Юридична практика
Авторитет суду потрібно підтверджувати якістю правосуддя
Минулого року Оксана Володимирівна Епель погодилася дати інтерв’ю нашому виданню, присвячене питанням суддівської правотворчості та ролі судової практики у формуванні правових стандартів. Здавалося б, тему було ґрунтовно розкрито, проте редакція отримала чимало відгуків із побажаннями читачів продовжити цю розмову.
І це не дивно, адже наша співрозмовниця — суддя Шостого апеляційного адміністративного суду, докторка юридичних наук, доцентка, науковиця, яка поєднує багаторічний досвід здійснення правосуддя з глибоким теоретичним осмисленням права. Її професійна позиція ґрунтується не лише на знанні законодавства, розумінні природи правових явищ, принципів верховенства права та відповідальності судової влади перед суспільством, а й на переконанні, що справжній професіоналізм неможливий без постійного інтелектуального розвитку та самовдосконалення. Адже суддівська професія вимагає безперервного навчання, розширення світогляду та здатності осмислювати нові суспільні виклики. Підтвердженням цього є те, що торік Оксана Епель здобула ще одну вищу освіту — у галузі психології, доповнивши свій професійний досвід знаннями про людську психіку, поведінку, природу конфлікту та мотивацію.
Більше того, перед нами сильна, впевнена в собі жінка з характером, яка водночас зберігає дивовижну душевну чутливість, здатність співпереживати, радіти й болісно відгукуватися на випробування сьогодення. Як і кожен із нас, вона переживає тривоги воєнного часу, радіє маленьким перемогам, вірить у краще майбутнє України й знаходить сили ділитися своїми почуттями через поезію.
Її філософська лірика, втілена в поетичних збірках, уже знайшла відгук у серцях читачів. Зокрема, 300 примірників однієї з її збірок поповнили фонди столичних бібліотек. У своїх віршах Оксана Епель розмірковує про життя і кохання, людські втрати й силу духу, війну та наших захисників, про надію, яка допомагає вистояти навіть у найтемніші часи. А ще — про цінність кожної миті людського буття, яку ми так часто усвідомлюємо лише тоді, коли життя нагадує нам про свою швидкоплинність.
Можливо, саме в цьому поєднанні правової логіки, наукового мислення та поетичної чутливості й полягає особливість нашої співрозмовниці. Адже вона вміє не лише аналізувати складні суспільні явища, а й бачити за ними людину, її долю, переживання та прагнення до справедливості.
Цього разу ми вирішили продовжити розмову про інтелектуальну складову суддівської професії, саморозвиток, межі суддівської правотворчості, розподіл влади в державі, виклики адміністративної юстиції, культуру правозастосування та суспільну довіру до правосуддя. Адже сучасне судочинство потребує не лише бездоганного знання закону, а й незалежного мислення, високої професійної культури та здатності знаходити правові відповіді на складні виклики сьогодення.
— Минулого разу, Оксано Володимирівно, на питання, як Вам вдається поєднати в собі: суддю, поетесу, науковицю і турботливу матусю, Ви відповіли дещо філософськи: що кожна людина є багатогранною, що зазначені ролі не суперечать, а навпаки, доповнюють одна одну, допомагають самопізнанню, незважаючи на численні суперечності й виклики. Ви досі дотримуєтесь такої ж думки?
— Безумовно. Із часом я дедалі більше переконуюся, що людина — це значно більше, ніж її професія, соціальний статус чи сукупність ролей, які вона виконує в суспільстві. Навіть якщо професія стала покликанням і справою всього життя — вона може визначати наше місце в суспільстві, але не повинна обмежувати масштаби нашої особистості. Адже людина не закінчується там, де закінчуються її професійні обов’язки. Тому я продовжую рухатися шляхом самопізнання, особистісного та професійного розвитку. Нещодавно здобула ступінь магістра психології, завершила навчання в Міжнародному інституті глибинної психології та психоаналізу. Ці знання не лише розширили мій світогляд, а й виявилися надзвичайно корисними в основній професійній діяльності. Адже суддя працює не лише із законом, суддя працює з людьми, їхніми долями, конфліктами та вчинками. За кожними правовідносинами стоїть людина зі своїм внутрішнім світом. І хоча психологічні знання не можуть підміняти юридичну аргументацію чи оцінку доказів, вони допомагають глибше розуміти природу людської поведінки, конфліктів, суспільних процесів і навіть державотворення.
Ще Гюстав Лебон, досліджуючи психологію мас, звертав увагу на те, що суспільні інститути формуються під впливом ідей, почуттів і звичаїв людей, а змінити суспільну свідомість переписуванням законів неможливо. Ця думка особливо актуальна сьогодні, коли Україна переживає одне з найтяжчих випробувань у своїй новітній історії. Повномасштабна війна, людські втрати, боротьба за незалежність змушують нас переосмислювати фундаментальні цінності: життя, свободу, гідність і справедливість. Водночас ці випробування загострюють і потребу у вдосконаленні державних інституцій та правових механізмів. Адже закон існує не у відриві від людини, а в суспільстві з його історичною пам’яттю, колективними переживаннями й уявленнями про справедливість. Тому, на моє переконання, сучасне правосуддя потребує не лише глибоких юридичних знань, а й розуміння психології людини та суспільства.
Взагалі, мене завжди захоплювали багатогранні особистості, які не обмежують себе однією сферою діяльності, постійно навчаються, відкривають нові здібності й не бояться виходити за межі комфорту і усталених шаблонів. Серед них я маю чимало прикладів для наслідування. І сама прагну поєднувати, здавалося б, різні світи: право, науку, психологію та мистецтво.
До речі, моя творчість не обмежується написанням віршів. Я також займаюся арттерапією, пишу власні картини. Для мене живопис — це можливість надати форму почуттям, які складно передати словами. Особливо сьогодні, коли війна принесла в наше життя стільки тривоги, болю та невизначеності.
Нагадаю, що Вінстон Черчилль, якому доводилося ухвалювати рішення, від яких залежали долі мільйонів людей, знаходив час для живопису. Він створив сотні картин і навіть присвятив цьому захопленню есе «Живопис як розвага». Малювання допомагало йому відволікатися від політичних турбот і психологічного навантаження. Мені близький цей приклад, адже він показує, що творчість не суперечить серйозності професії чи масштабу відповідальності, а може стати важливим джерелом внутрішніх сил.
Я переконана, що професійний успіх не повинен ставати межею особистісного розвитку. Варто залишатися відкритими до нового, навчатися впродовж життя, пробувати себе в незнайомих сферах, навіть якщо не прагнеш досягти в них професійних висот. Адже цінність таких занять не завжди вимірюється результатом. Іноді найважливіше — сам процес та можливість відкрити в собі щось несподіване, зберігати внутрішню цілісність і гармонію душі.
— Також ми говорили про системність у сенсі розподілу влади. Зараз ми відчуваємо відсутність балансу у відносинах при розподілі влади, тобто фактично відбувається узурпація влади, що, своєю чергою, підриває самі основи державності. Кажучи науковою мовою відбувається дисфункція влади, коли державні рішення підмінюються квазідержавними у питаннях кадрів, податків, у публічних питаннях тощо. Чи Ви так вважаєте?
— Насамперед хочу наголосити, що як суддя я зобов’язана дотримуватися принципу політичної нейтральності. Це не лише моя особиста позиція, а й вимога суддівської етики. Суддя має залишатися поза політичною боротьбою, а свою правову оцінку конкретним нормативно-правовим актам, суспільним правовідносинам, рішенням, діям чи бездіяльності суб’єктів владних повноважень надавати передусім у процесі здійснення правосуддя, у межах конкретних судових справ.
Так, у своїй судовій практиці я неодноразово наголошувала на необхідності неухильного дотримання конституційного принципу поділу державної влади, розмежування повноважень її законодавчої, виконавчої та судової гілок, а також забезпечення дієвості системи стримувань і противаг. Адже для адміністративного судочинства це не абстрактні теоретичні категорії, а фундаментальні критерії перевірки правомірності реалізації публічно-владних повноважень.
Водночас як науковиця можу розглянути порушене Вами питання в ширшому конституційно-правовому та філософському контексті, не оцінюючи конкретних політичних рішень. Ще Шарль Луї Монтеск’є у своїй знаменитій праці «Про дух законів» обґрунтував необхідність розподілу державної влади як запобіжника свавіллю. Йому належить думка, яка стала одним із фундаментальних принципів сучасного конституціоналізму: «Щоб не можна було зловживати владою, необхідно, щоб за самим устроєм речей одна влада стримувала іншу». І хоча відтоді минуло майже три століття, закладена в цих словах проблема не втратила актуальності. Адже, як зауважував Монтеск’є, людина, наділена владою, схильна розширювати її межі. Саме тому демократична держава не може покладатися виключно на доброчесність посадових осіб. Вона потребує дієвої системи стримувань і противаг, за якої жодна гілка влади не здатна зосередити у своїх руках необмежені повноваження.
Цікаво, що необхідність обмеження влади має не лише правове, а й психологічне підґрунтя. З позицій психоаналізу влада за певних умов може підсилювати нарцисичні тенденції особистості, прагнення до контролю та ілюзію власної всемогутності. За відсутності належних обмежень ці тенденції здатні створювати передумови для зловживання владними повноваженнями. Саме тому демократія не може покладатися виключно на доброчесність носіїв влади, а потребує дієвих інституційних механізмів, здатних запобігати її надмірній концентрації. У цьому, власне, і полягає одна з фундаментальних ідей сучасного конституціоналізму: влада повинна бути обмежена правом, а система стримувань і противаг має гарантувати, що жоден державний орган чи посадова особа не зможуть поставити власну волю вище за Конституцію та закон.
Читайте також: Судді, призваному на військову службу під час мобілізації, суддівська винагорода в період проходження служби не виплачується
Проте принцип поділу влади не означає її ізольованості. Навпаки, йдеться про складну систему взаємодії, взаємного контролю та відповідальності. Кожна гілка влади має власну конституційну компетенцію, але жодна не повинна отримувати можливості безконтрольно підміняти іншу.
Тут важливо розмежовувати порушення інституційного балансу, дисфункцію державного управління та узурпацію влади. Це різні за своєю правовою природою явища, тому не кожне неефективне управлінське рішення чи порушення компетенції свідчить про узурпацію, яка потребує належного конституційно-правового обґрунтування.
Водночас загроза демократії виникає і тоді, коли формально законні механізми використовуються всупереч їхньому конституційному призначенню. Адже верховенство права передбачає не лише дотримання процедур, а й повагу до прав людини, правової визначеності та заборону свавілля.
Особливого значення це набуває в умовах воєнного стану, коли держава потребує оперативності й централізації окремих управлінських процесів. Однак, на моє переконання, навіть надзвичайні обставини не скасовують конституційних засад організації влади й не можуть виправдовувати перетворення тимчасових обмежень на постійне послаблення демократичного контролю. І саме незалежна судова влада є одним із найважливіших елементів такого контролю.
— Про джерела нормотворення, власне, про судове правозастосування. Існують погляди, що суд не створює правові норми, але він стандартизує застосування правових норм. Чи вірно це, на ваш погляд?
— Я б не стала настільки категорично протиставляти судове правозастосування і правотворчість. На моє переконання, це питання значно глибше, ніж може здатися на перший погляд, адже воно стосується самої природи судової влади та її місця в сучасній правовій державі. Безумовно, суд не є законодавцем і не може підміняти собою парламент. Відповідно до конституційного принципу поділу влади, кожна її гілка має власну компетенцію. Однак зводити діяльність судді лише до механічного застосування вже створених правових норм означало б суттєво спрощувати природу правосуддя.
Законодавець формулює загальне правило поведінки, але жоден закон, навіть найдосконаліший, не здатний передбачити всього різноманіття життєвих обставин. Правова норма за своєю природою абстрактна, тоді як людські відносини завжди конкретні. Саме суддя має співвіднести загальне правило з конкретною життєвою ситуацією, витлумачити його зміст, визначити межі застосування та забезпечити справедливе вирішення спору відповідно до права.
Тому я переконана, що через тлумачення законодавства, конкретизацію оціночних понять, подолання правових колізій і прогалин у межах передбачених законом механізмів судова практика формує правові підходи, які згодом можуть набувати значення стандартів правозастосування. Особливо виразно це проявляється в адміністративному судочинстві. Адже адміністративний суд не просто вирішує спір між особою та державою. Він визначає правові межі здійснення публічної влади, конкретизує зміст принципів пропорційності, правової визначеності, обґрунтованості, добросовісності та заборони свавілля. І саме через судові рішення ці принципи набувають практичного значення для діяльності органів державної влади.
З філософсько-правового погляду тут виникає надзвичайно цікаве питання: де закінчується тлумачення права і починається його творення? На мою думку, провести між ними абсолютно непроникну межу неможливо. Адже тлумачення, особливо в складних справах, не лише відтворює зміст норми, а й конкретизує його для реальних правовідносин. Проте така діяльність має залишатися в межах конституційної компетенції суду, принципу верховенства права та належної юридичної аргументації.
Водночас я хотіла б наголосити ще на одному аспекті. Єдність судової практики не означає автоматичного повторення попередніх рішень. Бо право розвивається разом із суспільством, і судова практика повинна бути здатною реагувати на зміни суспільних відносин. Але будь-який відступ від усталеного правового підходу потребує переконливого обґрунтування, адже правова визначеність і передбачуваність судових рішень є необхідними умовами довіри до правосуддя.
— Суди, судді, безумовно, мають свою окрему спільноту, окрему корпоративну структуру в суспільстві й державі. Що, власне, формує культуру комунікації в судах і поза ними. Чи не вважаєте ви, що своєрідна зверхність чи якась інша риса комунікації є проявом такої культури, її повсякденністю?
— Пане Вікторе, давайте розвінчувати міф. Я б не стала ототожнювати особливості професійної комунікації суддів зі зверхністю. Насамперед варто розуміти, що суддівська професія передбачає не лише особливий правовий статус, а й цілу систему законодавчих та етичних обмежень, які істотно впливають на поведінку судді як у професійному середовищі, так і поза ним.
Суддівську спільноту дійсно іноді сприймають як певну замкнену корпорацію, а подекуди навіть називають суддівським «кланом». Однак, на мою думку, таке сприйняття значною мірою зумовлене нерозумінням природи суддівської незалежності. Суддя зобов’язаний дотримуватися політичної нейтральності, бути стриманим у публічних висловлюваннях, уникати позапроцесуальних контактів, які можуть поставити під сумнів його неупередженість, та навіть у приватному житті зважати на особливі вимоги професійної етики. Тому певна дистанційованість є не проявом корпоративної винятковості, а необхідною умовою незалежного здійснення правосуддя.
Водночас не слід плутати незалежність із недоторканністю від критики, а професійну солідарність — із корпоративною безвідповідальністю. Суддівська спільнота, як і будь-яке професійне середовище, об’єднує дуже різних людей. І якщо якісь окремі представники професії демонструють зверхність, це радше питання їхньої особистої культури, а не визначальна риса усього суддівського корпусу.
З психологічного погляду владні повноваження завжди становлять певне випробування для особистості. Адже не кожен здатний розмежувати авторитет, яким його наділяє посада, і власну людську значущість. Саме тому суддівська професія потребує не лише високої правової компетентності, а й особливої внутрішньої зрілості, самоконтролю та усвідомлення меж влади.
Я переконана, що справжня суддівська культура проявляється не в демонстрації статусу, а в професіоналізмі, гідності, стриманості та повазі до інших. Адже незалежність судді — це не право стояти над суспільством, а обов’язок залишатися незалежним заради суспільства.
Також, у контексті поставленого Вами питання скажу, що для мене особливо цінними є зустрічі з читачами у творчому середовищі, де я постаю перед людьми не як суддя, а як поетеса і творча особистість. Коли ділюся думками, переживаннями, найпотаємнішим, що народжується в душі, то, мабуть, мимоволі руйную стереотипи про закритість і так звану клановість суддівської спільноти. Адже іноді значно легше ухвалити складне професійне рішення, ніж відкрити перед незнайомими людьми свій внутрішній світ. І, можливо, саме в такі моменти люди починають бачити за професійним статусом особистість, а за суддівською мантією — живий людський голос. Адже, я вважаю, що професійна стриманість зовсім не означає душевної закритості.
— Щодо оплати праці, суддям знову збільшують заробітну плату. Чи не викривлює це економіку виплат у державі, коли одні отримують занадто багато порівняно з тими, хто отримує занадто мало?
— Насамперед я хотіла б розвіяти поширене уявлення про чергове підвищення суддівської винагороди як про надання суддям нових привілеїв. Насправді йдеться про приведення механізму її обчислення у відповідність до вимог спеціального законодавства.
Поясню простими словами. Так, відповідно до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» базовий посадовий оклад судді визначається у встановленій законом кратності до прожиткового мінімуму для працездатних осіб.
Втім, починаючи з 2021 року, для суддів фактично застосовували особливе обмеження всупереч спеціальному закону і замість загального прожиткового мінімуму, який щороку переглядався, використовували незмінну розрахункову величину — 2102 гривні. Тобто для обчислення суддівської винагороди цей показник був фактично заморожений, тоді як для всіх інших передбачених законодавством виплат застосовувалися відповідні загальні показники. У 2026 році цей прожитковий мінімум для працездатних осіб уже становить 3328 гривень, але для суддів продовжували використовувати 2102 гривні. Лише у червні 2026 року законодавець прямо закріпив, що для визначення посадового окладу судді має застосовуватися загальний прожитковий мінімум, встановлений у державі, а не спеціально занижена розрахункова величина. Отже, йдеться насамперед про усунення багаторічного обмеження законодавчого механізму обчислення суддівської винагороди, а не про запровадження нових привілеїв. Безумовно, це передбачає збільшення її фактичного розміру, однак таке збільшення є лише наслідком зміни розрахункової бази, а не запровадження якоїсь нової системи оплати.
Адже закон має бути однаково обов’язковим для всіх, зокрема й для самої держави. Чи не так? Також не варто забувати й про кадрову кризу в судовій системі: через значний дефіцит суддів чимало наших колег сьогодні фактично працюють за двох, а подекуди й за трьох. Тож виникає закономірне запитання: чи справедливо, коли суддя, виконуючи роботу за кількох осіб, водночас отримує винагороду, розраховану за заниженим показником, всупереч механізму, встановленому спеціальним законом? На моє переконання, це питання не лише належного фінансування судової влади, а й послідовності самої держави в дотриманні проголошених нею принципів верховенства права та законності.
Водночас, попри набрання чинності відповідними законодавчими змінами, питання їх належного бюджетного забезпечення досі залишається невирішеним.
І взагалі, на моє переконання, суспільну дискусію варто спрямовувати не на те, кому зменшити винагороду, а на те, як підвищити заробітні плати, пенсії та соціальні стандарти громадян. Особливо це стосується лікарів, учителів, рятувальників, працівників соціальної сфери та представників інших професій, до яких я ставлюся з глибокою повагою і вдячністю.
Як докторка юридичних наук, яка досліджує проблематику соціального права, я присвятила низку наукових праць, зокрема монографій, обґрунтуванню необхідності зміни самої філософії соціальної політики — перехід від держави, орієнтованої переважно на соціальне забезпечення, до держави високих соціальних стандартів, ефективного соціального захисту та гідного рівня життя кожної людини. Адже справедливість полягає не в протиставленні доходів різних професій, а у створенні умов для гідної оплати праці та належного пенсійного забезпечення. Справедлива держава має прагнути не до зрівняння людей у бідності, а до підвищення рівня життя всього суспільства.
— Наразі зростає кількість соціальних спорів, пов’язаних з військовими питаннями. Чи не прийшов час створювати військову юстицію, причому не лише по кримінальних справах?
— На мою думку, питання створення військової юстиції сьогодні надзвичайно актуальне і його не варто зводити виключно до розгляду кримінальних проваджень. Адже йдеться не лише про юридичну відповідальність військовослужбовців, а й про ефективний захист їхніх прав, свобод і законних інтересів від свавілля влади.
Так, повномасштабна війна суттєво змінила характер публічно-правових спорів. Сьогодні адміністративні суди розглядають численні справи, пов’язані з мобілізацією, проходженням і звільненням із військової служби, грошовим забезпеченням, пенсійними виплатами та соціальними гарантіями ветеранів і членів сімей загиблих захисників України тощо. Такі спори дійсно потребують від суддів не лише ґрунтовних правових знань, а й розуміння специфіки військової служби.
Саме тому я підтримую поглиблення суддівської спеціалізації у військових справах, проте до ідеї створення окремої судової юрисдикції ставлюся стримано. Адміністративні суди вже мають значний досвід розгляду відповідних спорів, а чинна система адміністративного судочинства розглядається мною радше як потенціал для вдосконалення процесуальних механізмів, забезпечення єдності судової практики та своєчасного виконання рішень. Тож необхідність створення нових судів має бути підтверджена об’єктивними статистичними даними та переконливими доказами їхніх переваг.
Адже не можна нині ігнорувати й економічний аспект. Організація окремої системи військових судів потребуватиме значних видатків на приміщення, матеріально-технічне забезпечення, оплату праці суддів і працівників апарату. І це в умовах, коли чинна судова система вже потерпає від кадрового дефіциту та недостатнього фінансування.
І тут я хотіла б звернути увагу на ще один принциповий аргумент. Конституційний Суд України у своїх рішеннях неодноразово наголошував на особливій правозахисній місії адміністративного судочинства. Адже у відносинах із державою людина завжди є слабшою стороною, і саме адміністративні суди покликані компенсувати цю нерівність спеціальними процесуальними гарантіями.
Особливої ваги цей принцип набуває у спорах військовослужбовців із державними органами, де до нерівності владних можливостей додається специфіка військової субординації. Тому передання таких спорів до іншої юрисдикції потребує не лише організаційного чи економічного обґрунтування, а насамперед переконливих гарантій того, що рівень судового захисту військовослужбовців не буде знижено. Тут головне питання не в тому, скільки нових судів ми створимо, а в тому, чи забезпечить обрана модель військової юстиції найефективніший захист прав військовослужбовців та чи будуть виправданими витрати держави на її запровадження.
— Ми всі чекаємо, що авторитет та довіра до адміністративних судів зростатимуть. Хоча наразі ситуація критична. Що, зрештою, потрібно зробити для підвищення якості адміністративного судочинства, приведення його у відповідність з міжнародними стандартами?
— Насамперед хотіла б наголосити, що довіра до судової влади — складне суспільне явище, яке не можна оцінювати виключно за результатами соціологічних опитувань. Адже існує суттєва різниця між загальним уявленням громадян про судову систему та оцінкою правосуддя тими, хто безпосередньо брав участь у судових процесах.
На моє переконання, довіра формується не деклараціями, інформаційними кампаніями чи законодавчими реформами, а щоденною практикою: якістю судових рішень, поведінкою суддів, дотриманням процесуальних гарантій та реальним захистом порушених прав.
Однією з найгостріших проблем залишається виконання судових рішень. Адже навіть юридично бездоганне рішення втрачає практичну цінність, якщо людина роками не може домогтися його виконання.
Не менш важливими є розумні строки розгляду справ, єдність судової практики та зрозумілість судових рішень. Водночас кадровий дефіцит, надмірне навантаження на суддів і недостатнє фінансування безпосередньо впливають на ефективність правосуддя. Тому держава повинна не лише вимагати від суддів якісної роботи, а й забезпечувати належні умови для здійснення правосуддя.
Щодо міжнародних стандартів, то основоположні європейські принципи справедливого судочинства вже закріплені в українському законодавстві. Справжній виклик полягає не в їхньому механічному запозиченні, а в повсякденному забезпеченні.
Скажу з огляду на власну практику: навіть програвши справу, людина може зберегти довіру до суду, якщо переконана, що її вислухали, поставилися неупереджено та зрозуміло пояснили мотиви рішення. Тобто довіра залежить не лише від результату, а й від справедливості самої процедури.
Водночас її формування — відповідальність не тільки суддів, а й політиків, державних органів, медіа та суспільства загалом. Обґрунтована критика необхідна для демократії, проте безпідставна дискредитація судової влади руйнує довіру до правосуддя.
І насамкінець: авторитет суду неможливо встановити законом чи забезпечити посадовим статусом. Його потрібно щодня підтверджувати якістю правосуддя.
Дякую Вам за запрошення до діалогу і можливість висловити свою позицію.
Спілкувався Віктор Ковальський
Джерело: Юридичний вісник України
