Думка експерта
Складові ефективності, або Дещо про діяльність прокурора в кримінальному провадженні
Микола БОРТУН, старший викладач відділу підготовки прокурорів з процесуального керівництва та криміналістичного забезпечення досудового розслідування Національної академії прокуратури України, кандидат юридичних наук
Роль прокуратури в системі правоохоронних органів завжди визначалася особливістю її функцій та способів виконання завдань, які законом покладалися на цей орган. Разом із тим, невдоволеність суспільства якістю їх роботи визначається не стільки у невмінні забезпечувати протидію негативним проявам, а відсутністю чіткого бачення в лавах самих правоохоронців способів досягнення якісного результату в протидії проявам антисуспільної поведінки.
КПК України 2012 року змінив основні акценти діяльності правоохоронних органів, а наступні дії щодо збалансування функцій не знайшли свого методичного та організаційного втілення. Як приклад, низька ефективність роботи оперативних підрозділів правоохоронних органів, відсутність чіткого організаційного закріплення ролі слідчого та прокурора в кримінальному провадженні. Виходить, що законодавець змінив акценти в діяльності правоохоронних органів, а вони, в свою чергу, не змінили організацію роботи та методич- не забезпечення ефективності роботи.
Особливо це відмічається в роботі прокуратури, де законодавець, змінивши суто наглядові функції прокурора на нагляд у формі процесуального керівництва, надав йому зовсім іншого статусу в кримінальному провадженні, ніж це було по КПК України 1960 року. Микола Руденко прокурорське процесуальне керівництво під час проведення досудового розслідування визначає як самостійний напрям прокурорської діяльності, спрямований на забезпечення швидкого, повного й неупередженого розслідування – дослідження всіх обставин вчиненого кримінального правопорушення з метою надання зібраним доказам належної правової оцінки, що вказує на функціональний характер зазначеної прокурорської діяльності, але слід доповнити, що при цьому саме прокурор формує обвинувачення, маючи широкі повноваження.
На сьогодні немає для прокурора такої теми у кримінальному провадженні, до якої він би не мав доступу, на відміну від КПК України 1960 року, де прокурор районної ланки не мав доступу до матеріалів оперативно-розшукової діяльності, в ході якої проводилися дії спрямовані на встановлення особи, що скоїла кримінальне правопорушення та речових доказів, якими підтверджувалася вина особи. І така практика мала свої негативні прояви у вигляді незаконного притягнення осіб до кримінальної відповідальності та застосування незаконних методів отримання доказів.
Але, на жаль, суттєвих зрушень не відбувається й зараз. На мою думку, це пов’язано з тим, що прокурори до кінця не усвідомили свою вирішальну роль у кримінальному провадженні, сподіваючись і надалі, що слідчі під керівництвом керівника органу досудового розслідування із залученням оперативних підрозділів під керівництвом керівника правоохоронного органу зможуть якісно розслідувати кримінальне провадження.
У ст. 3 та ст. 36 КПК України на законодавчому рівні не визначено поняття нагляду прокурора в кримінальному провадженні у формі процесуального керівництва, а зазначені в ст. 36 КПК України повноваження прокурора у кримінальному провадженні потребують глибокого осмислення та організаційного забезпечення.
Як уже неодноразово зазначалося, тільки прокурор у кримінальному провадженні формує державне обвинувачення (ч. 1 ст. 290 КПК України), яке він буде підтримувати в суді, а способом забезпечення збору доказів у кримінальному провадженні є взаємодія слідчого та прокурора (а, на моє переконання, — ще й слідчого судді). Проявом даної діяльності прокурора є вміння моделювати кримінальне провадження, відштовхуючись від встановлених ознак об’єктивної сторони складу злочину, та реалізовувати повноваження, визначені в п. 4 та 5 ст. 36 КПК України, а саме доручати слідчому органу досудового розслідування проведення у встановлений прокурором строк слідчих (розшукових) дій, негласних слідчих (розшукових) дій, інших процесуальних дій або давати вказівки щодо їх проведення чи брати участь у них, а в необхідних випадках — особисто проводити слідчі (розшукові) та процесуальні дії в порядку, визначеному КПК України та доручати проведення слідчих (розшукових) дій та негласних слідчих (розшукових) дій відповідним оперативним підрозділам.
Аналізуючи ці положення закону слід акцентувати увагу на тому, що прокурор у кримінальному провадженні повинен мати навички оперативного працівника (під час ініціювання та проведення негласних слідчих (розшукових) дій), криміналіста (щодо обізнаності в тактиці проведення слідчих (розшукових) дій), слідчого (щодо організації слідчих дій і складання процесуальних документів) та, власне, самого прокурора, який, надаючи вказівки та доручення слідчому або доручення оперативним працівникам, чітко усвідомлює мету цих дій, визначає допустимі законом межі дії та допускає ризики, пов’язані з якістю їх виконання. Крім того, вже на стадії досудового розслідування прокурор повинен чітко знати про можливі дії інших учасників кримінального провадження щодо нівелювання результатів тих або інших слідчих дій, та негласних слідчих (розшукових) дій тому що таке нівелювання здійснюється не завжди в законний спосіб. У випадках, коли керівники правоохоронних органів у засобах масової інформації коментують зібрані по справі докази у кримінальному провадженні, не будучи суб’єктом сторони обвинувачення, свідчить про нехтування основних засад кримінального провадження й невпевненість прокурора в своєму статусі. І це при тому, що прокурор, на думку М. Шумила, в кримінальному провадженні представляє обвинувальну владу з підлеглими йому оперативними підрозділами та слідчими. Звичайно, що така підлеглість є процесуальною, яка повинна знайти своє втілення в доповненнях до ст. 36 КПК України. Кардинально це повинно бути змінено внесенням змін в організацію роботи не тільки прокуратури, але й інших правоохоронних органів.
Елементами даної діяльності можна назвати:
1. Первинну підготовку прокурора (яка повинна базуватися на поєднанні теоретичних навичок із практичним досвідом і глибокою аналітикою слідчої та судової практики).
2. Зміну акцентів у визначенні пріоритетів діяльності прокурора, вміння моделювати ситуації з урахуванням ризиків.
3. Вжиття заходів щодо забезпечення самостійності прокурора у кримінальному провадженні від свавілля керівника прокуратури та інших осіб.
4. Своєчасне реагування системи прокуратури на виклики законодавців у частині втручання в діяльність прокурора та зміни його функцій.
5. Зміни методичного забезпечення діяльності прокурора в кримінальному провадженні відповідно до його статусу та завдань.
6. Визначення критеріїв ефективності прокурора з урахуванням його функцій та якістю прийнятих рішень у кримінальному провадженні безпосередньо та інших учасників сторони обвинувачення.
Звичайно, що постійними тестуваннями створити ефективне процесуальне керівництво органів прокуратури неможливо. Знання прокурором чинного законодавства є невід’ємною частиною його професійної придатності. Але навіть за достатньо високого рівня знання чинного законодавства юрист ще не стане прокурором, не вміючи реалізовувати свої знання в площині саме суто прокурорської діяльності, а саме формувати державне обвинувачення та його підтримання в суді. Для цього необхідно виробити концептуальні положення, втіливши їх у відомчих наказах, посадових інструкціях та методичних рекомендаціях.
Прокурор повинен бути поставлений в такі рамки, щоб у разі корупційних рішень або некомпетентності він сам усвідомлював свою нікчемність у виборі свого фаху. І це цілком прагматичні завдання.
Джерело: Юридичний вісник України
