Доктрина та практика тлумачення основних якостей кримінально-протиправного посягання: особисті міркування. Частина 2

Закінчення. Початок 

Складність реалізації норм кримінального права в умовах сучасних соціально-правових трансформацій зумовлює необхідність поглибленого аналізу чинного законодавства, практики його застосування, а також теоретичних досліджень, спрямованих на вдосконалення кримінально-правового механізму як у цілому, так і в окремих напрямах його функціонування. Однією з найактуальніших і водночас дискусійних проблем залишається питання чіткого визначення ознак суб’єкта кримінального правопорушення, що становить підґрунтя для правомірного та обґрунтованого притягнення особи до кримінальної відповідальності. Своє бачення з цього приводу висловлює доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент НАПрН України, заслужений діяч науки і техніки України Євген Стрельцов.

Конфігурація кримінально-протиправного посягання

Аналіз усього спектра ознак, що характеризують кримінально-протиправне посягання, є завжди складним завданням, особливо коли дослідження здійснюється на більш глибокому та конкретизованому рівні. Він свідчить про те, що, кажучи алегорично, «не все так просто в Данському королівстві», тобто ситуація є значно складнішою, аніж це може видаватися на перший погляд. Принаймні можна стверджувати, що існують діяння, які за своєю суттю не завжди повністю узгоджуються з усталеними доктринальними положеннями. Це цілком логічно, оскільки в питанні кримінальної відповідальності, а також необхідності правової кваліфікації діянь конкретної особи, слід виходити з розуміння того, що держава надає (намагається надати), умовно кажучи, «дороговказ» для вибору загального напрямку кримінально-правової оцінки певного вчинку, зокрема положення Загальної частини Кримінального кодексу України, окремі розділи та статті його Особливої частини, диспозиції, що закріплюють склад кримінального правопорушення, а також санкції, які визначають види кримінальних покарань у конкретних кримінально-правових нормах (статтях) КК. Натомість надання більш точної, конкретизованої оцінки відповідного вчинку як у загальному, так і в спеціальному аспектах значною мірою залежить від індивідуальних професійних якостей особи, котра здійснює правозастосування, зокрема від глибини її теоретичної підготовки та практичного досвіду.

Читайте також: Кримінальна ситуація в Україні в першому півріччі 2025 року: експрес-аналіз

Варто також наголосити, що дискусія, яка відбувається (повинна відбуватися) в суді під час вирішення питання про кваліфікацію діянь, саме й покликана забезпечити переважання найбільш аргументованої позиції, що сприяє точнішому з’ясуванню юридичної істини, бо таке колективне обговорення з наданням кожною стороною своїх аргументів сприяє глибшому «проникненню» в предмет обговорення і, відповідно, точнішій кваліфікації. Водночас, потрібно розуміти, що існує можливість первісної, в чомусь оперативної, поверхової «розбіжності» загальних положень права з тими конкретними ознаками вчинку особи, які можуть відбуватися в реальному житті. Це зумовлює необхідність поглибленого, рефлексивного та якісного підходу до оцінки поведінки особи на подальших етапах провадження. Саме в цьому контексті, поряд з використанням традиційної законодавчої моделі – складу кримінального правопорушення, доцільно підійти до цього, застосовуючи, певною мірою, інсталяційний підхід, який передбачає не лише фіксовану нормативну модель, а й співвіднесення її складових з іншими варіантами правової конструкції. Необхідність, так би мовити, додаткового підходу до встановлення сутності кримінально-правового посягання, особливо при дослідженні складних проблем кримінальної відповідальності, необхідність максимально-можливого виключення формалізованого підходу, що, на жаль, має місце, і це породжує ситуацію, яку можливо охарактеризувати наступним чином: правова спрощеність ускладнює справедливість.

Детальніший аналіз непростих випадків оцінювання протиправної поведінки особи свідчить про наявність окремих діянь, коли спостерігається розбіжність між офіційно визначеною групою суспільних відносин, що підлягають кримінально-правовій охороні і до яких певне діяння формально віднесено, та тою дійсною сутністю суспільних відносин, на які це діяння фактично посягає; між офіційно визначеними (або взагалі не визначеними) суспільно небезпечними наслідками відповідного діяння й тими наслідками, які об’єктивно виникають або можуть виникнути в реальності; а також між відсутністю офіційного закріплення результатів вчиненого діяння (не слід плутати з наслідками) та тою реальною сутністю таких діянь, яка їм притаманна.

Отже, при аналізі змісту кримінально-протиправного посягання саме в такому аспекті, я маю на увазі, так би мовити, його внутрішню здатність чинити реальний вплив на суспільні відносини (блага, інтереси), незалежно від наявності зовнішньо виражених, в тому числі й формально закріплених, наслідків. Іншими словами, необхідно враховувати, що не кожне діяння (вчинок) супроводжується наслідками, які прямо передбачені законодавством як обов’язкові, проте таке діяння може мати внутрішню змістовну «вагу», повторюю – не зафіксовану «зовнішнє», що породжує вагомі правові зміни або нові правові реалії . У таких випадках мова не стільки про формальні склади кримінальних правопорушень, в яких наслідки заздалегідь презюмуються, але не потребують окремого встановлення. В аналізованих же мною ситуаціях діяння мають (можуть мати) конкретні прояви свого змістовного впливу, які, хоча й можуть бути невидимими, однак заслуговують на належне розуміння, встановлення та врахування при оцінці правопорушення.

Розвиваючи цю тезу, слід врахувати, що зміст діяння в аспекті його суспільної небезпеки щодо впливу на суспільну обстановку, не завжди може збігатися з мотивами та цілями конкретного суб’єкта, який здійснює це діяння, а також із наслідками, які формально визначені тощо. Це розуміння дає змогу дійти висновку, що саме ця сукупність ознак та обставин – як окремо, так й у взаємному поєднанні – впливає (здатна вплинути) на оцінку сутності, суспільної небезпеки конкретного діяння та його правової кваліфікації.

У будь-якому випадку, можна запропонувати таку формулу, як «конфігурація кримінально-протиправного посягання», використання якої дозволить (має дозволити) здійснити таку оцінку, що відображатиме не лише традиційну структуру посягання, але й вказуватиме на певне співвідношення складових, які його утворюють, але вже з дещо іншої інтерпретації. Цей підхід, на мою думку, повинен створити додаткові умови для глибшого та кваліфікованого аналізу кримінально-протиправного посягання, що, в свою чергу, дозволить краще зрозуміти його природу, сутність, а також, можливо, причини й умови виникнення та засоби запобігання йому. У будь-якому разі, якщо в межах традиційних положень кримінального права кримінальне правопорушення розглядається крізь призму його класичної структури – об’єкта, об’єктивної сторони, суб’єкта та суб’єктивної сторони, то правозастосовна практика й результати міждисциплінарних досліджень переконливо свідчать про те, що кримінально-протиправне посягання як складне соціально-правове явище нерідко виходить за межі цієї формалізованої схеми, про що вже йшлося вище. У розвиток цієї тези слід зазначити: подібне діяння не лише порушує норми кримінального закону, але й, «перетинаючись» із глибинними соціальними механізмами, здатне порушувати суспільну рівновагу, виявляти приховані соціальні напруження та ініціювати трансформації в структурі правопорядку.

Саме тому постає потреба в більш розгорнутому аналізі поняття «конфігурація кримінально-протиправного посягання», що вже згадувалося вище, – як у певному сенсі альтернативної, додаткової аналітичної формули, яка дозволяє по-новому осмислити природу та зміст таких діянь. Підкреслю: запропонований підхід жодним чином не заперечує наявність класичної моделі оцінки кримінально-протиправного посягання, однак водночас відкриває ширші аналітичні горизонти, розширюючи пізнавальний потенціал кримінально-правової науки. У цьому контексті конфігурація кримінально-протиправного посягання може бути репрезентована як така, що складається з трьох ключових елементів: наслідків, результату та сутності самого посягання.

Отже, наслідки кримінально-протиправного посягання як зовнішні, здебільшого видимі прояви або зміни, що відбуваються в об’єктивній соціальній реальності внаслідок вчинення протиправного діяння. Цій категорії вже приділялася увага в попередньому аналізі, однак у межах запропонованої концепції «конфігурації кримінально-протиправного посягання» доцільно стисло окреслити її зміст саме як складової цієї нової аналітичної конструкції. Розгляд наслідків у запропонованій конфігурації розпочинається саме з них, оскільки вони є зовнішніми, а отже, найбільш «видимими» характеристиками кримінально-протиправного посягання. Як правило, ці наслідки проявляються в матеріальному середовищі – фізичному, економічному або інформаційному.

У цьому контексті можна навести приклад корупційного правопорушення, наслідками якого можуть бути: порушення принципів належного державного управління, зниження рівня довіри до публічної влади, створення сприятливого підґрунтя для неформального впливу на процеси ухвалення рішень, деформація конкурентного середовища тощо. В той же час, з погляду кримінального права, як уже зазначалося вище, наслідки найчастіше ототожнюються з елементами об’єктивної сторони складу кримінального правопорушення, особливо у випадках, коли їх можливо зафіксувати, описати й оцінити через заподіяну шкоду або матеріальні збитки. Саме такі, юридично визначені наслідки в багатьох випадках відіграють ключову роль у встановленні характеру й ступеня суспільної небезпеки конкретного діяння.

Читайте також: Транснаціональна оргзлочинність. Участь України у міжнародній системі протидії ТОЗ в умовах правового режиму воєнного стану

Наступною складовою запропонованої конфігурації є результат кримінально-протиправного посягання, який відображає рівень фактичного досягнення тієї мети або вигоди, що переслідувалися суб’єктом кримінального правопорушення. У певному сенсі результат можна трактувати як формалізоване втілення так званого «успіху наміру» – моменту, коли кримінально-протиправне прагнення набуває завершеного, осяжного вигляду. На відміну від наслідків, що здебільшого впливають на ширші суспільні структури, результат є значущим лише для обмеженого кола осіб – винного, співучасників, а також третіх осіб, зацікавлених у досягненні певного протиправного ефекту. Так, у випадку конкретного корупційного правопорушення результатом буде, з одного боку, отримання винною особою неправомірної вигоди, а з іншого – надання незаконної переваги чи преференції тій стороні, яка сприяла отриманню такої вигоди. У цьому сенсі реалізується первинна ціль, яка об’єднує учасників протиправної взаємодії: «обійти» встановлені норми, «виграти» у загальному розумінні, здобути певну особисту чи групову перевагу. Таким чином, результат може розглядатися як фіналізація інтересу – своєрідне досягнення очікуваного злочинного ефекту. У структурному вимірі він відповідає не лише суб’єктивній стороні кримінально-протиправного, а й діянням щодо реалізації цих намірів у матеріальній площині.

І на останок сутність кримінально-протиправного посягання як його прихована «рушійна» сила. На мою думку, це не зовнішній факт (наслідок) і не реалізовані наміри (багато в чому – суб’єктивна сторона), а глибинне смислове ядро протиправного діяння, яке відображає його системну загрозу. Сутність протиправного посягання – це найменш формалізована, але, можливо, найважливіша характеристика таких діянь. За великим рахунком, йдеться, крім офіційних наслідків, особливо коли певні види кримінальних правопорушення набувають критичної кількості (наприклад, економічні та корупційні), про ті, наприклад, «нові» мотиви та світоглядні настанови, які вони породжують; про ті соціальні деформації, які відбуваються, що певною мірою навіть «легітимізують» таке діяння в суспільстві, роблять його «звичним». Проте, ситуація є ще складнішою, оскільки йдеться не лише про порушення кримінально-правових норм, а й про конфлікт із самою ідеєю встановленого правопорядку. Сутність такого діяння (таких діянь), з позиції самого правопорушника, полягає не лише у прагненні здобути особисту вигоду. В його намірах (свідомо або несвідомо) закладене більш глибинне прагнення – змінити баланс чинних суспільних правил на користь власного інтересу.

Якщо в цьому контексті звернутися до концепції «глибинного уряду» (deep state), яка в останні роки дедалі частіше використовується для опису прихованих, нелегітимних або неформальних центрів впливу, що фактично підміняють собою офіційні механізми державної влади, то за певною аналітичною аналогією можна осмислити й сутність кримінально-протиправного посягання. В цьому ракурсі таке посягання постає як внутрішній, здебільшого невидимий або прихований механізм, що не лише порушує конкретні норми кримінального законодавства, а й підриває самі засади правопорядку – його концептуальну та інституційну архітектуру. Як і «глибинний уряд», який руйнує довіру до легітимної публічної влади, кримінальне правопорушення в своїй глибинній сутності підважує довіру до правових норм, розмиває межі між дозволеним і забороненим, руйнує нормативну ідентичність суспільства. Зверніть увагу, що після складних проблем, пов’язаних зі спробою реформувати антикорупційні структури в Україні, ЄС публічно наголошує, що для продовження підтримки є два визначальні напрямки – верховенство права та боротьба з корупцією (Як розблокувати шлях до ЄС: ключові реформи, які має впровадити Україна)

Проміжний висновок

Певним чином, підсумовуючи викладене, слід зауважити, що наслідки, результат і сутність кримінально-протиправного посягання, хоча й можуть перетинатися в конкретних випадках, не є взаємопов’язаними. Так, результат посягання може бути досягнутий без наявності істотних суспільно небезпечних наслідків, наприклад, у разі отримання незначної неправомірної вигоди, яка не справила помітного впливу на функціонування системи загалом. У той же час серйозні наслідки можуть бути спричинені діянням, позбавленим виразної особистої зацікавленості, як-от витік чутливої інформації внаслідок необережності або недбалості.

Особливої уваги заслуговує те, що сутність кримінально-протиправного посягання може набувати значущості навіть у межах формально незначного правопорушення – якщо за ним стоїть принципово антисуспільна мотивація або навіть такі переконання. У будь-якому разі, запропонований підхід, на мою думку, створює передумови для більш багатовимірного розуміння кримінально-протиправного посягання як соціально-правового феномена, що поєднує в собі зовнішній прояв (наслідки), внутрішню цільову спрямованість (результат) та свою негативну основу (сутність). Отже, сутність кримінально-протиправного посягання в її загальнотеоретичному вимірі постає як надзвичайно складна проблема, яка потребує комплексного міждисциплінарного дослідження.

Щодо практичного застосування

Практична реалізація наукових правових досліджень у загальному розумінні є необхідною умовою забезпечення ефективності правозастосовної діяльності. Як уже зазначалося вище, ця теза заслуговує на окреме уточнення з урахуванням практичної перспективи. Зокрема, відсутність впровадження галузевих наукових напрацювань у сферу правозастосування суттєво знижує прикладну цінність правової науки, а правова система ризикує набути формального, відірваного від суспільних реалій характеру. Саме тому виникає обґрунтована потреба в «перекладі» теоретичних положень цієї публікації в практичну площину. Для цього доцільно зосередитися на одному з напрямів, що зберігає актуальність, викликає постійні наукові та професійні дискусії, а також характеризується певною невизначеністю як у науковій літературі, так і в судовій практиці.

У цьому контексті доцільно звернутися до проблематики встановлення наслідків, результатів та сутності правопорушень, що порушують засади академічної доброчесності в сфері освіти. Йдеться про складне й багаторівневе негативне явище, яке становить серйозну загрозу не лише в тактичній, а й у стратегічній перспективі розвитку держави. В спрощеному вигляді, можна зазначити, що такі прояви, як незаконне збагачення (як певний накопичувальний процес) й отримання неправомірної вигоди (як конкретний прояв), справляють безпосередній вплив на викривлення ключових норм соціальної етики – таких, як чесність, рівність, прозорість. Водночас вони підривають засади проголошеної економічної справедливості, зокрема принцип відповідності доходів реальним зусиллям та внеску особи, а також довіру до суспільного договору – переконання в тому, що встановлені правила є однаковими й обов’язковими для всіх без винятку.

Усе це, як виявляється, навіть можна й підрахувати (мова про наслідки). Наприклад, за останніми відомостями керівництва МОН, в окремих напрямках вищої освіти в результаті таких порушень неправомірно обертається до 100 млн гривень (Катерина Гончарова. Сірий ринок на мільйони. В Україні візьмуться за «куплені» наукові статті та дипломи). Так, у порівнянні з іншими суспільними сферами обсяги «тіньових» фінансових потоків у цій сфері можуть видаватися відносно незначними. Проте з огляду на сукупність негативних наслідків як у короткостроковій, так і у довгостроковій перспективі – насамперед у контексті формування світоглядних і моральних орієнтирів молодого покоління, розуміння природи таких проявів і системна протидія їм є критично важливими для збереження престижу й інституційної цілісності системи вищої освіти. Безумовно, не слід перебільшувати спроможність кримінально-правових інструментів у подоланні цього складного соціального явища. Разом із тим повністю виключати необхідність «хірургічного» втручання при лікуванні складної «хвороби» також не можна.

Водночас слід зауважити, що викладені нижче положення матиме узагальнений і стислий характер, а тому розглядати їх доцільно як методичні поради, спрямовані на поглиблення розуміння зазначених проблемних аспектів. Особливу увагу варто звернути на методологічну продуктивність, яка, передусім, виявляється в здатності методології адекватно відображати предмет дослідження, не ідеалізуючи й не спрощуючи його надмірно, водночас не створюючи видимості науковості задля формальної вражаючості. Інакше кажучи, першочерговим завданням дослідника є точне й адекватне розуміння предмета дослідження, що й зумовлює необхідність ретельного добору відповідної методології.

Ще одна ремарка, яка певною мірою поєднує попередні міркування й водночас може розглядатися як своєрідна передумова до подальших положень, стосується складності правової оцінки розглядуваних ситуацій. Ця складність, як й у випадку із сукупністю інших діянь, обумовлена низкою чинників. По-перше, така сукупність діянь потребує не лише більш ґрунтовної систематизації, а й одночасно – детальної диференціації. Традиційні підходи, що ґрунтуються на визначенні об’єкта посягання, не завжди забезпечують необхідного рівня точності правової оцінки. Як на мій погляд, у таких випадках доцільним видається розгляд суб’єкта суспільно небезпечного вчинку як одного з можливих критеріїв такої диференціації.

Раніше вже зверталася увага на значення та роль суб’єкта в процесі кваліфікації правопорушень, однак у випадках, коли протиправні дії безпосередньо пов’язані з виконанням особою її професійних функцій, обов’язків або повноважень, вказаний критерій набуває особливої ваги. Цей аспект має принципове значення, оскільки саме він дозволяє здійснити належну правову оцінку діянь, вчинених конкретним суб’єктом, а також визначити чи наявні в конкретному випадку підстави для загальної або спеціальної (конкретизованої) кримінальної відповідальності? З огляду на це, подальший аналіз доцільно здійснювати з урахуванням зазначених положень, що, в свою чергу, дає змогу перейти до розгляду наслідків, результату та сутності відповідного кримінально-протиправного діяння (чи сукупності діянь).

Отже, наслідки як складова частина запропонованої конфігурації кримінально-протиправного посягання значною мірою залежать від сфери вчинення відповідних діянь та її соціально-правової специфіки. Саме тому доцільно розпочати аналіз із визначення конкретного середовища, в межах якого такі діяння здійснюються? В цьому випадку йдеться про систему вищої освіти, а саме про той її сегмент, який стосується здійснення контрольних заходів викладацьким складом. Саме контрольні заходи, що функціонують як форма так званого зворотного зв’язку, становлять невід’ємну складову освітнього процесу, адже вони забезпечують оцінювання відповідності рівня набутих студентами знань, умінь та навичок установленим вимогам чинних нормативних документів у сфері вищої освіти. В цьому контексті контроль виступає не лише технічною процедурою оцінювання, а й засобом гарантування якості освіти та інструментом академічної відповідальності. Основними видами контролю в системі вищої освіти є поточний, рубіжний, семестровий та атестаційний контроль. Більш детально: семестровий контроль (екзамен або залік) розглядається як форма підсумкового оцінювання рівня засвоєння студентом теоретичного й практичного матеріалу з певної навчальної дисципліни за результатами семестру або навчального року (в межах відповідного обсягу навчального матеріалу). Такий контроль проводиться, як правило, в період екзаменаційної сесії.

Читайте також: (Анти)корупційна територія, або Як створюють «недоторканний» простір для НАБУ?

У свою чергу, атестація (підсумовуюча) є формою контролю, що полягає у встановленні відповідності засвоєних студентами (здобувачами вищої освіти) знань, умінь та інших компетентностей вимогам відповідного стандарту вищої освіти. В разі успішного проходження атестації її результатом є видача відповідного документа – диплома, атестата або сертифіката.

Поряд із цим, слід зазначити й корупційні прояви, що виникають у цій сфері, котрі полягають у порушенні встановлених правил проведення контрольних заходів, пов’язаних із незаконним збагаченням (у загальному розумінні). У таких випадках ідеться про фіктивне або неправомірне оцінювання рівня знань здобувача вищої освіти, яке має місце під час складання іспитів чи проходження атестації. Далі йдеться про викладача закладу вищої освіти – особу, яка, в широкому розумінні, здійснює педагогічну діяльність у системі вищої освіти України та наділена правом проводити контрольні заходи в межах освітнього процесу.

Виходячи з наведеного, слід зазначити, що з урахуванням запропонованої конфігурації кримінально-протиправного посягання загальні наслідки будь-яких проявів корупції у сфері вищої освіти є, передусім, різноплановим відображенням ознак об’єктивної сторони конкретного кримінального правопорушення (групи таких правопорушень). Водночас, у ширшому значенні, варто підкреслити, що зазначені наслідки виходять за межі загрози правопорядку, хоча остання, безперечно, становить окрему складову правової оцінки.

Такі наслідки безпосередньо впливають на якість підготовки фахівців, рівень довіри до освітньої системи, а також на загальний потенціал національного розвитку. Серед практичних проявів цього негативного впливу можна назвати: втрату авторитету закладів вищої освіти України, відтік молоді за кордон для здобуття освіти, поширення толерантності до корупції серед молодого покоління. На функціонально-інституційному рівні наслідки корупційних правопорушень можуть виражатися в зниженні репутації закладів освіти, скороченні їх участі в міжнародних програмах, рейтингах і проектах, а також у ризику втрати акредитації або ліцензії. Крім того, ці явища мають деструктивний вплив на управлінсько-організаційну діяльність як Міністерства освіти і науки України, так і конкретних закладів вищої освіти в частині надання публічних послуг. У загально-перспективному вимірі це може суттєво впливати на політичний та соціально-економічний розвиток України. Цілком слушно, хоч і образно, зауважити: заклади юридичного профілю, які декларують підготовку «хранителів закону», на практиці іноді формують глядачів, а подекуди – й безпосередніх учасників його порушення.

Щодо результатів, в основі яких, як правило, лежать мотиви та цілі обох сторін (учасників) корупційних відносин, то для особи, яка вчиняє корупційні дії шляхом зловживання своїми функціями, ним є отримання неправомірної вигоди. Що ж стосується другої сторони, то вона, внаслідок протиправної взаємодії, неправомірно отримує певні послуги. Частина таких послуг набуває форми юридичних фактів, які мають правове значення, однак, слід підкреслити, що як ці факти, так і пов’язані з ними наслідки є неправочинними. Що стосується сутності кримінально-протиправного посягання, її розгляд буде здійснено далі.

Детальніше про квазіповноваження

Отже, на основі трудової угоди (контракту) між роботодавцем та викладачем виникають конкретні трудові правовідносини, згідно з чим викладач, розуміючи це визначення в звичному сенсі, виконує сукупність трудових обов’язків відповідно до своєї професійної кваліфікації (ст. 4-1 КЗпП України). Він (ст. 53 Закону «Про вищу освіту») має загальні права (ст. 57 вказаного Закону) та обов’язки (ст. 58 вказаного Закону) й закріплену трудовою угодою (контрактом) сукупність конкретних обов’язків. У межах виконання цих обов’язків, якщо таке закріплено в річному навчальному навантаженні та затверджено наказом ЗВО, передбачено (може бути передбачено) виконання викладачем діяльності, пов’язаної зі здійсненням, як вище вказувалося, контролюючих обов’язків – приймання іспитів/проведення атестації. Це становить ту частину освітнього процесу, яка реалізується викладачем і яка породжує юридичні факти, що мають правові наслідки.

Для студента такими наслідками можуть бути, зокрема, переведення на наступний курс, призначення академічної стипендії в разі успішного складання іспиту, а також отримання диплома, сертифіката або іншого документа про освіту – в разі успішного проходження атестації. Для ЗВО вказана процедура є, загалом, свідченням ефективності його діяльності в частині організації навчального процесу та рівня професорсько-викладацького складу. Для Міністерства освіти і науки України це, в свою чергу, означає реалізацію державної освітньої політики, спрямованої на досягнення визначених стратегічних завдань у сфері розвитку національної системи вищої освіти.

У будь-якому разі, зазначені положення формують реальні передумови для осмислення контрольних обов’язків викладача як складової його трудової функції, що не може розглядатися як, умовно кажучи, «спрощений» або допоміжний елемент педагогічної діяльності, який не має принципових правових відмінностей від інших форм академічного навантаження (зокрема, читання лекцій, проведення практичних занять, надання консультацій тощо). Такий підхід, у свою чергу, вимагає більш чіткого визначення низки питань, зокрема: чи може викладач вважатися суб’єктом надання публічної послуги в межах освітнього процесу; в чому полягає «особливий» характер його контролюючої діяльності; які критерії дозволяють провести межу між «звичайною» та «особливою» формами професійної діяльності викладача?

Зазначаючи, що ця публікація до певної міри має популярно-публіцистичний характер, що обумовлює порівняно обмежений рівень академічної аргументації, водночас можна окреслити базові положення щодо розглядуваної проблематики. Так, у загальному вигляді можна стверджувати, що контролююча діяльність викладача набуває ознак публічної послуги в сфері освіти (в межах конкретного ЗВО), яка супроводжується виникненням юридичних фактів і породжує правові наслідки. Це випливає з наявності у викладача так званої оцінювально-засвідчувальної компетенції, яка передбачає наділення його правом здійснювати оцінювально-верифікаційні дії, делеговані йому системою вищої освіти. Зазначені дії полягають у визначенні рівня знань здобувача освіти відповідно до освітніх стандартів та офіційному засвідченні отриманого результату, що, в свою чергу, породжує юридично значимі наслідки – насамперед для правового статусу студента.

У цьому контексті компонент «оцінювальний» стосується встановлення рівня знань, «верифікаційний» – офіційного підтвердження результату, що надає йому юридичної сили. Таким чином, можна вважати, що викладач під час здійснювання оцінювально-верифікаційних діянь набуває квазіслужбових повноважень. Термін «квазі» (від лат. quasi – «нібито», «як би») вказує на наявність функціонального схожого статусу, хоча і без формального закріплення на посаді, службової особи.

Отже, особа, яка виконує контролюючі функції в ЗВО, не є службовою особою у формально-юридичному сенсі, проте її дії мають безпосереднє правове значення, оскільки здійснюються тимчасово на підставі спеціального повноваження та створюють юридичні факти, що породжують правові наслідки. З огляду на це, можна запропонувати таке загальне визначення:

квазіслужбова діяльність – це спеціально регламентована діяльність непосадових осіб, яка визнається державою юридично значущою та такою, що породжує правові наслідки для учасників правовідносин. У ширшому контексті аналізу суспільно-правової ситуації, наявність квазіслужбових повноважень слід розглядати як самостійне правове явище, притаманне окремій категорії осіб, що вимагає системного дослідження і спеціального (окремого) законодавчого закріплення.

Розуміння цього дозволяє, на мою думку, уточнити загальну сутність кримінальних правопорушень, систематизованих у розділі XVII Особливої частини Кримінального кодексу України. Можливо вважати, що ці діяння потрібно розглядати не стільки з урахуванням сфери суспільного життя, де вони вчиняються на що вказано в назві цього розділу в КК: основна увага повинна бути приділена сутності правопорушення, яке прямо порушує необхідну структуру управління сферою надання публічних послуг. Такі діяння викривляють або руйнують функціонування цієї сфери, що в певних масштабах може навіть призвести до хаосу в її діяльності. Крім того, матеріальні показники шкоди від конкретних діянь слід вважати суттєвими або тяжкими, що зазначено в офіційних тлумаченнях (примітках). Проте важливо зазначити, що це є, ймовірно, найбільш видимим показником. Але як оцінити ситуацію, коли в медичному ЗВО при кримінально-правових порушеннях умов загальної атестації диплом видавали особам, які не мають необхідної кваліфікації, що, згодом, безумовно, позначиться на здоров’ї окремої людини та народному здоров’ї в цілому?

Запровадження поняття «квазіслужбова діяльність» повинно забезпечити виокремлення цієї проміжної категорії між звичайними трудовими функціями та владними/ службовими повноваженнями. Це дасть змогу підкреслити особливу роль певних професій, як у соціальному, так і в правовому контексті, зокрема для таких осіб, як викладач, приватний нотаріус, приватний виконавець, аудитор (у випадках, коли його висновок має правове значення), медіатор (у випадках, коли угода медіації має силу виконавчого документа) тощо. Ця категорія допоможе сформувати правову основу для подальшої розробки правового статусу таких суб’єктів та їхньої відповідальності. В будь-якому разі, можливо, з урахуванням раніше зробленого визначення, запропонувати, що наступні загальні критерії для цього: особи, не мають статусу службовців, але наділені спеціальною компетенцію, що дає змогу визначати їх державою як юридично значущими, діяння яких мають правові наслідки.

Це має кілька напрямків реалізації, зокрема для правової науки: введення нової категорії, яка чітко окреслює особливості діяльності осіб, наділених квазіслужбовими повноваженнями. Для законодавства: «погодження» цих складнощів в правових приписах; для практики: створення підґрунтя для єдиного нормативного регулювання відповідальності таких осіб, включаючи кримінальну відповідальність; для держави: посилення гарантій якості надання публічних послуг приватними/неслужбовими особами в сфері освіти, особливо в умовах складної трансформації суспільства та економіки.

І на завершення…

Узагальнюючи проведений стислий аналіз, можна стверджувати, що для правової оцінки складних соціально-негативних процесів і кваліфікації кримінальних правопорушень, як у загальному, так й у видовому аспектах, особливо в контексті перехідних держав, доцільно поєднувати традиційні підходи до тлумачення кримінального права з додатковими методами аналізу. Використання усталених правових категорій, таких, як поняття і класифікація кримінальних правопорушень, склад кримінального правопорушення та його елементи, система й види покарань, забезпечує фундаментальну юридичну базу. Водночас обережне застосування суміжних аналітичних підходів, які не суперечать і не підміняють, а доповнюють, сталі правові традиції, здатне розширити розуміння природи суспільно небезпечних діянь, зокрема кримінальних правопорушень, їхніх соціальних передумов і принципів пропорційної кримінальної відповідальності. Така комплексна методологія розвитку права сприяє більш глибокій оцінці кримінальних явищ і, зрештою, може підвищити ефективність заходів протидії найбільш небезпечним суспільно-небезпечним діянням та зміцнити загальний захист суспільних інтересів. Враховуючи це, в публікації були сформульовані позиції щодо загального розуміння понять «конфігурація кримінально-протиправного посягання» та «квазіслужбові повноваження».

Із нагоди Дня Незалежності України за особисті видатні досягнення в державотворчій, освітянській та науковій діяльності, подальший розвиток міжнародного іміджу України, Союз юристів України присвоїв почесне звання «Видатний юрист України», з врученням цієї почесної відзнаки доктору юридичних наук, професору Стрельцову Євгену Львовичу

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути