Думка експерта
ТЦК і закон: де межа допустимого примусу
Останнім часом в українському суспільстві дедалі частіше обговорюються факти неправомірних, а в деяких випадках — відверто незаконних дій працівників територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки щодо громадян, які підлягають військовому обліку та мобілізації. Йдеться не про необхідність мобілізації, яка в умовах триваючої збройної агресії російської федерації проти України є об’єктивною та прямо передбачена Конституцією та законами України, а про способи, якими частина посадових осіб цього органу військового управління намагається забезпечити виконання громадянами покладених на них обов’язків. І саме тут виникає принципове питання: чи має право держава, яка вимагає від громадянина безумовного дотримання закону, сама відступати від вимог закону, коли реалізує свої повноваження?
Відповідь на це питання однозначна. Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України. Це не декларативна норма, а конституційний принцип діяльності всього державного апарату, в т.ч. і органів військового управління. Його зміст полягає в тому, що службові особи не можуть самостійно, за власним розсудом, розширювати надані їм законом повноваження, посилаючись, при цьому, на службову необхідність, воєнний стан і навіть на мобілізацію чи будь-яку іншу суспільно важливу мету.
Саме тому необхідно чітко розмежувати повноваження територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки, що вони вправі застосовувати, і які саме дії — ні. Для цього потрібно виходити з того, що Постановою Кабінету Міністрів України від 23 лютого 2022 року № 154 затверджено Положення про територіальні центри комплектування та соціальної підтримки, яким визначено правовий статус, основні завдання та повноваження цих органів. ТЦК та СП дійсно є органами військового управління, на які покладено, зокрема, виконання законодавства з питань військового обов’язку та військової служби, військового обліку, мобілізаційної підготовки та мобілізації, організацію проведення відповідних заходів, і оповіщення про це громадян.
При цьому ні Конституція України, ні Закон України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію», ні зазначене Положення не містять норми, відповідно до якої будь-який військовослужбовець територіального центру комплектування набуває права на власний розсуд затримувати цивільних осіб, примусово доставляти їх до ТЦК, тим більше застосовуючи до них фізичну силу, або утримувати їх із застосуванням примусу у приміщеннях ТЦК, зокрема і тривалий час.
Це необхідно особливо підкреслити, оскільки останнім часом у суспільстві формується небезпечне враження, що сам факт перебування військовослужбовця на службі в ТЦК нібито наділяє його такими повноваженнями. Це не відповідає дійсності — не наділяє. Адже військова форма не є джерелом владних повноважень; джерелом таких повноважень є Конституція України та її закони.
Порядок проведення призову громадян на військову службу під час мобілізації, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 16 травня 2024 року № 560, чітко визначає механізм взаємодії територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки з Національною поліцією.
Необхідно звернути увагу на принципову обставину, яку чомусь не завжди помічають ті, хто намагається виправдати будь-які методи «боротьби з ухилянтами». Законодавець передбачив участь Національної поліції у здійсненні адміністративного затримання та доставлення до ТЦК осіб, які вчинили адміністративні правопорушення, передбачені статтями 210 та 210-1 Кодексу України про адміністративні правопорушення.
Йдеться, зокрема, про порушення призовниками, військовозобов’язаними та резервістами правил військового обліку, встановленого порядку постановки на військовий облік, зняття з нього чи зміни місця військового обліку, невиконання передбачених законодавством обов’язків щодо уточнення персональних даних, порушення законодаства про оборону, мобілізаційну підготовку та мобілізацію, у тому числі невиконання законних вимог щодо прибуття за викликом до ТЦК та СП, а також інших установлених законом військово-облікових і мобілізаційних обов’язків. Наявність конкретного складу названих адміністративних правопорушень, передбачених зазначеними нормами, а не абстрактне віднесення особи до «ухилянтів», є юридичною підставою для застосування передбачених законом примусових заходів. При цьому адміністративне затримання не є покаранням у таких випадках, а лише процесуальним заходом забезпечення провадження у справі про адміністративне правопорушення. Порядок та суб’єкт застосування якого прямо визначені Кодексом України про адміністративні правопорушення. Тому сам факт виконання працівниками ТЦК та СП завдань з оповіщення та мобілізації не наділяє їх необмеженим правом самостійно затримувати громадян, примусово доставляти до приміщень ТЦК та СП і утримувати там поза встановленою законом процедурою.
Не повинні бути у вигляді представників ТЦК і невідомі люди у військовому однострої без розпізнавальних шевронів, а тим більше, в захисних масках на обличчі, на автомашинах теж без розпізнавальних знаків, інколи навіть без номерів. Це не ДРГ ворога, це є представники ЗСУ. А про напади цих, начебто, військових ТЦК в кількості декількох осіб, яка інколи доходить і до 5-6, на одного, начебто, «ухилянта», тим більше в присутності членів його сім’ї, особливо дітей, — взагалі, соромно говорити.
І це в той час, коли стаття 24 Закону України «Про Національну поліцію» прямо встановлює, що саме поліція за зверненням територіальних центрів комплектування та соціальної підтримки здійснює адміністративне затримання та доставлення до ТЦК призовників, військовозобов’язаних та резервістів, які вчинили названі вище адміністративні правопорушення.
Тобто, законодавець чітко розмежував повноваження ТЦК та поліції, тому виникає закономірне запитання: якщо законодавець передбачив саме такий порядок, то на якій правовій підставі частина представників ТЦК намагається самостійно виконувати функції, які законом віднесені до компетенції поліції?
Невже представники ТЦК, а в окремих випадках і поліцейські, не розуміють, що беззаконня з боку представників влади завдає державі значно більшої шкоди ніж ухилення частини громадян від мобілізації. Це руйнує довіру суспільства до армії та ЗСУ в цілому, які забезпечують оборону країни та захист від ворога. Хіба не є особливо небезпечними в цьому плані ті ж повідомлення про випадки, коли громадян після доставлення до ТЦК фактично незаконно утримують у приміщеннях цих органів, не даючи їм можливості залишити територію або приміщення за власним бажанням?
Якщо громадянину фактично заборонено піти звідти, якщо його там утримують військовослужбовці ТЦК, які фізично блокують вихід або погрожують застосуванням сили у разі спроби залишити приміщення, забираючи телефони та позбавляючи можливості проінформувати сім’ю і викликати адвоката, ми маємо справу вже не з простим «очікуванням оформлення документів», а з питанням фактичного обмеження або позбавлення свободи такої людини. Саме тому кожен такий випадок повинен отримувати правову оцінку. Необхідно встановити: хто саме затримав людину, на якій підставі, коли це відбулося, чи складено відповідний процесуальний документ, чи повідомлено особі причини затримання, чи роз’яснено її права, який був фактичний строк перебування під примусом, чи мала особа можливість скористатися правничою допомогою, хто прийняв рішення про її звільнення і т.д.
Ще більш суспільно небезпечним є застосування до таких громадян фізичної сили. Якщо навіть поліцейський, якому законом прямо надано відповідні повноваження, не може застосовувати фізичну силу довільно, в будь-якій ситуації, то, тим більше, військовослужбовець ТЦК не може вважати виконання мобілізаційного завдання достатньою підставою для застосування насильства до цивільної особи.
Хоча звичайно, це не означає, що і військовослужбовець взагалі позбавлений права захищати себе чи інших осіб від протиправного посягання, тим більше тоді, коли він діє законно. Але це зовсім інша правова ситуація, яку не можна змішувати з примусовим доставленням громадян до ТЦК.
І тут ми підходимо до питання: а що необхідно зробити для того, щоб повернути суспільну повагу до військовослужбовців ТЦК?
Безумовно необхідно забезпечити максимальну прозорість діяльності ТЦК, обов’язкову належну фото- та відеофіксацію проведення ними відповідних заходів, чітке розмежування повноважень військовослужбовців ТЦК і працівників поліції, персональну відповідальність за перевищення своїх повноважень, реальний механізм оскарження незаконних дій та, головне, невідворотність відповідальності за такі дії незалежно від посади особи, яка їх допустила. Доброчесний військовослужбовець ТЦК від цього нічого не втратить. Навпаки, саме це його захистить, адже сьогодні через протиправні дії окремих військовослужбовців суспільство нерідко переносить негативне ставлення на всіх працівників ТЦК, включно з тими, хто сумлінно виконує свої службові обов’язки. Ганебний «відлов», так званих ухилянтів потрібно якомога скоріше припинити, ми не повинні бути схожими на дикунів.
Необхідно також принципово змінювати сам підхід до комплектування Збройних Сил України. Мобілізація та рекрутинг повинні розглядатися як обидва можливі варіанти, бо це не тотожні механізми. Держава, безумовно, повинна мати механізм примусового виконання військового обов’язку там, де це потрібно і передбачено законом. Одночасно вона повинна створювати такі умови, за яких громадянин буде розуміти, куди саме він піде служити після мобілізації, яку військову спеціальність отримає після закінчення учбового загону, у якому підрозділі проходитиме службу, які матиме обов’язки, умови служби, а також на який термін служби його мобілізували, хоча б приблизні часові рамки для демобілізації, ротації та відпусток, при цьому, бути впевненим, що його сім’я не буде кинута напризволяще.
Сучасна армія не може комплектуватися виключно за принципом «прийшов до ТЦК — держава сама вирішить, куди тебе направити». Професійний рекрутинг, підбір людини за її цивільною професією, освітою, навичками та мотивацією повинні стати невід’ємною складовою державної політики комплектування.
Україна сьогодні дійсно потребує сильної армії, але і дисципліни в ній, належного правопорядку, дотримання прав людини в ній, а паралельно — і справедливого комплектування Сил оборони.
Справжня сила держави полягає не в тому, що вона може фізично примусити людину виконати її вимогу. Справжня сила держави полягає в тому, що навіть маючи можливість застосувати примус, вона робить це виключно на підставі закону, у межах наданих повноважень і у спосіб, встановлений законом.
Олексій БАГАНЕЦЬ, заступник Генерального прокурора (2000-2002, 2005-2006, 2014-2015 рр.), заступник голови Союзу юристів України, почесний президент Асоціації слідчих України, віце-президент Світового конгресу українських юристів, адвокат, кандидат юридичних наук, заслужений юрист України, стрілець Тероборони м. Києва
Джерело: Юридичний вісник України
