Посаду голови суду необхідно ліквідувати

Сергій ЧУМАК, суддя Третього апеляційного адміністративного суду, м. Дніпро

У грудні відбувся позачерговий XVI з’їзд суддів. На ньому обирали чотирьох нових членів Вищої ради правосуддя. Цей з’їзд міг стати переломним у питанні суддівської незалежності, на що багато хто (зокрема і я) сподівався. Але не став.

З’їзд як розпочався, так і завершився скандалом. Напередодні журналісти розповсюдили інформацію, що всі чотири кандидатури заздалегідь «погоджені з Банковою». А в наступні два дні судді на з’їзді суддів «випадково» проголосували саме за цих кандидатів, які й стали членами Вищої ради правосуддя. При таємному, наголошу, голосуванні.

Зазначене дало привід певним активістам і журналістам заявити, що суддівське самоврядування померло, судді не витримали тест на незалежність, тому судову систему після зміни влади чекає нова реформа, в якій в органах суддівського врядування вже не буде більшості суддів, обраних самими суддями, а більшість складатимуть саме представники громадського суспільства, тощо.

Чи насправді це так? Чи хочуть і здатні судді боротися за свою незалежність? Чи потрібна вона їм взагалі? Чи потрібна незалежність суддів хоча би комусь в Україні?

Передусім незалежність суддів потрібна чинній владі. Лише незалежний суд після зміни влади в країні може захистити власність і свободу колишніх можновладців, розглядаючи справи за законом і справедливістю, а не за вказівками нової влади. Залежний же суд і при новій владі швидко продовжить виконувати побажання – лише тепер нової влади, яка прийшла на зміну колишній. Проте жодна влада за роки Незалежності цього ще не зрозуміла, оскільки кожна вважає, що саме вони прийшли назавжди, а незалежний суд буде лише перешкодою в їхньому баченні розбудови країни. Мовляв, без прискіпливого нагляду судді можуть ухвалити рішення, що заважатиме їм керувати Україною на власний розсуд.

По-друге, незалежність суддів потрібна суспільству. Лише незалежний суд зможе захистити пересічного громадянина від свавілля держави або її можновладців. Проте більшість громадянин хоче мати таких суддів, з якими можна було би домовитися в разі необхідності. А незалежний суд усім потрібен лише тоді, коли справа не стосується їх особисто. Давня формула – «друзям усе, ворогам – закон».

По-третє, незалежність потрібна самим суддям. Тоді вони можуть бути вільними у прийнятті рішень – не озиратися на те, яка влада зараз у країні, і не вгадувати, яке ж рішення сподобається цій владі. Щоб не було посягань з боку інших гілок влади на розмір суддівської винагороди чи довічного утримання суддів, щоб ніхто не дозволяв собі обговорювати законність судових рішень, щоб порушники порядку в суді жорстоко каралися, щоб псевдоактивісти за гроші не зривали судові засідання.

Але судді вирішили, що незалежність не на часі. Вони задовольнилися підвищенням винагороди й ефемерним орієнтовним графіком закінчення кваліфікаційного оцінювання, яке їм пообіцяли провести в найкоротші терміни з мінімальними втратами. Тим самим підтвердили: судді можуть боротися лише за розмір своєї зарплати.

Пригадуючи слова Черчилля, між війною за незалежність і ганьбою у вигляді обрання запропонованих зверху «узгоджених» кандидатів у члени Вищої ради правосуддя судова влада обрала ганьбу. А це означає лише те, що війна за незалежність у вигляді нової судової реформи у випадку зміни влади в країні в нас ще попереду. Й особисто в мене є сумніви, що ця війна закінчиться для незалежності суддів перемогою.

Зі свого боку, хочу запропонувати майбутнім реформаторам свій варіант початку реформи, який буде сформовано лише з одного, проте дуже ефективного пункту: ліквідація посади голови суду. Цей крок дозволить одразу і суттєво підвищити незалежність суддів. Це буде як вживання «Атоксилу» після інтоксикації – швидка допомога для отруєного організму.

Не повинно бути у суддів навіть номінальних начальників. Ліквідувавши посаду голови суду, ми приберемо такого собі посередника між владою і простими суддями, обірвемо ланцюжок й одразу усім стане краще. Не буде прохань, пропозицій, вказівок, тиску, оскільки не буде особи, за допомогою якої влада зможе діяти. До кожного окремого судді не прийдеш і не зателефонуєш. Ліквідація такої посади стане катастрофою для багатьох голів судів, які вже не уявляють себе без влади, зв’язків, посади, поважного статусу. Чому – це вже інше питання. Як і те, чому ці голови продовжують їздити на різні збори і наради за участю найвищих керівників судової (і не тільки) влади?

Після змін у законодавстві з 2014 року голів судів вже не призначають згори, а обирають на зборах колективу, тож у керівників немає жодних зобов’язань перед очільниками судів вищих інстанцій. Проте, незважаючи на незалежність, усі діють за старою схемою: і їздять, і слухають, і доводять до делегатів з’їзду думки та прохання (вказівки) цих очільників.

Саме через голів апеляційних судів влада доводить до простих суддів прізвища кандидатів, за яких потрібно голосувати, — і судді голосують. Хтось із поваги до голови апеляційного суду, якого раніше він бачив лише на трибуні, хтось за обіцянки спокійної роботи та захисту у випадку нестандартних ситуацій, хтось просто тому, що нікого з кандидатів не знає, а до рекомендацій поважної особи можна й дослухатися, а комусь узагалі все байдуже, він звик виконувати вказівки. Так і живемо.

Впевнений, що так триватиме допоки існуватиме посада голови суду. І тільки її ліквідація (на певний перехідний період, а, можливо, і назавжди) швидко принесе зміни на краще в питанні незалежності суддів, а від цього виграють не лише судді, хоча й вони теж, а насамперед усе наше суспільство. А вже потім можна переходити до інших шляхів реформування, які будуть тривалішими: електронне голосування при обранні членів ВРП, ВККСУ та Ради суддів України, перерозподіл повноважень цих органів і перегляд квотного принципу формування перших двох, обрання суддів судів вищих інстанцій суддями судів нижчих інстанцій, знову ж таки, шляхом електронного голосування.

Ці кроки, справді, перезавантажать судову систему в інтересах усієї країни, а не формально й лише в інтересах влади, як це відбувається зараз. Розумію, що незалежність суддів нині, можливо, нікому не потрібна, але ми повинні її здобути – заради майбутнього нашої країни, заради майбутнього наших дітей і навіть заради тих, хто не хоче цієї незалежності.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути