Вибіркові покарання: чому санкції ООН часто залишаються лише на папері?

Енріко Керіш,
один із засновників компанії Сompliance and Capacity Skills International (CCSI), ЄП

Ефект від санкцій ООН проти Північної Кореї виявився напрочуд мізерним. Це сталося всупереч — хоча насправді, можливо, і внаслідок — загроз з боку президента США Дональда Трампа, а також ескалації економічної війни США проти цієї країни, що триває з 1950 року.

Заходи впливу ООН, покликані гарантувати мир і безпеку за допомогою спільних дипломатичних зусиль, але без військового втручання, не приносять очікуваних наслідків через Трампа. На думку голови парламентського комітету з питань зовнішньої політики в Сенаті США Боба Коркера, президент США замість посилення санкцій, відповідного до ситуації, що склалася, буквально «штовхає свою країну до третьої світової війни».

Типовим для переважаючої у Вашингтоні «аматорської дипломатії» є й те, що сам Коркер, можливо, несвідомо, подібними висловлюваннями продемонстрував Пхеньяну ризики, пов’язані з надто ранньою відмовою від своїх ядерних амбіцій. Утім поспіх — не єдина помилка політиків, які займаються санкціями, і властивий він не лише американцям.

Від початку запровадження у грудні 2006 року санкцій ООН проти Північної Кореї їхня дія раз у раз підривалася політичними й економічними факторами. Ці фактори – наслідок політичної нерішучості суб’єктів ухвалення рішень. Оскільки провідні західні держави часто підкоряли санкції ООН своїм національним інтересам, Росії та Китаю вдавалося перешкоджати їх реалізації і тим самим посилати сигнал про те, що і вони без відчутних втрат можуть ігнорувати відповідні рішення.

Таким чином, реалізація постійно кульгала, а теоретично найбільш відчутні заходи, тобто фінансові обмеження, втрачали свій ефект через досить відчутні відмінності в їх здійсненні. Крім цього, дієвість санкцій розмивається істотними відмінностями в їх тлумаченні відповідними державами-членами ООН і приватним сектором. Навіть сама Рада Безпеки непослідовно реагує на порушення міжнародного права: за рідкісним винятком, санкції вводяться проти всіх, хто бере участь у фінансуванні терористичних організацій.

Однак цього не відбувається у випадках навмисного або ненавмисного фінансування між- і внутрішньодержавних конфліктів. Щоправда, банки, які є важливою ланкою потенційного фінансування порушників санкцій, давно захищаються від небезпеки співучасті у злочинах і відмиванні коштів за допомогою взятого на себе зобов’язання перевірки своїх клієнтів (KYC – Know Your Customer). Але коли йдеться про санкції ООН поза рамками боротьби з тероризмом, багато банків на практиці виявляють дивовижну винахідливість.

Ще більш складною стає ситуація, коли постає питання про відповідальність власників в особі інституційних інвесторів. Вони мають особливо великий вплив завдяки багатомільярдним пакетам акцій у всьому світі.

Так чи інакше, а практика, заснована на обліку конфліктних чинників, є частиною 31-го загальновизнаного базового принципу ООН, яку спеціальний представник Генерального секретаря ООН з питань прав людини, транснаціональних корпорацій та інших підприємств Джон Раггі назвав так: «Захищати, поважати і виправляти» (Protect, Respect and Remedy). Хоча Рада з прав людини ухвалила рішення про впровадження цього принципу відповідальності, не відомо про жоден випадок, коли б інвестори вдавалися до заходів впливу на свої підприємства через порушення ними санкцій. Можливо, подібна летаргія інвесторів є лише відображенням роз’єднаності політиків у сфері санкцій.

Щоправда, санкції досить регулярно застосовуються проти тих, хто фінансує терористичні організації. Але спонсорів між- і внутрішньодержавних конфліктів рідко притягають до відповідальності.

Непослідовність проявляється також і в тому, що одержувачі незаконних поставок зброї страждають від арештів майна або заборон на в’їзд значно частіше ніж постачальники, які часто ще більше порушують ембарго ООН на поставку зброї. Така ж однобока реакція спостерігається і щодо тих, хто торгує сировиною. Торговці алмазами, які брали участь у фінансуванні громадянської війни в Анголі та Сьєрра-Леоне в 1990-х роках, були покарані у вигляді санкцій. А от покупці алмазів на крові в бельгійській столиці алмазного бізнесу Антверпені вийшли сухими з води.

Те саме трапилося і з підприємцями у сфері лісової промисловості в Ліберії, які справно платили податки режиму свого демократично обраного президента Чарльза Тейлора (засудженого згодом за військові злочини). Проти них були застосовані санкції. А от діючі в Ліберії каучукові плантації фірми Firestone або ж підприємства з імпорту продуктів харчування та автомобілів, які також платили податки, ніколи серйозно не розглядалися ООН в плані накладення на них санкцій. Непослідовність проявляється також і в тому, що одержувачі незаконних поставок зброї страждають від арештів майна або заборон на в’їзд значно частіше, ніж їх постачальники.

Ще одним подібним прикладом є Північна Корея: компанія A.M.M. Middle East General Trading з Дубая 6 березня 2015 року спрямувала рахунок на $1,4 млн за придбання золотих злитків і ювелірних прикрас північнокорейському дипломату Сон Юнг Наму. Поза сумнівом, ця торгівля золотом є нічим іншим, як внеском у фінансування програми Північної Кореї зі створення зброї массового знищення. Попри це делегації Ради Безпеки, а саме його комітету із санкцій, так і не покарали торговця золотом із Дубая.

Не були накладені санкції і на поставку до Північної Кореї літака типу P-750 XSTOL, а також запчастин до нього, що є порушенням заборони на постачання предметів розкоші в цю країну. Під дію санкцій не потрапили ані продавець із Китаю, ані виробник із Нової Зеландії, ані банки, які здійснили операції з перекащу грошей.

Усі ці приклади не без підставстворюють у багатьох країн-членів ООН, підприємств і великих інвесторів враження того, що резолюції цієї організації про застосування санкцій діють лише на папері.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути