Провальна атака Газзбути програють органам соцзахисту судові справи про стягнення «субсидіальної» заборгованості

Юрій КОТНЮК, ЮВУ

Минуло три місяці відтоді, як Велика Палата Верховного Суду ухвалила, так би мовити, пілотне зразково-показове рішення у справі за позовом газопостачального підприємства ТОВ «Харківгаз збут» до Управління праці та соціального захисту населення адміністрації Холодногірського району Харкова про стягнення неустойки за несвоєчасну оплату газу, спожитого пільговими категоріями жителів міста в січні—лютому 2017 р. Газовики виграли в перших двох інстанціях, але судді ВП ВС круто розвернули хід процесу й відмовили їм у задоволенні позову, вказавши при цьому, що райсобес не повинен нести відповідальність за затримку, допущену не з вини його працівників. Справ аналогічного змісту в краї ні набереться кілька десятків і вони перебувають на різній стадії розгляду, проте марно очікувати, що після отриманого в Харкові уроку адвокати інших газопостачальних підприємств усвідомлять безперспективність подальшої боротьби й напишуть заяви про відмову від позовних вимог. Практика свідчить, що вони, навпаки, вперто вестимуть справи своїх клієнтів до провального кінця, свідченням чого є три нещодавно опублікованих рішення Господарського суду Львівської області, ухвалені ще 23 грудня 2019 року.

Чи не забагато в нас пільговиків?

Влітку минулого року газопостачальне підприємство ТОВ «Львівгаз збут» подало позовні заяви до двох управлінь соціального захисту — одне Сокальської, друге Стрийської, третє Яворівської райдержадміністрацій Львівської області, в якому просило стягнути з першого 3,9, з другого 5,8, з третього 7,2 млн грн неустойки за несвоєчасну оплату компенсацій за поставку газу за зниженою ціною певним категоріям споживачів, які отримують субсидію від держави. Зверніть увагу — сама поставка мала місце аж у 2017 році й на момент подачі позову оплата була проведена в повному обсязі, але газзбут вирішив, що за її затримку він може стягнути компенсацію у вигляді інфляційних втрат і трьох процентів річних. Очевидно, його на це надихнуло рішення Господарського суду Харківської області від 30 січня 2019 р., яким було задоволено аналогічний за змістом позов «Харківгаз збуту» до Холодногірського райсобесу у справі № 922/3013/18, про яку йшлося на початку нашої розповіді.

Зауважимо, що як «Львівгаз збут», так і «Харківгаз збут» входять до корпорації під назвою «Регіональна газова компанія». Формально в ній немає єдиного органу управління, який би керував усіма газорозподільними й газопостачальними підприємствами, але всі вони користуються послугами одних і тих же розробників програмного продукту, а крім того, одних і тих самих юридичних компаній, тому можна припустити, що «передовий досвід» у галузі судової практики там поширюється досить швидко. Однак тоді навряд чи хто з адвокатів, які обслуговували РГК, міг припустити, що це харківське рішення, успішно проскочивши через сито апеляційної інстанції, буде скасоване в касаційній.

Для того, щоб стали зрозумілими мотиви львівських суддів, необхідно в доступній формі розповісти про історичні передумови виникнення спорів даної категорії. Як відомо, субсидії на газ у нас отримує кожен другий. Якщо точніше, то 6,6 мільйона з наявних в Україні 13 млн газифікованих домогосподарств. За мірками, скажімо, Європейського Союзу, де найбільший відсоток пільговиків має Румунія — 11%, це дуже багато. Трохи відступаючи від основної теми, зазначимо, що, на думку аналітиків, така турбота влади про населення віддячується надзвичайно терпимим ставленням більшої частини цього населення до корупції з боку влади, з якою не можуть впоратися ні регулярні антикорупційні протести, ні «залізна леді» тамтешнього аналога нашого НАБУ — Національного антикорупційного управління Лаура Кевеші, яка в липні 2018 р. врешті-решт була примусово відправлена у відставку.

Платіжки «ходили» по колу, а гроші лежали на місці

Утім, багато налічується в країні субсидіантів, чи мало, раз нормативними актами встановлено, що люди мають на неї право, хтось за них має платити. В наших умовах сумарний обсяг субсидій населенню на оплату житлово-комунальних послуг дорівнює сумарному обсягу податків, які сплачуються підприємствами, що їх надають. Прослідкуймо даний процес на прикладі газопостачальної галузі, причому в тому порядку, який існував на момент виникнення спірних відносин, тобто до запровадження системи монетизації субсидій.

Отже, працівники підрозділів соціального захисту населення райдержадміністрацій рахували, скільки субсидіантів, котрі мешкають на території, що обслуговується, яку кількість газу спожили протягом минулого місяця і яку суму за кожного з них належить відшкодувати за рахунок держави. Робота доволі марудна, тож для того, щоб займатися нею в апаратах РДА, утримується три тисячі штатних одиниць — принаймні такий висновок можна зробити, прочитавши постанову Кабміну від 4.03.2002 р. № 256. Шляхом простого арифметичного підрахунку вийде, що в середньому на кожного клерка райсобесу припадає дві тисячі пільгових домогосподарств.

По завершенні газового місяця дані про загальну суму субсидій передавалися з районних держадміністрацій до обласних, а звідти в Міністерство фінансів, яке давало команду перерахувати певну суму коштів з державного бюджету на рахунок тої чи іншої райдержадміністрації. Причому не на абиякий рахунок у будь-якому банку, а на спеціальний рахунок, відкритий у Державній казначейській службі. Далі гроші йшли по ланцюгу отримувачів: спочатку відповідне управління соцзахисту перераховувало кошти газопостачальному підприємству, яке продавало населенню паливо вроздріб. Причому теж не абикуди, а на рахунок цього підприємства, відкритий у Держказначействі. Потім газопостачальне підприємство перераховувало кошти Національній акціонерній компанії «Нафтогаз України», в якої воно придбавало газ як в оптового покупця. І теж на рахунок Нафтогазу в Держказначействі. Врешті-решт Нафтогаз сплачував ці кошти у вигляді податків до державного бюджету, всі рахунки якого, як ви здогадалися, теж обслуговувалися Державною казначейською службою. Ну а вже потім гроші з держбюджету знову виділялися на компенсацію субсидій населенню й перераховувалися на спеціальні рахунки райдержадміністрацій.

Якщо подивитися на цю картину зверху, то може скластися враження, що гроші ходять по колу: з держбюджету виділялися, в держбюджет поверталися й знову починали свій шлях по тому ж самому колу. Але якщо зазирнути в суть, то виявиться, що гроші лежали на місці в Державному казначействі, а по колу ходили тільки платіжні доручення, виконані в електронному вигляді. Таким чином, ні про яке нецільове використання коштів мови бути не могло: кожен із вищеназваних отримувачів бюджетних коштів нікуди їх використати не міг, окрім як для подальшого перерахування наступному учаснику розрахунків, причому в доволі обмежені часові строки. Йому навіть у руках ці гроші не давали потримати: тільки одержав повідомлення про надходження на твій рахунок, так одразу ж створюй і надсилай платіжне доручення на їх перерахування черговому одержувачу.

Найслабша ланка

Начебто все просто й налагоджена система має працювати як швейцарський годинник. І разом із тим маємо щороку десятки позовних заяв до суду, в яких газзбути вимагають стягнути неустойку за несвоєчасно проведену оплату з райсобесів, а Нафтогаз, у свою чергу, — із газзбутів. Ось тільки в Нафтогазу немає проблем із наступним гравцем в особі Державної податкової служби, бо тих грошей, які він отримував від Газпрому за транзит російського газу, було достатньо, аби розплатитися з держбюджетом. Причому, судячи з того, що новий контракт на наступні п’ять років із Газпромом уклав не новостворений і, нібито, незалежний оператор газотранспортної системи, а той самий Нафтогаз, який виконує таку собі роль посередника між замовником послуг транспортування і їх виконавцем, грошей на це в нього буде вдосталь ще на досить довгий період.

Чому ж склалася така дивна ситуація? Виявляється, найпроблемнішою ланкою цього ланцюга є відстань між Міністерством фінансів і Державною казначейською службою, яка невчасно отримує гроші на компенсацію субсидій із держбюджету, що й спричиняє несвоєчасність розрахунків між іншими його учасниками. З урядової постанови, яка затверджує порядок руху фінансових потоків, чітко витікає, що органи Казначейства перераховують кошти на рахунки постачальників ресурсів (у даному випадку газзбутів) на підставі платіжних доручень Управлінь соціального захисту населення, як головних розпорядників коштів місцевих бюджетів у даному питанні. Але ось де собака заритий: між моментом створення платіжного доручення і моментом його проведення, інакше кажучи, між командою заплатити і її виконанням, може бути дистанція величезного розміру. Іноді тривалістю в кілька місяців.

Для того, аби кошти були перераховані, Міністерством фінансів мають бути відкриті відповідні на це асигнування, а вони якраз не завжди відкриваються своєчасно, бо в Мінфіну надто багато статей витрат, на покриття яких завжди не вистачає грошей. Встановивши в ході дослідження матеріалів справи цей прикрий факт, різні судді Господарського суду Львівської області в різних рішеннях написали одну й ту ж саму фразу про те, що у відповідачів об’єктивно відсутня можливість впливати на порядок, строки та розмір розрахунків з позивачем за поставлений природний газ, що виключає застосування до них відповідальності за прострочення грошових зобов’язань у вигляді нарахування трьох відсот ків річних та інфляційних втрат. Виходячи з цього в задоволенні обох позовів було відмовлено.

Цікава деталь: провадження в обох цих справах зупинялося до вирішення у Великій Палаті Верховного Суду долі вже вищезгаданої харківсько-холодногірської справи № 922/3013/18 й відновлювалося після ухвалення по ній остаточного рішення, яке виявилося не на користь «Харківгаз збуту». Проте адвокати «Львівгаз збуту» не взяли на себе ініціативу поставити питання про відмову від позовних вимог і припинення подальшого розгляду.

Утім, у даному випадку позивач — приватне підприємство, власник якого має повне право платити своїм юристам скільки йому заманеться, незалежно від якості їхньої роботи та її результатів. Інша справа — державна за формою власності компанія, якою є Нафтогаз. За даними Єдиного державного реєстру судових рішень протягом 2019 року Верховним Судом було розглянуто 19 справ, відкритих свого часу за позовами Нафтогазу до газопостачальних підприємств про стягнення неустойки за затримку оплати газу, поставленого пільговим споживачам, який оплачується з державного бюджету. Загальна сума цих позовів становила 805 мільйонів гривень, тобто було заплачено силу-силенну грошей судового збору, вже не кажучи про оплату послуг адвокатів. Але при цьому не було виграно жодної справи, що мало би давати підстави акціонерам компанії поставити питання про ефективність роботи юридичного департаменту Нафтогазу.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути