В Україні
Про телефони, коробки та педагогіку, якої майже не видно
Ігор Лікарчук, доктор педагогічних наук, професор
Телефон не заважає там, де є реальний навчальний процес на уроці чи під час лекції.
Повертаюся до теми можливої заборони мобільних телефонів для учнів у школах. У нас є традиція. Щойно в освіті з’являється проблема, яку не можуть пояснити й розв’язати — вона дуже швидко перетворюється на заборону.
Зараз так може статися і з учнівськими мобільними телефонами. Дискусія ведеться жваво, з посиланнями на Європу, Францію, скандинавів. Звучить переконливо. Майже науково. Більшість дискутуючих — лише за заборону. Аж до твердження, що колись вчилися і вивчилися без мобільних телефонів. Але майже ніхто не думає над тим, що під час кожного уроку майже у всіх учителів також лежить на столі мобільний телефон, без нього вчитель не з’являється ні у коридорі, ні в учительській кімнаті. Тобто, для вчителя телефон — невід’ємний супутник його повсякденного життя, а для учнів він таким бути не може?
Читайте також: Використання медіапристроїв можуть заборонити під час уроків
То, можливо, давайте подамо приклад: зберемо всі мобілки вчителів в одну коробку, а після закінчення робочого дня повертатимемо? Ми ж повинні виховувати на власному прикладі. Уже чую відповідь на цю репліку: «Нехай не граються на уроках і на перервах». Ну що ж, колеги. На мою думку, стверджуючи так, ви засвідчуєте одне: школа програла боротьбу за увагу дитини.
І замість того щоб це визнати, пропонується рішення: забрати телефон. Не змінити сутність освітнього процесу на уроці. Не зробити урок таким, щоб він був цікавим учневі. Не переглянути методику. Не поставити незручні питання до змісту навчання. Не використати телефон як ще один інструмент. А забрати його. Бо це набагато простіше. І як завжди «залізний» аргумент: у Європі теж забороняють.
Але головний сенс їхніх заборон — встановлення і дотримання правил користування телефоном у школі. Іншими словами — там працюють із поведінкою учнів. У нас, як уже очевидно, збираються воювати з телефонами. І це буде, без сумнівів, програшна війна.
Навіть якщо ми зможемо зробити так, щоб у школах з’явилися спеціальні коробки, шафки, сейфи, магнітні пенали для збереження телефонів, наші винахідливі учні матимуть кілька апаратів. І знайдуть спосіб «обвести навколо пальця» навіть найсуворішого контролера. Щобільше, будуть вважати це перемогою. Але це все буде свідченням лише одного: коли система не може організувати увагу і нові сенси освітнього процесу, вона починає організовувати зберігання телефонів.
І педагогіки тут уже немає. Тут є інше: формальна освітня діяльність, відсутність мотивації до навчання, страх освітян перед складними рішеннями і звичка підміняти зміст формою. Телефон у цій історії — лише зручний винуватець. Бо він ніколи не відповість на питання, яке ніхто не хоче ставити вголос: чому учню на уроці цікавіше в телефоні, ніж у класі?
Читайте також: Самооцінювання шкіл – засобами інформаційно-комунікаційної системи
Поки на це питання немає відповіді — жодна коробка чи заборона не допоможуть. Вони лише додадуть вчителю і керівникам закладу силу-силенну додаткових проблем.
Коли в системі закінчується педагогіка — починаються заборони. З власного досвіду. На моїх університетських лекціях студенти телефоном для розваг не користувалися. Не тому, що їх забороняли. Чи ховали в коробки. Студентам під час лекцій не було часу на телефони та соцмережі. Із однієї причини: потрібно було працювати.
Як викладач, я давно для себе зробив висновок: телефон не заважає там, де є реальний навчальний процес на уроці чи під час лекції. Він з’являється лише там, де цього процесу немає.
Джерело: Юридичний вісник України
