Судова практика
На вимоги про повернення майна з незаконного володіння позовна давність поширюється
Велика Палата Верховного Суду погодилася з викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 р. у справі № 6-1047цс17 висновком щодо застосування інституту позовної давності до правовідносин, що регулюються статтею 388 Цивільного кодексу України
20 листопада 2018 року Велика Палата Верховного Суду розглянула у відкритому судовому засіданні касаційною скаргою заступника прокурора Львівської області у справі № 907/50/16 (провадження № 12-122гс18) за позовом заступника прокурора Закарпатської області в інтересах держави в особі Міністерства аграрної політики та продовольства України до Товариства з обмеженою відповідальністю «Карпатські Зорі», за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні позивача – Регіональне відділення Фонду державного майна України по Закарпатській області, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог на предмет спору, на стороні відповідача – Товариство з обмеженою відповідальністю «Імперіал», про витребування майна з незаконного володіння.
За матеріалами справи, позивач – заступник прокурора Закарпатської області на обґрунтування позовних вимог посилався на те, що цілісний майновий комплекс ДП «Свалявський завод продтоварів» безоплатно та у протиправний спосіб вибув із власності держави, без згоди Міністерства аграрної політики та продовольства України. При цьому вказував, що набуття права власності Товариством з обмеженою відповідальністю «Імперіал» на спірний майновий комплекс є незаконним, оскільки воно відбулося поза процедурою, визначеною Законом «Про приватизацію державного майна» (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), а норми ст.ст. 14, 15 Закону «Про оренду державного та комунального майна» не передбачають можливість автоматичного переходу до орендаря права власності на державне майно поза межами процесу приватизації, зокрема, шляхом реорганізації державного підприємства через приєднання його до орендаря та набуття останнім прав і обов’язків ліквідованого держпідприємства в порядку правонаступництва.
Рішенням Господарського суду Закарпатської області, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського у задоволенні позову відмовлено.
Постановою Вищого господарського суду України від 26 квітня 2017 р. ці рішення скасовано, а справу направлено на новий розгляд до суду першої інстанції в іншому складі суду із вказівкою на необхідність з’ясування судом прав і обов’язків сторін у спірних відносинах, зокрема, правових підстав, на яких цілісний майновий комплекс ДП вибув з державної власності та перейшов у власність ТОВ «Імперіал», чи набуло останнє в установленому законом порядку право власності на спірне майно та, відповідно, чи могло бути відчужено це право відповідачу.
За результатами нового розгляду справи рішенням Господарського суду Закарпатської області, залишеним без змін постановою Львівського апеляційного господарського суду, у задоволенні позову знову відмовлено за наслідками спливу позовної давності за заявленими вимогами.
Прокурор подав касаційну скаргу, в якій, окрім іншого, посилаючись на правову позицію Верховного Суду України у постанові від 5 жовтня 2016 р. у справі № 916/2129/15, наголошував на тому, що до вимог власника чи титульного володільця про витребування майна у порядку ст. 388 Цивільного кодексу України (Право власника на витребування майна від добросовісного набувача) позовна давність не застосовується.
Велика Палата встановила, що спір у цій справі виник у зв’язку з набуттям відповідачем у володіння спірного майна на виконання мирової угоди, затвердженої ухвалою суду. Суди встановили, що правопопередник позивача у цій справі – Міністерство аграрної політики України про перехід до ТОВ «Карпатські Зорі» спірного майна за мировою угодою міг довідатися ще 8 червня 2011 р., що випливає з рішення Господарського суду місті Києва від 21 листопада 2011 р. у справі № 30/278-48/182. Аналіз ст. 261 Цивільного кодексу України дає підстави для висновку, що початок перебігу позовної давності збігається з моментом виникнення в зацікавленої сторони права на позов.
Велика Палата зазначила, що суди дійшли правильного висновку, що позивач повинен також довести той факт, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, що також випливає із загального правила, встановленого ст.ст. 32–38 Господарського процесуального кодексу України (в редакції, чинній на час винесення оскаржуваних судових рішень), про обов’язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.
Відповідач, навпаки, мусить довести, що інформацію про порушення відповідного права можна було отримати раніше. Оскільки суди встановили, що відповідач у заяві про застосування позовної давності довів, що позивач у цій справі міг довідатися про порушення свого права ще 8 червня 2011 р., наведені позивачем доводи про поважність причин пропуску строку позовної давності є необґрунтованими.
Згідно з правовим висновком Верховного Суду України, викладеним у постанові цього суду від 5 жовтня 2016 року у справі № 916/2129/15 (провадження № 3-604гс16), положення законодавства про позовну давність до заявлених позовних вимог про витребування майна у порядку ст. 388 ЦК України не застосовуються. Натомість у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 р. у справі № 6-1047цс17 суд зазначив, що до позовних вимог про витребування майна на підставі ст.ст. 387, 388 ЦК України застосовується загальна позовна давність у три роки.
При цьому за вимогами ст. 261 ЦК початок перебігу строку позовної давності пов’язується не лише з моментом, коли особі, яка звертається за захистом свого права або інтересу, стало відомо про порушення свого права чи про особу, яка його порушила, а також з моментом, коли така особа могла довідатись про порушення свого права або про особу, яка його порушила.
Така ж правова позиція викладена у постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у справах № 916/2073/17 та № 916/2403/16.
З огляду на викладене Велика Палата Верховного Суду погодилася з висновками суду касаційної інстанції та викладеним у постанові Верховного Суду України від 22 червня 2017 р. у справі № 6-1047цс17 висновком щодо застосування інституту позовної давності до правовідносин, що регулюються статтею 388 ЦК України.
Рішення у ЄДРСР – http://www.reyestr.court.gov.ua/Review/78129859