які заслуговують на увагу. Наприклад, найбільше іноземців утримується у відповідних установах Люксембургу (78%), Швейцарії (71%), Греції (57%), Кіпру (55%), Австрії (51%).
Ще один цікавий показник, який дає змогу проаналізувати декілька положень, зокрема те, як на вік конкретної особи (групи осіб) впливають соціально-негативні детермінанти, які є у відповідній країні, та особисті якості такої особи; яка вікова категорія у певній країні найбільш схильна до вчинення кримінальних правопорушень.Так, загальний середній вік ув’язнених в європейських установах станом на минулий рік становив 38 років. Найнижчий середній вік спостерігався в Болгарії (33 роки), Швеції (34), Франції (35), Іспанії та Португалії (41), Італії (43), Грузії (44), найвищий у Сербії – 50 років.
Якщо повернутися до кількості ув’язнених в Україні, то з урахуванням вищевказаних міркувань, на початок війни в Україні було 48,2 тисячі ув’язнених, за рік їх кількість скоротилася до 42,7 тисяч. Станом на травень 2024 року в українських в’язницях утримуються 44 тисячі 691 особа. Ці цифри дають змогу вважати, що існує певна «сталість» у таких показниках, що певною мірою підтверджують, наприклад, дані за останнє десятиліття стосовно довічно ув’язнених. У 2013 році їх було 1 810, нині – 1 596 (Скільки ув’язнених у тюрмах країн Європи та як змінювалася їх кількість в Україні).
Закінчуючи цей підрозділ, висловлю думку, що схожі проблеми в організації роботи сфери кримінальної юстиції об’єктивно наявні в багатьох країнах, незважаючи на те, що вони мають різний рівень свого соціального розвитку та неоднакові правові системи. Відтак можливо припустити, що багато в чому сутність цих проблем полягає в тому, що в основі таких заходів часто знаходиться не завжди аргументована концепція протидії кримінально протиправним посягання на загальному та видовому рівнях, не завжди продумана наукова доктрина та зрозумілі загальні рекомендації щодо практичного застосування положень кримінального права, не виключаючи при цьому й суто політичні рішення, які достатньо часто мають на меті кон’юнктурні сучасні або перспективні рішення реалізації політичних програм тощо, що додатково погіршує складну ситуацію з впливом на найбільш небезпечні порушення встановленого правопорядку.
Щодо пошуку…
Аналізуючи інститут покарання, варто звернути увагу на одне суттєве положення. Потрібно чітко встановлювати (розмежовувати) необхідність його застосування не тільки в загальному плані, а з обов’язковим урахуванням видових можливостей, у першу чергу з врахуванням конкретних типових ознак кримінально-протиправних діянь та характеристик осіб, які їх вчинили. Підкреслюю, розмежування в даному випадку потрібно проводити не між формами застосування положень кримінального права, а в «середині» інституту покарання. Саме такий підхід і буде в основі цього підрозділу публікації.
Останнім часом спеціалісти практично в усіх країнах достатньо активно шукають нові, поруч з існуючими, форми здійснення державно-правового примусу у вигляді покарання на осіб, які вчинили кримінально-протиправні посягання різного виду. Така форма державної реакції є необхідною й вона достатньо повно використовується в різних країнах. Але це, як на мій погляд, повинно мати, так би мовити, перевірений рівень продуктивності, щоб під час реалізації та пізніше такі рішення мали необхідну (достатню) соціальну корисність.
Саме тому від свого початку такий пошук, на мою думку, багато в чому повинен залежати не тільки від загальних, а багато в чому, якщо не в основному, від видових характеристик кримінально-протиправного посягання. Так, оцінюючи характер і ступінь суспільної небезпеки відповідного посягання, його спрямованість, ми, підходячи до цього з позицій складу кримінального правопорушення, звертаємо увагу, в першу чергу на діяння як на формалізований акт усвідомлено-вольової поведінки людини, яка має видимі та «невидимі» соціально-правові наслідки. Потім, підходячи до проблеми встановлення характеру та ступеня суспільної небезпечності конкретного діяння, його спрямованості та ін., ми поруч із вищевказаним обставинами починаємо детальніше аналізувати психічне ставлення людини до відповідних діянь, до характеристик, які притаманні такій особі, його ментальним проявам на різних рівнях тощо. За великим рахунком, якщо, умовно кажучи, спростити будь яку, в тому числі й правову, оцінку конкретного вчинку, то ми встановлюємо (намагаємося встановити): чому (навіщо, для чого) конкретна людина це зробила, об’єднуючи в такій оцінці і людину з усіма її особистими характеристиками, і ті думки та наміри, які вона при цьому мала, і діяння, які вона вчинила (намагалася вчинити). Саме тому, шукаючи нові (альтернативні) заходи державно-правової реакції, в нашому випадку – покарання, потрібно одразу розуміти, що вони будуть застосовуватися стосовно конкретної особи, яка вчинила конкретні діяння, з усіма «супроводжуючими» ознаками щодо сучасності та перспектив. На мою думку, характер та ступінь суспільної небезпеки є, нехай це не сприймається як якісь «єретичні» думки, «вторинною» оцінкою вчинку, яка також, безумовно, важлива, але ж загальна, комплексна правова оцінка всієї «події», включаючи й характеристику особи, важливіша, тим більше при визначенні покарання.
Отже, коли ми розробляємо (пропонуємо) форми державно-правового реагування, в першу чергу покарання, дуже важливо (в будь-якому разі точно не байдуже), якої спрямованості, якого змісту були відповідні кримінально-протиправні дії конкретної людини. Це були, наприклад, посягання на життя та здоров’я, або на статеву свободу, або на економіку, або на державну безпеку та ін.? А це, на мою думку, повинно дати більш точний напрямок такому пошуку, бо неможливо вбивці, корупціонеру, державному зраднику визначати одне й те саме, так би мовити «єдине» покарання, зокрема пропонуючи (застосовуючи) й нові (альтернативні) його види. Таким чином, на мою думку, «зміст» протиправних діянь (у широкому розумінні) повинен мати й відповідний пропорційний (адекватний) «зміст» покарання як конкретної форми державної реакції на відповідне діяння осудної особи, котра досягла для цього необхідного віку.
Економічні кримінальні правопорушення
Тут, на мою думку, потрібно з’ясувати наявність «збігу» (чи ні) покарання за економічні кримінальні правопорушення в цілому в широкому розумінні цього значення та відповідних видів державної реакції на видові прояви таких правопорушень, наприклад на білокомірцеві кримінальні правопорушення, корупційні прояви тощо, які мають саме «економічний» вираз. Що повинно визначати рішення такої проблеми? «Кон’юнктурність» держави в таких випадках, в першу чергу при виборі форм та видів своєї реакції, може, як я собі це «суб’єктивно» уявляю, реалізовуватися через такі «міркування». Наприклад, особа вчинила суспільно небезпечне діяння, яке «Я» (тобто держава) визнала кримінально-протиправним діянням економічної спрямованості, і повинна бути покарана за те, що вона порушила «батьківську заборону». Але є декілька основних видів такої реакції: або «ув’язнення» (в широкому розумінні цього), або застосування заходів, які б відповідали відомому правилу: «подібне лікується подібним», тобто застосувати у «відповідь» заходи економічного, в першу чергу фінансово-майнового характеру. Таке рішення як варіант можливих «державних» міркувань не тільки поверне (може повернути) державі «кошти», які вона втратила в результаті вказаних діянь. Це також додатково «утримує» державу від витрат, які, бажає вона того чи ні, але потрібно витратити на реалізацію покарання у вигляді ув’язнення. До речі, такі види витрат –дуже великі за своїм обсягом, як вважається, державні гроші, а по суті це – «наші» з вами кошти, які витрачаються, бо, як сказала свого часу «залізна» леді Маргарет Тетчер, «немає взагалі жодних державних коштів, у держави є тільки гроші податківців».
Детальніше про такі «гроші» та їх витрати… Почнемо «з кінця», а саме з етапу утримання у відповідних установах ув’язнених за рахунок державного бюджету (тлумачення цього поняття вище надавалося), включаючи й функціонування таких установ, забезпечення ув’язнених необхідними побутовими умовами,витрати на персонал таких установ (згадайте проблеми в Нідерландах) тощо. Потрібно також враховувати й значні витрати на функціонування судів та правоохоронної системи. Це загалом, за великим змістом, значні кошти, які держава «витрачає» (повинна «витратити»), здійснюючи кримінальну політику в загальному розумінні, а не інвестуючи ці самі гроші у розвиток більш необхідних для всіх соціально-необхідних сфер. (Див, наприклад, Олексій Баганець. Десятиліття корупції в Україні: побороли чи очолили? Аналіз стану досудового розслідування та судового розгляду корупційних кримінальних правопорушень за останні 10 років (2013‒2023 рр., де саме бюджетні витрати на утримання антикорупційної інфраструктури спеціально досліджуються окремо).
Тобто, якщо за економічні кримінальні правопорушення, які вже спричинили реальну економічну шкоду, слідує ув’язнення виконавця (та інших «причетних»), то це вже, можливо, нехай образно, але дає змогу враховувати, що «з’являється наступна «шкода», яку зазнає держава, реалізуючи свою «реакцію» за рахунок функціонування системи ув’язнення. Водночас, застосовуючи економічні заходи у вигляді покарання, держава, повторюсь, і відшкодовує наслідки, і не має «додаткових» витрат щодо реалізації своєї реакції. Якщо до цього додати, що ув’язнення може вплинути, а достатньо часто так і відбувається в реальному житті, на менталітет засудженого, формуючи в нього сталі кримінальні стереотипи, які можуть проявитися (проявляються) в його подальшому житті, то необхідність застосування майнових покарань отримує додаткові аргументи.
Безумовно, кажучи про економічні кримінальні правопорушення, потрібно враховувати, що саме економічні мотиви чи/ або економічні наслідки відповідних діянь, які від самого початку винною особою прораховувалися, повинні бути основними при встановленні змісту відповідного протиправного діяння, бо такі наслідки можуть наставати і в результаті зовсім «інших» за своєю спрямованістю діянь «супроводжуючого» характеру. Тому економічними за своєю сутністю слід вважати тільки ті кримінальні правопорушення, які за змістом, напрямками, шляхами реалізації, наслідками, які наступили (можуть наступити), мають суто фінансово-майновий характер.
Лаконічно про основні положення майнових покарань
Отже, майнові покарання – це такі покарання, які передусім впливають (повинні впливати) на майновий стан відповідної особи. При тому, і це важливо підкреслити, ця група покарань повинна обов’язково мати всі ті ж ознаки, які мають й інші види покарань, тобто мати необхідний саме каральний рівень, щоб забезпечити, про що було вказано ще в КК Франції 2010 року, «невигідність» повторного вчинення кримінально протиправного посягання. Тому почати потрібно із твердження, що майнові покарання не повинні розглядатися як «додаткові», «пом’якшуючі» та інші подібні види покарань. В умовах ринкової економіки, де фінансове благополуччя, в першу чергу майнове забезпечення, відіграє одну з центральних, якщо загалом не центральну роль, потрібно розумно оцінювати їх «корисність» та продумано застосовувати дану групу покарань. Таким чином, майнові покарання мають (повинні мати) такі ж самі характеристики, як і інші види групи та види покарань, тобто призначатися відповідно до характеру та ступеня суспільної небезпеки, протиправного діяння, яке було вчинено, та мати необхідну каральну складову. Скажу, що це – перша обов’язкова умова, яку потрібно враховувати, аналізуючи ці покарання. Це дійсно суттєве положення, бо, на мою думку, такого підходу до розуміння сутності майнових покарань не існує сьогодні, умовно кажучи, і на офіційному рівні. Наприклад, штраф, який повинен бути одним з найбільш реальних та дійових видів покарання, особливо в умовах ринкової економіки, де гроші, кажучи образно, «вирішують усе», вказаний першим у загальній класифікації видів покарань (ст. 51 КК), визнаний тим самим найбільш м’яким видом покарання.
По-друге, майнові покарання – це група покарань, яка включена до загального переліку всіх тих покарань, які є сьогодні в кримінальному праві України. Тому вони мають (так повинно бути) основні, так би мовити, догматичні складові покарання, які притаманні покаранню в будь-якому тлумаченні. Це: 1) покарання є мірою примусу; 2) покарання застосовується від імені держави; 3) покарання застосовується за вироком суду; 4) покарання застосовується лише за скоєння кримінального правопорушення; 5) покарання застосовується лише до винної особи; 6) покарання складається з поневірянь й обмежень певних прав і свобод особи; 7) позбавлення та обмеження, з яких складається покарання, повинні бути передбачені кримінальним законом; 8) заперечення мети заподіяння фізичних страждань (у власному розумінні цього) та приниження людської гідності винного; 9) необхідність застосування саме покарання; 10) достатність застосування покарання, яке повинно визначатися пропорційністю характеру та ступеня суспільної небезпеки вчиненого діяння й характеристикою особистості винної особи.
І на останок, ще одна обов’язкова умова: до майнових покарань потрібно віднести ті їх види, які, як вказувалося вище, пов’язані з обмеженням майнових прав засудженого саме за економічні кримінальні правопорушення задля «збереження» необхідного рівного співвідношення у відповідному кримінально-правовому заході намірів винної особи, яка вчинила діяння протиправного майнового характеру, та відповідної, так би мовити, адекватної, «пропорційної», «зрівняльної» з такими намірами винного, реакції держави. При цьому принципово потрібно розрізняти (!) кримінально-правові заходи та заходи, які існують в інших галузях права і які (у цих галузях) спрямовані «тільки» на відшкодування (погашення) матеріальних збитків.
Загалом правова відповідальність – це поняття, яке включає в себе майже всі види обов’язків, зобов’язань, боргів, що виникають у силу положень договору, делікту чи закону. Наприклад, спосіб захисту суб’єктивних цивільних прав – це закріплені законом матеріально-правові засоби примусового характеру, за допомогою яких провадиться відновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника. І в кримінальному провадженні вважається за доцільне застосовувати до винної особи заходи, спрямовані на відшкодування майнової шкоди або її компенсацію. Проте це «супроводжуючі» заходи. Кримінальні покарання майнового характеру, на відміну від інших видів майнових «відшкодувань», передбачених іншими галузями права, є реалізацією однієї з основних форм державної реакції на кримінально-протиправне посягання з усіма обов’язковими ознаками цього, в тому числі й кари.
Ще раз підкреслю, що покарання – символічний акт, який за своєю суттю не може бути рівнозначним злочину і не має відношення до шкоди, завданої жертві. Покарання, в тому числі й майнові, є виключно знаком того, що суспільству було завдано соціально-правової шкоди, яку необхідно певним чином у соціально-правовому вимірі компенсувати саме за рахунок покарання ( Prof. Dr. X. Giertsen). Тому важливо враховувати, що покарання, маючи відповідні властивості, повинно реально впливати на винну особу. Якщо такого впливу немає, тобто особа не відчуває такий засіб саме покаранням, то це, навпаки, може зміцніти в неї почуття безкарності з усіма можливими наслідками.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
