Думка експерта
Еволюція захисту прав дитини: від історії до сьогодення
Розвиток судової практики у справах щодо захисту прав дитини в умовах правового режиму воєнного стану.
Почнемо наше дослідження з історичного факту: на початку ХХ століття в Катеринославі (нині – Дніпро) (1914 – 1918 рр.) діяв притулок Катеринославського благодійницького товариства «Дитяче містечко». У притулку проживало тоді 50 дітей – 27 хлопчиків і 23 дівчинки – віком від 5 до 14 років. Спираючись на ці факти, в статті зроблено екскурс в історію формування ідей щодо дотримання й захисту прав дітей – від відокремлення їх прав від прав дорослих до закріплення зобов’язань держави діяти в інтересах дітей. Підкреслено таку роль держаної інституції, як орган опіки та піклування у взаємодії із судом у вирішенні спорів щодо дітей. Проаналізовано також ряд проблемних питань, що виникають під час розгляду цивільних справ, пов’язаних з участю батьків у вихованні дитини, визначенням місця її проживання в умовах правового режиму воєнного стану. Звернуто увагу на пріоритетності забезпечення прав дитини в умовах збройних конфліктів через призму норм міжнародного і національного сімейного права.
Ольга Наумова суддя Жовтневого районного суду м. Дніпропетровська, кандидатка юридичних наук, доцентка кафедри цивільного, трудового та господарського права Дніпровського національного університету імені Олеся Гончара |
Вячеслав Шестіріков аспірант кафедри цивільного, трудового та господарського права Дніпровського національного університету імені О. Гончара, адвокат |
Погляди на проблему мислителів
Просвітництва Формування базових ідей щодо дотримання й захисту прав дітей розпочалося в Європі ще в Епоху Просвітництва. Ще Джон Локк (1632–1704 рр.) у своїй праці «Думки про виховання» (1693 р.) наголошував, що діти не є «мініатюрними дорослими» і мають право на турботу та освіту. Він вважав, що виховання відіграє вирішальну роль у формуванні особистості, і що дитина має право на навчання в дусі свободи та моралі. Своєю чергою видатний французький мислитель Жан-Жак Руссо (1712–1778 рр.) у книзі «Еміль, або Про виховання» (1762) доводив, що дітям має бути забезпечено зростання в природному середовищі, без надмірного втручання суспільства. Він наголошував на важливості індивідуального розвитку та прав дитини на вільне пізнання світу. У цьому плані можна згадати також видатного німецького філософа Іммануїла Канта (1724–1804 рр.), який вважав, що людина – це мета, а не засіб, тому діти мають права і гідність, які необхідно захищати. Кант підкреслював, що виховання повинно формувати моральність й автономність у дітей. А британський вчений Джон Стюарт Мілль (1806– 1873 рр.) у своїх працях про свободу писав про права всіх людей, включаючи дітей. Він підтримував ідею освіти як права кожної дитини і вважав, що держава повинна забезпечувати дітям рівні можливості для розвитку.
Еглантин Джебб і становлення міжнародного дитячого правозахисту
Ще активніше ідеї про необхідність захисту прав дітей, особливо під час воєнних конфліктів, стали утверджуватися після Першої світової війни. Так, у 1914–1919 роках тривала жорстка блокада Німеччини та Австро-Угорщини країнами Антанти, що зумовила глибоку продовольчу кризу, яка, за оцінками тогочасного німецького уряду, забрала життя понад 750 тисяч осіб. У 1919 році в Британії було створено першу благодійну організацію «Фонд порятунку дітей». Ключову роль у його створенні відіграла Еглантин Джебб – філантропка, суфражистка та поборниця прав дітей із Кембріджу. Саме вона згодом стане авторкою Декларації прав дитини 1924 року. Боротьбі за права людей, в першу чергу дітей, Е. Джебб присвятила все своє життя. Жінка була заарештована через розповсюдження у Лондоні листівок, в який вимагалося покласти край блокаді Британською імперією центральних держав. Згодом її засудили за порушення Акту про захист королівства. На її листівках було фото маленької дівчинки з Австрії, яку підтримують руки дорослого із написом «Голодна дитина. Цій дитині всього 2 з половиною роки, і вона важить лише 12 фунтів 2 унції. Нормальна вага дитини цього віку становить 28 фунтів 2 унції. Розмір голови дитини повністю непропорційний організму, оскільки через голод її тіло та кінцівки не розвивалися. Зараз мільйони таких дітей голодують. Єдиний спосіб надати реальну допомогу для голоду Європи – це відновити відносини між країнами та надати можливість годувати країни».
Еглантин Джебб (1876 – 1928 рр.)
Суспільство підтримало діяльність Еглантин Джебб. Саме завдяки акціям підтримки, розголосу в пресі був створений Британський фонд порятунку дітей, а його емблемою став образ саме тієї дитини – абсолютної жертви, невинної та нездатної себе захистити. Фонд надавав допомогу дітям, незалежно від раси, національності та релігії. Під впливом діяльності Фонду та інших аналогічних організацій у 1924 році Ліга Націй прийняла Женевську Декларацію про права дитини, авторкою тексту якої була саме Еглантин Джебб.
Женевська Декларація про права дитини містила лише 5 простих положень: 1) дитина має отримувати всі засоби, необхідні для її нормального матеріального і духовного розвитку, 2) голодна дитина має бути нагодована; хвора дитина має бути доглянута; дитина в скруті має отримати допомогу; сирота або безпритульна дитина має отримати притулок і догляд, 3) у лихі часи дитина першою має отримати допомогу, 4) дитина повинна мати засоби для існування і захист від будь-яких форм експлуатації, 5) дитина має бути вихована з усвідомленням того, що її кращі якості повинні служити іншим людям. Однак, незважаючи на досить лаконічний зміст документа, важливість Декларації мала історичне значення, оскільки в її тексті вперше були проголошені права дитини окремо від прав дорослих. Ця Декларація не мала юридично зобов’язувального характеру, але вона визначила базові орієнтири та стала першим кроком до формування міжнародної доктрини захисту прав дітей.
Януш Корчак: концепція рівності прав дітей
Януш Корчак (1878 – 1942 рр.)
Концептуально ідею «прав дитини» у ХХ столітті сформулював свого часу польський педагог, лікар, філософ, письменник, публіцист і громадського діяч єврейського походження – Януш Корчак (1878–1942 рр.). У своїх працях він обґрунтовував, що діти мають ті ж основні права, що й дорослі, включаючи право на повагу, любов, свободу думки та захист від насильства. Все своє життя Я. Корчак присвятив практичному пізнанню поведінки і психології дитини, розвитку дітей з особливими потребами, сформував низку концепцій про права дитини, які вплинули на формування післявоєнних конвенцій і законів. Його ідеї категорично заперечували насильство, вікову перевагу стосовно дітей. Я. Корчак вважав, що дитина – це доросла людина зі своїми відокремленими від впливу дорослих правами. Він говорив про «думку дитини» як про субстанцію, від якої будується процес виховання. Вважав, що дитина при взаємодії з дорослими має бути в «зоні комфорту», залишатися індивідуальною, емоційно стабільною, має право на повагу і власний простір. У 1912 році Корчак заснував і став директором «Будинку сиріт». Із нього він через три десятиліття разом із працівниками та двомастами дітьми під прицілом автоматів есесівців вирушив у табір смерті, де й загинув у 1942 році.
Ідеї Ганни Арендт та Юрґена Габермаса
Наприкінці 30-х років ХХ ст. року людство знову опинилося на порозі світової війни, яка принесла мільйони жертв серед мирного населення, в тому числі дитячі страждання й смерті від голоду, бомбардувань міст та нелюдського поводження в концтаборах. Під час анексії нацистською Німеччиною Австрії та вторгнення в Чехословаччину проблемами порятунку дітей численних біженців із цих країн завзято переймалася одна з найвидатніших жінок-філософинь ХХ ст. Ганна Арендт (1906–1975 рр.). У своїх поглядах вона розглядала дітей як носіїв свободи та підкреслювала важливість їхнього виховання в демократичному суспільстві. Видатна мислителька була переконана, що дитинство – це окремий етап життя, який має цінність сам по собі, а не лише як підготовка до дорослого життя, та особливо наголошувала, що дітей не слід розмінювати в геополітичних конфліктах. Ще одною з визначних постатей, що внесла свій неоціненний вклад у становлення й закріплення ідеї необхідності захисту прав дітей, є німецький філософ і соціолог Юрґен Габермас (нар. 1929 р.), який був переконаний, що діти мають право на участь у суспільному діалозі, їхній голос повинен бути почутим, а їхні права – захищені.
Ці та деякі інші відомі мислителі заклали основи сучасної концепції прав дітей та їх захисту. Їхні ідеї згодом були використані при розробці та вдосконаленні відповідних норм міжнародного права, зокрема в Конвенції ООН про права дитини, та національного законодавства європейських країн.
Декларації та конвенції про права дитини (1924, 1959, 1989 рр.)
Після завершення Другої Світової війни в 1946 році Організація Об’єднаних Націй створила Дитячий фонд ООН (ЮНІСЕФ), головною метою якого був захист дітей, що постраждали від війни. Пізніше статутні цілі ЮНІСЕФ розширилися і фонд став провідною міжнародною організацією з питань прав дітей.
Разом із тим знадобилося ще 35 років, щоб на світ з’явилася ще одна Декларація прав дитини, прийнята резолюцією № 1386 (ХIV) Генеральної Асамблеї ООН від 20 листопада 1959 року (далі – Декларація). Вона містила вже 10 принципів «щасливого дитинства», яких мали дотримуватися Високі договірні Сторони для забезпечення прав дітей:
– рівність прав усіх дітей, незалежно від раси, релігії чи національності;
– особливий захист дітей з інвалідністю;
– обов’язок держав захищати дітей від жорстокого поводження, експлуатації та дискримінації.
Основні ідеї Декларації були почерпнуті з праць Януша Корчака та інших видатних мислителів. Хоча документ також мав рекомендаційний характер, але саме він заклав основу для подальшої розробки міжнародних правових норм у цій сфері.
Міністерство юстиції України листом від 19.09.2015 р. № Ш-16216/10.2 надало роз’яснення стосовно Декларації прав дитини 1959 року, в якому зазначено, що в розумінні Закону «Про міжнародні договори України» Декларація не є міжнародним договором та не потребує надання згоди на її обов’язковість Верховною Радою України у формі ратифікації. Такі документи як декларації міжнародних організацій відносяться до так званого «soft law» і з формально-юридичної точки зору не є тим жорстким правом, яке зобов’язує державу діяти в певний спосіб. Разом із тим Декларація визнається універсальним й ефективним механізмом та інструментом захисту прав дитини в світовому масштабі й діє з дати прийняття вказаної Резолюції Генеральною Асамблеєю ООН 20 листопада 1959 року.
У подальшому, ці ідеї втілилися і в прийнятті Конвенції ООН про права дитини (1989 р.), через 30 років, Декларація 1959 року стала джерелом міжнародного договору – Конвенції про права дитини, прийнятій Генеральною Асамблеєю ООН у 1989 році, в ній втілилися всі основні ідеї Декларації. Конвенція визначає основоположні засади у сфері захисту прав дитини (була ратифікована Україною у 1991 році).
Конституційне закріплення прав дитини
Із проголошенням незалежності України принципи «щасливого дитинства» втілилися у національні закони – від Конституції України і далі по «вертикальній» ієрархії нормативних актів. Стаття 52 Конституції проголосила рівність дітей у правах незалежно від походження та того, народжені вони в шлюбі чи поза ним, а також заборонила насильство над дитиною, її експлуатацію. У ній надано й державні соціальні гарантії щодо утримання та виховання дітей-сиріт і дітей, позбавлених батьківського піклування. Держава заохотила благодійницьку діяльність щодо дітей.
Із прийняттям у 2001 році КК України кримінально караними стали діяння проти дітей, як то підміна дитини, експлуатація дітей, злісне невиконання батьківського обов’язку, незаконні дії щодо усиновлення тощо. На реалізацію конституційних положень в Україні прийнято ряд законів і підзаконних актів, які диференціюють напрямки роботи держаних органів, органів місцевого самоврядування, громадських організації, фондів, діяльність яких спрямована на втілення в життя принципів «щасливого дитинства». Так, 24 січня 1995 р. було прийнято Закон № 20/95-ВР «Про органи і служби у справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх»; 26 квітня 2001 року – Закон № 2402-III «Про охорону дитинства»; 13 січня 2005 р. Закон № 2342-IV «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування»; 21 червня 2001 р. – Закон № 2558-III «Про соціальну роботу з сім’ями, дітьми та молоддю».
Важливим етапом на шляху правового регулювання сімейних відносин стало прийняття 10 січня 2002 року Сімейного кодексу України, стаття 19 якого майже на зазнала змін і до цього часу. У первинній редакції вказана норма передбачала право на попереднє звернення за захистом своїх сімейних прав та інтересів до органу опіки і піклування, рішення якого було обов’язковим до виконання. А частини 4, 5 статті 19 СК України і нині вказують на обов’язкову є участь органу опіки та піклування в розгляді спорів щодо участі одного з батьків у вихованні дитини, місця проживання дитини, позбавлення та поновлення батьківських прав, побачення з дитиною матері, батька, відібрання дитини, усиновлення, а також обов’язок органу опіки та піклування подати суду письмовий висновок щодо розв’язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.
Дещо пізніше Законом від 3 серпня 2006 року Україна ратифікувала Європейську конвенцію про здійснення прав дітей 1996 року, заявивши, що її дія поширюється на розгляд судами справ, що стосуються: усиновлення дитини; встановлення опіки, піклування над дитиною; визначення місця проживання дитини; позбавлення або оспорювання батьківських прав; інших питань про відносини між батьками та дитиною; будь-яких інших питань, що стосуються дитини особисто, а також питань її сім’ї (в тому числі її виховання, поновлення батьківських прав, управління її майном).
Читайте також: Розірвання шлюбу між сторонами не є підставою для скасування усиновлення
Конвенція про здійснення прав дітей 1996 року по суті є процесуальним документом. Вона є міжнародним договором, що врегульовує, в тому числі окремі процесуальні питання розгляду сімейних справ. Положення Цивільного процесуального кодексу України, Сімейного кодексу України конкретизують положення Європейської конвенції про здійснення прав дітей. Наприклад, у статті 5 Конвенції вказано, що сторони розглядають можливість надання дітям додаткових процесуальних прав у зв`язку з розглядом судовим органом справ, що стосуються дітей, зокрема права здійснювати деякі або всі права сторін у такому процесі.
А норми про необхідність з’ясування судом думки дитини кореспондують із положеннями статті 3 Конвенції, за якою дитина, яка внутрішнім законодавством визнається такою, що має достатній рівень розуміння, під час розгляду судовим органом справи, що стосується її, наділяється правами, використання яких вона може вимагати: a) отримувати всю відповідну інформацію; b) отримувати консультацію та мати можливість висловлювати свої думки; c) бути поінформованою про можливі наслідки реалізації цих думок та про можливі наслідки будь-якого рішення.
Роль органу опіки та піклування
Зупинимося детально на важливій ролі органу, що несе конвенційний обов’язок перейматися правами дитини й робити це у взаємодії із судом під час розгляду справ щодо дітей. У практиці ЄСПЛ право взаємного спілкування одного з батьків з дитиною становить основоположний елемент «сімейного життя» в розумінні статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Рим, 4.XI.1950). У справах щодо здійснення одним із батьків прав на спілкування з дитиною стаття 8 Конвенції передбачає право одного з батьків на вжиття заходів з метою возз’єднання зі своєю дитиною та обов’язок національних органів влади сприяти такому возз’єднанню настільки, наскільки інтереси дитини передбачають, що має бути зроблено все для збереження особистих стосунків, і, за необхідності, «відновлення» сім’ї; обов’язок держави полягає не в досягненні результату, а у вжитті заходів. Найкращим інтересам дитини має приділятись першочергова увага й вони, в залежності від свого характеру та серйозності, можуть перевищувати інтереси батьків;
Безумовно, що роль суду у вирішенні таких спорів, як позбавлення батьківських прав, визначення місця проживання дитини з одним із батьків, участь одного з батьків у вихованні та спілкуванні з дитиною, є вагомою. Водночас важливу й незамінну функцію у вирішенні таких спорів виконує орган опіки і піклування, на який у межах його компетенції покладається первинне вирішення сімейних спорів щодо дітей. Насправді посадові особи цього органу виконують важливі соціальні завдання. Вони першими знайомляться із сім’єю, в якій виховується дитина, виявляють причини внутрішньосімейного конфлікту, проводять бесіди з батьками, пропонують шляхи примирення тощо. Нерідко таке первинне спілкування й залагоджує спір, сторони примиряються, не звертаючись до суду.
Стаття 6 Конвенції про здійснення прав дітей вимагає від суду упевнитися чи має він достатньо інформації для прийняття рішення в найвищих інтересах дитини і в разі необхідності – одержати додаткову інформацію, зокрема від суб’єктів батьківської відповідальності. Суд може прийняти або відхилити висновок органу опіки і піклування щодо розв’язання спору про дитину. Однак даний висновок має для суду важливе інформативне значення, зокрема, дає можливість встановити характер відносин у сім’ї, оточення дитини, середовище, в якому вона проживає й виховується.
Зауважимо, що стаття 12 згаданої Конвенції про права дитини 1989 року гарантує, що для висловлювання власних поглядів дитині надається можливість бути заслуханою, в ході не лише судового, а й адміністративного розгляду, що торкається дитини, безпосередньо або через представника чи відповідний орган у порядку, передбаченому процесуальними нормами національного законодавства. При цьому стаття 2 Конвенції містить визначення про те, що для цілей цієї Конвенції термін «судовий орган» означає суд або адміністративний орган, який має такі самі повноваження.
Безумовно й не оспоримо, що одним з основних та обов’язкових доказів, на який суд спирався від часів прийняття СК України й спирається до цього часу, є письмовий висновок органу опіки та піклування щодо розв’язання спору. Такий висновок не має бути формальним, а складений на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються цієї справи. При цьому наголосимо, що за змістом норми статті 19 СК України, перелік доказів, на які може спиратися орган опіки та піклування під час складання висновку, не є вичерпним, оскільки ця норма вказує й на «інші документи, які стосуються справи».
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
