Думка експерта
Росія – шлях від небуття до імперії. Історичні факти, особистості, політика та засоби ії реалізації
Іван Котюк, доктор юридичних наук, професор
Безпідставне марення російських царів про світове панування як третього Риму постійно супроводжувалось псевдонауковими аргументами серед яких міфи і про норманський вплив на виникнення московії, і про її татаро-монгольське завоювання, і про те, що історія росії є історією Київської Русі, і про те, що угро-фінські племена на основі яких було сформоване московське князівство є великоросами, а народ України, який є істинним спадкоємцем Київської Русі – малоросами тощо. А оскільки поширення цих міфів було політичним завданням придворних академіків М. М. Карамзіна, С. М. Соловйова, В. Й. Ключевського тощо, а науковий їх аналіз був заборонений, то багато хто вірить у них і тепер. От тому сьогодні важливо поглянути на ті історичні процеси з використанням при цьому незалежних наукових джерел, одним із яких є праця Карла Маркса «Разоблачения дипломатической истории XVIII века», яка була написана ним і опублікована англійською мовою у 1856 році, а російською мовою вперше була видана лише у 1989 році, а тому для суспільного загалу є невідомою.
Ця стаття є результатом продовженням дослідження зазначених проблем, викладених мною у статті «Міф про російський народ як «старшого брата» в світлі історичних фактів», а її метою є привернення уваги до історичних подій, якими насправді супроводжувалося виникнення московського князівства та стрімкий його розвиток до російської імперії.
Московія – від небуття до ординського улусу
В контексті цього дискурсу насамперед слід відзначити, що на середньовічних картах кордони Європи охоплювали і територію Київської Русі, поза межами якої починалася московія, яка у той час позначалась як Азія. А у XII ст. до Київської Русі належали Київське, Переяславське і Чернігівське князівства, які були «руськими». Але оскільки у цей час рід Рюриковичів дуже розрісся, то «столів» для князювання не вистачало. От тому Юрій Довгорукий, як один із молодших синів Мономаха залишився без стола й змушений був зібрати свою ватагу й піти в безпечну на той час для цього промислу фактично безлюдну на сотні кілометрів лісисту й болотисту Ростово-Суздальську землю у якій на тисячі кілометрів від Тули і Рязані на Північ і Схід можна було натрапити на племена мокші, муроми, мері, мещері, весі тощо. А осівши тут, він одружився на місцевій жінці, яка народила сина Андрія, і став першим з тих, хто заснував там окреме князівство.
Саме в ці часи у 1136–1137 рр. у Новгороді відбулось повстання проти Київського князя Всеволода й з-під залежності від Києва він звільнився і у ньому було створено Новгородську республіку, у якій верховну владу здійснювало віче.
– У 1149 р. Юрій призначив сина Андрія князем у Володимирі на Клязьмі, а в 1154 р. дав йому стола у Вишгороді, але той не посидівши там навіть року і викравши привезену з Царгорода ікону Богородиці, таємно втік до Володимира (поближче до матері). А коли у 1157 р. Юрій помер, то Андрій княжив і у його князівстві. Згодом свою столицю він переніс до Володимира, а потім – до Боголюбова, який був побудований під його керівництвом і назва якого стала його прізвиськом.
– У 1169 році військо Андрія під керівництвом суздальського князя Мстислава (сина Андрія) пішло на Київ і розорило його, а князем у Києві став його брат Гліб.
– У 1170 р. Андрій спробував захопити й Новгород, але новгородці його військо розбили й полонених суздальців продавали втричі дешевше за овець. А коли у 1174 р. Андрія убили, то його князівства також перейшли до Гліба.
Що ж до Хана Батия, то він пішов на Ростово-Суздальські землі у 1237 р. А місцеві князі перед його нападом вийшли на зустріч його послів щоб домовитись з ними і їхні вимоги прийняли. Тобто, оскільки цими землями татаро-монголи заволоділи за згодою місцевих князів, то ніякого їх завоювання ними, не було. А татаро-монголи провели на них перепис поселень і населення, поставили у них своїх намісників (баскаків) та наказали – «всем повиноваться их мановению». Таким чином всі ці землі й стали Улусами Золотої Орди, і саме тому з 1238 по 1505 роки без ханського ярлика на князюванні у них не сидів жоден князь.
Перед нашестям Орди Ярослав Всеволодович княжив у Переяславлі-Заліському, де й народився його син Олександр. А оскільки у 1238 р. Ярослав став великим князем Володимирським, то це є свідченням того, що Хан йому довіряв, але кожен, хто отримував «ярлик» на княжіння, повинен був залишити в аманатах (в «заклад») у Хана свого старшого сина-спадкоємця. І у цьому разі ним став Олександр. А оскільки він, як і син Хана Батия Сартак, були приблизно одного віку, то вони подружили і побраталися. Причому таке побратимство цінувалось вище кровної спорідненості, оскільки анди – як одна душа, ніколи не залишаючи рятують один одного в небезпеці. А Олександр таким чином став і «прийомним» сином самого Хана Батия. Закономірним є й те, що проживання при дворі Хана і тривала дружба цих юнаків істотно вплинули й на виховання та формування їхнього світогляду, внаслідок чого Сартак став сповідувати християнство, що згодом вплине й не долю кожного з них.
– У 1249–1250 роках батько виділив Сартаку у володіння землі від Дону до Волги, і від Каспійського та Азовського морів аж до північних земель (куди дійшли коні татаро-монголів у 1238 р.), а тому всі Ростово-Суздальські князівства були його.
– У 1239 р. Батий, при підтримці місцевих князів, вирушив на Київ, і захопивши його у 1240 р., пішов на Центральну Європу. Але оскільки 12.12.1241 р. помер третій син Чингісхана Великий Хан Угедей, то взимку 1242 р. військо було повернуте в Поволжя щоб взяти участь у виборах нового Хана, яким став внук Чингісхана Гуюк.
Важливим є те, що у 1246 р. Ярослав Всеволодович був викликаний в ставку Орди і побувавши у матері Хана, «яка почастувала його з власної руки», незабаром помер і у 1247 р. великим князем Володимирським став його молодший брат Святослав. Але у 1252 р. Олександр Ярославович за допомогою військ Сартака вчинив у Суздальській землі переворот і сам став великим Володимирським князем.
А у 1256 р. Хан Батий помер і Ханом Золотої Орди став Сартак. Але він тут же необачно образив свого дядю Берке, заявивши йому: «Ти мусульманин, а я притримуюсь християнської віри, а тому навіть дивитись на мусульманське лице твоє для мене є лихом». А через кілька днів Сартак раптом помер і престол перейшов до його малолітнього сина Улакчі, за якого правила його бабуся – Баракчин-хатун (вдова Бату). Однак Улакчі помер так же швидко, як і його батько, а Баракчин була страчена. Після цього Ханом став Берке, а те, що Сартак і Олександр є братами, він пам’ятав.
А Олександр поки що успішно князював. У 1257 р. за допомогою ординських військ він провів перепис населення у Владимирському Улусі. Бунтівників знищували безжалісно. А коли хан став вимагати, щоб данину платили і новгородці, то Олександр повів чисельників у Новгород, щоб провести подушний перепис і там. Але у Новгороді вибухнуло повстання, і хоча його придушили, перепис не відбувся. А коли у 1262 р. Олександр знову повів військо на Новгород, то новгородський князь Василь (його син), заявив, що він не хоче підкорятися батькові, який везе з собою для вільних людей кайдани і ганьбу та втік у Псков. І хоча бояри закликали людей підкоритися, але ті почали збиратися біля Софіївської церкви, готові давати відсіч, й підкорились тільки під погрозами знищення міста. Однак після цього ординці всіх жорстоко карали: «Оному носа урезаша, а иному очи вынимаша». А Василя, який назвав батька «зрадником», Олександр віддав на розправу татарам. Однак у цьому ж році при зборі данини спалахнули бунти і в Ростові, Володимирі, Суздалі та Ярославлі, й хоча Олександр особисто брав участь у їх придушенні, Хан був обурений тим, що була пролита й кров ординців, а тому його негайно викликали в Сарай. А так як на той час його захисника – Сартака вже не було, то живим він звідти вже не повернувся також.
Після смерті Олександра у 1264 р. великим князем Володимирським став Ярослав, його брат, який, водив ординців в Суздальську і Новгородську землі двічі. Спочатку він заспокоював Великий Новгород, а потім пішов на молодшого брата Василя. Але Василь його перехитрив, звернувшись по допомогу до Великого Хана, звинувативши Ярослава у зраді. Тобто, оскільки в кінці правління Ярослава між ним і Василем розгорілись чвари за великокнязівський стіл, то Великий Хан Менгу-Тимур звелів прибути в Сарай Ярославу, Василю і синам Олександра, які згідно з монгольськими законами також вважалися внуками Хана Батия.
Напевно звинувачення в неблагонадійності Ярослава були переконливими, а тому від князівства він був відсторонений і незабаром помер, а у 1272 р. ярлик на Володимирський великокняжий стіл отримав Василь. В цей час була вирішена й доля синів Олександра. Зокрема, ярлики удільних князів отримали: Дмитро – на Переславль-Заліський, Андрій – на Городець. А щодо молодшого – Данила, якому в 1271 році було лише 10 років, то Хан потурбувався й про нього. Зокрема у 1272 р. він звелів Василю провести повторний перепис поселень і населення Ростово-Суздальської землі та примусово заселити блукаючим в лісах біглим людом і татарами московський погост, що знаходився на березі місцевої річки, яку плем’я мокша називало «Моксель», що в перекладі означає «брудна вода». І лише за наслідками цього перепису у документах ординських чисельників вперше було зафіксоване і як населений пункт, і як платник данини таке поселення як «москва».
А у 1277 р., по досягненню Данилом Олександровичем повноліття, Хан видав йому ярлик на московський стіл внаслідок чого саме він і став першим московським князем, та й розпочалася історія московії.
Від ординського улусу до московської держави
Важливо зазначити, що коли у 1303 р. Данило помер, то московське князівство було ще таким малим, що між своїми синами він його не поділив, внаслідок чого старший з них – Юрій став московським князем, а молодші – Олександр, Борис, Іван і Афанасій залишилися без столів. Однак саме Іван Данилович згодом стане не тільки московським князем, а й отримає великокняжий ярлик. А посприяє йому у цьому те, що на початку його князювання цей ярлик був в Олександра Михайловича Тверського, але коли у 1327 р. в Твері вибухнуло повстання, то Іван запропонував татарам свої послуги по його придушенню. В нагороду за це він і отримав великокняжий ярлик, а налагодивши стосунки з татарами, він використав це для посилення своєї влади над іншими князями та власного збагачення, за що й був прозваний «Калитою» (укр. калиткою – грошовим мішком), а московія, як Улус Золотої Орди, платила татарам, а згодом – Тюркському хану, як спадкоємцю Золотої орди, данину аж до 1700 року. При цьому московські царі зустрічали ханських послів біля «Поклонної» гори, там ставали перед ними на коліна і кланялись їм, після цього везли їх у Кремль, у якому на колінах доповідали їм про всі справи. І так продовжувалось з 1237 по 1462 р.
А татари на захоплених територіях підкоряли одних князів за допомогою інших, розпалюючи їхню ворожнечу та усобиці й не даючи змоги посилитись жодному з них. І для цього вони відновили значення титулу великого князя за який між місцевими князями тут же розпочалася запекла боротьба у якій саме московська лінія князів отримала верх, яка згодом й сформувалась у «династію Іванів». Тобто, втіленням московії, яка і піднімалася завдяки татарському ігу й ставала незалежною державою завдяки звільненню від нього, стали Іван І (Калита) та Іван ІІІ.
Зокрема, політика Івана І полягала у тому, що будучи знаряддя хана і запозичуючи його владу, він повертав її і проти своїх суперників – князів, і проти власних підданих. А для цього йому потрібно було втертися в довіру до татар. Й з цією метою, цинічно догоджаючи їм, і прикидаючись відданим інтересам хана, будь-якими засобами виконуючи його накази, він підло зводив наклепи на своїх родичів, поєднуючи в собі роль татарського ката, підлабузника і старшого раба. Він не давав спокою хану, постійно викриваючи надумані ним же самим «таємні змови». Зокрема, як тільки тверська династія починала проявляти якесь прагнення до незалежності, він тут же доносив про це в Орду, а як тільки проти нього починався місцевий спротив, то для його придушення він використовував допомогу татар.
Але для успіху йому недостатньо було тільки розігрувати цю роль, для цього йому потрібні були матеріальні ресурси, оскільки лише постійний підкуп хана і його вельмож створював надійну основу для його системи брехні та узурпації. І саме для цього він умовив хана призначити його збирачем данини в усіх захоплених татарами на цій території уділах, а вже коли він ці повноваження отримав, то став вимагати гроші як під будь-якими приводами, так і без них. За допомогою підкупу він схиляв бояр його суперників-князів до зради своїм володарям і об’єднав їх навколо себе насамперед для хрестового походу на самого небезпечного з них – Тверського князя. А стравивши цих князів між собою він поспішив в Орду і знову за допомогою підкупу та обману добився того, що хан позбавив життя його суперників-родичів, піддавши їх найжорстокішим тортурам.
Всі ті багатства, які Іван І накопив, погрожуючи іменем татар, він використав для підкупу їх самих, а схиливши підкупом й главу церкви, він домігся перенести свою резиденцію з Володимира в москву, і таким чином перетворив її і у релігійний центр. А поєднавши силу свого престолу з силою церкви він зробив москву столицею майбутньої імперії. Саме за таких обставин він перетворив хана в знаряддя, за допомогою якого нейтралізував найнебезпечніших суперників, які були перешкодою на його шляху до узурпації влади. Він забезпечив спадкування за своїм сином тими ж засобами, якими добився підйому Великого князівства московського, в якому поєднувались князівська гідність з рабською приниженням.
Політику Івана Калити, продовжували і його наступники, які лише розширили сферу її застосування. З цією метою у 1328 р. князь Юрій, старший його брат, з допомогою доносів і вбивств заволодів великокняжою короною, відібраною у тверської династії. Але найбільших успіхів у цьому досяг Іван ІІІ, хоча на початку його правління (1462–1505) удільні князі все ще оспорювали його владу. А оскільки в цей час Новгород владарював над півночі, Польсько-Литовська держава прагнула завоювати московію, а лівонські рицарі ще не були обеззброєні, то він послідовно вів з усіма ними запеклу боротьбу.
Важливо, що він звільнив московію від татарського іга не силою, а в результаті майже 20-літнього підкупу та обману. А посприяло йому у цьому те, що коли він вступив на престол Золота Орда вже була ослаблена: зсередини – міжусобицями, зовні – відділенням він неї ногайських татар, вторгненнями Тимура-Тамерлана, появою козацтва і ворожими діями кримських татар. Проте Іван ІІІ проти татар не повставав, й смиренно визнавав себе їхнім рабом, а тим часом, через підкуплену татарку він схилив хана до того, щоб той наказав відізвати з московії монгольських намісників.
А коли татари вирішили дати йому відсіч й напасти на московію, йому допоміг Кримський хан внаслідок нападу якого на столицю Золотої Орди вона змушена була відступити, а при відступі була розгромлена козаками і ногайськими татарами. Таким чином його поразка перетворилась в успіх, він переміг Золоту Орду не вступаючи з нею в бій. Водночас перед іншими державами він видавав себе за завойовника. Розправившись з Казанню, від пішов на Новгород, тому що якщо повалення татарського іга він вважав першою умовою величі московії, то другою було знищення новгородської вільності. З цією метою удільних князів він звабив перспективою участі в поділі цієї багатої здобичі, а бояр схилив на свій бік, використавши їхню ненависть до новгородської демократії. Водночас, спочатку він робив вигляд, що йому достатньо лише викупу і визнанням Новгородом своєї залежності від московії. Сім років він витратив на те, щоб ослабити республіку, а після цього вирішив, що краще буде якщо Новгород сам порушить мир. А тому підкупивши посла республіки, щоб той на публічній аудиєнції величав його «государем», Іван ІІІ негайно почав вимагати всіх прав самодержця, що означало самоліквідацію республіки. Але, як він передбачав, Новгород відповів на це повстанням, побиттям знаті й переходом на сторону Литви.
От тому подібно до того, як після першого свого нападу на Новгород він відкрито вступив в союз з плебеями проти бояр, так тепер він вступив в таємну змову з боярами проти плебеїв. Після цього він направив об’єднані сили московії та її васалів проти республіки, а коли вона підкоритись відмовилась, він повторив прийом татар – перемагати шляхом залякування. Протягом місяця він стягував навколо Новгорода кільце вогню, й очікував, поки внутрішні чвари не знесилять республіку зовсім. А приєднавши до своїх володінь землі новгородського духовенства, він забезпечив собі засоби для підкупу бояр, щоб згодом використати їх проти князів, і для наділу помістями дітей боярських, щоб використовувати їх проти бояр. А після Новгорода та його колоній, настала черга козацької республіки та Польщі.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
