Думка експерта
Парадокси віктимності: концептуальна рамка для кримінального права та перехідного правосуддя. Частина 2
Закінчення. Початок
В’ячеслав Туляков, д.ю.н., член-кореспондент НАПрН України, професор НУ «ОЮА»
Сучасні системи кримінального права та перехідного правосуддя пережили те, що можна назвати «поворотом до жертви». У національних та міжнародних юрисдикціях жертви перемістилися з периферії кримінального провадження до позицій нормативної центральності. Цей зсув відображається у процесуальних реформах, що надають жертвам права участі, у матеріальному праві, що створює нові склади злочинів для захисту жертв, у системах призначення покарання, що привілеюють вплив жертви, та в дискурсі прав людини, що позиціонує гідність жертви як первинне обґрунтування державних дій.
Оптимізація позицій України з урахуванням практики ЄСПЛ
Враховуючи ці парадокси, українська система кримінального правосуддя в умовах війни та подальшого перехідного періоду має навігувати складні компроміси між легітимними потребами жертв та фундаментальними гарантіями справедливого суду. Практика Європейського суду з прав людини (ЄСПЛ) надає важливі орієнтири для цієї навігації.
Щодо участі жертв та справедливого суду (Парадокс 2): ЄСПЛ постійно підкреслює, що права жертв не можуть автоматично переважати над правами обвинуваченого на справедливий суд. У справі Perez v. France [GC] (2004) Суд встановив, що надмірна участь цивільних позивачів може порушити рівність сторін. Україні слід запровадити процесуальні гарантії, що забезпечують, що участь жертв у воєнних злочинах та справах про колабораціонізм не компрометує презумпцію невинуватості та право на захист. Судді повинні отримати спеціалізоване навчання щодо управління емоційно насиченими провадженнями з участю жертв при збереженні безсторонності.
Щодо криміналізації та визначеності (Парадокс 3): У справі Del Río Prada v. Spain [GC] (2013) ЄСПЛ підкреслив абсолютну природу принципу nullum crimen sine lege. Українське законодавство про колабораціонізм (стаття 111-1 КК) з його нечіткими термінами «будь-яка допомога» та «інформаційна підтримка» ризикує порушити статтю 7 ЄКПЛ. Конституційний Суд України має терміново переглянути цю норму на відповідність принципу правової визначеності. Законодавство має бути переглянуто для чіткої диференціації між справжнім колабораціонізмом (активна допомога насильству) та поведінкою виживання під окупацією. ЄСПЛ у справі Maktouf and Damjanović v. Bosnia and Herzegovina [GC] (2013) встановив, що навіть воєнні злочини мають переслідуватися з дотриманням принципу законності.
Щодо тримання під вартою та презумпції невинуватості (Парадокс 8): У справі Buzadji v. Republic of Moldova[GC] (2016) ЄСПЛ детально розробив критерії для виправданого тримання під вартою. Українські воєнно часові розширення підстав для тримання під вартою, навіть якщо обґрунтовані захистом жертв та суспільною безпекою, мають відповідати тесту необхідності та пропорційності зі статті 5 ЄКПЛ. Слід запровадити обов’язковий судовий перегляд через визначені інтервали. Тривання тримання під вартою має бути чітко обмежене «розумним строком», як вимагається практикою ЄСПЛ.
Щодо свободи вираження та криміналізації мови (Парадокс 3, 8): ЄСПЛ встановив у справах Handyside v. United Kingdom (1976) та Perinçek v. Switzerland [GC] (2015), що обмеження свободи вираження, навіть для захисту репутації або прав жертв, мають бути «необхідними в демократичному суспільстві» та «пропорційними». Українське законодавство, що криміналізує «виправдання російської агресії», має бути зведене до конкретних випадків підбурювання до насильства або ненависті, а не охоплювати історичний аналіз, академічні дебати чи політичну критику. У справі Jersild v. Denmark (1994) ЄСПЛ підкреслив важливість захисту навіть образливої мови, якщо вона сприяє публічному дебату.
Щодо строків та ретроактивності: У контексті законодавства про колабораціонізм важливо врахувати практику ЄСПЛ щодо передбачуваності кримінальної відповідальності. У справі Kononov v. Latvia [GC] (2010) Суд визнав, що особи під окупацією могли розумно не передбачати кримінальної відповідальності за певну поведінку. Україна має запровадити чіткі перехідні положення та можливості індивідуального перегляду для осіб, чиї дії під окупацією були неоднозначними.
Інституційні гарантії: Відповідно до вимог ЄСПЛ у справі Guja v. Moldova [GC] (2008) про інституційну незалежність, Україна має посилити гарантії незалежності судової влади та адвокатури навіть (особливо) в умовах війни. Вища рада правосуддя та Вища кваліфікаційна комісія суддів мають отримати додаткові повноваження для захисту суддів від політичного тиску в справах з високим рівнем суспільного резонансу.
Механізми перегляду: Як ЄСПЛ встановив у справі Scoppola v. Italy (No. 2) [GC] (2009), зміни кримінального законодавства мають підлягати періодичному перегляду. Україні слід буде бути готовими запровадити «sunset clauses» (положення про припинення дії) для надзвичайних норм, прийнятих під час війни, з обов’язковим парламентським переглядом після завершення воєнного стану. Можливо буде необхідним створити незалежну парламентську комісію для моніторингу застосування законодавства про колабораціонізм із щорічною звітністю перед Верховною Радою та громадськістю. Забезпечити ефективний доступ до амністування окремих засуджених за колабораціонізм із гарантіями належної правової допомоги для випадків, де колабораціонізм був мінімальним або змушеним виживанням.
Баланс та пропорційність: Головна рекомендація, що випливає з аналізу парадоксів віктимності через призму практики ЄСПЛ: українська система має визнати, що виктим-центричність є легітимною метою, але не абсолютним принципом, що автоматично переважає над іншими фундаментальними правами. Як ЄСПЛ постійно підкреслює у своїй усталеній практиці, демократичне суспільство вимагає балансу між конкуруючими правами та інтересами. Тому страждання жертв є морально значущими, але не звільняють від вимог пропорційності, законності та процесуальної справедливості, що становлять серцевину європейської традиції прав людини, до якої Україна прагне приєднатися.
Замість висновків
Підхід у кримінальному праві, орієнтований на жертву, являє собою справжній моральний прогрес: жертви заслуговують на визнання, участь, захист та підтримку. Але цей поворот також концентрує нові форми зловживання владою, створює нові ризики несправедливості та породжує системну напруженість, яка вимагає стійкої критичної уваги. Досвід України демонструє, що згадані парадокси віктимності діють не як теоретичні абстракції, а як жива напруженість, що зачіпає тисячі судових переслідувань, мільйони жертв та довгострокову правову та соціальну структуру національного буття. Кожне випробування співпраці орієнтується в напруженості голосу проти справедливості. Кожен, хто пережив сексуальне насильство, стикається з дилемами конфіденційності проти прозорості. Кожна законодавча сесія стикається з емоційною легітимністю та компромісами нормативної стриманості. Визначені тут парадокси забезпечують концептуальну карту для критичної взаємодії з кримінальним правом, орієнтованим на жертву, підтверджену українським досвідом і застосовну в контекстах правосуддя перехідного періоду. Вони припускають, що орієнтація на жертву не може служити нерефлексивним козирем, що переважає всі інші цінності, а замість цього повинна постійно балансуватися з конкуруючими принципами, включаючи справедливість, законність, пропорційність, свободу та демократичне обговорення.
Зусилля України з підзвітності заслуговують на підтримку, українські жертви заслуговують на справедливість, а українське суспільство заслуговує на демократичний простір, щоб орієнтуватися в цих парадоксах відповідно до власних цінностей та пріоритетів. Надаючи концептуальні основи для розуміння напруженості, притаманної кримінальному праву, орієнтованому на жертву, ми припускаємо необхідність балансування з позицій безпеки при чіткому узгодженні примату верховенства права та гарантій прав людини.
Джерело: Юридичний вісник України
