Доброзвичайність та новий ЦК

Владіслав Смірнов, український підприємець, громадський діяч, публіцист

У новому проєкті Цивільного кодексу нам вирішили підсунути красиве латинське слівце — boni mores, тобто «доброзвичайність». Звучить солідно. Майже як щось із римського права, де старці в тогах знали, що таке честь, межі, пристойність і порядок. Але проблема в тому, що ми живемо не в Римі. І навіть не в нормальній республіці. Ми живемо в країні, де закон часто працює через знайомства, суд — через настрій, а мораль у публічній сфері давно перетворили на декорацію для чергового розводу.

Тому питання не в тому, чи гарно звучить слово «доброзвичайність». Питання в іншому: навіщо цю аморфну субстанцію тягнуть у приватне право, і хто саме завтра вирішуватиме, що є «належною поведінкою», а що ні.

Читайте також: Трохи про сутяжництво

Бо як тільки в законі з’являється щось на кшталт «загальновизнаних уявлень суспільства», я одразу хочу спитати: якого саме суспільства? За який період: останні 100 чи 300 років? Того, яке тридцять років голосує за телевізор? Того, хто одночасно кричить про європейські цінності і носить хабар у конверті? Того, хто на словах за гідність, а на практиці живе за принципом «не я — і добре»? Чи, може, того, хто формує моральну норму у фейсбучних коментарях між рекламою бетону і курсом таро?

Що депутати хочуть нам продати. Сама ідея, якщо її розібрати без емоцій, виглядає так: не все в житті можна втиснути в суху норму. Є речі, які формально законні, але по суті — є мерзотою. Є договори, які ніби правильно написані, але побудовані на обмані, тиску, маніпуляціях або використанні слабкості іншої сторони. Є поведінка, яка не завжди прямо заборонена, але очевидно суперечить нормальному людському уявленню про межу.

І от автори нового кодексу, судячи з усього, хочуть дати суду ще один універсальний ключ: мовляв, навіть якщо немає прямої заборони, можна дивитися ширше — на добрі звичаї, моральні принципи, етичні стандарти та загальне уявлення про належну поведінку. На папері це виглядає досить пристойно. Адже право справді не повинно бути машиною, яка захищає будьяке свинство лише тому, що воно грамотно оформлене. Ідея про те, що не все підписане автоматично, є гідним захисту, сама по собі не дурна. Навпаки — в цьому є здоровий глузд.

Чому це взагалі з’явилося? Тут все доволі прозоро. Автори нового кодексу хочуть показати, що вони не просто переклеюють етикетки на старому радянському холодильнику, а будують нову систему приватного права. Більш європейську, більш гнучку, більш «ціннісну», більш придатну до складних сучасних відносин, де суха норма не завжди встигає за реальністю.

Тобто, логіка така: старе право надто формальне, а нове має бути розумнішим і тоншим. Не тільки буква, а й дух. Не тільки процедура, а й межа пристойності. Не тільки «можна», а й «чи це не є відвертою гниллю».

Саме звідси і лізе ця доброзвичайність. Це спроба вмонтувати в кодекс не просто правила, а ще й моральний фільтр. Такий собі цивілізаційний запобіжник: якщо щось занадто смердить, суд повинен мати інструмент сказати — ні, дружок, це вже не свобода, а свинство. Звучить правильно. Проблема в тому, що в нас будь-який красивий запобіжник дуже швидко перетворюється на ручку для вибіркового відкривання дверей.

У чому тут реальний плюс? По-перше, така категорія справді може бути корисною проти формально законних, але по суті, хижацьких конструкцій. Там, де один сильніший за іншого, і використовує не норму права, а прогалину, юридичну хитрість або слабкість опонента.

По-друге, це може стати захистом від договорів-пасток. Від ситуацій, коли все ніби оформлено красиво, але реальний зміст — це кабала, маніпуляція або цинічне використання безвиході.

По-третє, вона нагадує дуже просту річ: право — це не бухгалтерія. Не всяка формально коректна дія є правомірною в глибшому сенсі. Іноді закон має бачити не тільки підпис, а й гниль за ним.

Читайте також: Положення чинного ЦК України не застосовуються до правочинів, учинених до набрання ним чинності, зокрема й щодо нікчемності

По-четверте, це спроба повернути приватному праву хоч якийсь нерв. Бо коли право взагалі не відрізняє хитрість від підлості, воно перестає бути правом і стає інструкцією для найбезсоромнішого. Все це правда. Але є одне «але». Точніше, навіть не одне, а цілий табун «але», який уже копитом трощить правову визначеність.

А тепер у чому ця дуже небезпечна штука. Проблема в тому, що доброзвичайність — це не норма, а контейнер. У нього можна скласти що завгодно: честь, гідність, пристойність. Консервативний смак судді. Особисту мораль прокурора. Колективне лицемірство суспільства. Або просто політичну кон’юнктуру, загорнуту в серветку з написом «етика».

Коли в законі пишуть щось розмите, влада це любить. Суддя це любить. Адвокат, який працює в тумані, теж це любить. Не любить це лише нормальна людина і нормальний бізнес. Бо нормальна людина хоче знати: що можна, що не можна, де межа, який критерій, на що посилатися. А не вгадувати, який моральний клімат сьогодні в конкретній голові конкретного судді. У сильній державі така категорія може працювати як тонкий інструмент. У слабкій — як резинка, яку тягнуть куди треба.

Сьогодні суддя скаже, що доброзвичайність — це захист слабкої сторони. Завтра інший скаже, що це «традиційні уявлення про належну поведінку». Післязавтра третій вирішить, що це взагалі про суспільну лояльність і «не треба розхитувати човен». І всі троє матимуть дуже серйозний вигляд, посилатимуться на високу правову матерію і робитимуть вигляд, що говорять від імені моралі. Але мораль, не обмежена чіткими критеріями, дуже швидко стає не етикою, а зброєю.

Найбільша брехня тут у тому, що нам це можуть подати як опору на живі суспільні звичаї. Ніби існує якийсь усталений моральний кодекс, який право просто акуратно визнає. Пробачте, але в нас немає такого єдиного кодексу. В нас є уламки. В нас є травмоване суспільство. В нас є покоління людей, вирощених на подвійній моралі. В нас є колоніальна спадщина, де публічна чеснота роками була маскою для приватної підлості. У нас є правова культура, в якій закон часто сприймається не як правило, а як перешкода, яку потрібно обійти.

Тому, коли в такій країні в кодекс зашивають «усталені уявлення про належну поведінку», це звучить дуже пафосно, але на практиці означає інше: ми не маємо чіткої опори і тому даємо суду право шукати її на дотик.

А суд на дотик, як ми знаємо, іноді знаходить саме те, за що вже заплачено. У такій ситуації вводити в цивільне право величезну моральну категорію без залізних запобіжників — це як роздати бензин піроманам і сказати: «Сподіваємося, усі поводитимуться відповідально».

Не поводитимуться. Будь-яка широка дискреція рано чи пізно починає працювати вибірково. Для когось доброзвичайність буде аргументом проти відвертої мерзоти. А для когось це — чудовий спосіб натягнути бажане рішення на красиву етичну оболонку. І саме тому ця новація не така вже й невинна, як може видатися. Це не просто філософський декор. Це потенційний канал впливу на договори, бізнес, репутаційні спори, особисті відносини — тобто на все те, де приватна автономія має бути максимально захищена від чужого смаку і чужої сваволі.

Сама ідея не погана.Існують межі, які не можна пояснити лише орфографією та синтаксисом статей. Є дії, які можуть бути формально чистими, але по суті — брудними. І право має вміти це бачити. Але для цього недостатньо написати в кодексі красиве латинське слово. Для цього потрібно мати: сильний суд, сталу правову культуру, зрозумілу доктрину, прогнозовану практику, реальні обмежувачі суддівської фантазії і головне — суспільство, де поняття честі, гідності, межі та відповідальності не є музейними експонатами.

І от цього в нас якраз бракує найбільше.Тому в нинішніх українських умовах доброзвичайність — це не тільки шанс на моральний фільтр. Це ще й шанс отримати юридично аморфний туман. А туман у праві — це завжди свято для тих, хто хоче вирішувати не за правилами, а за поняттями.

Що з цим робити? Має бути чітко пояснено:

• що саме є джерелом цього стандарту;
• де межа між доброзвичайністю і особистими поглядами судді;
• як запобігти тому, щоб «мораль» не стала приводом для вибіркових рішень;
• як захистити приватну автономію від вторгнення людей, які раптом вирішили виступати від імені суспільної совісті, інакше ми отримаємо стару українську схему: вивіска красива, начинка гнила.

Читайте також: Мрія Епштейна у Верховній Раді. Або, до чого може призвести легалізація шлюбів із 14-річними?

Висновок. Доброзвчайність сама по собі не є злом. Злом вона стає тоді, коли її вставляють у слабку правову систему як універсальний ключ до усіх дверей. У здоровому суспільстві це могло б бути тонким моральним інструментом.У нашому — це ризикує стати ще одним способом узаконити довільність.

Коли влада починає говорити з тобою мовою «належної поведінки», завжди варто перевірити, чи не збираються тебе просто чемно поставити в стійло…

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути