Аргентина—Ямайка — 5:0, або Про небезпеку гормональної дисфункції

Володимир ВАК, керівник Адвокатського об’єднання «Вак та партнери».

Оскільки в правовій культурі нашої влади міцно укоренився тренд оголошення винного ще до суду, кожне судове рішення, яке не співпадає із наперед сформованим ЗМІ загальнонаціональним очікуванням, відіграє роль бікфордового шнура до діжки з інформаційним порохом. А коли вибухає інформаційна бомба, апелювати до розуму й відшукувати хоча би слабкі ознаки когнітивних процесів під сократівськими лобами співвітчизників — марно. І спробуйте довести тоді кому-небудь, що суддя не є єдиним учасником судового дійства, і що головний правовий демон не зосереджений одноосібно в особі судді ! Тому нинішня публікація — чергова спроба звернути увагу на очевидні, з точку зору фахівця, речі, «на пальцях» пояснити, що «неправильний» вирок народ жується від реформаторського схрещування правової неграмотності, юридичної безпорадності і браку совісті.

Чому так? Як особа, що давно працює в цих «Авгієвих стайнях», ризикну поставити діагноз: оскільки суспільний організм України вже давненько проявляє ознаки правового безсилля, то чи не в першу чергу це — через дисфункцію прокурорської «гормональної сфери». Цей, майже доведений суспільною практикою висновок, поки що не цілком очевидний для активної частини суспільства, а пасивній все одно.

Вчитаймося в рядки інформаційних повідомлень. Суд виправдав антимайданівців в Одесі! Суд випустив корупціонера під заставу! Суд присудив організатору вбивства журналіста умовний строк! Найчастіше на вила громадського осуду наша преса кидає лише одного учасника судової драми, хоча «сюжет» для неї пишеться іншими, тими, хто перебуває в тіні — прокурорами.

Нинішня прокурорська спільнота навіть не приховує, що в їхньому пріоритеті—питання майбутнього виживання, тому й імітує професійну діяльність все більш неохоче. В силу цієї обставини останнім часом нам, адвокатам, стало реально легше вигравати справи. Але з іншого боку… «за державу обидно». Та й працювати в режимі «Аргентина—Ямайка—5:0» іноді викликає досаду й відчуття професійної детренованості.

Наведу один із прикладів, який, на мою думку, яскраво характеризує стан професійної деформації прокурорського пулу сучасної України. Приклад, зазначу, з особистої адвокатської практики. Довелося мені захищати в Солом’янському районному суді м. Києва клієнта, звинуваченого за ст. 365 КК України. На призначене перше засідання суду прокурор не з’явився без пояснення причин. І продовжив це із завидною послідовністю наступні судові засідання. Сім разів поспіль судді, адвокати, свідки, які щоразу дисципліновано з’являлися за викликом, мали змогу оцінити реформу органів прокуратури України в дії. Сім разів зусилля працівників суду організувати повноцінне засідання наштовхувалося на непохитну й цілком усвідомлену позицію прокурора в цьому судовому засіданні учас ті не брати, очевидно уникаючи в такий оригінальний спосіб енергетично витратних маневрів для організму.

Як адвокат зі стажем, не зможу віднайти в пам’яті аналогічного випадку, коли би розгляд судової справи умисно гальмував прокурор — посадова особа, на яку Основним Законом країни покладено підтримку державного обвинувачення в суді (п. 1 ст. 121 Конституції України)! Подібного прецеденту юридична спільнота не пам’ятає ні за часів М. Потебенька, ні за часів його наступників — С. Піскуна, Г. Васильєва, О. Медведька і навіть В. Пшонки.

Якщо вірити мас-медіа, то й під час процесу над Г. Кернесом у Полтаві група прокурорів із 19 осіб «взяла паузу» на 7 засідань. У відповідь, як відомо, суддя виніс рішення про закриття справи, розцінивши цей демарш як відмову від звинувачення. Не беруся оцінювати рішення судді, яке потрапило під шквал критики, поставлю лише одне запитання нашим мейстрімівським ЗМІ: чому відмова адвокатів, коли ті свого часу відмовлялися брати участь у дебатах по справі Януковича, — це «навмисне затягування процесу», а відмова прокурорів брати участь у дебатах по справі Кернеса — це нормально?

А не менш резонансне рішення суду про виправдання антимайданівців по «справі 2 травня» в Одесі? В цьому провадженні прокуратура отримала глибокий процесуальний нокаут, бо жодного переконливого, юридично вагомого, значимого для суду доказу вини антимайданівців сторона обвинувачення надати не змогла. «Ну дайте хоч що-небудь, за що можна було би зачепитися!», — буквально таке можна було прочитати на обличчях суддів. Але юриспруденція шанує професіоналів, а не «андерсенів від прокуратури». Прокуратура в сумі просила учасникам масових безпорядків майже 300 років. Отримала — нуль. Усі 20 осіб виправдані. Я такого давно вже не пам’ятаю…

Професійне провалля нинішньої української прокуратури вже встигли оцінити й міжнародні організації. Урвався терпець, зокрема, Transparency International Україна, яке зверталося до кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів через дописи нашого Генпрокурора у Facebook. В організації зазначали, що в своїх публікаціях щодо конкретних осіб, затриманих за підозрою у вчиненні кримінального правопорушення, Ю. Луценко порушує принцип презумпції невинуватості. А щодо українських скаржників, то до прокурорської КДК на Генпрокурора направлено понад 3 десятки скарг, проте Юрій Віталійович лише пишається цією обставиною. На його переконання, профпридатність — глибоко вторинне для Генпрокурора, найголовніше — демократія, яка дає право скаржитися.

Той же Ю. Луценко на своїй прес-конференції 30 травня 2016 року заявив, що основне його завдання — перетворити прокуратуру на європейську інституцію по методах, способах і меті роботи, а в місцевих прокуратурах, за словами очільника ГПУ, «буде створена нова корпоративна культура». В контексті проблеми цієї статті оті слова набувають остапобендерівського відтінку, коли той виступав перед шахістами Васюків.

Що відбувається в прокурорському середовищі, я взагалі не можу пояснити і зрозуміти. Почуваєшся, ніби в щедрінському фейлетоні. Варто лише проаналізувати матеріали Верховного Суду щодо розгляду касаційних скарг прокурорів різних рангів і мастей, аби дійти висновку: загальноукраїнський тренд на депрофесіоналізацію кадрів тут проявляє себе з максимальною інтенсивністю. Складається враження, що прийняття Верховною Радою закону, яким дозволяється призначати Генеральним прокурором особу без вищої юридичної освіти, поширюється не лише на Ю. Луценка, а й на більшість прокурорських кадрів України.

Наведу уривки з ухвал Верховного Суду щодо «скарготворчості» прокурорів. «… Обгрунтування касаційної скарги прокурора зводиться до надання ним власної оцінки доказам та заперечень правильності встановлення фактичних обставин кримінального провадження, що не є предметом перевірки суду касаційної інстанції». Касаційна інстанція «не має можливості встановити дійсну позицію прокурора — з чим саме він не погоджується — з розміром призначеного покарання, чи з порядком відбування відповідно до положень ст. 75 КК, на підставі яких засуджений звільнений від відбування з іспитовим строком…».

«Із касаційною скаргою … звернувся прокурор, що не має права подавати касаційні скарги, оскільки не брав участі у судовому провадженні ні в суді першої, ні апеляційної інстанції, та за посадою не є прокурором вищого рівня, як це визначено в ч. 4 ст. 36 КПК». «…Касаційна скарга прокурора містить суперечності, оскільки у вступній частині ним оскаржується вирок Херсонського міського суду від 31 липня 2017, а в прохальній частині прокурор просить скасувати вирок Бериславського районного суду від 15 серпня 2017 року, а отже, є незрозумілим, яке саме з цих рішень ним оскаржується». «За змістом скарги прокурор…зазначає про необґрунтованість та незаконність рішень суду першої інстанції,.. вказує на необхідність його скасування, при цьому не порушує перевірку у касаційному порядку вироку місцевого суду, проте зазначає вимогу про скасування лише ухвалу суду апеляційної інстанції». «Посилаючись у касаційній скарзі на незаконність ухвали суду апеляційної інстанції, в прохальній частині скарги прокурор просить скасувати й вирок суду першої інстанції. При цьому касаційна скарга не містить посилання на порушення, які допущено районним судом при ухваленні вироку…».

Далі ще: «Касаційна скарга підлягає поверненню, оскільки не підписана особою, яка її подала». «Прокурор всупереч вимогам КПК звернувся до суду касаційної інстанції зі скаргою, яку адресував не Верховному Суду, а Вищому спеціалізованому суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ»…

Не втримаюсь від коментаря останньої цитати з ухвали Другої судової палати Касаційного кримінального суду Верховного Суду. Адже на момент подання скарги прокурором, вже 8 місяців, як діяв Закон України № 2147-VIII «Про внесення змін до Господарського процесуального кодексу України, Цивільного процесуального кодексу України, Кодексу Адмінсудочинства та інших законодавчих актів», яким визначено, що судом касаційної інстанції є Верховний Суд!

Свого часу Генпрокурор України Юрій Луценко у властивій для себе афористичній формі дав своє оригінальне бачення головних бід держави: «Україну губить встановлена корупція без судових вироків, випивка без закуски і прокурори без совісті». Вчитуючись у рядки прокурорських документів, інколи справді погоджуєшся з «категоричним імперативом Луценка», і складається враження, що підписуючи їх, прокурори справді ігнорували закуску.

У такі «пробіли» в знаннях права, як виявляється, характерні для всіх щаблів прокурорської ієрархії. Процесуальний керівник кримінального провадження по «справі Януковича» після першого судового засідання в травні 2017 року заявляв журналістам: «Сторона звинувачення у зв’язку з тим, що обвинувачений та підозрюваний Янукович під час провадження досудового розслідування не визнав свою провину, буде клопотати тільки про вищу міру покарання — довічне позбавлення волі». Дивно, що такий високопоставлений прокурорський чиновник забув ст. 58 Конституції України, де йдеться про те, що закони не мають зворотної дії в часі, а норма про довічне ув’язнення за державну зраду була внесена до законодавства 7 жовтня 2014 року — через 7 місяців після скоєння злочину Януковичем. Це знання осяяло прокурорську голову аж через рік, коли «головний обвинувач Януковича» пояснив журналістам на «Громадському ТБ», що закон таки зворотної сили не має й максимальна міра покарання, яку вимагатиме сторона звинувачення — 15 років.

Сьогоднішня українська прокуратура — це справжній технологічний вірус, аналогічний комп’ютерному, який здатен паралізувати всю правову систему країни. Отак сидить оця «сіра команда» в затінку суспільних буревіїв, виставляючи на вістря публічного гніву суддів, які, будучи заручниками політичної доцільності та журналістських версій, змушені нести тяжку ношу «ворогів народу».

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути