Адміністративно- територіальна реформа: чи встигаємо до виборів 2020-го?

Любомир ЗУБАЧ, народний депутат, «Самопоміч»,
член комітету ВРУ з питань державного будівництва, регіональної політики та місцевого самоврядування

Пропоную поміркувати на перспективу. Я про місцеві вибори 2020-го, які не так уже й за горами. Як відбуватиметься волевиявлення, коли третина території країни опинилася у новостворених ОТГ, а що з рештою — вони голосуватимуть на колишніх засадах? Чесно, це було би просто катастрофою. Але очевидно й те, що до виборів так зване добровільне об’єднання громад не буде завершено.

Яка влада — така й громада

Як відомо, в 2014 р. в Україні розпочалася місцева реформа. Змінити адміністративно-територіальний устрій для держави, вочевидь, видалося дуже радикальним. А швидше — у парламенту та уряду не знайшлося політичної волі на це.

І тому замість закону про зміну адміністративно-територіального устрою на рівні держави ми маємо Закон «Про добровільне об’єднання територіальних громад». До слова, так свого часу зробили Латвія та Данія. У цих країнах приблизно половина їхніх громад об’єдналися, щодо решти довелося ухвалювати окреме рішення про зміну адміністративно-територіального устрою, тобто фактично робити це примусово.

Реформу адміністративно-територіального устрою називають однією з найскладніших. Але, чесно кажучи, в Україні всі реформи, а радше їхнє втілення, є такими. «Трансформувати» країну конче потрібно. Ну, хоча б тому, що Україна досі «поділена» за указом Президії Верховної Ради Української РСР від 12 березня 1981 року. І він, звісно, не відповідає Конституції України.

Утім, був ще й принцип доцільності, назвімо його так. Такий факт — до реформування в Україні було понад 10 тисяч сільських рад і їхній бюджет де-факто був дотаційним на 90%. Тих ресурсів, якими вони оперували, вистачало заледве на своє утримання. Та й то не завжди.

Справді, наприкінці лютого минулого року до парламенту було внесено урядовий законопроект «Про засади адміністративно-територіального устрою України». Але до його розгляду в сесійній залі парламенту діло не дійшло, він не ухвалений навіть у першому читанні… Ставимо собі «пташку» щодо пріоритетів уряду.

Тепер про те, що пропонував цей законопроект. Якщо коротко, то три рівні системи адмінтерустрою, за якими визначено такі адміністративно-територіальні одиниці: громада, район, регіон. Хоча, до слова, такого поняття, як «регіон» у Конституції немає, лише «область».

Повертаючись до законопроекту, можна говорити про пріоритет — укрупнення районів. Замість 490 нинішніх адміністративних районів залишити лише 100. Що ж до областей, то їхні межі залишаються незмінними, тобто ніхто нічого не укрупнюватиме. Кількісні плани на ОТГ — близько 1500. Така цифра, за розрахунками Мінфіну, мала би бути оптимальною. Але не так сталося, як гадалося.

Тепер різати треба не лише по-новому, а й по-живому

Дані Міністерства регіонального розвитку станом на 12 березня зовсім не додають оптимізму: в Україні створено 884 ОТГ. Це 25,7% від загальної кількості населення і 38,5% — від загальної площі України.

Якщо порівнювати дані за 2015— 2018 роки — найактивніше створювалися ОТГ у 2016-му (299) і 2015-му (207), у 2018-му — лише 78 ОТГ. І навряд чи цього року на нас чекає бум. Але найцікавіше у цих цифрах інше: лише 18 районів із 490, де 100% покрито ОТГ; у 96 районах — взагалі жодного ОТГ.

Тобто з темпами створення громад, на яких і базується вся реформа, погано. Як погано і з якістю. Не раз аналізував, на прикладі Львівщини зокрема, і доводив, що утворення громад відбувалося з великими порушеннями методики. І так є по всій Україні.

Дуже багато новостворених громад є надто малими за кількістю населення, щоб стати самодостатніми й економічно ефективними. Вони не спроможні себе утримувати. Тобто це перекроювання країни відбулося заради самого перекроювання й стало безглуздим. Тож у такому разі основою самоврядування громади не стануть.

Із заяв урядовців дізнаємося, що принцип добровільності, очевидно, збережеться десь до весни 2020 року. А що далі? Прем’єр уже заявляв, що будуть стимулювати. У мене виникає логічне запитання — як?

Не так про вибори, як про повноваження

Місцеві вибори у жовтні 2020 року мали б відбутися на новій територіальній основі та на умовах покриття всієї території України об’єднаними територіальними громадами. За Законом «Про місцеві вибори», всі ОТГ, навіть утворені у 2018–2019 роках, повинні провести чергові вибори наступного року. А як бути там, де жодних громад не утворено? Наразі виглядає так, що там місцеву владу обиратимуть за старою схемою. Ще гірше — коли уряд схопиться щось змінювати в останній момент. Бо зараз, принаймні так виглядає, йому не до територіально- адміністративних змін. Бояться, не вміють, не розуміють важливості питання або ж просто вичікували результатів президентських виборів?..

Щодо виборів, то тут якихось особливих процедурних проблем нема. Справа в іншому — несправедливість, різні можливості громад. У підсумку — розбалансованість на регіональному рівні та й у всій країні.

Маємо парадоксальну ситуацію. Є неспроможні ОТГ, які мають прямі міжбюджетні відносини, зокрема 60% ПДФО, але не мають ні ресурсів, ні інфра структури. Натомість є купа малих міст, які мають можливості та інфраструктуру, але не мають такого рівня фінансування — з ніг на голову.

Це важливо, бо ж ідеться про повноваження, а отже, про фінансування. Створені ОТГ — як наслідок «ущільнені» райони. А це означає, що не буде дублювання повноважень районної ради і РДА з органами місцевого самоврядування ОТГ, тобто не буде надмірних витрат на утримання апарату райдержадміністрацій. Для людей же це означає збільшення фінансування на їхні освітні чи медичні потреби (за рахунок бюджетів органів місцевого самоврядування). Ось у цьому суть успішної децентралізації.

Проте, знову ж таки, чи є на це політична воля уряду? А головне — час? Так виглядає, що немає — ні одного, ні іншого.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути