Судова практика
Договір позики, за яким один із подружжя отримує гроші в борг, не потребує письмової згоди іншого з подружжя
1 жовтня 2025 р. Верховний Суд у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду у справі № 473/4406/24 залишив без задоволення касаційну скаргу позивачки, без згоди якої був укладений договір позики її чоловіком.
Дружина звернулася до суду з позовом до чоловіка та позикодавця про визнання недійсним договору позики, дізнавшись, що реалізація їх спільного з чоловіком майна проводиться в порядку виконання рішення міськрайонного суду, яким з її чоловіка на користь позикодавця стягнуто заборгованість за договором позики у загальному розмірі 3 292 200,00 грн.
Рішенням міськрайонного суду, залишеним без змін апеляційним судом, у задоволенні позову відмовлено з тих мотивів, що позичальник, беручи у борг грошові кошти, спільним майном не розпоряджався, а тому оспорюваний договір позики не потребує письмової згоди іншого з подружжя.
У касаційній скарзі позивачка зазначала, що договір позики укладений чоловіком без її згоди, вона не знала і не могла знати про укладення цього договору. Отримані грошові кошти за договором позики у розмірі 2 046 000,00 грн витрачені не в інтересах сім’ї. Враховуючи суму позики, такий договір виходить за межі дрібного побутового, у зв’язку із чим є підстави для визнання його недійсним.
Верховний Суд вказав, що правовідносини щодо розпорядження майном, яке є спільною сумісною власністю подружжя (наприклад, передачу спільних коштів у позику) регулюють приписи ст. 65 СК України, на чому, зокрема, наголошено Великою Палатою ВС у постанові від 11 жовтня 2023 р. у справі № 756/8056/19.
У цій справі позивачка оспорила договір позики, на підставі якого її чоловік отримав у позику грошові кошті, а не розпоряджався спільним майном подружжя, отже посилання судів на висновки, висловлені Верховним Судом у постановах від 26 вересня 2018 р. у справі № 713/285/2012, від 18 листопада 2019 р. у справі № 569/7631/15-ц, від 27 листопада 2019 р. у справі № 133/3928/14-ц, від 24 березня 2020 р. у справі № 521/20211/16-ц, від 09 червня 2020 р. у справі № 522/20907/16-ц, є правильними.
Вирішуючи спір, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позовних вимог, оскільки позивачка не довела встановлених законом підстав для визнання недійсним оспорюваного договору позики.
Враховуючи встановлений судами у іншій справі факт укладення відповідачем договору позики, отримання ним коштів, порушення зобов’язань за договором позики, відсутність даних про використання цих коштів, суди дійшли цілком об’єктивних висновків щодо відмови у задоволенні вимог позивачки, які фактично спрямовані на ухилення від виконання боржником боргових зобов’язань за оспорюваним договором позики і виконання рішення суду про стягнення коштів.
Подібний за змістом висновок міститься в постанові Верховного Суду від 02 листопада 2023 р. у справі № 758/16339/17.
Верховний Суд звернув увагу, що цей позов подано після спливу більше 10 років з часу укладення оспорюваного договору і на стадії виконання судового рішення, ухваленого у зв’язку з невиконанням оспорюваного договору позики.
За таких обставин визнання відповідачем позовних вимог суд вірно розцінив як спосіб ухилення від виконання судового рішення у іншій справі.
Аргументи касаційної скарги про те, що позивачка не знала про укладення її чоловіком договору позики і вважає, що отримані кошти не були витрачені на інтереси сім’ї, аналогічні доводам апеляційної скарги, яким суд апеляційної інстанції надав належну правову оцінку, вірно зазначивши, що ці пояснення позивачки не є тими правовими підставами, з якими закон пов’язує визнання укладеного правочину недійсним на підставі ст. 65 СК України.
Підготував Леонід Лазебний
З іншими правовими позиціями Верховного Суду, яких вже налічується понад 19 000, можна ознайомитися в аналітично-правовій системі LEX.
