Між Кремлем та олігархом: що принесе зміна влади у «захоплену» Молдову?

Сергій СИДОРЕНКО, редактор ЄП

Три роки тому молдовська медіаспільнота ухвалила дивне, на перший погляд, рішення. Переможцем щорічного конкурсу в номінації «найкращий політичний журналіст Молдови» став… генсек Ради Європи Турбйорн Ягланд. Це був не тролінг і не жарт. Тодішня стаття Ягланда про Молдову, що вийшла у New York Times, досі лишається найбільш цитованим матеріалом, точніше, цитують її назву, що звучить як «Захоплена держава».

У цій статті йшлося про те, що Молдова хоч і має державний апарат і всі необхідні інститути влади, але всі рішення в ній ухвалюють купка олігархів, а корупція перетворилася на норму. У 2015 році, коли публікувалася ця стаття, в Молдові зазвичай називали двох таких олігархів. Того ж року один із них, лідер нинішньої партії влади Влад Плахотнюк, спромігся посадити іншого (екс-прем’єра Влада Філата) та сконцентрував контроль над усіма інститутами влади в державі. Одна біда — для збереження цього стану потрібна підтримка парламенту. Тому вибори, які пройдуть уже цього місяця, мають особливу вагу і для Плахотнюка, і для його противників.

У лідерах нині три партії: Демпартія на чолі з одіозним олігархом, соратники президента Додона, який не приховує, що його козирем є дружба з Путіним, а також проєвропейська опозиція, яка визнає, що має мінімум шансів на перемогу. До слова, дві останні партії сподіваються на зміну влади в Україні, бо звинувачують Порошенка у підтримці Плахотнюка, який був його бізнес-партнером. Натомість Плахотнюк розраховує на американців, пояснюючи їм, що його влада — це єдине, що здатне утримати Молдову від падіння в обійми Кремля. То що ж чекає на Молдову після виборів?

Молдова — (не) Україна

Українці люблять скаржитися на «злочинну владу», говорити про складну структуру нашого суспільства, про відсутність перспектив для молоді тощо. Помножте це на 10 — і ви зможете уявити проблеми сучасної Молдови. Це і вкрай складна етнічна картина — осередки етнічних меншин розкидані по всій державі, при цьому частина громадян принципово не хочуть вчити державну румунську мову. Це і брак національної ідеї — адже значна кількість прозахідних громадян відкрито виступають за приєднання Молдови до Румунії. Це і шалений рівень трудової еміграції — навіть за офіційними даними, близько 10% населення Молдови вже виїхали за кордон на постійне проживання (не враховуючи тих, хто виїжджає для епізодичної роботи). А це — представники найактивнішої частини населення. Це  й дискредитована корупцією влада, яка дек ларує, що є проєвропейською, але має вкрай низьку довіру в ЄС (особливо після нещодавнього скасування результатів виборів мера столиці лише через те, що на них переміг один із лідерів опозиції).

А віднині Молдова додала проблему, прямо запозичену з українського досвіду. Торік наші сусіди змінили виборчу систему з партійної на змішану — точно таку, як діє в Україні. Половина депутатів обирається за списком, друга половина — в один тур на мажоритарних округах. Молдова — невелика держава, і сенс обирати депутатів «від територій» там доволі сумнівний. До того ж, у Кишиневі усвідомлювали, що зміна закону  викличе обурення Європи — Україну здавна критикують за змішану систему, закликаючи Київ змінити її.

Але всі ці доводи не мали значення, оскільки змін потребувала правляча в Молдові Демократична партія (ДПМ), рейтинг якої часом не лишав демократам місця навіть у трійці лідерів. Мажоритарні округи з українського досвіду відомі тим, що на них найпростіше застосовувати адмінресурс і методи непрямого підкупу виборців.

До слова, адмінресурсу в Демпартії більш ніж достатньо. Офіційно вона має 42 мандати зі 101 у парламенті, а фактично — контролює стійку більшість. Причому на початку скликання розклад сил був зовсім іншим. «На виборах вони отримали 19 мандатів, а тепер мають більшість. Те саме на місцевому рівні: ДПМ представляють 700 із 900 мерів та керівників сіл, хоча після виборів мали 250. В хід ішло все — і переслідування, і погрози, і стимули», — розповідає Павел Постіке, що опікується моніторингом виборів у авторитетній молдовській асоціації Promo-LEX.

Країна творчих політтехнологів

Два роки тому, восени 2016-го, у Молдові відбулися перші за 20 років всенародні президентські вибори — до того главу держави обирали в парламенті. Формальним приводом для зміни правил стало те, що в останні роки обрання президента в парламенті перетворювалося на  тривалий та виснажливий серіал, бо голосів традиційно не вистачало. От тільки на той момент Демпартія вже отримала впевнену більшість і не мала би проблем із обранням свого кандидата, але мала іншу проблему, яку вибори успішно вирішували. Річ у тім, що в 2015—2016 роках Кишинів був охоплений вуличними протестами за участі партій-антагоністів, проєвропейських та проросійських, яких об’єднувало спільне бажання — повалити владу ДПМ. Протести були доволі серйозними, — з багатотисячними мітингами, наметовими містечками і навіть штурмом парламенту Молдови.

Оголосивши всенародні вибори президента, Демпартія розірвала цей союз. Намети в центрі столиці дуже швидко зникли — активісти перейшли з вулиці «в поля», розпочавши агітацію виборців. Цікаво, що Демпартія навіть не стала всерйоз брати участь у цих перегонах — на них змагалася прозахідна екс-міністерка Майя Санду та лідер Соцпартії Ігор Додон, який фотографувався для білбордів із Путіним та обіцяв дружбу з Росією.

І тут чинна влада Молдови також вчинила нестандартно. Додона вони намагалися не помічати, натомість над дискредитацією Майї Санду працював увесь медійний ресурс Демпартії та Плахотнюка. Як підсумок — вона програла вибори із відривом лише в 67,5 тисяч голосів.

Справа в тому, що від перемоги Додона правляча в Молдові Демпартія нічого не втрачала. Президент країни і до того мав мінімум повноважень, а Додона після обрання позбавили навіть останнього важеля — можливості блокувати закони, не підписуючи їх. Допоміг Конституційний суд (опозиція називає його підконтрольним Плахотнюку). КС виніс «творче» рішення про те, що президента можна відстороняти від виконання обов’язків, передаючи право підписання законів спікеру, який на цю хвилину перебирає повноваження в.о. глави держави.

Виникає запитання: то чому б тоді не пустити на невпливову посаду проєвропейську, хоч і опозиційну Санду? Відповідь, як це часто буває у молдовській політиці, досить несподівана. По-перше, Плахотнюк довго і навіть успішно (про це трохи нижче) вибудовував для себе імідж безальтернативної політичної сили, що здатна зупинити поступ Кремля в Молдові. Інших прозахідних політиків, здатних протидіяти РФ, у Кишиневі бути не повинно. Майя Санду не мала права зруйнувати цей імідж, перемігши на виборах. По-друге, Плахотнюку був потрібен живий «привид Кремля» у Кишиневі — той, хто демонстрував би для Вашингтона та Брюсселя, що російська загроза поруч, що вона реальна. Санду в цю концепцію також не вписувалася, а Додон ідеально підходив під неї. І по-третє, перемога Санду на виборах, навіть якщо йдеться про посаду без повноважень, була здатна мобілізувати проєвропейську опозицію в Молдові, довести людям, що вони можуть перемогти навіть всесильного Плахотнюка.

Звісно, на виборах-2019 у Молдові працюють також стандартні, звичні для українців методи політичної технології. Це й безкоштовні концерти з агітацією за партії політиків, і продуктові набори, і кандидати-клони. Приміром, на окрузі другого опозиційного лідера Андрея Нестасе з’явився досі невідомий нікому кандидат, колишній поліцейський Андрей Нестас, який спромігся швидко зібрати підписи виборців і зареєструвався один день з тезкою-опозиціонером — за молдавським виборчим законодаством це гарантувало, що їх імена стоятимуть поруч у бюлетені.

(Далі буде…)

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути