Думка експерта
Росія – шлях від небуття до імперії. Історичні факти, особистості, політика та засоби ії реалізації. Частина 2
Закінчення. Початок
Іван Котюк, доктор юридичних наук, професор
Безпідставне марення російських царів про світове панування як третього Риму постійно супроводжувалось псевдонауковими аргументами серед яких міфи і про норманський вплив на виникнення московії, і про її татаро-монгольське завоювання, і про те, що історія росії є історією Київської Русі, і про те, що угро-фінські племена на основі яких було сформоване московське князівство є великоросами, а народ України, який є істинним спадкоємцем Київської Русі – малоросами тощо. А оскільки поширення цих міфів було політичним завданням придворних академіків М. М. Карамзіна, С. М. Соловйова, В. Й. Ключевського тощо, а науковий їх аналіз був заборонений, то багато хто вірить у них і тепер. От тому сьогодні важливо поглянути на ті історичні процеси з використанням при цьому незалежних наукових джерел, одним із яких є праця Карла Маркса «Разоблачения дипломатической истории XVIII века», яка була написана ним і опублікована англійською мовою у 1856 році, а російською мовою вперше була видана лише у 1989 році, а тому для суспільного загалу є невідомою.
Ця стаття є результатом продовженням дослідження зазначених проблем, викладених мною у статті «Міф про російський народ як «старшого брата» в світлі історичних фактів», а її метою є привернення уваги до історичних подій, якими насправді супроводжувалося виникнення московського князівства та стрімкий його розвиток до російської імперії.
Від ординського улусу до московської держави
Здавалось, що Іван ІІІ з-під влади монголів звільнявся тільки для того, щоб підкорити місцевих князів. Більше 20 років він визнавав їхню незалежність, терпів їхню зарозумілість і образи, а тепер завдяки поваленню Золотої Орди і республіки він став настільки сильним, а князі такими слабкими, що йому достатньо було лише продемонструвати свою силу, щоб результат боротьби був отриманим. Водночас дуже обережно він діяв і надалі. А першим об’єктом своїх дій він обрав тверського князя, який був наймогутнішим. Зокрема, він почав з того, що змусив його до наступу і союзу з Литвою, а потім оголосив його зрадником, далі, залякавши цього князя, досягнув від нього низки поступок, які позбавили його можливості чинити опір. Внаслідок цих дій тверський князь відмовився від боротьби і втік у Литву.
Читайте також: Сила права чи право сили, або Чому в сучасному світі не дотримуються міжнародні норми?
Після приєднання Твері до московії інші князі сприйняли своє падіння до рівня простих намісників майже без спротиву. Залишалися ще два брати Івана. Одного з них він переконав відмовитися від свого уділу, а іншого – заманив до свого двору, лицемірними проявами братською любові приспав його пильність і наказав вбити.
А його боротьба з Литвою почалась з вступу Івана ІІІ на престол, а закінчилась лише за кілька років до його смерті. Тобто, протягом 30 років він обмежувався в цій боротьбі тим, що вів дипломатичну війну, розпалюючи і посилюючи внутрішні чвари між Литвою і Польщею, схиляючи на свій бік незадоволених руських феодалів з Литви і паралізуючи свого противника нацьковуванням на нього інших його ворогів – Максиміліана Австрійського, Матвія Корвіна Угорського, Стефана молдавського, якого він залучив до себе завдяки шлюбу, а також Менглі-Гирея, який і тут виявився таким же потужним знаряддям проти Литви, як і проти Золотої Орди.
Щоб заставити Литву капітулювати він добився визнання в договорі тих захоплень, які вже були вчинені під час правління короля Казимира, і, всупереч незадоволенню Олександра, нав’язав йому одночасно і свій союз, і свою дочку. Союз він використовував щоб заборонити Олександру захищатися від нападів, підбурювачем яких був сам, а дочку – для того, щоб розпалити релігійну війну між нетерпимим королем-католиком і його підданими православними. У цій смуті Іван ІІІ захопив й руські уділи аж до Києва і Смоленська, які були під владою Литви, і став іменувати себе князем «всія Русі».
А оскільки одним із знарядь у його діях була православна віра, то щоб заявити претензії на спадщину Візантії і приховати під мантією порфирородного володаря тавро монгольського рабства та встановити спадковість між московським престолом і Київською Руссю, та щоб у своїй власній персоні дати православній церкві нового світського главу – Римського папу, він скористався тим, що при папському дворі жила остання візантійська принцеса й виманив її у папи, давши клятву зректися від своєї віри – клятву, від якої наказав своєму власному примасу звільнити себе.
Тобто, завдяки своїй наполегливій підступності в кінці свого правління він вже сидів на незалежному троні, поруч з ним була дочка останнього візантійського імператора, Казань, рештки Золотої Орди, Новгород та інші руські республіки були підкорені, лівонські рицарі переможені, Литва позбавлена низки своїх володінь, а її володар став знаряддям у його руках. Саме ці здобутки згодом й давали підстави Івану ІV (Грозному) величати себе не тільки князем «всія Русі», а й першим російським царем, який, був й першим з них хто міг письмово викладати свої думки.
А оскільки династія Чингізидів у 1610 році на Борисі Годунові закінчилась, то після нього на трон посадили представника фінського племені із роду Кобиліна Олексія Кушку якому церква дала прізвище Романов, тому що нібито він прибув з Риму, правити московською державою. А внаслідок продуманої послідовної політики московських царів, спрямованої на викрадення історії Київської Русі, почали з’являтися міркування, що її героїчне минуле і є минулим московії.
Від московської держави до російської імперії
З урахуванням цих процесів та їхніх наслідків й постало питання – як могла ця держава досягнути таких успіхів що стала погрожувати світу встановленням всесвітньої монархії? А оскільки політика «династії Іванів» була однаковою і вони, як раби татаро-монголів досягли величі, за допомогою сили найбільшого свого ворога, яким були ті ж татаро-монголи, використавши її проти руських князів, то на цьому етапі розвитку московії ключову роль у цих процесах зіграв Петро І який досяг своєї величі не лише тим, що приєднав до московії деякі землі, яке це робили його попередники, а завдяки тому, що, прагнучи до необмеженої влади, метод загарбання він почав використовувати для глобальніших завдань. Тобто, в його політиці вже простежувалось поєднання політичного мистецтва монгольського раба з гордим прагненням монгольського володаря, якому нібито Чингісхан заповів здійснити свій план завоювання світу.
Читайте також: Колективний егоїзм
У цьому контексті важливо звернути увагу на те, що московити з часу своєї появи володіли землями біля витоків і в верхній течії Волги та її притоків, Дону і Північної Двіни. За винятком невеликої ділянки у Фінській затоці, їхні території з морем не межували. Тобто, вони не мали доступу до жодного з морів, крім Білого, яке більше половини року скуте льодом і для мореплавства непридатне. І саме Петро І дійшов висновку, що якщо для місцевих загарбань було достатньо суходолу, то для світової агресії потрібна вода. Саме тому девізом його життя стало гасло – «росії потрібна вода». Як наслідок, завоювання Азовського моря було метою його першої війни з Туреччиною, завоювання Балтики – метою війни зі Швецією, завоювання Чорного моря – метою його другої війни проти Порти і завоювання Каспійського – метою його віроломного вторгнення в Персію. І тільки в результаті перетворення московії із континентальної країни в державу з морськими кордонами московитська політика могла вийти з своїх традиційних меж і бути втіленою у поєднанні загарбницьких методів монгольського раба і всесвітньо-завойовницьких тенденцій монгола-володаря, яка є джерелом й сучасної російської політики. А свідченням цього є те, що з початку 14 ст. і по 1917 рік, тобто 329 років (майже дві третини своєї історії) росія провела у війнах. І воювала вона з 26 державами.
А якщо брати до уваги, що оскільки східне узбережжя Балтійського моря протягом минулого тисячоліття оспорювали один в одного фіни, шведи і росіяни, то коли його захопив Петро І, спочатку вважалось, що він захопив лише те, що було конче необхідним для розвитку його країни. Але за такого підходу не враховувалось, що перенесення столиці імперії з континентального центру до морської окраїни, зобов’язувало тепер завоювати й ті території, які її оточували і, таким чином, для столиці створити периферію.
От тому, якщо спочатку московія набувала території тільки в Сибіру, а до цього її завоювання на Заході й Півдні були здійснені лише при використанні Сходу, то перенесенням столиці Петро І фактично заявив, що тепер він має намір впливати на своїх сусідів, використовуючи Захід. А завоювання прибалтійських територій дало йому можливість використати для своїх загарбань весь потенціал Європи.
Тобто, якщо московитські царі, які у своїх загарбницьких діях використовували головним чином татарських ханів, повинні були московію татаризувати, то Петро І, який вирішив діяти за допомогою Європи, повинен був росію європеїзувати. І саме завдяки цьому він отримав й засоби, які були для цього необхідні і, зокрема, дипломатів і генералів, тобто уми, за допомогою яких він міг би вибудувати свою систему політичного і воєнного впливу, а також чиновників, вчителів і фельдфебелів, які могли б вимуштрувати росіян, надавши їм того зовнішнього вигляду цивілізації, який підготував би їх до сприйняття техніки західних народів, не заражаючи їх ідеями останніх. От тому слід визнати, що війна зі Швецією, яка тривала 21 рік поглинає майже всю воєнну діяльність Петра І. З погляду її мети, результатів і тривалості вона була його головною війною, оскільки все, що він створив, залежало від завоювання балтійського узбережжя.
Водночас з самого початку морської могутності Великобританії важливою її потребою завжди вважалось, по-перше, не допускати ствердження тут будь-якої нової держави, а по-друге, підтримувати рівновагу сил між Данію і Швецією. Одним із мудрих кроків у цьому плані був договір згідно з яким московія повинна була всі свої володіння на Балтійському морі віддати і залишитися у цій частині Європи виключно континентальною державою. Таку ж політику проводила Швеція і Данія. Але після того, як Великобританія в порушення договору зі Швецією, яка була потужною перешкодою для проникнення царя в Балтійське море, допомогла московії піднятися до положення морської держави, вона вже підтримувати рівновагу на цьому морі більше не могла.
А російський цар вже орієнтувався на те, щоб отримати титул самодержця. Будучи главою православної церкви, він хотів, щоб інші монархи визнали його главою православної імперії й для цього окремим послам спеціально доручалося величати його титулом імператорської величності. Тобто у 18 ст. росія вже прагнула заволодіти Константинополем, щоб встановити своє панування над усім світом. Не випадково у 1721 р. Петро 1 переіменував «московське царство», «московія» на «росія» (грецька транскрипція назви української імперії Русь), заявивши «Отныне народ московський будет зваться народом русским!». А вже у 1795 році, після перемоги над Литовським князівством, Катерина II звеліла угро-фінські племена називати великоросами, а український народ, хоча він і був істинно Руським – малоросами. Тобто, внаслідок перетворення московії з континентальної в морську державу на Балтійському морі вона стала росією, що дає підстави для висновку, що саме Англія, яка володарювала у цих краях, посприяла здійсненню планів Петра І, як і хани Золотої Орди – здійсненню замислів «династії Іванів». А згодом Англія за цю допомогу дуже пожаліла і, як підтвердив час, виправлення цієї помилки тепер стало головним її завданням.
Читайте також: «Вони ганьблять наше село», або Цькування суддів за радянськими методичками
Висновки
1) Народ Київської Русі, спадкоємцем якого є український народ, має давні слов’янські корені й в ході свого становлення і розвитку ніяких зв’язків з російським народом не мав, оскільки такого народу на цьому історичному етапі ще не було;
2) Основою українського народу стали слов’янські племена – поляни, древляни, сіверці, дуліби, тіверці тощо, а основою російського – угро-фінські племена: мурома, меря, весь, мещера, мокша, пермь, нарова тощо;
3) Норманський слід у становленні московського князівства простежується лише у діяльності нащадків Юрія Довгорукого, які князювали у цих краях;
4) Справжніми владиками Ростово-Суздальських земель і московського князівства з 1238 по 1357 роки були ординські Хани і саме за ініціативою Хана Менгу-Тимура у 1272 р. було проведено повторний перепис поселень і населення Ростово-Суздальської землі та примусово заселено московський погост блукаючим в лісах біглим мордово-фінським людом і татарами. І лише внаслідок цього і фактично з’явилося, і вперше було зафіксоване і як населений пункт, і як платник данини таке поселення як «москва». А по досягненню Данилом Олександровичем 16 років у 1277 році Хан вручив йому і ярлик на московський удільний стіл, внаслідок чого саме він став першим московським князем від якого пішла династія князів і царів (Рюриковичів), а фактично й розпочинається історія московії;
5) Наведені історичні факти, події і дії й дали Карлу Марксу підстави для висновку, що «колискою московії була не сувора слава епохи норманів, а криваве болото монгольського рабства», правонаступницею якого вона стала, за який росіяни й прозвали його «русофобом».
Джерело: Юридичний вісник України
