В Україні
Олег Ткачук: «Судові тренди – це наслідок великої пошукової роботи, вони спонтанно не виникають»…
Наш сьогоднішній співрозмовник – Олег Степанович Ткачук, суддя Великої Палати Верховного Суду, вчений секретар НКР, доктор юридичних наук, доцент. Службовий та трудовий шлях його звичний – усе як у більшості суддів. Дивує інше – він є автором декількох монографій і майже сотні праць наукового та науково-методичного спрямування, присвячених проблемам судоустрою, конституційного, кримінального, цивільного, адміністративного судочинства й права, проблемам застосування судами України Європейської Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод. Такий творчий характер праці судді Верховного Суду сьогодні не дивує, хоча подібним результатом може відзначатися, скажімо, кафедра або науковий колектив. Тому питання до нашого гостя в основному стосувалися новацій суддівської роботи, адже термін діяльності чинного ВС добігає семи років. Тож уже час шукати ті новації, які вищий судовий орган зумів віднайти та впровадити в свою діяльність. Водночас війна всіх нас поставила в чергу за очікуванням миру. А як і казали ще в римські часи, хочеш миру – готуйся до війни. Тож перше запитання якраз і стосується військової юстиції в нашій тепер уже мілітаризований державі.
– Олеже Степановичу, чи існує соціальний запит на створення військової юстиції в Україні, на Вашу думку?
– Як на мій погляд, то існує. Й ось чому. Президентом України, урядом, Верховною Радою України, державними органами з лютого 2022 року до сьогодні ухвалено 278 317 публічних нормативно-правових актів, які стосуються військовослужбовців, призову на службу цивільних осіб, військового майна, органів військового управління. Майже триста тисяч документів визначають особливості життя і діяльності в умовах воєнного стану перш за все військовослужбовців. Це вкрай необхідні публічні закони і правила для забезпечення захисту України. А існує ще й нормативна база, яка має гриф обмеженого доступу.
Щоб правильно, кваліфіковано тлумачити такі та подібні норми права, визначати критерії відповідальності за їх порушення, забезпечувати права і свободи, соціальний захист мільйона військовослужбовців та сотень тисяч ветеранів війни, має діяти відповідна державна структура – спеціалізований державний юридичний орган, який відповідно до Конституції України повинен захищати права і свободи людини і громадянина (стаття 55 Конституції України). Таким органом може стати військовий суд. На мою думку, три ланки судів військового правосуддя можуть логічно вписатися в структуру судів загальної юрисдикції та систему органів державного управління України.
Читайте також: Суд та інші органи не мають права перебирати на себе обов’язки перекладача, користуватися його правами й нести відповідальність
Якщо говорити про суспільний запит, то оцінити його можливо, наприклад, за кількості звернень до суду, кількості правників поза судовою системою, які займаються питаннями військового права та правозахисною діяльністю. Сотні тисяч справ цієї категорії, які вирішують суди, свідчать, що люди йдуть до них з надією і вірою в справедливе правосуддя, яке здійснюють мої колеги. Десятки юридичних компаній і сотні адвокатів, які опікуються питаннями надання правової допомоги військовослужбовцям, членам їхніх сімей, ветеранам війни – підтверджують, що війна вимагає кваліфікованих юристів у мілітарній сфері.
Про це, до речі, неодноразово говорив і голова Верховного Суду, і науковці, і представники органів військового управління. Таку тезу відстоюю і я. Бо щороку суди України вирішують три–чотири мільйони справ. Серед них значну частину становлять справи про притягнення військовослужбовців до кримінальної та адміністративної відповідальності, справи щодо соціального та правового захисту тих, хто служить, ветеранів війни та членів їхніх сімей. Таких справ кілька сотень тисяч. За період повномасштабної війни суди України в своїх рішеннях та постановах майже п’ятсот тисяч разів згадали про соціальний і правовий захист військовослужбовців, а про статути Збройних Сил України – десятки тисяч разів.
Я не зустрічав опонентів думки про необхідність спеціалізації судів для розгляду військових справ. Проте існує кілька підходів до вирішення цього питання. Й ці підходи відрізняються в залежності від того, яким чином має бути сформований суддівський корпус, яким чином будуть покриті витрати на діяльність судів у цій сфері. Тобто важливими є питання матеріально-технічного забезпечення. Такі питання були гострими завжди. А в умовах війни – вони ще гостріші.
Я схиляюся до того, що має бути відновлена повноцінна структура військових судів: кілька окружних військових судів (перша інстанція), один військовий апеляційний суд та військова палата Верховного Суду (як касаційна інстанція – міжюрисдикційний касаційний орган).
– Щодо організації й забезпечення цих судів – думаю, будуть проблеми. Може краще обійтися спеціалізацією суддів у вже діючих судах?
– Як на мій погляд, особливих проблем тут не виникне. Ці суди можна сформувати із числа суддів, які зараз воюють, чи завершили військову службу і продовжують працювати в інших судах. Матеріально-технічною базою, а така потрібна лише для кількох судів першої інстанції та одного апеляційного суду, можуть стати вивільнені приміщення та ресурси оптимізованих судів, або ж судів, які припинили діяльність через війну.
Фактично потрібно забезпечити діяльність близько ста переведених до військових судів суддів, які «заберуть» разом із собою до нового місця служби сто п’ятдесят – двісті тисяч справ із судів загальної практики.
Разом із тим, вважаю, що навіть економічно невигідно створювати військову спеціалізацію в діючих судах. В Україні тепер працює близько 600 судів (580, якщо не помиляюся). Спеціалізація доцільна, коли вона дозволяє сформувати колегію, хоча б із трьох суддів, а ще один має бути слідчим суддею. Таким чином, у випадку введення лише спеціалізації, а не створення військових судів у складі 100–150 суддів, військову спеціальність повинно буде опанувати половині діючих суддів – двом тисячам із чотирьох тисяч наявних. Хто й коли зможе навчити дві тисячі людей?
– Які категорії справ, так би мовити, «виросли» у зв’язку з війною?
– На початку повномасштабного вторгнення рф в Україну кількість справ, що надходили до судів суттєво зменшилася. Проте в 2023–2024 роках їх кількість перевершила довоєнний період.
У минулому році на розгляді судів було понад 4 мільйони справ. Фактично, це в середньому, по одній тисячі справ на рік кожному судді. Наприклад, за перше півріччя 2024 року до Верховного Суду надійшло 62 666 процесуальних звернень та справ, при тому, що за весь 2023 рік цей показник дорівнював – 105 279, за 2022 рік – 91 639 справ і звернень.
Відзначу й те, що у зв’язку з війною в судах з’явилися абсолютно нові справи, або ті, які раніше можна було перелічити по пальцях двох рук. До них я відніс би справи пов’язані з військовими та воєнними злочинами, відшкодування шкоди, заподіяної терористичними актами, а тепер ще й збройною агресією росії. Новою категорією справ є справи про державний імунітет і відповідальність російської федерації за злочини та заподіяну громадянам України шкоду.
– Які, на Ваш погляд, є актуальні питання застосування рішень Великою Палатою Верховного Суду?
– Велика Палата Верховного Суду, як відомо, діє в українському правовому просторі вже майже сім років. За цей час нею ухвалено кілька сотень судових рішень, які без сумніву визначають і вдосконалюють правозастосування всіма суб’єктами публічних правовідносин, захищають приватні права та інтереси. Безумовно, що виокремити лише кілька з них, які мали визначальний вплив на судову практику в Україні, досить складно, бо в кожного з моїх колег може бути своє бачення.
Можу назвати зараз, наприклад, справи щодо права людей на безперешкодний доступ до річок і озер, до моря, про захист культурної та історичної спадщини, про судовий контроль за діями Верховної Ради України в питанні про притягнення народних депутатів до відповідальності за порушення ними дисципліни й етичних норм, щодо вирішення процесуальних проблем доступу до судового захисту, повноважень прокурора в земельних спорах, відшкодування шкоди, заподіяної агресивною війною росії, її державного імунітету, та кола осіб, які підлягають кримінальній відповідальності за розв’язування й ведення війни. Кожна з цих категорій справ є важливою і вимагає неабиякої уваги суддівського корпусу.
– Назвіть популярні тренди, які виникли в суддівській практиці, як, наприклад, про фраудаторні делікти?
– Із цього приводу скажу вам, без перебільшення, що судова практика – це такий феномен правового буття, що практично кожен день, із кожної справи може внести поправки або зміни до нашого повсякденного життя. Ми сприймаємо їх з відповідною увагою. Взяти хоча б питання відновлення в складі національних благ деяких об’єктів як, наприклад, земель, водних та інших ресурсів тощо. Йдеться про прибережні ділянки річок, моря, водойм. За старою практикою не можна було повернути ці об’єкті народу, громадам. Ми ж дослідили це питання і дійшли висновку, що право власності на об’єкті історико-культурного значення, пам’ятки архітектури, об’єкти загальнодержавної власності (наприклад, в Чернігові є курган, якому вже більше тисячі років тощо) не можуть перебувати в приватній власності. Тобто в таких випадках не діє правило про позовну давність у три роки, а мають застосовуватися правила негаторного позову і скільки б років не пройшло з моменту заволодіння кимось об’єктом загальнодержавної власності, він має повертатися саме державі. Так було з будинком Терещенків у Києві, степовими курганами, лісопарками, кінотеатрами, що мають статус пам’ятки місцевого значення, тощо. І якщо людина проживає в приміщенні, яка є музеєм, то вона не може набути право власності на цей музей. Люди не терплять виключення таких ресурсів зі складу свого національного блага, чим вони користувалися і раптом, хтось привласнив ці об’єкті та ще й побудував величезний паркан навколо. Тому звертаються до суду за захистом такого блага.
Читайте також: Поряд з цим – ВАКС
Або взяти, наприклад, непоодинокі факти приватизації підприємств і невиконання новим володільцем зобов’язань із повернення боргів із заробітної плати, інших соціальних зобов’язань. Так ось захист прав робітників на цих підприємствах перебуває під пильною увагою судових органів. Загалом захист прав людини теж став своєрідним трендом нашої діяльності. А це йдеться про сотні, а може й тисячі позовів у трудових, пенсійних та соціальних справах.
– Тепер щодо рішень ЄСПЛ у цивільних справах. Ці рішення суду пов’язані з правом, гарантованим Конвенцією з прав, саме людині, а не державі. Але з часом ці права почали приписуватися державі. Який може бути алгоритм реалізації рішень ЄСПЛ у цивільних справах, такий, як і в кримінальних?
– У цьому зв’язку можна відзначити справи, які виникли в період війни. З’явилося багато справ, пов’язаних із відшкодуванням шкоди зокрема, з відшкодуванням шкоди, заподіяної здоров’ю, моральної шкоди, шкоди заподіяної смертю близьких родичів тощо. Ми почали слухати такі справи ще у 2018 році. В нашій державі, як, мабуть, і в багатьох інших країнах, не існувало практики щодо військових справ. При цьому Велика Палата ВС розглядала питання розгляду таких справ, інтерпретації ситуацій, доказових питань тощо. Існувало два шляхи щодо вирішення подібних питань. Перший – це прийняття рішення судами про компенсацію шкоди за повної відсутності нормативної бази. Ми діяли відповідно до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та відповідних протоколів до неї. Правда, Верховна Рада України й Кабінет Міністрів України ухвалили декілька нормативних актів щодо компенсації за спричинення шкоди, зокрема у зв’язку з переселенням осіб. Механізм нормативно-правового врегулювання компенсації шкоди був запущений. Зараз виникла така ситуація, коли суди стягують увесь обсяг компенсації з держави, як що щось ще остаточно не врегульовано. В інших випадках повне відшкодування шкоди має здійснюватися за рахунок рф.
Вирішуючи такі справи Верховний Суд виходить із того, що факт вчинення масштабної збройної агресії рф проти України визнано резолюцією надзвичайної спеціальної сесії Генеральної асамблеї ООН від 02.03.2022 р. № ES–11/1 та такою, що має преюдиційне значення (тобто, не підлягає доказуванню під час судового розгляду). Тобто рф несе повну юридичну відповідальність за майнову та немайнову шкоду, заподіяну цивільним фізичним і юридичним особам у результаті вчинення нею збройної агресії. До речі, одне з наших рішень було розглянуто ЄСПЛ і визнано справедливим та правомірним. Тому відшкодуванню підлягає шкода, заподіяна в результаті пошкодження чи знищення майна під час бойових дій; вилучення майна збройними формуваннями, що перебувають під контролем країни-агресора; втрати майна особою, яка була змушена залишити місце проживання через бойові дії чи окупацію. При цьому потерпілі фізичні та юридичні особи мають право звертатися з цивільними позовами до російської федерації про відшкодування заподіяної шкоди до судів за місцем заподіяння такої шкоди.
– Як відомо, законодавець уже декілька разів переглядає поняття «малозначні справи». З чим це пов’язано, на Вашу думку?
– Питання малозначних справ найперше пов’язане з вимогою закону про швидкий та ефективний захист прав людей. Розгляд певної категорії справ відбувається в спрощеному порядку, який дозволяє спір вирішити швидко й без зайвих клопотів і витрат для сторін. Наприклад, це справи про стягнення аліментів, збільшення та зменшення їх розміру, припинення стягнення аліментів, оплату додаткових витрат на дитину, індексацію аліментів. Також справи про захист прав споживачів. У таких справах, для того, аби суд належним чином захистив права достатньо подати позовну заяву, докази до неї, отримати відзив відповідача також із доказами. Суд вивчає докази і, не викликаючи сторони для участі в засіданнях, ухвалює рішення.
У таких справах є ще дві критерії – це величина грошових вимог, яку заявляє позивач, і важливість правової проблеми для правозастосування в державі. Іншими словами, наскільки питання про право важливе для суспільства? Так історично склалося, що люди хочуть отримати остаточний вердикт у справі саме в Києві, у Верховному Суді. Але оце питання «малозначності» справи цьому заважає. На мою думку, тут є логіка. Вона дозволяє Верховному Суду зосередитися на дійсно важливих для держави й народу проблемах. У той же час потрібно працювати над удосконаленням різних правових процедур, щоб рішення апеляційних судів не викликали сумнівів і були максимально переконливими.
– Нещодавно відбулася Науково-консультативна рада при Верховному Суді з числа висококваліфікованих фахівців у сфері права для підготовки наукових висновків. Ви є Вченим секретарем цієї ради, що можете сказати про ефективність її роботи?
– Науково-консультативна рада при Верховному Суді діє на виконання ст. 47 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» для підготовки наукових висновків з питань діяльності Верховного Суду, що потребують наукового забезпечення. Нам разом вдалося сформувати дорадчий орган, до якого увійшли 133 найвизначніші представники юридичної науки нашої держави. Звісно, через об’єктивні причини та організаційні особливості роботи в умовах війни не всі вчені, які того заслуговують, могли бути включені до складу ради. Проте ми забезпечили в НКР представництво всіх наукових шкіл та регіонів України.
За 2023 рік від суддів Верховного Суду до Науково-консультативної ради при ВС надійшло 115 запитів щодо доктринального тлумачення норм права. На підставі цих запитів до членів НКР надійшло 2 544 звернення, за якими підготовлено 368 наукових висновків. У цьому році вчені підготували вже 319 наукових висновків у справах різних юрисдикцій.
Окрім того, Науково-консультативна рада, виконуючи вимоги закону, почала працювати над попередніми висновками пленуму Верховного Суду щодо проектів законодавчих актів, які стосуються судоустрою, судочинства, статусу суддів та інших питань, пов’язаних із функціонуванням системи судоустрою України. Хоча ми це робили вперше за останні шість років роботи Верховного Суду, вклад вчених, на мою думку, був просто неоціненний і пленум схвально висловився про проведену роботу.
Науково-консультативна рада почала також опановувати нову форму роботи у колі вузьких спеціалізацій та засідань робочих груп з участю вчених, суддів, представників міністерств, державних і недержавних інституцій установ і організацій, іноземних експертів, представників наукових шкіл, які поки не увійшли до складу ради.
Такі робочі засідання ми розпочали з 24 квітня 2023 року, коли відбувся перший захід, присвячений обговоренню правової природи відступлення права вимоги та проблеми розмежування договорів факторингу і цесії.
У подальшому були проведені засідання, присвячені обговоренню судової практики та законодавчого регулювання питань щодо укладення, виконання, визнання недійсними договорів іпотеки; щодо ефективності механізмів судового контролю за виконанням судових рішень національних та міжнародних судів; стосовно комплексного застосування норм матеріального та процесуального права при вирішенні спорів про визнання незаконними та скасування рішень органів місцевого самоврядування, органів державної виконавчої влади, визнання недійсними договорів купівлі-продажу або оренди земельних ділянок, а також щодо компетенції органів Державної служби України з питань геодезії, картографії та кадастру в земельних правовідносинах; щодо меж судового контролю при застосуванні санкцій, запроваджених Радою національної безпеки та оборони України та введених в дію Указом Президента України. Також у цьому форматі обговорювалися особливості судового контролю за процедурою оцінювання суддів на відповідність займаній посаді, здатності судді здійснювати правосуддя у відповідному суді та багато інших вкрай важливих і гострих питань правозастосування.
Можу додати, що робота НКР у складі робочих груп багатьом суддям Верховного Суду видається надзвичайно ефективною, адже відбувається жива дискусія. Більше того, засідання робочих груп є однією з основних форм внутрішньої комунікації між суддями різних касаційних судів Верховного Суду.
– Дякую за цікаві та змістовні відповіді.
Спілкувався Віктор Ковальський
Джерело: Юридичний вісник України