В Україні
Рябошапка у відставці: реформа Офісу Генпрокурора скасовується?
Євген КРАПІВІН,
керівник проектів Центру політико-правових реформ
Неважливо, хто буде далі керувати Генпрокуратурою. Питання в тому, чи зможе він дистанціюватися від Президента, тобто бути незалежним. Постанова про висловлення недовіри Генеральному прокурору Руслану Рябошапці, а тим паче виступ з трибуни Верховної Ради України її ініціатора, народного депутата Максима Бужанського, не містили жодного професійного (фахового) обґрунтування неефективності глави ГПУ, тобто того, що «він не впорався» на цій посаді, як висловився раніше Президент України Володимир Зеленський. Радше, можна було переконатися, що Рябошапка винен у тому, що він недостатньо «контрольований» з боку Офісу Президента, не підписав конкретну підозру п’ятому Президенту України Петру Порошенку чи екс- заступнику секретаря Ради Національної безпеки та оборони Олегу Гладковському та не забезпечив «посадки».
Ця історія ще раз підкреслила, що проблемним тут є застарілий порядок звільнення через «вотум недовіри». Коли він ухвалювався разом із Конституцією України, прокуратура мала окремий розділ в Основному Законі, слідство, загальний нагляд та інші повноваження, які вона поступово втратила. Прокуратура перестала бути «монстром на сторожі держави» та «контролером за всіма контролерами», а посада Генерального прокурора — сакральною. Як висловилась Венеційська комісія у 2013 році, критикуючи цей порядок, Генеральний прокурор «…не входить до складу уряду, відповідно, парламент не повинен мати права висловлювати недовіру, що є виключно політичним інструментом. Можливо, це можна розглядати як інструмент застосування системи стримувань та противаг в організації державних органів, але виникають сумніви, що це забезпечить винесення справедливого рішення» (п. 14 Висновку Венеційської комісії щодо закону про прокуратуру № 735/2013).
Тобто, попри політичний порядок призначення, Генпрокурор не є політиком і на нього, як і на будь-якого прокурора, поширюються гарантії незалежності, зокрема політична нейтральність. Тож такий порядок має бути змінений, як мінімум, повернуто разом із Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів (КДКП). Її обов’язок — надавати висновок про ефективність Генерального прокурора на посаді.
Стосовно Руслана Рябошапки – за шість місяців складно робити висновок про його ефективність. Адже для тих планів, які він оголосив і втілював у життя – це не строк. Проте ніхто й не намагався надати таку оцінку. Зіграла роль партійна дисципліна й бажання мати залежнішого, контрольованішого Генпрокурора.
Чи була успішною реформа?
Думаю, що це неправильне питання. Водночас, намагання визначити роль прокуратури в системі кримінальної юстиції – через пріоритети, координаційну роль для органів досудового розслідування, концепцію реформування кримінальної юстиції, змінити, врешті-решт, систему оцінки ефективності як прокуратури, так і інших органів, — усе це було амбітними, довгостроковими та заслуговуючими на повагу цілями. Але виграли «посадки», точніше їх відсутність на думку команди Президента.
Розмірковувати про кандидатів на посаду — це завжди невдячна справа. Здебільшого тому, що кількість публічних кандидатів традиційно обмежена, а новим Генеральним прокурором могла виявитися невідома широкому загалу людина. Загострює ситуацію той факт, що в переддень голосування голова парламентської фракції «Слуги народу» Давид Арахамія оголосив, що кандидатом від фракції визначено Сергія Іонушаса, очікувало лише рішення глави держави.
То за ті дні я став справжнім «іонушасознавцем», принаймні багато людей запитували в мене про те, «хто це такий?». Ось це гарний приклад непублічності, адже у фахівців і всіх тих, хто стежить за перебігом реформи прокуратури, такого питання просто не виникає.
По-перше, Іонушас — заступник голови комітету Верховної Ради з питань правоохоронної діяльності. По-друге — саме він міг стати першим заступником Генерального прокурора Рябошапки «для контролю за ним» у вересні 2019 року (саме для цього під час ухвалення змін до профільного закону передбачили дві посади першого заступника Генерального прокурора, які зберігаються там і досі). Проте чи це було припущення, чи така «карта просто не зіграла» — невідомо.
По-третє, саме Іонушас є ініціатором законопроєкт № 3062, відповідно до якого прокурорам всупереч реформі пропонується повернути чини (погони) та форменний одяг. Проте зараз складно говорити, що Іонушас був фаворитом на цій посаді, адже з того часу багато що змінилося. На засіданні профільного комітету ВРУ стосовно оцінки постанови про висловлення недовіри Рябошапці він, фактично, підтримав Генпрокурора та наголосив на необхідності завершення реформ. Врешті, під час голосування за висловлення недовіри Іонушас утримався від підтримки такого рішення. Тож, можливо, президентська команда й розглядала цього кандидата, проте рішення щодо нього не було остаточним.
У той же час вірогідним кандидатом називалася Ірина Венедіктова – виконуюча обов’язки директора Державного бюро розслідувань. До цього – народний депутат, голова комітету Верховної Ради з питань правової політики, а ще раніше – відповідальна за судову реформу в команді Зеленського. Чому саме Венедіктова — є багато припущень. Можу лише сказати, що невдовзі має розпочатися конкурс на постійного директора ДБР, в якому вона планувала брати участь і мала великі шанси на перемогу, зважаючи на те, що вже зроблено для бюро.
Разом із тим, склавши мандат та залишаючись частиною команди Президента, цілком ймовірно, що посада директора ДБР для неї могла змінитися на посаду Генерального прокурора. До того ж, нечасто побачиш як керівник органу правопорядку з трибуни парламенту звинувачує Офіс Генерального прокурора у невиконанні службових обов’язків, яке полягає в непризначенні процесуальних керівників у кримінальних провадженнях.
Важливо підкреслити, що ні Іонушас, ні Венедіктова не обговорювалися у зв’язку зі своєю професійною діяльністю до обрання народними депутатами. Адже перший був юристом з питань інтелектуальної власності, а друга — цивілістом. Радше їх кандидатури визначалися за тим, що вони зробили для команди Зеленського вже після та професійних зв’язках, які встановилися після того, як команда виграла президентські та парламентські вибори.
Інші кандидати – як ті, хто називався в останні дні (Сергій Кізь (колишній заступник Генерального прокурора Юрія Луценка), Денис Монастирський (голова парламентського комітету з питань правоохоронної діяльності), так і ті, хто називався пів року тому (Олексій Баганець, тричі заступник Генерального прокурора, а нині адвокат і автор концепції про реформування правоохоронних органів України, Євгенія Закревська, адвокат родин Небесної сотні), були лише кандидатами, які висували окремі групи людей і не обговорювалися в «Слузі народу».
Мій особистий висновок: насправді неважливо, хто саме керуватиме Генеральною прокуратурою. Питання в тому, чи зможе він дистанціюватися від суб’єкта подання про своє призначення – Президента України, тобто бути незалежним.
Однозначно, це мав бути фаховий правник (закон сьогодні говорить про вищу юридичну освіту та десять років юридичного стажу) і краще, щоб він був з професійного середовища прокурорів. На жаль, часто «цивільні» люди зберігають зв’язок із політичною фракцією (групою), яка висуває їх на посаду, та не до кінця розуміють концептуальну роль прокуратури в системі правосуддя. Можливо, колись ми все-таки доростемо до того, що органи прокурорського самоврядування зможуть сформувати вимоги до Генерального прокурора або навіть делегувати Президенту України свого представника (за умови наявності таких повноважень).
Джерело: Юридичний вісник України
