Судова практика
Стан неосудності під час вчинення злочину унеможливлює встановлення форми вини
Оскільки стан неосудності пов`язаний із відсутністю у особи інтелектуальної та вольової ознак, із ним несумісні наявність у свідомості особи чітко сформованих мети й мотиву як ознак суб`єктивної сторони злочину, тому встановлення будь-якої форми вини (умислу чи необережності) у діях неосудної особи об`єктивно є неможливим. Юридичну оцінку суспільно небезпечного діяння в такому випадку слід надавати виходячи з фактичних обставин скоєного та наслідків, що настали.
6 лютого 2020 р. Верховний Суд у справі № 234/18511/18 частково задовольнив касаційну скаргу захисника, обґрунтовану тим, що суди попередніх інстанцій помилково дійшли висновку про наявність в особи умислу на вбивство.
Міський суд постановив застосувати до особи примусові заходи медичного характеру у виді госпіталізації до закладу з надання психіатричної допомоги з посиленим наглядом. Згідно з ухвалою суду особа, внаслідок сварки з іншої їй знайомою особою вирішила позбавити життя потерпілу та свого малолітнього сина, взявши на кухні ніж та підійшовши ззаду, завдала один удар клинком ножа в грудну клітку ззаду, заподіявши проникаючого колото-різаного поранення лівої половини грудної клітки з пошкодженням легені та серця, ускладненого розвитком гострої крововтрати, внаслідок чого потерпіла померла. Особа достовірно знаючи, що її син є малолітнім, без жодних вагань ударила його клинком ножа в ділянку розташування життєво важливого органу – у праву половину грудної клітки, заподіявши йому тяжкого тілесного ушкодження, небезпечного для життя в момент заподіяння.
Згідно з висновком комплексної психолого-психіатричної експертизи особа у силу хронічного психічного захворювання – шизоафективного розладу в період вчинення інкримінованих діянь та на час проведення експертизи не могла усвідомлювати свої дії та керувати ними і потребує застосування примусових заходів медичного характеру у вигляді госпіталізації до психіатричного закладу з посиленим наглядом.
Апеляційний суд ухвалу місцевого суду скасував та постановив нову ухвалу, якою застосував щодо особи примусовий захід медичного характеру у виді госпіталізації до психіатричного закладу з надання психіатричної допомоги із суворим наглядом.
Як місцевий, так і апеляційний суди установили наявність умислу на вбивство малолітнього потерпілого та кваліфікували дії особи за ч. 1 ст. 115, ч. 2 ст. 15, п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 115 КК.
У касаційній скарзі захисник вказував, що висновки судів першої та апеляційної інстанцій про наявність умислу на вбивство малолітнього потерпілого є необґрунтованими, а тому дії особи за цим епізодом слід перекваліфікувати на ч. 1 ст. 121 КК України.
Колегія суддів частково задовольнила касаційну скаргу захисника та скасувала рішення апеляційного суду з призначенням нового розгляду в суді апеляційної інстанції, оскільки, проаналізувавши зміст ст.ст. 7, 503, 505 КПК, ст.ст. 18, 19, 92, 93 КК, встановила, що за умови перебування особи у стані неосудності юридична оцінка вчиненого нею суспільно небезпечного діяння за ознаками складу злочину, передбаченого ч. 2 ст. 15, п.п. 1, 2 ч. 2 ст. 115 КК, є неправильною.
З урахуванням того, що стан неосудності пов’язаний із відсутністю у особи інтелектуальної та вольової ознак, із ним несумісні наявність у свідомості особи чітко сформованих мети й мотиву як ознак суб’єктивної сторони злочину, тому встановлення будь-якої форми вини (умислу чи необережності) у діях неосудної особи об’єктивно є неможливим. Юридичну оцінку суспільно небезпечного діяння в такому випадку слід надавати виходячи з фактичних обставин скоєного та наслідків, що настали.
Підготував Леонід Лазебний
