Юридична практика
Дев’ять мільярдів із Миколаївського глиноземного: примха судді чи багатоходова комбінація?
Юрій Котнюк,
ЮВУ
Наприкінці травня суддя Заводського районного суду Миколаєва Ірина Боброва ухвалила рішення, яким задовольнила позов Громадської організації «Стоп Шлам» до ТОВ «Миколаївський глиноземний завод» про стягнення 9, 2 мільярда гривень за моральну шкоду, заподіяну забрудненням навколишнього середовища кожному з 1 279 її асоційованих членів — по 7, 2 млн грн на брата. Звичайно, реальний власник зазначеного підприємства — російський олігарх Олег Дерипаска є персоною малосимпатичною, так й сам завод завдав своїми діями чимало прикрощів місцевій екології, проте фантастичність присудженої до стягнення суми змушує сумніватися в серйозності того, що сталося.
Що таке толінг?
Миколаївський глиноземний завод (далі — МГЗ) було збудовано в 1980 році для потреб алюмінієвої промисловості СРСР, а саме для переробки імпортованої з Африки бокситової сировини, оскільки радянські боксити були важкодоступні й гіршої якості. Отриману на виході більш збагачену сировину у вигляді оксиду алюмінію, або глинозему, везли переважно в Сибір, де були розташовані найбільші алюмінієві заводи. Оминаючи при цьому Запорізький алюмінієвий комбінат, який напередодні Другої світової війни був найбільшим не те що в СРСР, а й у Європі підприємством даної галузі, але станом на 1980-й рік перетворився на порівняно скромного гравця.
Після здобуття Україною незалежності МГЗ було приватизовано за стандартною схемою: спочатку віддали в оренду трудовому колективу, потім акціонували, порівну розподіливши акції між усіма працівниками, по тому директор заводу своїм «правильним» керівництвом сформував штучну кредиторську заборгованість підприємства, для погашення якої дрібні акціонери під загрозою лишитися без роботи врешті-решт продали свою долю власності, нібито, іноземному інвестору, за яким стирчали вуха того ж самого директора. Завершилося це тим, що всі акції відкритого акціонерного товариства «Миколаївський глиноземний завод» перейшов до рук Об’єднаної компанії «Руський алюміній» або РусАл, яка й реорганізувала його в товариство з обмеженою відповідальністю.
Протягом останніх двох десятиліть МГЗ працює за давальницькою схемою, яку ще називають іноземним словом толінг. Вона полягає в тому, що РусАл з належних їй шахт у Гвінеї везе боксити на належний їй же завод у Миколаєві, звідки вироблений на ньому глинозем везе, в свою чергу, на теж належні компанії алюмінієві заводи в Росії. При цьому сам МГЗ не купує сировину й не продає готову продукцію — він лише надає послуги з переробки матеріальних ресурсів, входячи, до речі, до першої двадцятки експортерів України. Йому пощастило набагато більше, аніж Запорізькому алюмінієвому комбінату, який теж придбала РусАл і який нині фактично знищено — як кажуть місцеві жителі, там навіть паркан розібрали на металобрухт.
Росіяни стверджують, що для цього були об’єктивні причини, оскільки при такій вартості електроенергії виробництво алюмінію в Запоріжжі було нерентабельним, натомість СБУ в 2015 році відкрила кримінальне провадження у зв’язку з навмисним знищенням українського підприємства в інтересах іноземних конкурентів. Цікаво, що ці події ніяк не зачепили Миколаївський глиноземний, хоча в нього, як і в Запорізького алюмінієвого та й, зрештою, самої РусАл, один і той же власник — особистий друг президента Росії Олег Дерипаска. Спецслужба навіть не стала ініціювати накладення арешту на МГЗ — з метою недопущення його знищення або в заставу відшкодування вже заподіяних збитків. Доречно буде нагадати, що у випадку з китайськими інвесторами заводу «Мотор Січ» українські чекісти діяли більш рішучо, хоча там з приводу диверсії з метою знищення підприємства були лише нічим не підтверджені припущення й ніким не доведені факти.
Коли проти Дерипаски було запроваджено персональні санкції — Україною в жовтні 2016-го, а США — у квітні 2018-го, Миколаївському глиноземному від цього теж не стало ні холодно, ні жарко. В принципі тодішнє керівництво України чудово розуміло, що вироблений з нашого глинозему алюміній використовується для потреб російського військово-промислового комплексу й підсилює країну-агресора, але воно розуміло й інше — припинення цієї схеми автоматично викреслить зі статистики півроти тисячі робочих місць на МГЗ, на кожному з яких тримається ще по три робочі місця суміжних галузей, підрядних підприємств й об’єктів малого й середнього бізнесу, де отоварюють свою зарплату ці півтори тисячі працівників. Справа в тому, що обладнання заводу налаштоване на виробництво глинозему лише борошнистого типу, який використовується тільки в Росії, в той час як в інших країнах на переробку йде глинозем піщаного типу, тож знайти іншого замовника, окрім РусАлу МГЗ фізично не зможе.
Скороспечений позивач
Таким чином, від 2014 року Миколаївський глиноземний жив за принципом «Війна війною, а бізнес бізнесом», однак позаминулої весни і в нього теж почалися проблеми. Першим дзвіночком було те, що в травні 2020 р. Чорноморська митниця несподівано не дала дозволу на розвантаження десяти кораблів, завантажених бокситами. А в листопаді того ж року ГО «Стоп шлам» звернулася до суду з указаним вище позовом. Варто зазначити, що дана громадська організація була створена за 11 місяців до того і, як стверджують її опоненти, спеціально під цей позов. Вона доволі швидко мобілізувала до своїх лав 1 279 асоційованих членів. Вже під час розгляду справи сторона відповідача замовила товариству з обмеженою відповідальністю ТОВ «Інформаційне агентство «Стоп корупції ТВ» проведення журналістського розслідування, в якому люди, занесені до реєстру членів ГО «Стоп шлам» розповідали, що нічого про неї не знають, однак суддя Ірина Боброва не взяла до уваги його результати, оскільки переглянуті відеоматеріали не давали можливості встановити, яких саме осіб опитували журналісти та за якими адресами.
Попри те порушена в позові проблема була доволі актуальною для мешканців Миколаєва. МГЗ щороку завозив морським транспортом близько чотирьох мільйонів тонн бокситів, з яких вироблялося від півтора до двох мільйонів тонн глинозему, а решта (теж від півтора до двох мільйонів тонн) йшла у відходи під назвою червоний шлам, які зберігалися в двох належних заводу шламосховищах. За даними управління екології Миколаївської облдержадміністрації станом на 1.01.2019 р. їх там накопичилося 43 мільйони тонн. Ще було б нічого, якби вони там лежали й нікого не зачіпали, але під час сильного вітру з цих сховищ здіймався червони пил, який покривав доволі велику частину прилеглої території. Особливо сильне запилення сталося в лютому-березні 2011 року — тоді прокуратура навіть порушила кримінальну справу за статтями 239 і 367 ККУ (Забруднення або псування земель і службова недбалість) Державна екологічна інспекція оштрафувала завод на 51 тисячу гривень. Попри це щось подібне, хоча в набагато менших масштабах, повторилося у 2012 та 2019 роках, тож сам факт звернення до суду з таким позовом був цілком логічним.
Чотири питання для суду
Розглядаючи дану справу, суд мав з’ясувати чотири питання, на важливості яких особливо наполягали адвокати відповідача: перше — чи мала право громадська організація ініціювати таку от судово-цивільну справу, друге — чи були в діях МГЗ порушення закону під час поводження з відходами, третє — чи завдали його дії кому-небудь шкоди, й, нарешті, найцікавіше, четверте — в якій грошовій сумі обчислюється компенсація завданої шкоди.
З першим із них розібралися швидко: в Законі України «Про охорону навколишнього природного середовища» є стаття 21 — «Повноваження громадських організацій у галузі охорони навколишнього природного середовища», в пункті «ж» якого написано, що вони мають право подавати до суду позови про відшкодування шкоди, заподіяної внаслідок порушення законодавства про охорону навколишнього природного середовища, в тому числі здоров’ю громадян і майну громадських організацій.
Друге питання було набагато складнішим. Відповідно до толінгової схеми, завезені боксити та продукти її переробки у вигляді глинозему та червоного шламу не були власністю заводу — як перший, так і другий належали компанії-замовнику, проте якщо глинозем вивозився нею одразу, то шлам, відповідно до умов укладеного контракту, на невизначений термін передавався на зберігання переробнику з відповідною оплатою послуг зберігання. Проаналізувавши положення статті 159 Митного кодексу, суддя Ірина Боброва зробила висновок, що ці відходи перебувають на митній території України в режимі транскордонного перевезення товарів. Такий юридичний статус червоного шламу цілком узгоджувався з вимогами Закону «Про відходи», положення статті 34-1 якого забороняють ввезення в Україну будь-яких відходів з метою їх зберігання, за винятком транзитного перевезення.
Отже, теоретично зберігати цей червоний шлам було можна, аби лишень малося офіційне підтвердження, що тимчасово, а скільки саме — чи десять років, чи сто — то вже діло десяте. Але подорож нетрями нормативно-правових актів ще не завершена. Справа в тому, що існує таке собі Положення про контроль за транскордонними перевезеннями небезпечних відходів та їх утилізацією/видаленням і Жовтого та Зеленого переліків відходів, затверджене постановою Кабінету Міністрів України від 13.07.2000 р. № 1120. Для нашої ситуації цікаві два його моменти. Перший — те, що залишки бокситів, вони ж червоні шлами, віднесене до Зеленого переліку й підпадають під дію зазначеного Положення. Другий — ввезення в Україну цих відходів або товарів, після переробки яких на території України можуть утворитися дані відходи, можливо лише після дозволу відповідного компетентного державного органу, яким є Міністерство захисту довкілля та природних ресурсів України. Проте ні відповідач не звертався до нього з таким проханням, ні воно не давало йому такого дозволу, а отже, дії Миколаївського глиноземного заводу зі зберігання відходів були незаконними.
На третьому питанні — щодо факту завдання шкоди мешканцям — докладно зупинятися не варто, з огляду його очевидності, а от висновки з приводу визначення суми відшкодування в даній ситуації здаються найбільш сумнівними. Разом із позовною заявою ГО «Стоп шлам» подала суду два складених на її замовлення висновки: один від 4.06.20120 р. — за підсумками дослідження Асоціації психологів України, другий — від 15.10.2020 р. — вийшов з-під пера комісійної судово-психологічної експертизи Київського науково-дослідного інститут судових експертиз Міністерства юстиції України. В останньому якраз і було написано, що вчинене заводом забруднення навколишнього середовища завдало кожному з членів громадської організації страждання, які оцінюються в розмірі 1 440 мінімальних заробітних зарплат на момент розгляду справи. Тобто 7,2 млн грн, які прийняла за основу своїх розрахунків суддя Ірина Боброва. Об’єктивність даної експертизи під великим питанням, про ще слушно було заявлено адвокатами МГЗ, але з цим нехай розбирається Миколаївський апеляційний суд, в якому завод збирається оскаржити рішення суду першої інстанції.
А там позивач може зустріти далеко не такий теплий прийом, який він зустрів в особі судді Ірини Бобрової. Про це можна судити з того, що постановою Миколаївського АС від 22.01.2021 р. було скасовано ухвалу зазначеної судді від 23.11.2020 р., якою в забезпечення позову було накладено арешт на все рухоме майно та майнові права МГЗ в межах 9,2 млрд гривень.
Джерело: Юридичний вісник України
