Судова практика
Невизнання обвинуваченим своєї винуватості, відсутність доказів вибачення перед потерпілим та добровільного відшкодування шкоди свідчать про відсутність щирого каяття
3 липня 2025 р. Верховний Суд колегією суддів Третьої судової палати Касаційного кримінального суду у справі № 212/1970/18 залишив без задоволення касаційну скаргу потерпілого, який просив звільнити його кривдника від відбування призначеного покарання з випробуванням.
Вироком районного суду працівника поліції засуджено за ч. 1 ст. 28, ч. 2 ст. 365 КК до покарання у виді позбавлення волі на строк 5 років із позбавленням права обіймати посади в правоохоронних органах на строк 2 роки за вчинення насильства щодо особи. На підставі ст. 52, 54 КК ухвалено позбавити фігуранта спеціального звання – старшого сержанта поліції .
Ухвалою апеляційного суду вирок районного суду змінено в частині стягнення на користь держави судових витрат.
У касаційній скарзі потерпілий зазначав, що суди обох інстанцій належним чином не врахували того, що фігурант хоча і не визнав вину у вчиненні інкримінованого йому злочину, проте вибачився перед потерпілим та щиро розкаявся, добровільно відшкодував завдані збитки і навіть після ухвалення оскаржуваних рішень не припиняє розкаюватися, корить себе та шкодує, тобто сумлінною поведінкою довів своє виправлення, а тому не потребує відбування реального покарання.
Верховний Суд вказав, що призначене покарання у даному конкретному випадку відповідає вимогам закону, за своїм видом та розміром є необхідним та достатнім для виправлення правопорушника, справедливим та таким, що не суперечить положенням ст. 50, 65 КК.
З матеріалів кримінального провадження вбачається, що як у суді першої інстанції, так само і в суді апеляційної інстанції фігурант своєї винуватості не визнавав, не каявся, вказуючи, що незаконних дій стосовно потерпілого він не вчиняв, тілесних ушкоджень не заподіював.
Тобто послідовна позиція засудженого під час розгляду кримінального провадження свідчить про те, що фігурант не усвідомив протиправності своїх дій та їх наслідків, та, відповідно, не зробив належних висновків, що не дає колегії суддів підстав вважати про наявність у нього щирого каяття, як про це вказує у скарзі потерпілий.
Також не знайшли свого підтвердження і доводи стосовно того, що фігурант вибачився перед потерпілим та добровільно відшкодував шкоду, оскільки матеріали кримінального провадження не містять доказів на підтвердження вказаних обставин.
Колегія суддів звернула увагу, що добровільне відшкодування шкоди суд може врахувати як обставину, що у розумінні ст. 66 КК пом’якшує покарання обвинуваченій особі, лише тоді, коли ця обставина з наведенням відповідних доказів (у тому числі письмових) буде підтверджена перед судами (як першої, так і апеляційної інстанцій) в ході розгляду кримінального провадження, але до часу набрання обвинувального вироку суду законної сили.
Добровільне відшкодування шкоди після набрання обвинувального вироку законної сили є фактично його виконанням у порядку розд. VIII КПК та в даному випадку є обов’язком фігуранта, а не його правом, оскільки невиконання вироку в частині відшкодування заподіяної злочином шкоди для особи, на яку такий обов’язок покладений, може мати негативні наслідки аж до притягнення до кримінальної відповідальності за ст. 382 КК.
З огляду на наведене, колегія суддів не встановила підстав вважати призначене фігуранту покарання явно несправедливим унаслідок його суворості, як і не встановила підстав для застосування щодо нього положень ст. 75 КК, про що потерпілий просив у своїй касаційній скарзі.
Підготував Леонід Лазебний
З іншими правовими позиціями Верховного Суду, яких вже налічується понад 18 000, можна ознайомитися в аналітично-правовій системі LEX.
