Судова практика
Рішення органу місцевого самоврядування про надання дозволу третій особі на встановлення пам’ятника на земельній ділянці, яка частково охоплює ділянку, щодо якої позивачу надано дозвіл на розробку проекту землеустрою, оскаржується у порядку адміністративного судочинства
26 листопада 2019 р. Велика Палата Верховного Суду розглянула касаційну скаргу у справі № 921/655/17-г/4 за позовом ТОВ «Руна-Інкам» до Виконавчого комітету Тернопільської міської ради, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача – Тернопільської обласної громадської організації «Підприємці Галичини», про визнання недійсним рішення.
У листопаді 2017 р. ТОВ «Руна-Інкам» звернулося до Господарського суду Тернопільської області з позовом до Виконкому Тернопільської міської ради про визнання недійсним рішення Виконкому. Свої вимоги позивач обґрунтовував тим, що оспорюваним рішенням Виконком надав дозвіл ГО «Підприємці Галичини» встановити пам`ятний знак Симону Петлюрі на стику вулиці 15 Квітня – бульвару С. Петлюри за рахунок коштів підприємців міста; вирішив провести благоустрій території біля майбутнього пам`ятного знака (пам`ятника) з доріжками та фонтаном.
Позивач стверджував, що виконання вказаного рішення призведе до неможливості в майбутньому реалізації його права оренди земельної ділянки для будівництва та обслуговування будівель торгівлі, дозвіл на розробку проекту землеустрою щодо якої йому надано згідно з рішенням Міськради від 19 серпня 2016 р. № 7/11/131, оскільки роботи з установлення такого пам`ятного знака здійснюватимуться на території, яка частково охоплює спірну земельну ділянку.
При цьому позивач наголошував, що вчинив усі необхідні дії для належного оформлення права оренди земельної ділянки у зв`язку із чим вважав, що у нього виникло правомірне очікування (сподівання) на укладення договору оренди, а відповідач прийняттям оскаржуваного рішення знехтував правомірними очікуваннями позивача на реалізацію ним права оренди земельної ділянки, що й зумовило звернення до господарського суду з позовом про визнання недійсним згаданого рішення.
Господарський суд Тернопільської області ухвалою, залишеною без змін апеляційним господарським судом, провадження у цій справі закрив на підставі п. 1 ч. 1 ст. 231 ГПК України, дійшовши висновку про те, що спір не підлягає вирішенню в порядку господарського судочинства, а має розглядатися за правилами адміністративного судочинства, позаяк оскаржуване позивачем рішення прийняте Виконкомом під час здійснення ним владних управлінських функцій та відповідно до наданих йому законом повноважень.
Позивач на обґрунтування касаційної скарги зазначив, що спірні правовідносини, які виникли між сторонами, мають приватноправовий характер, а тому підлягають вирішенню в порядку господарського судочинства.
Велика Палата Верховного Суду зазначила, що відповідно до пп. 1 п. «а» ч. 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать: організація за рахунок власних коштів і на пайових засадах будівництва, реконструкції і ремонту об’єктів комунального господарства та соціально-культурного призначення, жилих будинків, шляхів місцевого значення, а також капітального та поточного ремонту вулиць і доріг населених пунктів та інших доріг, які є складовими автомобільних доріг державного значення (як співфінансування на договірних засадах) (власні (самоврядні) повноваження).
Підпунктом 2.1 п. 2 Порядку спорудження (створення) пам’ятників і монументів, затвердженого спільним наказом Держбуду України та Мінкультури України від 30 листопада 2004 р. № 231/806 визначено, що рішення про спорудження (створення) пам’ятників (монументів) місцевого значення приймаються місцевими органами виконавчої влади або органами місцевого самоврядування на підставі клопотання про спорудження (створення) пам’ятників (монументів) місцевого значення порушених перед місцевими органами виконавчої влади підприємствами, установами, організаціями та об’єднаннями громадян.
Враховуючи наведене, Велика Палата визнала обґрунтованим висновок судів попередніх інстанцій про те, що оскаржуване позивачем рішення Виконкомом прийняв під час здійснення ним владних управлінських функцій та відповідно до наданих йому законом повноважень.
Звертаючись з позовом про визнання недійсним рішення, позивач указував на порушення цим рішенням його прав та інтересів як можливого орендаря спірної земельної ділянки, посилаючись при цьому на те, що роботи зі встановлення пам’ятного знака здійснюватимуться на території, яка частково охоплює земельну ділянку, щодо якої йому надано дозвіл на розробку проекту землеустрою.
При цьому доводи особи про те, що вона вчинила всі необхідні дії для належного оформлення земельної ділянки, на яку накладається спірна ділянка, де дозволено встановити пам’ятний знак та вирішено провести її благоустрій, не підтверджують виникнення між такою особою та Виконкомом, який не є органом розпорядження землею, господарських земельних відносин та спору про право, що виникає з таких відносин. Оспорюване рішення приймалося відповідачем під час здійснення ним владних управлінських функцій.
З урахуванням викладеного, виходячи з предмета спірних правовідносин, зважаючи на наявність у Виконкому у спірних правовідносинах ознак суб’єкта владних повноважень у розумінні п. 7 ч. 1 ст. 4 КАС України, Велика Палата визнала наявність ознак публічно-правового спору, розгляд якого належить до юрисдикції адміністративних судів.
Підготував Леонід Лазебний
Рішення в ЄДРСР.
