Думка експерта
Вища освіта в Україні за роки незалежності: очікувані результати та наслідки
Юлія КОЛОМІЄЦЬ, доктор юридичних наук, професор НУ «Одеська юридична академія»
За роки існування незалежної України кожне покоління учнів, студентів, аспірантів відчувало на собі суттєву трансформацію освіти, яка полягала як у зміні учбового процесу, так і змісту освітньої програми. За цей час з’явилися сотні приватних шкіл і вищих учбових закладів, проведено десятки реформ, ухвалено сотні законів, але це не кінець, це початок інтеграції системи освіти й науки України в освітній та дослідницький простір Європейського Союзу. З метою попередження помилок у майбутньому потрібно пригадати події, які відбувалися в освіті України за роки незалежності, та з’ясувати як очікувані результати співвідносяться із наслідками, що настали.
Дещо про зміст і форму освітянських новацій
Для початку скажемо, що Закон Української РСР «Про освіту», прийнятий 23 травня 1991 року, діяв, як не дивно, аж до 28 вересня 2017 року. З метою адаптації освіти в Україні до сучасних потреб суспільства та держави до нього вносились постійні зміни та доповнення, які полягали в пристосуванні вітчизняної освітньої системи до міжнародних стандартів. Деякі з них дійсно були необхідні, а деякі не лише не покращили, а ще й ускладнили процес навчання та роботу викладачів. Наприклад, дуже важливим кроком під час реформування освіти стало пристосування законодавства України до осіб з особливими освітніми потребами. Як свідчить історія існування людства, серед таких осіб часто трапляються видатні, талановиті особистості. Є припущення, що такі геніальні люди, як Альберт Ейнштейн, Моцарт, Чарльз Дарвін, Стенлі Кубрік, зокрема, страждали аутизмом.
Натомість невдалим вия вилосявпровадження Європейської кредитної трансферно-накопичувальної системи (ЄКТС) в українську систему освіти. ЄКТС, що використовується в Європейському просторі вищої освіти з метою надання, визнання, підтвердження кваліфікацій та освітніх компонентів і сприяє академічній мобільності здобувачів вищої освіти, в Україні не принесла очікуваних результатів. Звісно, учбово-методичні програми та рекомендації були змінені, але ніхто так і не зрозумів для чого потрібні були усі ці зміни. Це є яскравим прикладом того, як форма превалює над змістом. Кожна освічена людина знає, що розрив між формою і змістом має руйнівний характер.
Реформування освіти в незалежній Україні не обмежувалося лише правотворчою діяльністю. Наша країна почала друкувати власні підручники, так і не зрозумівши до кінця, в чому полягає її національна ідея. Підручники, монографії та інші наукові роботи минулого століття потрібно було адаптувати до потреб суспільства з ринковою економікою, але їх почали змінювати кардинально. В результаті цілісне уявлення про навколишню дійсність було порушено, а нове так і не створено. Сучасна молодь власними очима спостерігає хаотичне впровадження чужих, незрозумілих для нас ідей, що свідчить про неспроможність влади в Україні самостійно вирішувати питання, які стосуються розвитку країни.
За роки незалежності в України з’явилося багато приватних шкіл і вищих учбових закладів, метою яких було не надання якісної освіти, а отримання прибутку. Ця проблема має давню історію і, здається, вона буде існувати стільки, скільки існуватиме людство. Німецький філософ Артур Шопенгауер писав про тих, які «вчать, щоб заробляти гроші, і прагнуть не до мудрості, а до її кредитів, і за тим, що здається мудрістю, або вчаться не для того, щоб досягти знання і розуміння, а для того щоб зробити респект». Проблема не в тому, що такі люди існують, а в тому, що вони почали домінувати над тими, для кого отримання справжніх знань, вмінь та навичок є метою освіти.
Приєднання до Болонської системи
Важливим кроком на шляху до реформування освіти стало приєднання України до Болонської системи освіти. Завдяки цій системі ми отримали поділ вищої освіти на бакалаврат і магістратуру, але так і не зрозуміли для чого це було потрібно. Люди почали сприймати бакалаврів, як неповноцінних спеціалістів, яким у майбутньому буде важко підійматися кар’єрними сходинками.
Цифрова ера диктує свої правила. Навчальними виданнями на офіційному рівні, окрім друкованої літератури, почали вважатися е-підручники, е-довідники, е-словники. З одного боку, це розширило доступ студентів, викладачів та всіх тих, хто займається самонавчанням, до учбової та наукової літератури, з іншого ускладнило процес відбору якісного матеріалу. Через велику кількість «сміття», що знаходиться в інтернеті, дуже важко знайти підручники, монографії, наукові статті, які дійсно мають учбову, наукову та практичну цінність.
Інша проблема, 23 вересня 2003 р. Кабінет Міністрів України затвердив Програму розвитку системи дистанційного навчання на 2004 –2006 роки (далі — Програма). Мета стояла благородна: забезпечення широкого доступу населення до освітніх ресурсів і створення умов для безперервного навчання впродовж усього життя шляхом розвитку системи дистанційного навчання на основі новітніх педагогічних, інформаційних та телекомунікаційних технологій. Водночас із самого початку вказана Програма була недостатньо відпрацьована, а прогнозовані результати її виконання були, можна прямо сказати, утопією. Наприклад, планувалося підвищити конкурентоспроможність вітчизняних навчальних закладів на українському та світовому ринку освітніх послуг за рахунок істотного підвищення рівня кваліфікації педагогічних та науково-педагогічних кадрів, а також рівня комп’ютерного, програмного та телекомунікаційного оснащення навчальних закладів, створення, накопичення й постійного вдосконалення освітніх ресурсів, які використовуються в дистанційному навчанні.
При всій повазі до вітчизняних навчальних закладів з усією впевненістю можна сказати, що вони навряд чи коли-небудь будуть представляти серйозну конкуренцію на світовому ринку. По-перше, за своїм економічним становищем Україна суттєво відстає від передових країн світу, тому за рівнем комп’ютерного, програмного та телекомунікаційного оснащення наші навчальні заклади завжди відставатимуть від країн Західної Європи і США. По-друге, захопившись європейськими стандартами, ми майже повністю втратили свою індивідуальність.
Пандемія COVID-19 прискорила процес впровадження дистанційного навчання. Учбові заклади країни вимушені були закритися на карантин. Це стало найбільшим викликом для освітньої системи, бо Україна не мала ані єдиної онлайн-платформи для навчання, ані методичних рекомендацій щодо проведення дистанційних занять. Педагоги стали об’єктом публічного обговорення та приниження. Усі раптом забули, наскільки важливо підтримувати високий авторитет вчителів та педагогів, як може обернутися проти суспільства та держави дискредитація професійної діяльності вітчизняних навчальних закладів. У цьому зв’язку можна пригадати слова німецького педагога Адольфа Дістервега: «Що сталося б з народом, із суспільством, з державою без його (вчителя) тихої, скромної, працелюбної діяльності? Він один ще не в змозі все зробити, але він закладає основи всьому і без нього відразу поширюватиметься серед нас варварство».
Про стан сучасної освіти в Україні
Сьогодні на сайті «Урядовий портал» можна прочитати: «Очевидно, що українська освіта нині не відповідає ані сучасним запитам з боку особистості та суспільства, ані потребам економіки, ані світовим тенденціям». Цікавим є той факт, що на сайті, який є Єдиним веб-порталом виконавчої влади України написано: «Державна політика у сфері освіти і науки відіграє вирішальну роль у забезпеченні розвитку людського капіталу та отриманні економічної вигоди у вигляді сталого зростання й конкурентної економіки, а значить суспільного та індивідуального добробуту, майбутнього процвітання та якості життя». Виходить наші політики добре розуміють важливість державної політики у сфері освіти і науки й увесь цей час (існування незалежної України) ми не створювали вітчизняну систему освіти, ми її руйнували для того, щоб інтегрувати в освітній та дослідницький простір Європейського Союзу. Можливо, це добре, але засоби впровадження обираються невдалі. Наприклад, черговий пілотний проект з дуальної освіти в закладах фахової передвищої та вищої освіти виявився ще однією утопією. Вітчизняні підприємства, установи, організації не готові до співпраці з навчальними закладами на тому рівні, якому від них вимагають. Студенти вищих навчальних закладів завжди проходили практику в кінці семестру після вивчення теоретичного матеріалу, але в умовах постійних реформ це стало дуже проблематичним. Практики часто самі не розуміють, що відбувається і як їм слід працювати, тож брати на себе відповідальність за навчання молоді вони не готові.
Не так давно, 24 березня цього року, Кабінет Міністрів України ухвалив постанову «Про затвердження Положення про особливості утворення, реорганізації та ліквідації територіально відокремлених структурних підрозділів закладів вищої освіти». Щоб стати на крок ближче до Європейського союзу, Міністерство освіти та науки України відкрило нові кордони. Відтепер на території Україні передбачена можливість утворення територіально відокремлених структурних підрозділів іноземних закладів вищої освіти. У нас з’явилася реальна можливість побачити, як українські навчальні вузи будуть конкурувати із зарубіжними закладами вищої освіти. Насмілюся припустити, що на нашій території конкурувати з нашими навчальними закладами вони не зможуть, як наші навчальні заклади не зможуть конкурувати з ними на території іноземних держав та на світовому ринку.
І дещо про людську душу…
У XXI столітті — епоху цифрових технологій ми забули, що справжній учитель (педагог) має справу з людською душею. Він виховує своєю особистістю, своїми знаннями й любов’ю, своїм ставленням до світу. Учитель далекий за менталітетом, світосприйняттям та образом життя від учнів не зможе працювати з ними. Як творча людина він має бути вільним, щоб передати учням те, що знає й любить, а не виконувати вказівки, дані кимось з верху. Звісно, можна викладати так, як наказував у 1821 році останній імператор Священної Римської імперії Франц II: «Мені потрібні не видатні вчені, а хороші, чесні громадяни. Ваше завдання — саме так виховувати молодих людей. Той, хто служить мені, мусить навчати того, що я наказую. Якщо хтось не може цього робити чи виступає з новими ідеями, може йти, інакше я вижену його». Але без видатних, творчих людей з оригінальним мисленням жодного розвитку країни не буде. Усе стане сірим та похмурим.
Джерело: Юридичний вісник України
