Нафтогаз проти НКРЕКП, або Чому не потрібно штрафувати крадіїв газу?

Юрій Котнюк, ЮВУ

Тридцятого січня Окружний адміністративний суд Києва ухвалив рішення, яким відмовився задовольнити позов публічних акціонерних товариств «Нафтогаз України» і «Укртрансгаз» до Національної комісії, що здійснює регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг. Державні концерни просили суд скасувати внесені регулятором зміни до Кодексу газотранспортної системи, оскільки вони запроваджували такий механізм обліку руху газу, який фактично унеможливлював стягнення штрафних санкцій із приватних споживачів за несанкціонований відбір газу. Якщо стисло, то мотив цього рішення міститься в одному реченні, що вийшло з-під пера судді Валерія Кузьменка: «На думку суду, відсутність механізму або незрозумілість порядку виконання нормативно-правового акту не свідчить про його незаконність». Давні римляни в цьому випадку, напевне, сказали б: «Закон дурний, але це закон».

Фата моргана газового ринку

У даному рішенні все крутиться навколо Закону України «Про ринок природного газу», прийнятого в 2015 р. під тиском західних кредиторів і так, щоб замилити їм очі. Тож, по правді, його слід було б назвати інакше, наприклад, «Про відтермінування запровадження ринку природного газу на невизначений строк». І справа зовсім не в злій волі його творців – причини тут значно глибші й серйозніші. Справа в тому, що повноцінний ринок може існувати лише в тому випадку, коли в покупця є можливість вибору з принаймні двох продавців. У випадку з газом із цим, начебто, все гаразд – газотрейдерів у нас розвелося, хоч греблю гати. Але тут маємо справу зі специфічним товаром: його можна транспортувати кораблем, потягом, автомобілем і навіть літаком, але робити це в тих обсягах і для тих потреб, до яких ми звикли, можна лише трубопроводами. Тож для ринку газу необхідні не лише як мінімум два продавця, а й принаймні два незалежних один від одного транспортувальники. А таке можливе лише в тому випадку, коли до кожного споживача буде підведено як мінімум дві труби, кожна з яких буде під’єднана до альтернативної газотранспортної системи. Без цього будь-який транспортувальник буде монополістом і матиме можливість піднімати ціну газу вище неба.

Нині суспільству старанно навіюють думку, що ринок газу запрацює тоді, коли замість одного великого оператора газотранспортної системи в особі Укртрансгазу діятимуть тисячі невеликих приватних транспортувальників. Але якщо в масштабах одного населеного пункту чи мікрорайону цей невеликий приватник буде один, він все одно буде монополістом у межах своєї округи й повноцінного ринку газу все одно не буде. Уявіть собі, що в сусідньому багатоквартирному будинку люди платять за газ удесятеро менше ні ж у вашому: чи стане вам від цього легше, якщо ви все одно не зможете ні купити його, ні в торбі додому принести.

Теоретично цю проблему можна вирішити так, щоб шляхом адміністративного примусу зобов’язати транспортувальника брати гроші за свої послуги суто за їх собівартістю, але тоді в правоохоронних органів рано чи пізно виникне питання, чи можна відносити до собівартості оплату послуг моделей у костюмах снігурочок на новорічному корпоративі по 50 тисяч гривень за раз, як це було у випадку з одним із колишніх керівників Нафтогазу Олексієм Івченко на прізвисько «Льоша-Мерседес». Якщо йти цим шляхом, то доведеться, як у старі часи, над кожним клерком ставити міліціонера, над кожним міліціонером – прокурора, а за кожним прокурором пускати бригаду чекістів і так без кінця. А якщо обирати вільний ринок, то доведеться підводити до кожної з 13 мільйонів осель споживачів газу альтернативну трубу. Теоретично, звичайно, можна на додаток до наявних чотирьохсот тисяч кілометрів розподільних газогонів звести ще стільки ж, але це влетить у таку копієчку, порівняно з якою снігуроньки й мерседеси видаватимуться безневинними пустощами.

Уряд призначив пільговиків

За таких умов, перебуваючи між Сціллою і Харибдою, українська влада вирішила на словах робити вигляд, ніби вона всім серцем прагне ринку, а насправді триматися методу адміністративного примусу. Саме тому згаданий закон про ринок газу пістрявіє застереженнями про те, що засади вільної конкуренції не стосуються «діяльності природних монополій», ситуацій, «коли необхідно усунення вад на ринку» чи обставин «забезпечення загальносуспільних інтересів». Застосування методу адміністративного примусу детально викладено в нині чинному Положенні про покладення спеціальних обов’язків на суб’єктів ринку природного газу для забезпечення загальносуспільних інтересів у процесі функціонування ринку природного газу, яке було затверджено постановою Кабінету Міністрів України від 22.03.2017 р. No 187. Термін його дії визначено лише в один рік, але це не перший нормативно-правий акт, який регулює відносини в даній сфері, й судячи з усього не останній.

Головний зміст даного положення полягає в тому, що уряд визначає півсотні суб’єктів підприємницької діяльності, яким Нафтогаз має поставляти природний газ за пільговою ціною, а ці СПД, у свою чергу, повинні поставляти цей природний газ населенню й підприємствам теплокомунальної енергетики й теж за пільговою ціною. Базовий розмір цієї пільгової ціни – 4 942 гривні за 1000 м3 (без податку на додану вартість). Названа цифра, звичайно, нічого спільного з ринковою ціною на газ не має, оскільки вона є результатом компромісу між урядом, західними кредиторами, керівництвом Нафтогазу і парламентськими партіями, які, нібито, відстоювали інтереси населення. Вартість природного газу для промислових підприємств нині є на порядок вищою за пільгову і вважається вільною, але насправді вона теж є результатом ще більш складних компромісів, тільки захованих за щільною завісою комерційної таємниці. Ринковою вона бути не може, оскільки труба все рівно одна. Та й узагалі в наших умовах справжньою ринковою ціною природного газу може бути лише ціна найдешевшого альтернативного палива, будь-то електричний струм, вугілля чи дрова.

На кожну хитру гайку знайдеться хитрий гвинт

Будь-який адміністративний примус, має дві сторони медалі: один – це «забезпечення загальносуспільних інтересів», інший – корупційні ризики. В даному випадку він полягає в тому, що визначені урядом СПД в особі так званих «облгазів» і «газзбутів», отримавши пільговий газ, списують певну його частину на населення, а насправді тишком нишком постачають його промисловим підприємствам, а саме хімічним заводам Фірташа і металургійним комбінатам Ахметова. Формально зробити це непоміченим неможливо, оскільки газ рухається газогонами, які належить державі й перебувають в управлінні державного концерну «Укртрансгаз». Але його керівництво не може проконтролювати дії кожного оператора на кожній компресорній станції – так само, як не може Генеральний прокурор України проконтролювати дії кожного прокурора кожної місцевої прокуратури, або як не може міністр внутрішніх справ проконтролювати кожного поліцейського в кожному райвідділі.

За таких обставин очільники Нафтогазу, розуміючи, що мають справу з досвідченими хитрунами, вирішили й самі піти на хитрість. Відповідно до вимог Закону України «Про теплопостачання», а також згаданого вище положення, Нафтогаз не мав права припинити поставки газу пільговикам в опалювальний період, а також у тих випадках, коли відключення населення від газу може мати критичні наслідки. Але користуючись тією обставиною, що всі пільговики тою чи іншою мірою є боржниками Нафтогазу, менеджери останнього не укладали чи не переукладали з ними договори, а також не оформлювали акти прийому-передачі природного газу. Слід зазначити, що Кодекс газотранспортної системи, затверджений постановою Національної комісії, що здійснює регулювання у сферах енергетики та комунальних послуг (НКРЕКП) від 30.09.2015 р. No 2493 дозволяв чи принаймні не забороняв чинити їм сааме так.

Такі маніпуляції мали цікаві наслідки. Без перелічених вище документів до системи обліку руху газу не вносилися відповідні номінації в точках входу до газотранспортної системи і точках виходу з неї, а відтак і не здійснювалася алокація фактичного обсягу природного газу, поданого для транспортування і відібраного після його завершення. Аби не обтяжувати читача зайвими технічними термінами, скажемо прямо, що увесь одержаний пільговими споживачами газ кваліфікувався як несанкціонований відбір, за який згідно санкцій, передбачених положеннями статті 59 Закону України «Про природний газ», належало платити в подвійному розмірі. Ось таким от чином Нафтогаз витягував з приватних «облгазів» і «газзбутів» (тобто з промислових підприємств олігархів) не те, щоб справедливу, й не те, щоб ринкову, але все ж таки значно вищу за пільгову ціну.

Проте олігархи не були б олігархами, якби не придумали як завдати удар у відповідь. Тож напевне виконуючи їх волю, 28 квітня 2017 р. НКРЕКП ухвалила постанову No 615, якою внесла зміни до Кодексу газотранспортної системи, внаслідок чого був запроваджений такий порядок обліку руху газу, який фактично унеможливлював фіксацію несанкціонованого відбору газу, а відтак і накладення стягнень за це. Нафтогаз одразу ж, тобто у травні 2017 р., подав адміністративний позов до суду, згодом до нього, як другий позивач, приєднався Укртрансгаз, а в ролі третьої особи на стороні відповідача—НКРЕКП виступило Міністерство юстиції України.

Процес тривав непристойно довго, але судячи з усього суддя Валерій Кузьменко так і не зміг зрозуміти, що таке номінації, реномінації, алокації і з чим їх їдять, а тому не став обтяжувати себе детальними роз’ясненнями з цього приводу і повністю навів у тексті рішення ті пункти Кодексу ГТС, які зазнали змін внаслідок ухвалення оскаржуваної постанови НКРЕКП. Мовляв, кому треба, той розбереться. Втім, цього від нього й не вимагалося – завдання судді в данному випадку полягало в тому, щоб перевірити, чи відповідала процедура прийняття нової редакції нормативно-правого акту вимогам Закону України «Про засади державної регуляторної політики у сфері господарської діяльності». А вона йому відповідала: заперечення Нафтогазу і Укртрансгазу були хоча й відхилені, але принаймні вислухані. А те, що Кодекс ГТС внаслідок змін вийшов недолугим, то за це на себе частину відповідальності взяло Міністерство юстиції, представник якого заявив, що НКРЕКП прийняла постанову в межах наданих повноважень, тож до судді Кузьменка в цьому випадку претензій бути не може. Почекаємо тепер, що на це скаже суд апеляційної інстанції.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути