В Україні
Публічні видатки в Україні: як бюджет адаптується під час війни
Бюджетна система України у 2025–2026 роках проходить через етап жорсткої пріоритезації видатків. За умов, коли більше половини Зведеного бюджету (за даними Рахункової палати за 2025 рік 51,1% від загальних 6 006,4 млрд грн) спрямовується на оборону, цивільний сектор змушений адаптуватися до високої конкуренції за ресурси.
За даними аналітичної системи YC.Market у 2025 році витрати територіальних громад на енергетичну промисловість склали рекордні 127,6 млрд грн (майже 37% усіх видатків). Територіальні громади концентрують ресурси на забезпеченні базової стійкості – децентралізації енергосистем, розбудові захисної інфраструктури та підтримці вразливих верств населення.
Структурні диспропорції та трансформація місцевих видатків
З огляду на безпрецедентне оборонне навантаження, статті Зведеного бюджету фінансуються в умовах жорсткої конкуренції за ліквідність. Ситуацію ускладнює те, що Зведений бюджет за 2025 рік виконано з дефіцитом у сумі 276,4 млрд грн, що в півтора рази перевищує всі видатки місцевих бюджетів на енергетичну автономність за 2025 рік. В таких умовах держава продовжує нести значні соціально-безпекові зобов’язання, виділяючи 13,9% на громадський порядок і безпеку, а також 8,6% загального фінансового ресурсу на соціальний захист.
Водночас витрати на обслуговування державного боргу сягають 5,8%, що фактично дорівнює сукупному фінансуванню всієї освітньої галузі країни (6%). Така пропорція наочно демонструє, що цивільні сектори змушені функціонувати на межі мінімальної достатності після покриття пріоритетних військових та боргових потреб.
Основна маса фінансування тепер спрямовується безпосередньо на енергетичну промисловість задля децентралізації генерації та забезпечення автономності регіонів. У 2025 році ця стаття не лише зберегла абсолютне лідерство, а й зросла на 4,5 млрд грн, досягнувши показника понад 120 млрд. грн.
Наступними за обсягами вибудовуються галузі, що забезпечують фізичне виживання та життєдіяльність територій. Зокрема, на транспорт і логістику спрямовано 47,9 млрд грн, що на 1,1 млрд перевищує показники минулого року. Водночас медична сфера продовжує утримувати стабільно високе навантаження на рівні 44,1 млрд грн, а сектор ЖКГ та будівництва (куди входить зведення укриттів та відновлення мереж) демонструє зростання до 36,4 млрд грн.
Такий розподіл ресурсів безапеляційно доводить: місцеві бюджети де-факто втратили статус «бюджетів розвитку» і повністю перетворилися на інструмент гарантування інженерної безпеки та порятунку критичної інфраструктури в умовах війни.
За період 2023-2026 років серед лідерів медичні заклади і будівництво (по майже 198 млрд. грн. кожна), транспорт і логістика – 120 млрд. грн., а також електроенергетика – понад 112 млрд. грн. (станом на березень 2026 року). Водночас архітектура і дизайн, туризм, спортивні організації та реклама, від 2024 року мають нульові показники.
Регіональні стратегії видатків: адаптація прифронтових та промислових громад
Бюджетна політика великих міст та областей демонструє пряму залежність від рівня безпекових ризиків і промислового потенціалу територій. Органи місцевого самоврядування змушені перебирати на себе розширений функціонал, виконуючи завдання, що в довоєнний період належали переважно до компетенції центральної влади.
Показовим прикладом адаптації фінансової політики до умов воєнних загроз є Харківська міська територіальна громада – прогнозний обсяг видатків бюджету громади на 2026 рік становить 21,4 млрд грн. Понад третину запланованої суми (35,7%) буде спрямовано на соціальні потреби. На освітню галузь передбачено 5,8 млрд грн (27,1%), проте левова частка цих коштів переорієнтована на розбудову підземної безпекової інфраструктури. Це свідчить про трансформацію освітніх видатків у напрямі фізичного збереження людського капіталу в прифронтовому регіоні.
Сфера житлово-комунального господарства Харківської міської територіальної громади отримує 5,6 млрд грн, що фактично дорівнює обсягам фінансування освіти. Ці ресурси спрямовуються на відновлення критично пошкодженої інфраструктури, включаючи енергетичні системи та житловий фонд. Така структура видатків свідчить про розширення функцій місцевої влади, яка змушена виконувати завдання, що раніше належали до компетенції центрального рівня.
Вагомим інструментом непрямої соціальної підтримки Харківської міської територіальної громади залишається транспортна інфраструктура: на транспорт виділяється 3,26 млрд грн, на утримання доріг – 1,1 млрд грн. Збереження безкоштовного проїзду в громадському транспорті пом’якшує соціальний тиск на населення прифронтового міста, проте формує суттєве додаткове навантаження на міський кошторис.
Натомість Дніпропетровська область, виконуючи функцію ключового логістичного та промислового хабу, формує обласний бюджет на 2026 рік у розмірі 9,7 млрд грн із фокусом на забезпечення тилової стійкості. Понад 50% видаткових статей зосереджено на гуманітарному секторі (освіта, охорона здоров’я, соціальний захист). Специфікою обласного бюджету є цільова орієнтація на фінансування спеціалізованих установ та програм соціальної реабілітації. Важливим елементом такої політики є підтримка молодіжних і спортивних ініціатив, які в поточних умовах трансформувалися в інструмент психологічної та соціальної адаптації населення.
Міжбюджетні відносини та галузеві тренди: безпекові й боргові виклики громад
Трансформація видаткових пріоритетів на місцях відбувається на тлі складної динаміки міжбюджетних відносин та посилення фінансової централізації. Аналіз бюджетів на 2026 рік дозволяє виділити чотири визначальні тренди:
Збереження реверсної дотації. Держава утримує механізм горизонтального вирівнювання: 185 місцевих бюджетів перераховуватимуть кошти до держбюджету. Головними донорами залишаються потужні промислові та тилові регіони – Дніпропетровська, Київська, Львівська та Полтавська області. Натомість зміна статусу Одеської області на нейтральний сигналізує про послаблення її локальної економічної бази.
Освіта як інвестиція в безпеку. Уряд залишається основним донором зарплатного фонду (освітня субвенція на 2026 рік становить 103,2 млрд грн) та впроваджує програми престижності праці вчителів. Однак на місцевому рівні структура видатків змінилася: бюджети громад стали інструментом гарантування безпеки, концентруючись на побудові укриттів для забезпечення умов для офлайн-навчання.
Інженерна стійкість ЖКГ. Ключовим трендом стає децентралізація енергетичних систем і підвищення їх стійкості до зовнішніх загроз. Інвестиції спрямовуються на розвиток автономних джерел теплопостачання та модернізацію інфраструктури, що трансформує цю галузь у напрямі активної інженерної безпеки.
Медицина та соціальний захист. Фінансування охорони здоров’я утримує змішаний характер. Держава через централізовані механізми покриває безпосередньо медичні послуги, тоді як на місцеві бюджети повністю покладено обов’язок із ремонту та утримання фізичної інфраструктури лікарень. Крім цього, на локальному рівні стрімко зростає роль програм підтримки ветеранів, фінансування яких стає одним із пріоритетних викликів для громад.
Основними викликами для регіонального розвитку сьогодні є наростання боргового тиску та дефіцит фінансового ресурсу для реалізації профільних програм.
Висновки: макроекономічні ризики бюджетної моделі
Аналіз бюджетної системи 2025–2026 років засвідчує входження української економіки в зону структурної перенапруги, де короткострокова стабілізація досягається ціною накопичення критичних довгострокових дисбалансів. Поточна фінансова конструкція генерує серйозні макроекономічні загрози через збереження залежності від зовнішніх трансфертів (міжнародної макрофінансової допомоги, грантів та кредитів від партнерів, що покривають дефіцит бюджету) та ставку на споживчі податки.
Ситуація ускладнюється тим, що витрати на обслуговування державного боргу вимивають ресурси на макрорівні, тоді як на рівні громад частка зовнішнього боргу вже зросла до 27%. Це формує подвійну боргову пастку та створює реальні ризики для загальної фінансової стабільності публічних фінансів. Водночас суттєве недофінансування Державного фонду регіонального розвитку (ДФРР) критично обмежує можливості для реалізації будь-яких інфраструктурних проєктів, що сильніше за все вдаряє по менш фінансово спроможних громадах.
Для прифронтових територій ситуація додатково ускладнюється відчутним скороченням цільових субвенцій на відновлення. Це змушує місцеву владу йти на радикальну оптимізацію витрат і перерозподіляти залишки ресурсів суто на користь інженерної безпеки та критичних напрямів, навіть за рахунок повного згортання фінансування соціокультурної сфери.
