Одеський припортовий: флагман українського хімпрому наскочив на «стокгольмські рифи»

Юрій Котнюк, ЮВУ

Минулого місяця стартувало друге коло розгляду справи про дозвіл на виконання рішення Стокгольмського арбітражу, який ще 25 липня 2016 року присудив стягнути з Публічного акціонерного товариства «Одеський припортовий завод» борг у сумі 251 мільйон доларів США на користь компанії «Остхем Холдінг Лімітет», яка формально перебуває під юрисдикцією Республіки Кіпр, але фактично контролюється відомим олігархом Дмитром Фірташем. Проте початок ознаменувався фальстартом: суддя Комінтернівського районного суду Одеської області Петро Жовтан, пославшись на порушення працівниками апарату суду правил автоматизованого розподілу судових справ між суддями, написав заяву про самовідвід і сам же її задовольнив. Причому при здоровому глузді з тексту його ухвали неможливо зрозуміти, в чому ж провинилися бідолашні працівниці апарату.

Як ОПЗ дійшов до такого життя

Одеський припортовий завод (ОПЗ) — найсучасніше і найпотужніше серед хімічних підприємств України, але є в нього одне слабке місце — це природний газ який становить понад 90 відсотків у собівартості його продукції. Завод будувався у 1970-х роках, коли дешевого російсько-азіатського газу було досхочу і здавалося, що так буде завжди, але після розпаду СРСР, Росія поставила жорстку умову про те, що дешевий газ вона даватиме лише в тому випадку, якщо Україна стане слухняним васалом Москви, яким, наприклад, є Білорусь. Приватизація, звичайно, була би хорошим виходом для ОПЗ, але ж потенційний власник купує підприємство не для того, аби потратити гроші на його придбання, а для того, щоб мати прибуток від його роботи. Тільки одержувати прибуток від експлуатації Одеського припортового його власник зможе лише за наявності дешевого газу, а таким для нього (в осяжному для аналізу майбутньому) може бути лише той газ, який перетинає російсько-український кордон.

Виходячи з таких умов постановки задачі, єдиним її рішенням буде те, що реальним покупцем ОПЗ може стали хіба що Газпром, або хтось із його агентів на кшталт того самого Фірташа, який для декорації наплодив купу компаній із швейцарською, австрійською та іншою іноземною реєстрацією. Для придбання українських хімічних підприємств було використано згаданий вище холдинг «Остхем», зареєстрований у Республіці Кіпр, яка з 2004 року є повноправним членом Європейського Союзу. Ні для кого не секрет, що в роки президентства Януковича Газпром продавав Нафтогазу природний газ за 430 $ за 1000 м3 , а «Остхему» — лише за 268 $. Користуючись такою ціновою перевагою, а на додачу до того ще й багатомільярдними кредитами «Газпромбанку», ця підставна фірма без проблем придбала три гіганти українського хімпрому з однаковою назвою «Азот»: у Рівному, Черкасах і Сєвєродонецьку. Така ж доля, судячи з усього, очікувала й Одеський припортовий завод, але завадила Революція Гідності.

Кримінальне провадження з нульовим результатом

Щодо причин появи такого гігантського боргу ОПЗ перед Остхемом існує дві версії. Одна з них викладена у кримінальному провадженні No 32015100110000282, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 30.09.2015 року за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого ч. 5 ст. 191 КК України (заволодіння чужим майном в особливо великих розмірах шляхом зловживання службовим становищем), в якому досудове розслідування здійснюють слідчі органи Державної фіскальної служби. Йому передувало аналітичне дослідження Головного управління ДФС в Одеській області, датоване 21 вересням 2015 року, висновки якого 3 листопаду того ж року підтверджені актом з гордою назвою акт «Про результати планової виїзної перевірки ПАТ «Одеський припортовий завод» з питань дотримання вимог податкового законодавства за період з 01.07.2012 р. по 31.12.2014 р.».

Із його короткої фабули можна дізнатися, що з травня 2012 по грудень 2013 рр. службові особи Одеського припортового заводу, діючи умисно з метою ухилення від сплати податків, здійснили придбання газу по завищених цінах у компанії-нерезидента «Остхем Холдінг Лімітед», в результаті чого в порушення вимог Податкового кодексу України завищили витрати й ухилились від сплати податку на прибуток на загальну суму 341 мільйон гривень. Про суму завданих переплатою збитків державі не сказано нічого, але важливо те, що правоохоронні органи вже у вересні 2015-го мали інформацію про те, що ОПЗ купувало в «Остхема» сировину про завищених цінах. Причому не лише знали, а й займалися розслідуванням цього злочину, в рамках якого з метою доступу до речей і документів активно проводили обшуки й виїмки, про що свідчать численні ухвали судів про дозвіл на проведення даних слідчих дій, (таких дій, які містяться в Єдиному державному реєстрі судових рішень). На жаль, результат цього трирічного розслідування виявився нульовим — нікому з посадових осіб у рамках саме цього провадження не пред’явлено жодних обвинувачень, уже не кажучи про обвинувальні вироки.

Інша версія міститься в рішенні Арбітражного інституту Торгової палати Стокгольму від 25 липня 2016 р. З нього можна дізнатися, що 20 січня 2013 року між ОПЗ і «Остхемом» було укладено контракт купівлі-продажу газу, в одному з пунктів якого написано, що в разі виникнення між сторонами суперечностей і розбіжностей, котрі не вдалося владнати шляхом переговорів і консультацій, вирішення спору передається на розсуд Стокгольмського арбітражу. Станом на початок 2015 року завод отримав від продавця 2,33 млрд м3 природного газу на суму 995 млн $, з яких недоплатив 193 мільйони. А оскільки шляхом переговорів і консультацій питання влагоджено не було, «Остхем» пішов за цими грошима до міжнародних арбітрів, які ухвалили стягнути з ОПЗ 193 млн $ основного боргу, 58 млн $ пені, а також 240 тисяч євро за послуги Арбітражного інституту. Крім того, була призначена сплата 7,5 відсотка річних — як плата за користування грошима. Це означало, що в тому разі, коли завод протягом року не сплатить цих грошей, які в сумі становлять 251 мільйон доларів, то з нього належить стягнути додатково ще близько 20 мільйонів у тій же валюті. А найцікавішим було те, що таке рішення стокгольмських арбітрів було ухвалене за згодою сторін, бо Одеський припортовий завод свій борг визнав і не оспорював.

Борг зробив завод токсичним активом

Таким чином, вимальовується дуже цікава ситуація: з одного боку слідчі з прокурорами ведуть розслідування про розкрадання державних грошей шляхом придбання газу за завищеними цінами, а з іншого завод, чиї гроші були викрадено в такий спосіб, фактично визнає, що ніякого розкрадання не було, а, навпаки, він сам винен «Остхему» чверть мільярда доларів. З точки зору здорового глузду, якщо один державний орган, в особі фіскальної служби, виявляє такий серйозний злочин, то інший державний орган в особі, Фонду держмайна, у віданні якого з 2004 року перебуває Одеський припортовий завод, мав якось на це відреагувати. Скажімо, усунути з посад керівництво підприємства, яке не могло бути непричетним до масштабних розтрат, а потім поставити на чолі заводу людей, які б рішуче доводили у Стокгольмі, що «Остхем» — шахрай. Проте нічого подібного не спостерігалося, а Одеським припортовим, як ні в чому не бувало, продовжував керувати його багаторічний директор Валерій Горбатко, який звільнився зі своєї посади в кінці грудня 2016 року за власним бажанням.

Але якщо Горбатко все робив правильно й ціни на газ від «Остхему» були цілком нормальні для того періоду, то Державній фіскальній службі слід було закрити справу й не морочити голову прокурорам та слідчим суддям, а тим більше, не завантажувати дурною роботою своїх працівників. Тож ситуація, що склалася з Одеським припортовим заводом свідчить про те, що державою одночасно керували люди, які мали з цього приводу різні точки зору. Грубо кажучи, в керівництві країною панував бардак.

Величезний борг перед «Остхемом» був, звичайно, не головною, але однією з причин того, що в 2016 році не знайшлося бажаючих придбати Одеський припортовий завод, який двічі виставлявся на продаж спочатку за стартовою ціною у 13 мільярдів гривень, а потім лише у п’ять. Всі знали, що власником «Остхему» є Дмитро Фірташ, якого американська юстиція хоче за сумою пред’явлених обвинувачень посадити у в’язницю років на п’ятдесят, тому серйозні хімічні компанії світу не хотіли зв’язуватися з таким токсичним активом.

Тим часом «Остхем», не дочекавшись, коли боржник сам перерахує йому визначені арбітрами гроші, пішов до Южного міського суду за дозволом на примусове виконання на території України рішення Стокгольмського арбітражу, яке й отримав ухвалою від 6 березня 2017 року. Даний вердикт було залишено без змін ухвалою Апеляційного суду Одеської області від 10 травня того ж року, після чого він набрав законної сили. Ця подія викликала паніку в уряді — Прем’єр-міністр Володимир Гройсман розіслав листи до Генеральної прокуратури і Національного антикорупційного бюро із закликом зробити хоч що-небудь, але плече йому підставив лише Вищий спеціалізований суд з розгляду цивільних і кримінальних справ, який своєю ухвалою від 17 травня 2017 року зупинив виконання ухвали Южного міського суду до завершення касаційного перегляду справи, ініційованого Одеським припортовим заводом і Фондом Держмайна. Зазначимо, що на той момент як у першого з них, так і в другого, вже був новий керівник. «Арбітрабельність» спору

Результатом касаційного процесу стала постанова Верховного Суду від 3 вересня того ж року, текст якої представляє собою довгий трактат про те, в яких випадках можна не виконувати рішень Стокгольмського арбітражу. Якщо коротко, то Конвенція про визнання та виконання іноземних арбітражних рішень (прийнята в Нью-Йорку у 1958 році й ратифікована Україною в 1960-му) дійсно допускає випадки, коли компетентні державні органи тої чи іншої країни можуть відмовити у виконанні арбітражного рішення. Але для цього необхідно, щоб зацікавлена в цьому сторона процесу надала докази того, що угода, на підставі якої було ухвалене арбітражне рішення, була недійсною згідно із законом цієї країни. В даному випадку це означає, що ОПЗ має надати докази того, що згаданий вище контракт між ним і «Остхемом» від 20.01.2013 р. не відповідав інтересам держави і суспільства.

Умови визнання правочину недійсним в загальних рисах прописані в статті 228 Цивільного кодексу України, а більш конкретно в постанови пленуму Верховного Суду України від 06.11.2009 р. No 9, з тексту якого витікає, що доказом невідповідності інтересам держави і суспільства може бути обвинувальний вирок у кримінальній справі про незаконне заволодіння майном. У даній ситуації кримінальна справа є, а от вироку немає, і це стало причиною того, що Южний міський та Одеський апеляційний суди зробили висновок про те, що немає доказів тому, що контракт між ОПЗ і «Остхемом» слід вважати недійсним, а рішення Стокгольмського арбітражу таким, яке можна не виконувати.

Іншу думку з цього приводу висловив Верховний Суд, який зазначив, що суди першої та другої інстанцій помилково застосували принцип диспозитивності судового розгляду, відповідно до якого суд має займатися лише оцінкою наданих сторонами доказів. У даному випадку, коли справа стосується визнання й виконання іноземних арбітражних рішень, суд повинен був займатися ще й, так би мовити, «встановленням істини», тобто, не обмежуючись констатацією факту того, що одна зі сторін не надала доказу у вигляді обвинувального вироку, він мав ретельно перевірити, чи не суперечитиме виконання рішення Стокгольмського арбітражу інтересам держави і суспільства. В тексті постанови про це написано, що суди нижчих інстанцій були зобов’язані за власною ініціативою ex officio з’ясувати питання арбітрабельності спору. Вжите без перекладу словосполучення «ex officio» означає, щось на кшталт чи то «за посадою», чи то «в силу повноважень державного судового органу».

На підставі викладеного вище Верховний Суд скасував ухвали як Южного міського, так і Одеського апеляційного судів, а справу направив на новий розгляд до суду першої інстанції. Тільки цього разу не до Южного міського, де налічується всього двоє суддів, а до сусіднього Комінтернівського районного.

Таким чином Верховний Суд, з одного боку, зупинив процес стягнення боргу з Одеського припортового заводу, який неминуче призвів би до його банкрутства, а з другого боку, фактично поставив перед суддями низових інстанцій майже нереальне завдання: за відсутності обвинувальних вироків на свій страх і ризик знайти докази того, що контракт між ОПЗ і «Остхемом» суперечив інтересам держави і суспільства, оскільки ні в Цивільному кодексі, ні в постановах пленуму Верховного Суду, ні в інших нормативно-правових актах не написано, яким критеріям повинні відповідати дані докази. Тож немає нічого дивного в тому, що судді, яким випаде жереб розглядати цю доволі слизьку справу, намагатимуться в будь-який спосіб ухилитися від такої місії. Найзручніше — це написати заяву про самовідвід у зв’язку з порушенням правил автоматизованого розподілу судових справ, навіть якщо в реальності працівники апарату ніяких порушень не вчиняли.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути