Connect with us

Думка експерта

Печерські пагорби як безбаштовий кремль

Опубліковано

⚡ AI SUMMARY
У статті професор Іван Котюк аналізує республіканську форму правління, її ознаки та різновиди (парламентську та президентську), акцентуючи на ролі народу як джерела влади та необхідності розмежування повноважень між органами влади. Автор проводить історичні паралелі та порівнює різні підходи до класифікації форм правління.

Іван КОТЮК, доктор юридичних наук, професор

Згідно з правилами архітектури споруда є надійною лише тоді, коли вона зводиться на надійній основі, а її складові взаємопов’язані так, що являють собою єдине ціле — ансамбль. Символом такої конструкції є піраміда, а старовинні міські укріплення, як правило, будувалися у вигляді комплексу таких споруд, який являв собою фортецю і отримав назву «кремль». Але оскільки в кожній з башт цієї фортеці завжди були люди, то їхнє лукавство, недолугість, заздрість і бажання помсти сприяли тому, що наставав час, коли ті, що перебували в окремих баштах, починали ворогувати не тільки з тими, хто володів центральною з них, а й між собою. Як наслідок, спочатку кремль втрачав ознаки ансамблю, ставав «безбаштовим», а згодом — перетворювався на руїни.

 

Напевно, не випадково за такими ж правилами будуються й політичні відносини, висока культура організації яких також відзначається наявністю надійної основи, якою є згуртований народ. Адже саме за таких умов роль королів, які, як правило, з’являються під маскою й в оточенні «слуг народу», визначальною для долі цього народу не стає навіть тоді, коли всі вони згодом виявляються «голими». А оскільки аксіомою стало й те, що «короля робить його свита», то не менший вплив вона має й на сучасних королів, а вже те, чи називають цю свиту «любими друзями», «членами сім’ї й близькими родичами» чи «адміністрацією» — не принципово. Але важливим за таких обставин виявляється те, що при оцінюванні діяльності цих королів переконати їх у тому, що в них «щось не так», а тим паче — що вони «голі», тоді як їхня «свита» переконує і їх, і весь народ у тому, що «у нас все в шоколаді», практично неможливо. Більше того, подібні намагання небезпечні, бо кваліфікуються як «зрада» й зумовлюють відповідні санкції. От тому найбезпечнішим способом такого оцінювання є методи компаративістики.

Історичний екскурс

Як відомо, спосіб організації верховної влади в країні, який визначає систему її найвищих органів, порядок їх формування і особливості розподілу повноважень між ними, отримав назву «форми правління». А одним із найдавніших підходів до визначення їхніх назв, сформульованим ще Геродотом, була відповідь на питання — хто є джерелом і носієм верховної влади. Зокрема, зосередження її в руках однієї особи отримало назву монархії, найдостойніших — аристократії, а в усього народу — демократії. Платон визначальними при цьому вважав домінування таких чеснот як мудрість, мужність і помірність. Арістотель, залежно від співвідношення державних і особистих інтересів, розрізняв правильні форми правління, у яких особистий інтерес правителів, підпорядкований загальному інтересу народу, і спотворені — ті, в яких домінує особистий інтерес. Ш. Монтеск’є залежно від сил, які рухають державне життя, вважав, що доброчинність втілюється в демократії (республіці), помірність — в аристократії, честь — у монархії, а страх — у деспотії.

Загалом же всі держави були і є або республіками, або монархіями, кожна з яких може набувати великої кількості їх різновидів, які, однак, тісно взаємопов’язані не тільки між собою, а й з особливостями політичного режиму і територіального устрою держави. І хоча в цілому весь цей ансамбль мав би називатися «державний лад (устрій)», у нас його називають «форми держави».

Що ж до форм правління, то при їх розмежуванні насамперед необхідно відповісти на три основні запитання: «Які органи здійснюють державну владу?», «Яким способом ці органи формуються?» та «Як розподілені повноваження між ними?». А з урахуванням цього виявляється, що переважна більшість сучасних держав (170 із 200) має республіканську форму правління.

Ознаки республіки

Базується ця форма правління на визнанні того, що носієм суверенітету та джерелом і носієм верховної влади в країні є народ, який здійснює владу як самостійно, так і делегує окремі владні повноваження відповідним органам на чітко визначений строк. А це передбачає необхідність розмежування і цих повноважень, і цих органів, наприклад, на установчі, представницькі, законодавчі, виконавчі, судові, контрольно­наглядові тощо. Крім того, ознаками такої форми правління є: похідний характер влади державних органів від влади народу; здійснення ними своїх повноважень за його дорученням і, як наслідок, їх виборність; обов’язковість рішень цих органів і для кожного з них, і для кожного члена суспільства; взаємодія цих органів і з суспільством, і між собою у формі правовідносин; можливість юридичної відповідальності не тільки членів суспільства, а й кожного державного органу; соціальна спрямованість державної політики та взаємна відповідальність особи і держави тощо.

Значну роль у здійсненні владних повноважень тут відіграють верховні органи влади, якими є парламент, президент і уряд, які одночасно є системою взаємних стримувань і противаг, механізмами яких є, наприклад, те, що парламент є законодавчим органом, але регулярно заслуховує звіти уряду і може висловити йому недовіру, що зумовлює його відставку, має право ініціювати процедуру імпічменту президенту, а президент — підписує закони, має право вето і розпуску парламенту, бере участь в організації уряду тощо. А вже залежно від способу формування вказаних органів і особливостей розподілу повноважень між ними насамперед розрізняють парламентську та президентську форми правління.

Парламентська та президентська республіки

У найзагальніших рисах парламентська республіка в механізмі здійснення влади передбачає фактичне домінування парламенту, хоча з юридичного погляду владні повноваження між верховними органами розподілені. Забезпечується це всенародним обранням парламенту, що є основою його легітимності і незалежності, а вже сам парламент обирає президента й формує уряд, чим досягається залежність і відповідальність президента й уряду від парламенту. Формування уряду тут, як правило, відбувається з осіб, які належать до правлячої партії або коаліції, лідер якої й очолює уряд. Президент є лише главою держави, а тому його функції переважно представницькі. Іноді цей інститут тут відсутній взагалі, а функції глави держави виконує прем’єр­міністр.

А президентська республіка передбачає розширення повноважень президента та відсутність відповідальності виконавчої влади перед законодавчою. У такий спосіб забезпечується незалежність президента і уряду від парламенту й фактичне зосередження важелів впливу на суспільство в руках президента. Досягається це за рахунок того, що тут відбувається всенародне обрання не тільки парламенту, а й президента, який є главою держави і главою виконавчої влади. Парламентові президент не підзвітний. Він сам формує уряд, як правило, з членів партії, до якої належить, і сам його й очолює. Права оголосити вотум недовіри уряду парламент не має. А, наприклад, у США уряду як такого немає взагалі, й виконавча влада зосереджена у президента, якому підпорядковані всі міністри.

Зрозуміло, що кожна з названих форм правління в класичному вигляді трапляється не часто, а це зумовлює необхідність розрізняти й так звані змішані, гібридні їх варіанти, у яких залежно від того, хто має більше владних повноважень, а фактично впливу на уряд — парламент чи президент, їх називають парламентсько­президентськими або президентсько­парламентськими. Зокрема, особливістю парламентсько­президентської республіки є те, що тут і парламент, і президент обираються всенародним голосуванням, а уряд формується прем’єр­міністром, який його і очолює. Водночас спе цифічність становища уряду полягає у тому, що він пов’язаний подвійною (біцефальною) залежністю: відповідальністю перед президентом та підконтрольністю і підзвітністю перед парламентом.

Іноді розрізняють й «напівпрезидентські» республіки, у яких значно обмежуються повноваження президента та розширюються повноваження парламенту і уряду за рахунок того, що тут парламент і президент обираються всенародним голосуванням, але уряд формується парламентом і тому більше залежить від нього.

Неокласичні варіанти президентських форм правління

Президентсько­парламентська форма правління виникає за умов розширення повноважень президента. А що тенденція його виходу за межі традиційних повноважень у сучасних умовах стала звичною, то це зумовлює необхідність розрізняти й неокласичні варіанти президентської республіки, які іноді називають «надпрезидентськими», «суперпрезидентськими».

Фактично ініціатором такої форми правління колись у Франції став Шарль де Голль, а в сучасних умовах її створили: в Казахстані — Н. Назарбаєв, у Білорусі — О. Лукашенко та ін. Її ознаками є: фактичне зосередження всієї повноти державно­владних повноважень у руках так званого сильного президента, який офіційно є не тільки главою держави, главою виконавчої влади, лідером правлячої партії, а й проголошується «батьком нації», що супроводжується перебуванням його на посаді необмежений строк. У таких умовах фактично всі державні органи підпорядковані президентові, який має право розпуску парламенту, призначає і звільняє з посад керівників органів виконавчої влади та суддів. Можливість усунення його з посади законом не передбачена. Наявні демократичні інститути мають декоративний характер. Державна ідеологія спрямована на обґрунтування переваг наявного в країні монократичного режиму тощо.

Особливості форми правління в Україні

Згідно з Конституцією «Україна є республікою. Носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування. Право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами. Ніхто не може узурпувати державну владу» (ст. 5).

І на перший погляд все це так. Але у зв’язку з цим виникає багато запитань. Зокрема, якщо Україна є республікою, то якою? Адже, виходячи з наведеного історичного екскурсу, просто «республік» не буває. А якщо зазирнути в історію незалежної України, то виявляється, що за цей нетривалий проміжок часу тут уже були всі відомі й невідомі форми республіканського правління. Водночас, якщо врахувати, що «право визначати і змінювати конституційний лад в Україні належить виключно народові і не може бути узурповане державою, її органами або посадовими особами», а референдум щодо цього, як відомо, не проводився жодного разу, то постає запитання — як таке могло трапитись? Чи, може, все­таки право на такі зміни органами держави було узурповане?

Вважається, що на сьогодні Україна є парламентсько­президентською республікою. Але якщо порівняти її фактичні ознаки хоча б з основними ознаками такої республіки, то виявляється, що це не так. Адже за такої її форми мав би бути так званий сильний парламент, а тут він швидше нагадує клуб за інтересами, у якому правлячої коаліції немає навіть на папері, а депутати з’являються лише періодично, і під керівництвом тих, кому кожен з них служить персонально, «вирішують питання». Причому вирішують їх з наругою над конституційною процедурою, прикладами якої є хронічна відсутність кворуму й «натискання кнопки» і за себе, і «за тих хлопців», ухвалення «потрібних» законів шляхом багаторазового переголосовування лише для того, щоб, як казав колишній голова ВР Іван Плющ, аби «впихнути невпихуєме». А зміст ухвалених у такий спосіб законів часто є настільки сумнівним, що це просто тема для окремої дискусії.

Що ж до причин, які все це зумовлюють, то їх дуже багато. Адже якщо навіть і не брати до уваги тонкощів й хитросплетінь «двірцевих інтриг», а враховувати лише теоретико-правові аспекти цієї проблеми, то й тут рівень правової регламентації цих відносин виявляється неналежним.

Так, якщо «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в Україні є народ, який здійснює владу безпосередньо і через органи державної влади та органи місцевого самоврядування» (ст. 5 Конституції) то, по-перше, чому народ є не носієм, а лише джерелом державної влади? Адже, як уже зазначалося, у демократичних республіках саме народ є її носієм, а державні органи наділяються ним лише окремими владними повноваженнями. По-друге, очевидним є й те, що в Україні безпідставно ототожнюються поняття «державна влада» і «владні повноваження державних органів». Адже державна влада одночасно є й верховною владою. А якщо її джерелом є народ, то він мав би бути й її носієм.

Важливим є й те, що верховна державна влада є неподільною. Ще Ж.-Ж. Руссо наголошував, що верховну владу, як і суверенітет, ніхто не вправі ні відчужувати, ні штучно ділити, оскільки вона є водночас і невідчужуваною, і неподільною.

А якщо вже на це й не зважати і виходити лише з того, що «державна влада в Україні здійснюється за принципом її потрійного поділу на законодавчу, виконавчу та судову» (ст. 6 Конституції), то до якої з них належить президент? А якщо не належить до жодної, то чому ж тоді він намагається підпорядкувати собі їх усі? Але і це ще не все. А в зв’язку з цим характерним є такий приклад. Якось учасники однієї з передач на «Радіо НВ», яке позиціонує себе як неупереджене до всіх політиків, перераховуючи особисті заслуги Президента України, дійшли висновку, що однією з них «був високий врожай сільськогосподарської продукції в минулому році». І те, що такий врожай був, це так. Але чи належить забезпечення високого врожаю до повноважень президента? А якщо ні, то виявляється, що він намагається узурпувати й владу Природи.

Крім того, якщо народ здійснює владу «безпосередньо», то де і в яких формах це відбувається? Адже навіть на теоретичному рівні розділом 3 Конституції для цього передбачено лише вибори та референдум. А якщо так, то знову постає питання — а скільки ж разів і які питання в Україні вирішувалися шляхом референдуму? Якщо за двадцять вісім років один, то це явно малувато! Та й тут, чому ж так ганебно повелися з його результатами лише на тій підставі, що вони виявилися не такими, на які очікували ті, хто його організовував?

Та й сам розділ 3 Конституції поіменовано «Вибори. Референдум». А це показовий приклад пріоритетів творців української Конституції, для яких головне — вибори, а ще важливіше — щоб вибрали саме їх, а там хоч і трава не рости. Тобто український народ фактично від здійснення влади «безпосередньо» усунутий, і має право лише обирати своїх «слуг». Водночас за умов наявності поваги до джерела і носія верховної влади цей розділ мав би називатися принаймні «Референдум, вибори та інші форми народовладдя». А у ньому мало б бути не тільки те, що його призначають «слуги народу», коли їм заманеться, а й те, що згідно зі ст. 72 його проведення за народною ініціативою мало б відбуватись не за спеціально виписаною у ній фактично нереальною процедурою, а в простий, зрозумілий і доступний для народу спосіб. Крім того, у його ст. 73 мав би бути величезний перелік питань, які вирішуються виключно референдумом і насамперед — питання оплати народом послуг цих «слуг», оскільки самі вони зрозуміти її адекватні межі просто неспроможні.

Надто вже непереконливою ознакою української демократії є й те, що за наявності у громадян України конституційного права на місцеве самоврядування, розділом 3 Конституції права на місцевий референдум його фактично позбавлено.

Важливим є й те, що згідно зі ст. 5 Конституції «ніхто не може узурпувати державну владу». А якщо так, то якщо навіть і погодитись з тим, що державна влада в Україні здійснюється на засадах її потрійного поділу, то виходить, що її узурпував не тільки президент, а й прокуратура, і СБУ, і НБУ, і ЦВК тощо, які наділені величезними владними повноваженнями, але до жодної з визначених Конституцією так званих гілок влади не належать також.

Морально-етичні міркування

І все ж найважливішим тут є питання, а хто ж персонально здійснює ці владні повноваження, тому що все стає зрозумілим тільки при відповіді на нього.

Адже загальновідомо, що і Природа, і Суспільство наділяє кожну людину не тільки тілом і душею, а й відповідним «посагом». А він у кожного і свій, і різний. Тобто для пересічної людини достатньо бути наділеною лише людськими інстинктами та розуміти й дотримуватись загальновизнаних правил поведінки. І в цьому — її переваги. Але для шляхетної людини — цього вже замало, тому що вона повинна мати ще й шляхетні якості. Що ж до людей, які намагаються рухатися по так званій соціальній драбині і посісти відповідні посади, то вони повинні розуміти ще й те, що тут — чим вище, то тим вищі для них мають бути і загальнолюдські, і професійні вимоги. Суворішою мала б бути й їхня відповідальність, і насамперед перед тими, хто нижче. Адже своїм місцем у суспільній ієрархії вони позбавили цього місця тисячі інших, які також могли б його зайняти, оскільки фактично дуже часто наділені не тільки не гіршими, а й набагато кращими якостями, ніж вони.

Хіба ж не є очевидним, що, обравши після Помаранчевого Майдану президентом пана Ющенка, а не Бабу Параску, український народ припустився прикрої помилки. Чому? Та хоча б тому, що Баба Параска з прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, яка довела, що є справжнім політиком, спільну мову б знайшла, а пан Ющенко її не знайшов. А хіба ж не це стало причиною того, що посаду президента обійняв пан Янукович?

Більше того, від Баби Параски було б менше зла, ще й тому, що вона боялася Бога і соромилася Людей, а тому й не крала. Адже хоча «руки, що ніколи не крали» були й в інших українських президентів, хіба що, крім одного, але чому ж тоді вся загальнонародна власність раптом стала їхньою та власністю «любих друзів», членів їхніх сімей і близьких родичів? Чому ж тоді Україна з однієї з найбагатших країн світу раптом стала однією з найбідніших?

Хіба ж Баба Параска в час своєї бурхливої політичної діяльності могла допустити, хоча б у поганому сні те, що незабаром у центрі Києва, на Майдані, який оточений всесвітньовідомими церквами, палатимуть шини, а в цих церквах рятуватимуть повстанців, й поляже Небесна Сотня лише заради того, аби прогнати одного з казнокрадів? Хіба мислимим є те, що за це так ніхто і не покараний? А як клялись, як били себе в груди!..

Хіба мислимим було те, що незабаром за наявності таких «знаменитих» дипломатів і під керівництвом таких «видатних» полководців у центрі Європи смертю хоробрих поляже більше тринадцяти тисяч Молодих Українців — цвіт української нації (і це лише з одного боку, а у тих, хто — з другого, напевно ж, також були матері)? Що ж до того, якій кількості людей там понівечили тіло, душу та долю, знає один лише Бог. А молоді хлопці гинуть і гинуть, й не буде вже з них для України ні громадян і патріотів, ні батьків і господарів у домі, ані козаченьків, ані гречкосіїв, ані свинопасів…

А «слуги народу» граються собі в органи влади, підраховують свої заховані в бандитських офшорах щорічні мільярдні прибутки й вважають, що у кадровій політиці головним критерієм і рівня розумових здібностей, і патріо тизму, і ділової кваліфікації є «правильна» відповідь на запитання — «Чий Крим?».

Ну, а люди сміються і пошепки кажуть — та невже ж вони не бачать очевидного для всіх, що не їхній вже він, не їхній! Адже саме тому й не ніжаться вже вони під сонечком біля моря ні в Ореанді, ні в Лівадії. А за утримання нажитих там «непосильною працею» маєтків їм уже потрібно платити «шалене бабло», а їхні заводи і фабрики — вже «віджали» російські олігархи.

А чи повернеться Крим до складу України, залежатиме також не від них, а від рівня духовного життя та матеріального добробуту її громадян. І чим швидше він поліпшиться, тим реальнішою ставатиме така можливість.

Але чому ж тоді вони так занервували й заворушились, чому ж їм раптом так захотілося, щоб їх полюбили, коли люди проголосували за «команду Зе»? Чому ж так активізувалися «говорячі голови»? Побачили, що так «вдосконалили» процедуру виборів, що перехитрили й самих себе? Чи, може, дійшло, що вирішальним тут стало те, що люди щось зрозуміли, й у «слуг», які ще вчора так впевнено стояли на українській землі, вона раптом почала з-під їхніх ніг «втікати»? А це для них — найстрашніше, тому що, як казав Борис Олійник, «а зрозумівши — юрба виростає в народ!», народ, який проснувся й побачив, що обдурили, приспали й обікрали українців, тобто, як кажуть у Верховній Раді, — «розвели, як сліпих кошенят!».

Джерело: Юридичний вісник України

Продовжити читання →
Натисніть, щоб прокоментувати

You must be logged in to post a comment Login

Leave a Reply

Новини на емейл

Правові новини від LexInform.

Один раз на день. Найактуальніше.

Digital-партнер


© ТОВ "АКТИВЛЕКС", 2018-2025
Використання матеріалів сайту лише за умови посилання (для інтернет-видань - гіперпосилання) на LEXINFORM.COM.UA
Всі права на матеріали, розміщені на порталі LEXINFORM.COM.UA охороняються відповідно до законодавства України.