Думка експерта
Василь Шакун: «Толерантне ставлення суспільства до злочинності – це, скоріше за все, прояв його небезпечної хвороби…»
Василь Іванович Шакун – відомий вітчизняний кримінолог, який вдало поєднує риси вченого, педагога та громадського діяча. У своій діяльності він надає багато прикладів з аналізу такого небезпечного явища, як злочинність, і кожен із параметрів є повторюваним, «обсмаженим» ЗМІ, політиками, журналістами чи просто громадянами. Але професійне, власне кримінологічне, бачення злочинності, яке орієнтує правоохоронні та судові органи, органи влади значно вирізняється від «кухонного розуміння» злочинності, так і самих злодіїв, кримінальної субкультури, кримінальних та предкримінальних небезпек. Наука кримінологія, на жаль, набула подвійного значення. По-перше, іноді очевидні факти, кримінальні події, роздмухувані в інформаційному просторі, дезорієнтують суспільство, відштовхують наших співгромадян від судових та правоохоронних органів, а останні, як завжди, не встигають адекватно реагувати на кримінальні прояви. По-друге, саме суспільство часто-густо налаштоване на ліберальне ставлення до злодіїв, кримінальних вчинків. Тому ми бачимо поширення домашнього насильства, цькування, вимагання, зловживання правом тощо. Кримінологія, на жаль, не стала публічною складовою діяльності наших державних органів, керманичі яких мали б враховувати основні складові механізму реагування на кримінальні прояви в будь якому колі відносин, державного менеджменту, нормотворчій діяльності, зокрема. Виходячи з цих та багатьох інших актуальних, як на наш погляд, проблем, як на наш погляд, редакція ЮВУ й звернулася до Василя Івановича з низкою запитань.
Криза кримінології та шляхи її подолання
– Перше із цих запитань стосується якраз того, як російсько-українська війна впливає на розвиток кримінології в Україні? Чому в нашій державі нехтуються основи кримінології?
– Війна в Україні, спричинена російською збройною агресією, спровокувала також й безпрецедентні виклики і загрози, що вимагає формування нової моделі розвитку різних галузей знань, зокрема й кримінологічної науки. Нинішній період в історії країни, який мав бути реально посттоталітарним, висуває на перший план завдання, в тому числі й кримінології, приділити увагу захисту інтересів, прав і свобод людини і громадянина, протидії збереженню авторитарних і силових методів розв’язання суспільних проблем. Методологічною складовою вирішення такого завдання є подолання успадкованих карально-адміністративних заходів. Слід нагадати, що на початку 90-х років наполегливими зусиллями прогресивно налаштованих діячів, включаючи кримінологів, було досягнуто, можливо, більше деклароване, зокрема в нормативно-правових документах вищих органів влади, розуміння необхідності переорієнтації на попередження злочинності, передбачену рішенням конгресів ООН з попередження злочинності та кримінального правосуддя.
Читайте також: Держслужбовців-інвалідів поменшало
За роки незалежності Україна не брала участі, а відтак і не реалізовувала рішення конгресів. Тим часом світ опинився перед новими викликами. XIII Конгрес ООН з попередження злочинності та кримінального правосуддя, який проходив із 12 по 19 квітня 2015 р. у столиці Катару місті Доха, прийняв декларацію про включення питань попередження злочинності та кримінального правосуддя до більш широкого порядку денного Організації Об’єднаних Націй з метою вирішення соціальних та економічних проблем і сприяння забезпеченню верховенства права на національному і міжнародному рівнях, а також участі громадськості. У цій декларації глави держав та урядів, міністри й представники держав-членів ООН заявили про взяття на себе зобов’язання застосовувати всеосяжні й комплексні підходи до попередження злочинності, насиллю, корупції і тероризму у всіх його формах та проявах, ухвалювати всеохоплюючі та інклюзивні національні стратегії і програми у сфері попередження злочинності та кримінального правосуддя, які повною мірою враховують корінні причини злочинності, а також умови, що сприяють її виникненню.
На превеликий жаль Україна не брала участі в роботі цього конгресу і жодним чином не відреагувала на його рішення. Не став винятком і XIV Конгрес ООН з попередження злочинності та кримінального правосуддя, який відбувся в березні 2021 року в Кіото і був присвячений цифровізації всіх сфер суспільного життя. Кіотська декларація вперше зобов’язує активізувати міждисциплінарну діяльність із попередження злочинності та боротьбу з нею на основі співпраці та взаємодії між правоохоронними органами та іншими інститутами системи кримінальної юстиції й урядовими структурами, а також підтримувати їхню роботу шляхом участі в багатосторонньому партнерстві з приватним сектором, громадянським суспільством, науково-педагогічним співтовариством, а також, за необхідності, з іншими відповідними зацікавленими сторонами в розвитку таких партнерських відносин.
При цьому, незважаючи на триваючу з 2014 року агресію росії проти України, яка призвела до захоплення частини її територій, конгрес залишив цю подію поза увагою. Певною мірою таке стало можливим частково через байдужість України, делегація якої не брала участі в роботі й цього конгресу і не проявила належної ініціативи щодо включення в програму дискусії оцінку дій рф як країни-агресора.
У чергове привертаємо увагу української влади до того, що рекомендації ООН виконують особливу роль у координаційній діяльності, формуванні міжнародно-правової бази боротьби зі злочинністю, виробленні міжнародних стандартів у цій сфері й спрямовані на удосконалення національного законодавства та розширення співпраці правоохоронних органів різних країн у попередженні злочинності. Тим часом влада демонструє декоративність одержання кількісних показників, які не завжди відповідають реаліям, якості та результативності. Орієнтація на каральний підхід, значне завантаження розкриттям кримінальних правопорушень і переслідування злочинців фактично згорнули попереджувальну роботу органів правопорядку, а діяльність громадських інституцій залишилася без уваги і спрямування з боку владних структур й, без їх матеріальної підтримки, стала розрізненою та безпомічною.
Наведене вчергове засвідчує необхідність наполегливого утвердження в суспільстві прогресивного світогляду, політичної та правової свідомості, насамперед в ідеологів, організаторів та тих, кому за посадою належить бути провідниками реформ, відданості цим ідеям, а не лише їх проголошенню. Найбільшу загрозу становить поширення фактів, а можна вже сказати і тенденцій, вибіркового застосування або безпідставного незастосування кримінально-правових та процесуальних засобів, дійсними мотивами якого є так звана «політична воля».
У таких умовах, мають вивчатися і враховуватися надбання та досвід світової кримінології, різних вітчизняних та зарубіжних шкіл і теорій. Кримінологія та юридична наука загалом повинні помітніше сприяти тому, аби серед головних критеріїв цивілізованості та демократичності трансформаційних процесів в Україні чільне місце посіли правові цінності та задоволеність людини станом правопорядку і правоохорони, законністю засобів і методів їх забезпечення, захищеністю громадян від протиправних посягань, перевищення владних повноважень і свавілля з боку державних структур.
Тут потрібно наголосити саме на пріоритетності правових цінностей та їх повної реалізації, що є постійно діючою домінантою правової держави, а не політичних орієнтацій та інтересів, які мають властивість до змінюваності і навіть переорієнтації залежно від внутрішньої або зовнішньої кон’юнктури. Наголошення на потребі більшої чіткості у визначенні співвідношення між правовими та політичними цінностями, особливо щодо їх методологічного значення, зумовлено появою останнім часом наукових праць, де пошук визначальних постулатів правових досліджень ведеться між політикою і правом, політикою і методологією.
Прикро, що за часів незалежності в Україні вивчення кримінології навіть у провідний навчальних закладах зведено фактично до мінімуму. Припинили існували кафедри кримінології в університетах та інших навчальних закладах, традиційноорієнтованих на підготовку фахівців для органів кримінальної юстиції.
– У європейських країнах вже давно існує розуміння кримінологічної культури як важливої складової соціальної позиції громадянина. В нас же про це забули з часів здобуття Незалежності. Чому це відбувається, на Вашу думку?
– В умовах сьогодення стало очевидними й органічні вади держави – її здатність попри демократичну Конституцію перероджуватися на диктатуру, втрачати свободи слова, породжувати нові спалахи корупції, особливо небезпечної для воюючої країни. Недаремно деякі західні далекоглядні аналітики кажуть про зростаючу подібність української правлячої системи до російської. Це тривожний симптом задавненої генетичної спадкової хвороби для країни, яка проголосила курс на вступ до ЄС і НАТО. Й саме тому, певне, українські й західні експерти, які добре розуміються на особливостях існуючої сьогодні національної політичної, економічної та соціальної системи, переконані в тому, що така країна не має шансу стати членом Європейського Союзу і НАТО, незважаючи на всі гучні декларації українського керівництва та обіцянки західних союзників.
Героїзм воїнів ЗСУ на лінії фронту не може бути конвертований у членство в наймогутніших безпекових та економічних організаціях Заходу за існуючого стану справ усередині держави. Це – гірка істина, але її треба усвідомити кожному громадянину країни.
На сьогодні перш за все повинна бути створена нова Конституція України. Ухвалена в 1996 році під впливом посткомуністичного популізму й нездійсненних побажань та нереалістичних обіцянок, з непрописаністю низки важливих позицій щодо структури та дій влади, існуюча Конституція, вважаю, має бути кардинально оновлена.
Не треба також забувати, що система прямих загальнонаціональних виборів Президента України, як засвідчила практика, щоразу спричиняє розкол у суспільстві, застосування брудних технологій і призводить до криз у випадку фальсифікації виборів. У «всенародно» обраного Президента нерідко виникає спокуса узурпації влади. І взагалі одна, навіть геніальна, людина, за існуючих антагоністичних поділів суспільств, (США, Франція, Німеччина, Польща й інші) не може, на мій погляд, адекватно втілювати весь спектр загальнонаціональних інтересів.
За минулий період, в Україні, можна сказати, було створено пародію на багатопартійну систему: в 2022 році в державі офіційно існувало 370 політичних партій. Їх поділ відбувався не за їхньою політично-суспільною орієнтацією (ліві – соціал-демократичні, «зелені», праві – консервативні), а за особистими, «вождистськими» поняттями чи геополітичними (прозахідні, проросійські) спрямуваннями. Більше того, велика частина із зареєстрованих партій є витвором абсурдних фантазій та народного гумору й абсолютно недієспроможна. Вважаю, слід провести перереєстрацію політичних партій і створити умови для появи не більше п’яти політичних сил, які визначатимуть подальший демократичний розвиток країни.
Ідучи далі, варто зазначити, що однією з основних причин несприйняття багатьма громадянами нинішньої держави була несправедливість в економічній, соціальній, судовій та інших сферах. Почати відновлення соціальної справедливості слід із найпростіших речей – запровадження оплати праці європейського рівня для українців, себто з того, що так приваблює наших трудівників у Польщі чи Німеччині. Без цієї підставової умови не може бути сподівань на повернення мільйонів українських біженців із зарубіжжя.
Очевидною для влади має стати пріоритетність розвитку малого і середнього бізнесу, сімейних ферм та виробничих кооперативів, асоціацій ремісників та інших добровільних об’єднань громадян. Прикладом має служити соціальна політика Норвегії, Швеції, Данії, Фінляндії та Австрії. Наступне – справедливість. Вона немислима без об’єктивної некорумпованої системи судочинства. Переконаний, що державотворча енергія Українського народу, його воля до створення демократичної європейської процвітаючої країни переможе і призведе до необхідних структурних змін та принципового оновлення державної архітектури. І навпаки – залишення України в нереформованому стані означатиме неминучу національну поразку і зникнення української злиденної й несправедливої, корумпованої та недемократичної держави зі світової арени ХХІ століття.
При цьому, приступаючи до реалізації Плану відновлення України, влада повинна враховувати помилки попередніх невдалих реформ й опиратися на науково-обґрунтовані рекомендації, національні традиції та успішний апробований зарубіжний досвід. Розробляти стратегії попередження злочинності, які враховують національний контекст, у тому числі шляхом формування серед населення культури законності, пізнання культурного розмаїття, заснованого на повазі до верховенства права. Слід розвивати співпрацю між населенням та поліцією, сприяти успішному подоланню конфліктів, забезпечити доступ до правосуддя, особливо сільського населення, орієнтації органів кримінальної юстиції поліції на інтереси громад відповідно до національного законодавства, а також запобігати кримінальним правопорушенням.
– Ви згадали План відновлення України (2022 р.). Як відомо, його автори обійшли увагою весь аспект проблем злочинності та її попередження, зосередившись лише на запобіганні корупції. Що Ви можете сказати з цього приводу?
– Це правда, що визначаючи основні напрями Плану відновлення України, його автори обійшли увагою практично весь аспект проблем злочинності та її попередження, зосередившися лише на запобіганні корупції. Тим часом кримінологічна наука використовує для досліджень специфічний міждисциплінарний зріз даних, які дають можливість зрозуміти, описати, пояснити, спрогнозувати і попередити протиправну поведінку, яка нерідко переростає в кримінальне правопорушення. Злочинність впливає практично на всі сторони життя суспільства та його сталий розвиток. Як самостійна юридична наука, кримінологія узагальнює досягнення багатьох інших наук. На наш погляд, згаданий План відновлення України має бути доповнений заходами щодо попередження злочинності та протидії її окремим видам, враховуючи поствоєнний синдром у суспільстві на основі досягнень української та зарубіжної кримінологічної науки.
Читайте також: Митників на доброчесність перевірятимуть міжнародні експерти
Сама вона повинна прогнозувати можливі кримінальні правопорушення, надавати рекомендації законодавцю щодо своєчасного встановлення кримінальної відповідальності за діяння, які в найближчому або віддаленому майбутньому слід визнати кримінальними правопорушеннями. Суспільство зможе якщо не запобігти негативним змінам, то хоча б пом’якшити їх.
У зв’язку з останнім виникає запитання: чи можна передбачити кримінальне правопорушення? Відповідь на це запитання шукали представники різних наук. Заслуговує на увагу думка німецького професора, соціолога, економіста і дослідника геноциду Гуннара Хайнзона, обґрунтована ще в 2003 р. у книзі «Сини і світове панування: роль терору у підйомі і падінні націй». Автор попереджає: одна з головних загроз для Заходу вже в першій чверті XIX століття – так званий «демографічний пріоритет молоді» на Близькому Сході і в Африці на південь від Сахари (понад 20 % населення – молодь від 15 до 24 років). Це на противагу пріоритету осіб працездатного віку в Східній Азії і Латинській Америці, пріоритету осіб похилого віку в Японії і Європі. Протягом всього лише п’яти поколінь (1900–2000 рр.) населення в мусульманському світі виросло зі 150 мільйонів до 1200 мільйонів чоловік, тобто більше ніж на 800 %. Гуннар Хайнзон дає пояснення явищу, яке породжує (на перший погляд) непередбачувану й незрозумілу хвилю тероризму та насильства, що руйнує нині світ, назвавши це явище «злоякісним демографічним пріоритетом молоді». Насильство – передбачуваний і неминучий результат у тих випадках, коли молоді люди ситі і живуть у суспільстві, де їх занадто багато і де вони заявляють претензії до суспільства, оскільки розуміють, що у ньому вони не в змозі реалізувати свої потреби.
Саме з цієї причини з арабо-африканського світу і хлинув в останні роки потік мігрантів у Європу. Повністю «молодіжний міхур» (за висловом Г. Хайнзона) надметься в Африці і на Близькому Сході до 2025 року. Глобальна загроза, яку він буде створювати протягом декількох наступних десятиліть, може зробити XXI століття ще кривавішим, аніж XX століття. Професор пише: «Надлишок молодих людей майже завжди веде до кровопролиття і до створення або руйнування імперій. Тенденція насильства наростає в тих суспільствах, де молодь 15–29 років становить понад 30 % від загальної кількості населення. При цьому не суттєво в ім’я чого чиниться насильство: релігія, націоналізм, марксизм, фашизм … Головне – надлишок молоді. Та сама порохова бочка, до якої досить піднести сірник». Це при тому, що молодь охоче сприймає ідеологію, яка прощає і звільняє її від будь-якої відповідальності. Хайнзон вважає, що перспективи «Старого світу» сумні. За його прогнозом, до середини століття Європу поховає хвиля біженців зі Сходу. Вже до 2040 року, передбачають демографи, половина населення Землі у віці до 25 років складатиметься з африканців. Старий Світ без єдиного пострілу здається цій гігантської армії… Щоб призупинити бурхливий потік біженців Г. Хайнзон пропонує терміново зняти з державного бюджету тяжкий тягар загального благоденства мігрантів завдяки допомозі, яка їм надається.
Із теорією Г. Хайнзона можна беззастережно погодитися, якщо йдеться про молодих людей арабського і африканського світу, які залишаються в своїх країнах, де їх дійсно багато. Але якщо вони мігрують до Європи, то потрапляють у країни, де переважну більшість населення складають люди похилого віку. Чому ж вони проявляють агресію не лише на своїй батьківщині, але і в Європі, де, як здавалося б, вони можуть реалізувати свої інтереси? Справа мабуть у тому, що їх світогляд сформувався за умов, описаних Г. Хайнзоном. Отже, світогляд, який формується в дитячому і підлітковому віці, визначає поведінку людини в майбутньому, зміна ж умов її існування, соціальне оточення не може суттєво вплинути на цей світогляд .
У нас більшість людей похилого віку, їх світогляд сформувався в умовах тоталітарного режиму. Але з молоддю ще гірше: її свідомість формувалася за умов корупції, зневаги до людини, неможливості законним шляхом реалізувати свої законні інтереси. Тому свідомість, у тому числі й правосвідомість, деформована. Це означає, що як перші, так і другі, не можуть розумно розпорядитися необмеженою свободою, яку їм обіцяють перед кожними виборами. Агресія й насильство тут неминучі. Вказану обставину має враховувати законодавець, коли визначає в кримінальному законодавстві діяння, які є кримінальним правопорушенням. Це сприятиме як стримуванню злочинності в певних межах, так і створенню умов для реалізації свободи кожним, у тому числі й потенційним агресором.
Читайте також: Корупція як «негативний бренд»
Злочинність, будучи продуктом життєдіяльності суспільства як цілісного утворення, є соціально опосередкованим явищем, що вміщує в собі суспільно небезпечні для нього наслідки. Водночас її соціальний генезис дозволяє зробити й інший висновок методологічного характеру, згідно з яким злочинність як соціальний феномен є однією з характеристик стану суспільства на конкретному історичному етапі його розвитку. Однак просте декларування принципу соціальної зумовленості злочинності не дозволяє чітко пояснити наявні відмінності в злочинності, які проявляються різнопланово і багатоаспектно. Конфлікт між людською особистістю та нелюдським суспільним устроєм має безліч причин. Не кожна людина здатна розумно розпоряджатися своєю свободою, тому, прагнучи свободи і рівності для всіх, слід пам’ятати, про наслідки насамперед для законослухняної особи, яка в умовах свободи нерідко стає жертвою.
Таким чином, злочинність необхідно прогнозувати та передбачати. Масштабність проблем попередження злочинності, динамізм обстановки, різноманіття процесів і явищ, пов’язаних із її відтворенням та проявами в соціальному житті, зумовлюють актуальність комплексного прогнозування розвитку ситуації. Без цього неможливо досягти точності і своєчасності у визначенні цілей та завдань у сфері протидії злочинам, їх співвідношення і пріоритетів; неможливо встановити необхідні обсяги та інтенсивність заходів попередження, кримінально-правового, пенітенціарного, а також кримінально-політичного впливу на злочинність. Актуальність прогнозування у сфері попередження злочинності зумовлена ще й тим, що, по-перше, з’явилася яскраво виражена соціальна потреба вдосконалення кримінально-правових, пенітенціарних і кримінально-процесуальних основ попередження злочинності; по-друге, стало очевидним, що її сучасні масштаби детермінують створення державної системи комплексного спостереження, аналізу і прогнозу в сфері протидії злочинності.
На нашу думку, Україні слід переглянути своє ставлення до участі в роботі профільних комісій ООН та більш тісно й плідно співпрацювати з Комісією з попередження злочинності та кримінального правосуддя як головного директивного органу Організації Об’єднаних Націй у галузі попередження злочинності та кримінального правосуддя.
Війна та її вплив на розвиток воєнно-правової науки в Україні
– А загалом як російське вторгнення впливає на розвиток воєнно-правової науки в Україні, на Ваш погляд?
– Гадаю, тут слід констатувати, що наукове й навчальне забезпечення сил оборони та безпеки не завжди здійснюються відповідно до суспільних потреб щодо забезпечення захисту конституційного ладу, суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності України на основі вимог Конституції, та відповідних законів. Фахівці визначають низку системних проблем подальшого розвитку військово-правової науки і освіти в умовах російської агресії та євроатлантичної інтеграції України. Це, зокрема, відсутність пріоритетності до військово-правової науки з боку держави, неефективність військової освіти, яка полягає у:
– використанні застарілих підходів та принципів під час формування структури й змісту військової освіти; відсутності ефективної багаторівневої системи професійної військової освіти, що забезпечує набуття фахових компетентностей для виконання службових (бойових) функцій відповідно до стандартів НАТО;
– відсутності взаємосумісності структури військової освіти в складових силах оборони із структурами та організацією військової освіти держав – членів НАТО;
– відсутності міжвідомчої координації під час підготовки військових фахівців у складових сил оборони;
– неповна відповідність змісту військової освіти сучасному досвіду бойової та оперативної підготовки військ (сил);
– недостатній рівень інтеграції стандартів НАТО в професійну військову освіту.
У свою чергу вказані явища призвели до падіння інтересу науковців щодо висвітлення системних проблем військового та воєнного права, наявності дефіциту кадрів для окремих військово-облікованих спеціальностей, неефективності підготовки молодшого офіцерського складу в цивільних закладах вищої освіти та, як наслідок, до недостатнього рівня правової освіти та науки у сфері безпеки і оборони.
Такий стан негативно позначається на вирішенні правових питань застосування сил безпеки та оборони, залучення цивільних осіб до захисту України, моніторингу й правової оцінки воєнних злочинів, що є вкрай актуальним в умовах російсько-української війни. Не сприяє ефективному забезпеченню військово-правової науки та освіти й відсутність належної координації відповідних наукових розробок у межах Національної академії наук України та Національної академії правових наук України, закладів вищої освіти в організації та здійсненні спільних фундаментальних і прикладних досліджень та розробок.
Слід зауважити, що одним із важливих напрямів адаптації та гармонізації національного законодавства до законодавства країн Європейського Союзу й НАТО залишається робота над удосконаленням законодавства у сфері оборони України. Як відомо, згідно Указу Президента України «Про невідкладні заходи з проведення реформ та зміцнення держави» від 8 листопада 2019 р. № 837, кодифікацію визначено основним інструментом та способом систематизації законодавства в сфері оборони. Вважаю, що в умовах російської агресії назріла необхідність скорочення термінів реалізації окремих положень Концепції трансформації системи військової освіти з метою професіоналізації сил оборони та безпеки і забезпечення сил оборони необхідними військовими фахівцями.
Зважаючи на потребу пріоритетності наукових пошуків у найбільш актуальних питаннях військово-правової науки, формування нової парадигми військової освіти, керуючись закріпленими Конституцією України орієнтирами щодо адаптації національного законодавства до стандартів країн – членів НАТО та норм міжнародного гуманітарного права, круглий стіл, який відбувся ще два роки тому в Науково-дослідному інституту правотворчості та науково-правових експертиз НАПрНУ за участі Національного університету оборони України ухвалив рекомендації, згідно яких:
1. Науково-дослідному інституту правотворчості та науково-правових експертиз НАПрН України спільно з Національним університетом оборони України та відповідними науковими і навчальними підрозділами інших суб’єктів сектору безпеки та оборони згідно з положеннями Стратегії воєнної безпеки України (затверджена Указом Президента України від 25 березня 2021 р. № 121/2021) організувати проведення фундаментальних і прикладних досліджень у сфері військового та воєнного права.
2. Покласти координацію правових досліджень у сфері військово-правової науки відповідно до законодавства України на Національну академію наук України, уточнивши редакцію назви однієї із секцій: «Секція суспільних, гуманітарних та воєнних наук» та створити нове відділення – «Відділення воєнних наук».
3. Керівникам закладів вищої освіти, наукових установ і підрозділів сектору безпеки та оборони за підтримки Національної академії наук України:
3.1. Звернутися до Кабінету Міністрів України з пропозиціями щодо вдосконалення Концепції трансформації системи військової освіти.
3.2. Звернутися до Міністерства освіти і науки України з пропозицією передбачити в галузі знань «Безпека та оборона» проекту постанови Кабінету Міністрів України «Про затвердження переліку галузей знань і спеціальностей, за якими здійснюється підготовка здобувачів вищої освіти» нову спеціальність «Військове та воєнне право» (альтернатива «Воєнні науки»).
3.3. Звернутися до Міністерства освіти і науки України з питань проведення необхідних організаційно-правових заходів щодо підготовки здобувачів вищої освіти на навчально-науковому й науковому рівнях та створення спеціалізованих вчених рад за науковою спеціальністю «Військове та воєнне право» і забезпечення їх функціонування.
3.4. Здійснити комплекс організаційно-методичних заходів щодо підготовки здобувачів за спеціальністю «Військове та воєнне право».
На жаль, ці рекомендації так і лишилися не реалізованими.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
