Думка експерта
Конституція незалежної України як наслідок впливу пострадянських партійно-господарських еліт у процесі формування «гібридної держави». Частина 2
Закінчення. Початок
Володимир Дон, член Національної спілки журналістів України
Усі 35 років своєї Незалежності Україна бореться за право бути вільною демократичною, економічно розвинутою державою, інтегрованою в європейську спільноту. Водночас протягом усього цього шляху були й лишаються внутрішні і зовнішні чинники, які не дозволяють реалізувати найважливіші прагнення народу України. Серед визначальних внутрішніх причин, що перешкоджають досягненню вищезгаданих цілей, можна з глибокою впевненістю виділити конкретні помилки та прорахунки влади, які довели Україну до існуючого стану: злочинна приватизація, вкрай запізніла люстрація, олігархізація економіки та тотальна корупція, неефективне законодавство, включаючи Конституцію України.
Чому до 1996 року ми жили ще за Конституцією УРСР?
Як зазначалося раніше, до 1996 року Україна жила за Конституцією УРСР й однією з останніх позбавилася комуністичної спадщини на пострадянському просторі. Колишні країни та республіки соціалістичного табору прийняли оновлені конституції набагато раніше за нашу країну: Чехія – 16 грудня 1992 року; Словаччина – 1 вересня 1992; Литва – 25 жовтня 1992, Латвія – 6 липня 1993, Естонія – 28 червня 1992, Німеччина – 23 серпня 1990 (після возз’єднання країни); Болгарія – 12 липня 1991; Молдова – 29 липня 1994; Румунія – 8 грудня 1991; Білорусь – 15 березня 1994 року; Польща – 17 жовтня 1992 р. – «Конституційний закон про взаємні відносини між законодавчою та виконавчою владою, а також територіальне самоврядування», який отримав назву Малої конституції.
Читайте також: Конституційна демократія і права людини в Україні в умовах сучасних викликів і повоєнного відновлення
Складається враження, що в Україні хтось навмисне затягував процес ухвалення нової Конституції, продовжуючи цим самим агонію комуністичного режиму з метою адаптації радянської партійно-господарської номенклатури до продовження політики свавілля, але природно, в нових умовах. А якщо згадати, що у Верховній Раді України зразка 1990 –1994 р. 381 депутат представляв Комуністичну партію, а в наступному скликанні 1994 – 1998 рр. практично 200, це припущення стає цілком очевидним. Більше того, досить складно уявити ситуацію, за якої носії комуністичної ідеології раптом одразу прозріли, визнали помилковість і місцями злочинність режиму та найголовніше, добровільно відмовилися від раніше завойованих у народу преференцій.
Відповідно і якість Основного Закону з точки зору побудови вільної демократичної держави та повної відмови від ворожої комуністичної ідеології викликає цілу низку сумнівів пов’язаних, по-перше з глибокою недовірою та скептицизмом у тому, що просвітлення реально відбулося, а по-друге ідеї комунізму були так глибоко вбиті в мозок прихильників марксизму-ленінізму, що він не міг репродукувати принципово інші думки. Детальний аналіз Конституції України дозволяє стверджувати, що процес її створення супроводжувався конфліктом, а в деяких випадках і відвертим протистоянням старої прокомуністичної ідеології, яка успішно впровадилася в сучасні економічні відносини та підлаштувалася під нове бачення розвитку України як демократичної держави. Таким чином, Конституція України 1996 року є компромісом між організованою пострадянською більшістю та демократичною меншістю. При цьому можна стверджувати, що компромісу було досягнуто внаслідок непублічних домовленостей політичних еліт із метою досягнення виключно своїх особистих інтересів.
Слід зазначити й те, що радянську систему управління Україною формально було побудовано за принципами парламентської республіки. Згодом, у цей механізм спробували вбудувати інститут президентства, що надалі призвело до порушення системи керівництва державою через відсутність чіткого розподілу повноважень між різними гілками влади, що стало причиною гострого конфлікту. На жаль, зазначена проблема існує і в даний час, та ще й ускладнюється тим, що Конституцію незалежної демократичної України намагалися створити на основі базисних положень радянської економічної, правової, ідеологічної та політичної системи, від яких суспільство прагнуло відмовитися. В підсумку нав’язаний пострадянською більшістю компроміс призвів до відторгнення західного бачення Конституції на користь східного з великою кількістю рудиментів суспільства розвиненого соціалізму, що проявилися в експлуатації міфічних морально-ідеологічних норм, які не мають під собою жодного підґрунтя, але щедро приправлені демагогією, лицемірством та фарисейством.
Особливо очевидним цей факт стає за порівняння глави 6 «Основні права, свободи і обов’язки громадян Української РСР» Конституції УРСР та розділу II «Права, свободи та обов’язки людини і громадянина» Конституції 1996 р.
Слід зазначити, що в текстах обох Конституцій є досить широкий асортимент соціально-економічних прав громадян на тлі практично повної відсутності гарантій та практичних можливостей їх реалізації. Разом із тим, абсолютно не обґрунтоване, як з економічного, так і з соціального погляду зловживання явно нездійсненними зобов’язаннями з боку держави призвело до нівелювання цілої низки державних функцій і викликало суттєве незадоволення та недовіру суспільства. Складається думка, що автори Конституції та народні депутати з легкістю переклали створену ними проблему на наступні покоління.
Аналізуючи ст. 3 Конституції України «Людина, її життя та здоров’я, честь і гідність, недоторканність та безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження й забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави», доходимо наступного висновку. Якщо до першої частини статті пред’явити претензії досить складно через початкову декларативність і відсутність конкретики як такої, то стосовно другої частини можна сміливо стверджувати – держава не дотримується й не виконує свого головного обов’язку. Відбувається це здебільшого через те, що саме держава, в особі конкретних чиновників, є ось уже протягом понад 30 років, джерелом порушень прав і свобод людини. На державному рівні не прийнято обов’язкових до виконання норм, які би закріпили демократичні та ліберальні засади відповідною державною політикою та постійною, повсякденною практикою. Як вирок звучить висновок про те, що в Україні відсутнє громадянське суспільство.
Як уже було зазначено раніше, привертає увагу той факт, що переважна більшість змін та доповнень до Основного Закону була спрямована на питання розподілу повноважень між парламентом і Президентом України. При цьому навіть неозброєним оком проглядається і стає зрозумілим, що при реалізації функції нормативно-правового регулювання пріоритетність інтересів громадян відходить на другий план порівняно з такими «великими» представниками народу, як Президент і народний депутат. Текст Конституції прописаний таким чином, що про жодну реальну рівність прав і свобод говорити не доводиться, а непорядні та аморальні чиновники численних владних інститутів отримали нічим не обґрунтовані права та повноваження впливати на бізнес, стримуючи тим самим вільний та конкурентний розвиток економіки держави.
Складається враження, що при підготовці окремих статей, автори взяли на озброєння одне з основних гасел минулої доби, озвучене «великим вождем й учителем» В. І. Леніним – «Соціалізм це облік та контроль». Саме тому, на думку В. Шаповала (В. Шаповал. Конституція має належати громадянському суспільству. 04.12.2012. www.business.ua, журналу «Бізнес», № 48) політична, фінансова та економічна система України побудовані на суто соціалістичній ідеї презумпції недовіри до індивіда, людини-власника. Й виключно держава в особі численних перевіряючих та контролюючих органів може захистити суспільство від злочинних посягань.
Порівнюючи Конституцію України з Конституцією США – однією з найбільш демократичних країн світу, привертає увагу абсолютно різний мотиваційний підхід при створенні конституцій, викладений у преамбулах. «Ми, народ Сполучених Штатів, з метою створення досконалішого Союзу, утвердження правосуддя, забезпечення внутрішнього спокою, організації спільної оборони, сприяння спільному добробуту та забезпечення нам і нашому потомству благ свободи, засновуємо та приймаємо цю Конституцію для Сполучених Штатів Америки».
Й український варіант: «Верховна Рада України від імені Українського народу – громадян України всіх національностей, висловлюючи суверенну волю народу… прагнучи розвивати та зміцнювати демократичну, соціальну, правову державу, усвідомлюючи відповідальність перед Богом, власною совістю, попередніми, нинішніми та майбутніми поколіннями, керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року (Постанова Верховної Ради Української РСР № 1427-XII), Про проголошення незалежності України, схваленим 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням приймає цю Конституцію – Основний Закон України».
Конституція США створюється і приймається безпосередньо народом Сполучених Штатів без посередників, агентів, довірених осіб тощо задля досягнення чітко сформульованих цілей: правосуддя, внутрішнього спокою, оборони, загального добробуту та свободи. На відміну від Конституції України, як у преамбулі, так і в самому тексті Конституції США відсутня згадка про Бога, при тому, що біля витоків її створення і прийняття було набагато більше віруючих, аніж при розробці та прийнятті Конституції України. Більше того, не було жодного члена комуністичної партії, ставлення до Бога в яких має досить однозначний характер. При цьому у ВРУ другого скликання комуністів було близько 200 осіб, а фракція КПУ була найчисленнішою й налічувала до 95-ти депутатів.
Аналізуючи текст преамбули Конституції України слід звернути увагу на відсутність причинно-наслідкового зв’язку між фразою «керуючись Актом проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схваленим 1 грудня 1991 р. всенародним голосуванням» і наступною дією, що випливає з неї – «приймає цю Конституцію – Основний Закон України». Дійсно, Постановою Верховної Ради УРСР від 24 серпня 1991 р. було прийнято Акт проголошення незалежності України. «Верховна Рада Української Радянської Соціалістичної Республіки урочисто проголошує незалежність України та створення самостійної української держави – УКРАЇНИ. Територія України неподільна та недоторканна. Відтепер на території України діють виключно Конституція та закони України. Цей акт набирає чинності з моменту його схвалення».
Читайте також: Глухий кут реформ, або «Конституція на паузі»?
На Всеукраїнський референдум, що проходив 1 грудня 1991 р. одночасно з першими виборами Президента України, було винесено лише одне питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Переважна більшість – 90,32% громадян, які взяли участь у голосуванні, підтримали незалежність України.
Складається оманливе враження про те, що народ України доручив ВРУ й заздалегідь схвалив ще 1991 році текст Конституції незалежної України. Водночас у жодному з вищезгаданих документів не наводиться ні повний текст, ні основні положення проекту Конституції.
У зв’язку з цим доречно сказати про наступне. Концепцію установчої влади сформулював за часів Великої французької революції абат Еммануель-Жозеф Сієс. Згідно з цією концепцією, установча влада первинна щодо всіх інших влад: законодавчої, виконавчої та судової (Юридична енциклопедія: в 6 т. Редкол.: Шемшученко Ю.С. (голова редкол.). Київ: «Укр. Енцикл.». Т. 5. 2003. 736 с., стр.731).
Установча влада є найвищим проявом суверенітету, свободи, незалежності домінування саме влади народу, який реалізує її через своїх спеціально і виключно для цього обраних представників. У різних країнах так звана конституанта – орган установчої влади, всенародний вищий колегіальний тимчасовий представницький орган, спеціально утворений для розробки й ухвалення конституції держави, має різні назви: установчі збори, національні, народні, конституційні збори, конституційна асамблея, конституційний конгрес, конституційний конвент тощо. Депутати установчих зборів, які покликані суто для прийняття конституції шляхом реалізації народного волевиявлення отримують спеціальний мандат від громадян, який дає їм право брати участь виключно щодо прийняття конституції.
За таким же принципом, свого часу (у 18 – 19 столітті) відбулося прийняття конституцій США, Франції, Іспанії, Норвегії, Німеччини, пізніше Хорватії, Словенії, Бразилії, Австрії, Туреччини, Бельгії, Польщі, Латвії, Литви, Естонії, Італії, Португалії та інших країн. Зразком такого підходу є Західноукраїнська Народна Республіка (ЗУНР). Наведені приклади, у тому числі й досить недавні, могли бути гідним орієнтиром для України, але…
В якості оптимального варіанту, конституцію слід розглядати, як суспільний договір між громадянами і державою. Але держава – це певною мірою аморфна інерційна система, яка включає в себе поряд із багатьма іншими складовими і народ, і владу. Таким чином, договір громадян із державою за своєю суттю є договором громадян із владою. При цьому громадяни передають свої права владі, а влада, відповідно до затверджених умов, повноважень, обмежень тощо представляє інтереси народу та захищає його права. При цьому кожна сторона має свій перелік прав, обов’язків і відповідальності.
Засновники ідеї динамічних урегульованих відносин громадянина та суспільства, громадянина та держави, народу та влади, наявності кваліфікованого розподілу влади, важелів впливу й контролю Томас Гоббс (1588 – 1679 рр.), Джон Лок (1632 – 1704 рр.), Жан-Жак Руссо (1712 – 1778 рр.), Джон Мілтон (1608 – 1674 рр.), Іммануїл Кант (1724 – 1804 рр.), Джеймс Медісон (1751 – 1836 рр.) – ідеї «суспільного договору», були впевнені, що пропозиція його укладення завжди виходить від суверена-народу.
У нашому випадку Конституцію як «суспільний договір», за яким народ передає свої суверенні права владі прописує і приймає сама влада, і треба бути абсолютно наївним, щоб уявити, що влада добровільно, через доброту душевну, відмовиться від своїх невиправданих преференцій на користь свого суверена, тобто народу. Попередній аналіз демонструє існування в Україні зовсім іншої форми договору, в якій народ взагалі не бере участі, а влада домовляється з владою – ВРУ домовляється з Президентом, Президент шукає спільну мову з Кабінетом Міністрів і всі разом перебувають у дружніх та партнерських відносинах із правоохоронною та судовою системами. Зрозуміло, що в цій системі координат народ є зайвою й слабкою ланкою, у зв’язку з цим, природно, не може брати участь при отриманні преференцій від вищезазначеного договору.
Авторський висновок
На підставі вищевикладеного можна зробити наступні висновки: Конституція України не дає підстав характеризувати її як суспільний договір; Конституція України є компромісом, з одного боку, між різними гілками влади, з іншого – між різними політико-олігархічними елітами (кланами), які є невід’ємною частиною влади.
Необхідно звернути особливу увагу й на те, що Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Прийняття Конституції України Верховною Радою України означало, що в даному випадку установча влада була здійснена парламентом (Рішення Конституційного Суду № 4-зп від 3 жовтня 1997 року у справі за конституційним зверненням Барабаша Олександра Леонідовича щодо офіційного тлумачення частини п’ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України)). Коментуючи це Рішення КСУ, можна дійти висновку про те, що всупереч нормам, що характеризують взаємини народу як єдиного носія установчої влади та ВРУ, в даному випадку лише як представника законодавчої гілки влади, відбулося необґрунтоване перевищення повноважень Верховною Радою. У зв’язку з цим виникає цілком правомірне питання: на підставі чого, якого договору, доручення, довіреності тощо? Чому відбулася така узурпація влади? Тут, звісно, можна будувати різні кармічні, фантастичні, теологічні та інші теорії, вітчизняна правова наука може пропонувати вишукані конспірологічні концепції, але, як кажуть, «а скринька то просто відкривалася». В основі даного випадку лежало два досить відомі приклади – це політична доцільність та колосальне домінування інтересів влади стосовно інтересів народу, знову ж таки у зв’язку з мовчазною згодою самого народу, тобто суверена.
Як правило, конституцію приймають під час створення нової держави, докорінної зміни державного устрою внаслідок приходу до влади нових прогресивних демократичних лідерів. В Україні нічого такого не сталося. Комуністичні лідери радянських часів, які володіли більшістю у всіх гілках, влади, зберегли свої позиції шляхом прийняття Конституції України, виключивши можливість народу України впливати на характер Основного Закону.
До всього цього слід додати, шо всупереч непорушному правилу відповідно того, що Конституція як основний закон держави повинна бути втіленням загальнонародного консенсусу, в Україні вона набула статусу правового акту, що на найвищому юридичному рівні узаконює провладні інтереси. Більше того, незважаючи на бажання українського народу взяти участь у розробці та прийнятті власної Конституції, цьому процесу завадили політичні інтереси окремих посадових осіб. Таким чином, українське суспільство залишилося осторонь впливу на зміст і результати розвитку конституційної нормотворчості.
На жаль, це вже не перше наукове дослідження, в якому наголошується про використання конституційних норм в якості інструментів легалізації й легітимації політичних рішень для задоволення інтересів високопосадових осіб (Петрецька Н. І, Прийняття Конституції України народом: можливість та доцільність. Ужгородський національний університет. Серія ПРАВО. Випуск 35. Частина І. Том 1). У зв’язку з цим неможливо не звернути увагу на правову еквілібристику КСУ (Рішення Конституційного Суду України № 3-зп від 11 липня 1997 року у справі за конституційним поданням Президента України щодо відповідності Конституції України Постанови Верховної Ради України від 1 жовтня 1996 року «Про тлумачення статті 98 Конституції України» (справа щодо конституційності тлумачення Верховною Радою України статті 98 Конституції України)).
«Конституція України прийнята Верховною Радою України від імені Українського народу (преамбула Конституції України), який відповідно до статті 5 Конституції України має виключне право визначати і змінювати конституційний лад в Україні. Це право не може бути узурповано державою, її органами або посадовими особами (там же)». Але при цьому постає цілком закономірне питання, яким чином, на підставі яких доручень, довіреностей тощо Український народ довірив ВРУ прийняти від свого імені нову Конституцію нової незалежної України? В жодному документі, ані в Акті проголошення незалежності України (Постанова Верховної Ради Української РСР «Про проголошення незалежності України» (ВВР, 1991. № 38. С. 502), ані на Всеукраїнському референдумі (1991), ані будь якому іншому зазначене питання не обговорювалося й не приймалося.
Треба погодитись з КСУ, дійсно, виключно народ України має право визначати й змінювати конституційний лад в Україні. Більше того, сам КСУ (Рішення Конституційного Суду № 4-зп від 3 жовтня 1997 року у справі за конституційним зверненням Барабаша Олександра Леонідовича щодо офіційного тлумачення частини п’ятої статті 94 та статті 160 Конституції України (справа про набуття чинності Конституцією України)) визнає, шо «Конституція України як Основний Закон держави за своєю юридичною природою є актом установчої влади, що належить народу. Прийняття Конституції України Верховною Радою України означало, що у даному випадку установча влада була здійснена парламентом».
Читайте також: Орган конституційного переслідування чи інструмент зовнішнього управління?
Ну і як мовиться – чим далі, тим веселіше. Можна припустити, що наступна ключова фраза КСУ (Рішення Конституційного Суду України № 3-зп від 11 липня 1997 року) побудована виходячи з використання принципу виключення. Наприклад – якщо у вас у кишені немає однієї гривні, то двох гривень немає тим більше.
«Отже, прийняття Конституції України Верховною Радою України було безпосереднім актом реалізації суверенітету народу, який лише одноразово уповноважив Верховну Раду України на її прийняття. Це підтверджується пунктом 1 статті 85 Конституції України, яка не передбачає права Верховної Ради України на прийняття Конституції України, а також статтею 156 Конституції України, згідно з якою законопроект про внесення змін до розділів, які встановлюють засади конституційного ладу в Україні, після його прийняття у Верховній Раді України має затверджуватися всеукраїнським референдумом» (Рішення Конституційного Суду України № 3-зп від 11 липня 1997 року). Звідки такий політ фантазії з приводу «одного разу»? Чому якщо не можна взагалі – один раз можна. Якою патологічною, аномальною та збоченою теорією керувалися судді КСУ наводячи подібні аргументи?
Виходячи з історичних подій, які прожила Україна, завжди спостерігалася піднесеність народу України і його бажання взяти участь у розбудові власної держави, розпочавши саме з її фундаментальної основи – Конституції. Будь-який спосіб прийняття Конституції є демократичним, якщо в ньому бере участь народ, і його права гарантуються цією ж Конституцією. В Україні народ фактично був усунений від своєї найважливішої функції – прийняття Конституції. Цей факт зумовлений перехідним періодом в Україні після розпаду срср, який в Україні, як і всюди, характеризується протистоянням двох правопорядків – старого та нового (Петрецька Н. І. Прийняття Конституції України народом: можливість та доцільність. 2015. Право. Випуск 35. Частина 1. Том 1. С. 90–93).
У зв’язку з вищевикладеним напрошуються наступні доволі пригнічуючи висновки: Конституція України не є суспільним договором, створювалася владою, без участі народу, на користь влади та для влади. А недосконала Конституція є причиною відсутності в Україні громадянського суспільства – основи демократичного розвитку, економічного процвітання та світового визнання. Відсутність громадянського суспільства у зв’язку з перебуванням України у стані гібридної держави, яка зупинилася на шляху трансформації від авторитаризму до демократії, тягне за собою цілу низку небажаних наслідків, недоліків та проблем – неефективна система управління, корупція, судова та правоохоронна системи, що не користуються довірою громадян, тощо.
Джерело: Юридичний вісник України
