Думка експерта
Чверть століття виповнилось кримінальному кодексу України
Дух, буква, ревіталізація
1 квітня 2001 року Верховна Рада України ухвалила Кримінальний кодекс, який залишається чинним уже 25 років. З одного боку, це не надто тривалий період існування такого кодифікованого законодавчого акта. З іншого боку, особливо з огляду на суттєві, а подекуди й принципові соціальні трансформації, що відбувалися протягом цього часу, кримінальне право — у широкому розумінні цього поняття — виконувало і продовжує виконувати важливі завдання у забезпеченні функціонування держави. Це, своєю чергою, підкреслює необхідність постійної наукової уваги до його ключових властивостей і характеристик. Свої міркування з цього приводу висловлює завідувач лабораторії «Інновації у сфері кримінальної юстиції» Національного університету «ОЮА», доктор юридичних наук, доктор теології, професор, член-кореспондент Національної академії правових наук України, заслужений діяч науки і техніки України Є.Л. Стрельцов.
Кримінальне право: зміст, сутність, диференціація визначень
Законодавству України про кримінальну відповідальність виповнилося 25 років. Відповідно до офіційного закріплення, воно репрезентоване Кримінальним кодексом України, який ґрунтується на Конституції України та загальновизнаних принципах і нормах міжнародного права (ч. 1 ст. 3 КК України). Зазначене законодавство, яке надалі позначатимемо як «кримінальне законодавство», слугувало й продовжує слугувати концептуальним орієнтиром для кількох поколінь представників різних сегментів юридичної спільноти — як у площині його наукового осмислення та практичного застосування, так і в контексті розроблення законодавчих і доктринальних новацій. Але, як мовили в давнину: «Respice post te, aspice ante te» — «Озирнись на те, що було; дивись на те, що попереду». Отже, аналіз функціонування кримінального законодавства протягом цього періоду дозволяє не лише осмислити витоки сучасних проблем, а й спрямувати роздуми на його подальший розвиток.
Водночас від самого початку слід зауважити, що кримінальне право, розглядаючи його в загальному плані, є складним соціально-правовим феноменом, який несе, умовно кажучи, не лише «галузеве» навантаження. Взагалі існує кілька фундаментальних правових сфер, що створюють підвалини для регулювання суспільного життя: зокрема, конституційне право забезпечує правове функціонування держави; цивільне право унормовує суспільні відносини; а кримінальне право визначає основні суспільні цінності, інтереси та блага, які потребують правової охорони, забороняючи при цьому діяння, що на них посягають. Тому кримінальне право потребує спеціального й ретельного аналізу — не лише з огляду на його нормативні форми та реальний правовий «травматизм» під час застосування, але й з урахуванням його сутності, глибинного сенсу та правової субстанції. Саме на цих аспектах, враховуючи ювілейні, підсумкові та перспективні контексти, стисло зосереджу увагу у цій публікації.
Починати слід з обов’язкової синхронізації понятійного апарату, що передбачає усвідомлення того, що така, умовно кажучи, єдність у визначенні феномена «кримінальне право» водночас не повинна нівелювати його багатогранність. Невизначеність проявляється, передусім, у «змішанні» понять, які характеризують різні складові цього феномена. Досить часто, опрацьовуючи поняття «кримінальне право» у публікаціях, неможливо одразу, а подеколи й узагалі, встановити, йдеться про кримінальне право як галузь, чи про кримінальне законодавство як нормативний масив? Такі тенденції призводять до низки негативних наслідків. Зокрема, виникають методологічні похибки, коли аналіз тексту закону подається як дослідження природи права, або спотворюється правозастосування, коли «буква» закону ототожнюється з «духом» права. Теоретично-понятійна «дезорієнтація» перешкоджає розрізненню розвитку правової думки (науки) та статичності чинних нормативних положень (законодавства); спричиняє декларативність висновків і їхню аморфність; ускладнює визначення адресності наукових висновків та пропозицій — чи вони спрямовані на формування кримінально-правової політики, удосконалення законодавства, розвиток науки чи практичну діяльність. Особливо ускладнюється ситуація, якщо враховувати, що кримінальне право визначає й освітню та наукову діяльність. Тому змістовно-термінологічна визначеність і єдність у тлумаченні повинні бути присутні у наукових дослідженнях, нормативно-правових рішеннях та практичних висновках, а в необхідних випадках — спеціально визначатися. Це особливо важливо при диференціації кримінального права і кримінального законодавства. Наявність чіткої термінології сприяє (має сприяти) подоланню нормативного формалізму, адже дозволяє не лише «сухо» аналізувати чинний масив кримінально-правових «інструкцій» (законодавство), а й оцінювати його крізь призму фундаментальних цінностей і засад справедливості (право). Це створює можливості для критичного дослідження та еволюційного розвитку як окремої галузі права чи законодавства, так і всієї правової системи загалом. При цьому така теза не є лише ідеалізованою теоретичною концепцією, а має (повинна мати) конкретну практичну реалізацію.
Це вказує на необхідність звернути увагу на основні положення кримінального права в широкому розумінні. Водночас слід наголосити, що у сучасних умовах таке дослідження має передбачати, умовно кажучи, «розширений» підхід. Він повинен охоплювати не лише традиційний аналіз системних ознак права — предмету, методу та функцій (див.: Кримінальне право України: Загальна частина : підручник / Ю. В. Баулін, В. І. Борисов, В. І. Тютюгін та ін.; за ред. проф. В. В. Сташиса, В. Я. Тація. 4-те вид., переробл. і допов. Х. : Право, 2010. 456 с.), — а й враховувати й інші напрями, що здатні надати нове бачення проблеми та розширити можливості її вирішення. По суті, саме такий підхід, який поєднує традиційні та герменевтичні методи дослідження, дозволяє зосередитися на «сутності» та «духу» кримінального права. Це, своєю чергою, дає змогу більш рельєфно виявляти його справжнє призначення за межами «букви» закону, висвітлюючи фундаментальні цінності та соціальну функцію права.
Такий «розширений» підхід дає змогу зосередити увагу на двоїстій природі кримінального права, яка проявляється на трьох взаємопов’язаних рівнях, де кожний наступний рівень (пара) є продовженням, розвитком і конкретизацією попереднього. Незважаючи на зовнішню подібність, кожен елемент цієї тріади має різні аспекти «оцінки» права, його визначеності та продуктивності. Перший рівень визначає характеристику природи кримінального права через аналіз його сутності та змісту. Сутність відображає внутрішню ідею права — такі цінності, як справедливість, гуманізм та інші; зміст же є зовнішньою формою, у якій ідеї отримують нормативне закріплення. Друга пара демонструє «буття» права, що охоплює його природність і позитивність. Природність права свідчить, що його предметом, у широкому розумінні, мають бути об’єктивні цінності, блага та суспільні інтереси; позитивність же відображає волю держави, яка втілюється в законах і нормативних актах. Третя пара відображає, умовно кажучи, рівень дії права та включає його «дух» і «букву». «Дух» визначає мету, смисл, який має бути притаманний праву, тоді як «буква» — це текст нормативного акта чи закону. Поступово розглянемо ці три пари детальніше, щоб показати, як вони взаємопов’язані та взаємодоповнюють одне одного у формуванні комплексного уявлення про кримінальне право.
Essentia Juris — Contentum Legis
Це відомий латинський вираз, який певною мірою диференціює сутність права та зміст законодавства, дозволяє звернути більш предметну увагу саме на природу права, зокрема природу кримінального права. Передусім, сутність права та зміст законодавства часто розглядаються як синоніми, позбавлені «змістовної» адресності. Наприклад, значення та співвідношення понять «справедливість» (у праві) та «визначеність» (у законодавстві) різняться. Справедливість — це очікування, яке суспільство покладає на право, тоді як визначеність (nullum crimen, nullum poena sine lege) — це вимога до тексту норми/ статті Кримінального кодексу, що забезпечує його зрозумілість як для того, хто застосовує норму, так і для того, до кого вона застосовується. Аналогічно, «пара» гуманізм (право) — законність (законодавство) відображає відмінність мети та інструменту досягнення мети: гуманізм визначає мету, «совість» права, тоді як законність є формальним механізмом, через який ця мета реалізується. Інший приклад — динамізм (право) та стабільність (законодавство): правова думка, зважаючи на зміни в суспільних відносинах, повинна залишатися «живою», тоді як законодавство має зберігати певну «стійкість», аби забезпечувати стабільність правопорядку. Ще одна «пара» — легітимність для права та легальність для законодавства: легітимність відображає суспільне визнання правових норм і довіру до них, тоді як легальність забезпечує формальне закріплення цієї довіри через законодавчі процедури. Подібних прикладів можна навести значно більше, однак і цей стислий розгляд «взаємовідносин» та «взаємозалежності» права і законодавства демонструє наявність змістовного фундаменту, який «створює» кримінальне право, тоді як законодавство надає цьому фундаменту офіційну визначеність. Навіть такі короткі міркування дозволяють чіткіше визначити сутність права та змісту законодавства, підкреслюючи їхню взаємозалежність та взаємодію.
Такий підхід, виходячи із загальнофілософського розуміння, дозволяє розглядати сутність як внутрішню основу явища, його головну ідею та сенс. Це, так би мовити, відповідь на питання: «Що це насправді і навіщо воно існує?» Сутність явища, за своєю природою, повинна бути стабільною. Водночас зміст — це сукупність усіх елементів, процесів і зв’язків, що формують відповідне явище. У більш конкретному вимірі він відображає відповідь на питання: «З чого складається дане явище та яким чином воно проявляється?» При цьому зміст традиційно характеризується більшою динамічністю порівняно із сутністю. Такий підхід характерний і для права, зокрема кримінального. У цьому контексті сутність, спрощено, полягає у створенні правової основи для охорони найважливіших соціальних цінностей, інтересів та благ у широкому розумінні, тоді як зміст проявляється у конкретних кримінально-правових приписах, закріплених у КК.
Єдність сутності та змісту дозволяє більш детально аналізувати кримінально-правову матерію з метою виявлення наявної основи, так званого ядра, яке умовно можна визначити як кримінально-правову ідею. У загальному вигляді така ідея проявляється через низку взаємопов’язаних складових. Перша складова — об’єкт охорони, що поєднує сутність (як необхідну умову дотримання суспільного правопорядку) та зміст (конкретні норми/статті КК), які разом забезпечують змістовно-формалізовану охорону найважливіших соціальних цінностей, інтересів та благ. Друга складова має державно-вольовий характер і спрямована на надання таким положенням обов’язково-нормативного змісту. Хоча авторство змін у законодавстві може належати науковцям, саме держава виступає інституційним «медіумом», що трансформує соціальні очікування та наукові пропозиції у нормативний інструментарій протидії кримінально-протиправним посяганням. Третя складова — соціальна мета, яка полягає в охороні та відновленні порушеного правопорядку й забезпеченні пропорційної реакції на порушення встановлених заборон.
(Далі буде…)
Джерело: Юридичний вісник України
