Думка експерта
Краще запобігти вчиненню теракту, ніж потім реагувати на його здійснення
Про концепцію громадянської безпеки.
Олександр Костенко, доктор юридичних наук, професор, Інститут держави і права ім. В. М. Корецького НАН України
18 квітня в Києві сталася трагічна подія, яка актуалізувала проблему доступності вогнепальної зброї для цивільного населення і запобігання так званим «збройним» злочинам, зокрема терористичним актам. Злочинець серед білого дня розстріляв 7 мирних громадян, та поранив 14 осіб. При визволені взятих ним заручників він був знешкоджений спецпідрозділом Національної поліції України. Чи можна було запобігти цьому теракту і зберегти життя і здоров‘я людей? Сучасні науки кримінологія і соціопатологія дають достатньо підстав вважати, що це було можливим!
У цьому інциденті проявилися усі проблеми громадянської безпеки в Україні. Громадянська безпека — це стан захищеності громадян, зокрема від злочинних посягань на їхнє життя, здоров‘я, добробут, спокій тощо. Особливо небезпечними посяганнями є воєнна агресія, терористичні акти і так звані «збройні» злочини, тобто злочинні посягання на громадян з використанням зброї.
Як цей стан громадянської безпеки має забезпечуватися?
Згідно з положеннями соціально-натуралістичної кримінології, стан захищеності громадян створюється внаслідок:
1) запобігання злочинним посяганням на громадян;
2) адекватного реагування на вже вчинювані злочинні посягання, яким не вдалося запобігти.
Згідно з гуманістичною ідеєю італійського кримінолога Ч. Бекаріа, концепцію забезпечення безпеки громадян можна сформулювати так: «Злочинним посяганням на громадян краще запобігати, ніж потім реагувати на їх вчинення!». Уявляється, що з саме цієї концепції слід виходити при розробці практики забезпечення громадянської безпеки, зокрема в захисті громадян від воєнної агресії, терористичних актів і «збройних» злочинів.
Навколо проблеми запобігання «збройним» злочинам не лише в Україні, а й в усьому світі здавна ведеться гостра дискусія. В різних країнах і в різні часи ця проблема вирішувалась по-різному, залежно від тих чи інших уявлень, що панують в суспільстві, про механізм «збройних» злочинів і про протидію їм.
В Україні зростає рівень так званої «збройної» злочинності, тобто злочинів, що вчиняються з використанням зброї, зокрема вогнепальної.
Цей емпіричний факт надзвичайно тривожний! Проте для адекватної реакції суспільства на нього він має бути правильно інтерпретований, зокрема в аспекті поняття причин і умов, що породжують феномен «збройної» злочинності. Бо це має значення для здійснення ефективної політики щодо протидії злочинам, що вчиняються з застосуванням зброї і для здійснення захисту людей від таких злочинів. Для цієї інтерпретації потрібно використати правильну концепцію. Відомо, що інтерпретація фактів залежить від теорії, яку ми використовуємо для цієї інтерпретації.
Отже, що стало першопричиною такого зростання «збройної» злочинності — доступність зброї чи щось інше — якийсь фактор «Х»? Згідно з соціально-натуралістичною доктриною кримінології доступність зброї — це умова, яка сприяє прояву кримінальної поведінки у формі «збройної» злочинності, але не причина! А що ж стало причиною?
Згідно з доктриною соціально-натуралістичної кримінології, першопричиною будь-якого злочину, у тому числі і «збройного», є соціопатія, тобто ураження людей комплексом сваволі і ілюзій, проявом якого і є будь-яка злочинність, зокрема і «збройна» за формою прояву.
Слід зазначити, що соціопатія — це стан неузгодженості волі і свідомості людини з законами соціальної природи, які відображаються в нормах права і моралі. На відміну від психопатії, яка є патологією біологічних властивостей людини, соціопатія є патологією соціальних властивостей людини. Соціопатія є наслідком дефектів соціалізації цієї людини в суспільстві. Простіше кажучи, будь-який злочин, як порушення законів соціальної природи, відображених в нормах права і моралі, є проявом соціопатії, а не психопатії.
Судячи з висловлювань в соціальній мережі, згаданий вище київський терорист мав типові симптоми, за якими можна діагностувати в нього соціопатію. Саме вона стала причиною того «збройного» злочину, який він вчинив, використовуючи отриманий ним дозвіл на володіння вогнепальною зброєю. Якби цей злочинець не мав доступу до зброї, він, бувши уражений соціопатичним комплексом сваволі та ілюзій, вчинив би інший — беззбройний злочин, з використанням знарядь, альтернативних зброї.
Цю криміногенну соціопатію можна і треба виявляти для запобігання (здійснення профілактичних заходів) щодо злочинних проявів, якби ж компетентні служби моніторили контент соціальних мереж з допомогою інструментів «штучного інтелекту», пристосованих для виявлення симптомів криміногенної соціопатії. Це мало б вигляд своєрідного «невода», пристосованого для виловлювання публічних проявів соціопатії в «морі» інформації соціальних мереж.
Як свідчать факти, соціопатія тих, хто користується соціальними мережами, завжди залишає свій «слід», за яким можна діагностувати стан соціопатії в цих осіб. Експертна оцінка цих проявів соціопатії могла б бути підставою для здійснення профілактичних заходів, спрямованих на недопущення злочинних (зокрема терористичних) проявів соціопатії. Це ж скільки людей завдяки застосуванню таких заходів можна було б захистити від терористичних посягань на їх життя і здоров‘я! Наприклад, взяти хоча б відомий факт вчинення терористичних актів Андерсом Брейвіком 22 липня 2011 року в Норвегії, який позбавив життя 77 молодих людей і 319 поранив. Норвежський стрілець залишив своєю поведінкою в публічному просторі «сліди», по яких, використовуючи належні методи і інструменти можна було б діагностувати в нього ознаки соціопатії, яка мала проявитися у вчиненні терактів. Але відповідні спецслужби Норвегії не виявили цієї криміногенної соціопатії і тому була втрачена можливість запобігти посяганням на життя і здоров‘я мирних громадян. Очевидно, це зокрема тому, що зазначені спецслужби не володіли методами і інструментами діагностики соціопатії за «слідами», які Брейвік залишив в публічному просторі своєю поведінкою.
Згаданий вище київський терорист теж залишив свій соціопатичний «слід», викладаючи свої дописи в соціальній мережі. По цьому «сліду» можна було за допомогою відповідної методики і інструментів діагностувати в нього соціопатію, і на підставі цього діагнозу здійснити щодо нього профілактичні заходи.
Сучасні наукові досягнення, зокрема в соціопатології і кримінології, можуть надати ефективну методику і інструменти для здійснення такої діагностики ознак соціопатії і діяльності по запобіганню терактам, та іншим посяганням на життя і здоров’я громадян. Це є цілком можливим і нагальним сьогодні в інтересах громадянської безпеки. І може бути реалізовано не лише в Україні, а й в інших країнах.
Уявляється, що цей підхід може бути застосований також для запобігання не лише терактам і іншим «збройним» злочинам, а й воєнній агресії, яка теж є проявом соціопатії агресора. Наприклад, якщо піддавати контент-аналізу публічні виступи сучасних державних діячів, що визначають політику тих чи інших держав. Зокрема, за виступами Адольфа Гітлера можна було діагностувати соціопатію у формі нацизму, яка проявилась воєнною агресією керованої Гітлером Німеччини. При правильній діагностиці і належному реагуванні міжнародного співтовариства на публічні прояви соціопатії Гітлера, можливо вдалося б запобігти воєнній агресії Німеччини, і таким чином запобігти Другій світовій війні.
Соціопатія — перший прояв агресії
І щодо проявів воєнної агресії, так само як і кримінальної агресії, варто підкреслити, що причиною її соціопатія, а наявність відповідної озброєності воєнного агресора є лише умовою, що сприяє проявам цієї агресії. Тому міжнародне співтовариство заради миру і безпеки має протидіяти соціопатизації держав, тоді зникне причина для вчинення актів збройної агресії, так само як і терористичних актів. І тоді зникне також сама потреба в гонці озброєнь!
Останнім часом в Україні через соціальну кризу посилилася соціопатизація людей, тобто ураження їх криміногенним комплексом сваволі та ілюзій. Це приводить до підвищення рівня злочинності, зокрема і «збройної». За цих умов, якщо не буде у злочинців можливості вчиняти «збройні» злочини, то вони будуть вчиняти вбивства беззбройні: з використанням інших засобів — наприклад: отрути, підпалів, автомобілів, літаків (відомий теракт 11 вересня 2001 року в США, наприклад), смертоносних бойових прийомів руками, саморобних вибухових пристроїв, «заточок», кухонних ножів, «удавок» та інших знарядь і злочинних технологій. З цього факту і випливає роль зброї та альтернативних їй знарядь в механізмі кримінальної поведінки згідно з соціально-натуралістичною кримінологією. Якщо зловмисник не має можливості використати зброю, то він буде шукати їй альтернативу для здійснення злочинного умислу.
Виходячи з цього і треба розробляти концепцію причин і умов в механізмі кримінальної поведінки, а на висновках про справжні причини і умови формувати антикримінальну політику, зокрема і законодавство.
Отже, корінь проблеми не в доступності чи недоступності зброї. Це лише умова, яка має те значення, що полегшує і визначає який злочин соціопат вчинить — збройний чи беззбройний?
Звісно, збройні злочини є більш небезпечними і це треба враховувати в антикримінальній політиці. Але будь-які маніпуляції законодавця щодо зброї — дозвіл чи заборона — не вирішують радикально проблему запобігання, наприклад, вбивствам — збройним чи беззбройним.
Вільне володіння цивільною зброєю, зокрема і короткоствольною, може мати дві форми прояву: 1) во-благо, якщо вона в руках людини з високим рівнем правової і моральної культури, і 2) во-зло, якщо вона в руках соціопата. Звідси і треба виходити в політиці щодо цивільного обігу зброї.
Слід також мати на увазі, що для реалізації права на легальне використання зброї значення має не лише право на фактичне володіння нею, а й законодавче визначення права на її застосування у випадку необхідної оборони. Тому ч. 4 ст. 36 Кримінального кодексу України доцільно було б викласти в такій редакції: «4. Особа не підлягає кримінальній відповідальності, якщо вона добросовісно помилялася в оцінці відповідності заподіяної нею шкоди небезпечності посягання чи обстановці захисту».
Завжди в ситуації необхідної оборони, яка є екстремальною, є ризик допущення такої помилки особою яка захищає себе чи інших людей від нападу. Цей ризик добросовісної помилки має покладатися на нападника, а не на того, хто перебуває в стані необхідної оборони. Нападаючи, злочинець має усвідомлювати, що жертва може добросовісно помилитися і заподіти йому шкоду, яка перевищує межі необхідності. А той, хто захищається має усвідомлювати, що його добросовісна помилка при захисті не буде визнана злочинною.
Ризик постраждати від добросовісної помилки того, хто обороняється, має нести нападник, який своїм нападом створює ту небезпечну ситуацію, що й зумовлює добросовісну помилку потерпілого при здійснені ним необхідної оборони. Іншими словами, вина за добросовісну помилку при необхідній обороні має покладатися на нападника, а не на того, хто обороняється.
Це підвищить активність громадян, та й самої поліції, в здійсненні необхідної оборони від злочинних нападів і їх припинення, не боячись того, що громадяни чи поліцейські через добросовісну помилку ризикують бути притягнуті до кримінальної відповідальності за перевищення меж необхідної оборони, які в створеній нападником небезпечній ситуації правильно визначити не завжди вдається, а часто просто неможливо.
До речі, в історії України вже були часи, коли українські козаки вільно володіли зброєю, і це не обумовлювало підвищення рівня «збройної» злочинності. Тому, що козаки мали високу моральну і правову культуру, зокрема керувалися біблійною заповіддю «Не вбий!». Правова і моральна культура козаків, заснована на законах природного права і природної моралі, давала їм критерій для розрізнення позбавлення життя противника в бою і злочинного вбивства іншої людини, наприклад, такого ж козака як і він сам.
Вбити противника в бою, захищаючи свою батьківщину — це природне право і природна мораль, а вбивати мирних співвітчизників — це протиприродно, і тому злочинно. Тобто, українські козаки мали культуру, згідно з якою зброю не можна використовувати для вчинення злочинів.
Отже, для протидії будь-якій злочинності — збройній і беззбройній — радикальним засобом є усунення першопричини — соціопатії, шляхом виховання правової і моральної культури громадян.
Очевидно, слід прогнозувати: 1) якщо в суспільств немає належного рівня моральної і правової культури громадян, то надання їм дозволу на володіння зброєю може зумовити використання такими громадянами зброї для вчинення «збройних» злочинів, а 2) ненадання такого дозволу буде умовою для злочинних проявів вже в беззбройній формі, з використанням засобів і злочинних технологій, альтернативних зброї.
Такою є драматична дилема, яку має вирішувати законодавець в суспільстві з неналежним рівнем правової і моральної культури громадян.
Якщо ж в суспільстві рівень правової і моральної культури громадян є високим, то проблема вибору надавати чи не надавати громадянам дозвіл на володіння зброєю втрачає значення: і з зброєю, і без зброї громадяни не вчинятимуть злочини і житимуть в безпеці. Очевидно, що і надання дозволу громадянам на зброю, і ненадання такого дозволу в законодавстві — обидва підходи не вирішують проблему забезпечення безпеки громадян.
Найкращим засобом забезпечення безпеки є не наявність чи відсутність в громадян зброї, а високий рівень правової і моральної культури в суспільстві, яка створює імунітет проти ураження людей соціопатією.
Про що свідчить теракт 18 квітня в Києві? В ньому відображається той факт, що рівень громадянської безпеки в Україні дуже низький. Чому? Бо в країні реалізується та концепція громадянської безпеки, основою якої є пріоритет реагування на злочинні прояви, а не пріоритет запобігання їм з допомогою новітніх методик і інструментів, що пропонуються сучасною кримінологією і соціопатологію.
Очевидно, треба вдосконалювати концепцію громадянської безпеки, виходячи з принципу: «Посяганням на безпеку громадян краще запобігати, ніж потім реагувати на їх вчинення!». На цьому має засновуватися сучасна концепція громадянської безпеки в Україні.
Джерело: Юридичний вісник України
