В світі
Пробудження дракона, або Чому Уельс заговорив про незалежність від Британії?
Олександр КРАЄВ, експерт Ради зовнішньої політики «Українська призма»
Вихід Британії зі складу ЄС дав «друге дихання» кельтським національним рухам. Усе частіше й частіше в останні місяці ми чуємо про виступи то ірландських, то шотландських націоналістів, і щоразу вони мають все більше й більше політичної ваги. Але в цьому контексті дуже рідко згадують валлійців. Як виявилося, дарма… Вперше за довгі століття питання незалежності Уельсу з’явилося в офіційному політичному порядку денному. Й хоча поки шанси валлійської столиці Кардіффу виглядають набагато скромнішими, аніж в Единбургу (Шотландія), вони вже не розглядаються як абсолютно нереальні.
Читайте також: Brexit — помилкове рішення
Край шахт та шерсті
В уяві пересічного громадянина про Уельс рідко знайдуться певні автентичні риси, що роблять цю країну відмінною від сусідки Англії. Звісно, назвуть принца Уельського (історія того, звідки з’явився цей титул у спадкоємця престолу, взагалі окрема тема). Окремі фани політичних інтриг згадають складні відносини Лондона з валлійськими шахтарями, особливо в часи Тетчер. Любителям історії, певне, прийдуть на думку славнозвісні довгі луки (які дійсно походили саме з Уельсу) та історії про відважних валлійських списоносців часів раннього Середньовіччя.
Але чим жив Уельс в останні десятиріччя? Невже все, з чого складається «душа» народу — це згадки про напівлегендарне минуле? Однак насправді все набагато цікавіше. Хоча Уельс дійсно перебував в унії з Англією найдовше серед усіх кельтских держав і довгий час де-факто вважався невіддільною її частиною, все ж власну окремішність він зміг не лише зберегти, але й модернізувати та зробити привабливою. Річ у тім, що сама така унітарність та близькість до імперського центру не давала Уельсу можливості активно політично виступати за власну незалежність — фактично, навіть декілька сотень років тому від Лондона до Кардіфа дістатися було в рази швидше, ніж до Единбургу, а тим паче в Ірландію.
Тому валлійці обрали іншу тактику. Будь-який шлях можна пройти, навіть якщо йдеш його малими кроками. Для валлійців такими малими кроками до власної ідентичності та її збереження стала культура. Не маючи з валлійцями таких великих проблем, як із шотландцями та пізніше, з ірландцями, англійці не намагалися настільки ж цілеспрямовано винищити й валлійську мову, і валлійську культуру. Хоча вона й була максимально маргіналізована протягом століть, проте не задавлена.
Уельс історично мав і низку інших переваг, які дозволили йому законсервуватися в собі. Справа в тому, що регіон постійно відрізнявся своєю економічною специфікацією. Це проявилося найяскравіше із початком промислової революції у Британії, яка різко стала потребувати вугілля в астрономічних масштабах — могутність Британської імперії штовхав уперед паровий двигун. Уельс, багатий вугільними шахтами, дуже швидко став вузькоспеціалізованим регіоном, своєрідною «шахтарською країною«. І саме в цей період, по аналогії з такими ж регіонами по всьому світу, валлійці вперше відчули, що центр їх просто банально використовує та експлуатує.
Час націоналістів
А зараз що? Чи насправді мова і культура дають валлійцям вимірювані й реальні політичні, економічні та соціальні переваги? Що ж, про це доволі переконливо говорить статистика. З початку 1990-х валлійська національна партія поступово здобувала все ширшу підтримку. Певною мірою це відповідало загальному тренду — у 1997-му шотландці на референдумі добилися права на власний парламент. Але одночасно — це було й питання зручності. Валлійська партія Плайд Камру («Партія Уельсу») давала виборцям альтернативу, але коли постало питання про автономний парламент і місцеве врядування, то кого ще вибирати, як не місцеву партію, яка репрезентує виключно місцеві інтереси?
Тож, не дивно, що вибори 2019 року показали перші успіхи умовних «прокельтських» партій. Нові місцеві вибори у 2021 році ще раз підтвердили цю тезу — й ірландський Шинн Фейн, і шотландські націоналісти, і навіть Плайд Камру не лише повторили успіх, але й підтвердили його новими місцями у місцевих радах. Щоправда, Плайд Камру дещо відстала від колег — здобула всього одне нове місце в британському парламенті. Але для Уельсу це вже неабиякий успіх.
У традиційно лейбористських валлійських округах здобути нові місця для лівоцентристських сил — апріорі важке завдання. То як націоналістам вдалося не лише тримати свої позиції, але і розвивати успіх? На це є декілька вагомих причин. По-перше, незважаючи на падіння рейтингів консерваторів на фоні неякісного реагування на наслідки пандемії та нові невдалі угоди з Європейським Союзом, свої рейтинги не особливо втримали і лейбористи. Логічною була б ситуація, за якої провали владної партії спричинили б гарну й стабільну підтримку для опозиції — особливо в британській моделі, коли формат «тіньового кабінету« дозволяє якісно показати альтернативу. Але ж ні, лейбористи гарно підгадали час для початку внутрішньопартійних розборок. Як результат — валлійські націоналісти почувають себе ще впевненіше.
По-друге, Brexit. Хоча більшість валлійців у 2016 році все ж проголосували за те, аби вийти з ЄС, очевидні промахи переговорного процесу та труднощі останніх років показали дійсні перспективи такого грандіозного зовнішньополітичного проекту. Плайд Камру із початку минулого року змінила риторику на опонування Brexit, і тепер радісно пожинає з цього плоди. Як ми бачимо, нестабільна політична та економічна ситуація породили краще електоральне поле для націоналістів та змінили, певним чином, політичний ландшафт Уельсу. Але така суспільна невизначеність дала ще один результат — цього разу страхітливо прагматичний.
Валлійська комісія
Перед травневими виборами цього року лейбористська партія в Уельсі, намагаючись вибити з-під Плайд Камру частину її маргінального електорату, пішла на напрочуд сміливий крок — вона включила в свій передвиборчий маніфест обіцянку створити комісію, яка визначить майбутнє Уельсу в нових політичних умовах postBrexit. Сміливий крок виборці оцінили й дали лейбористам перемогу на цих виборах. Що цікаво, даний крок оцінили й опоненти — консерватори, хоча й активно критикували саму ініціативу, проте зрештою направили запит на приєднання до неї. Тут варто зробити ремарку, що і лейбористи, і консерватори, у своїх передвиборчих програмах чітко зазначили власну прихильність єдності і неподільності Великої Британії.
У чому ідея нового органу? Незалежна Конституційна комісія розпочала свою роботу, адже в політичного істеблішменту немає впевненості в тому, що поточний стан справ в Уельсі стосовно статусу держави, політичних повноважень її обраних представників, рівня автономії щонайкраще відповідають інтересам валлійців. Комісія розпочне свою роботу із фронтального соцопитування про настрої населення і їх погляди на поточну політичну й економічну ситуацію в країні.
Надалі дискусія прийме більше політичний поворот — яке має бути розподілення повноважень між Кардіффом та Лондоном? Дійсно, наразі Сеннед (парламент Уельсу) контролює питання охорони здоров’я, місцевого самоврядування та освіти. Але чому б валлійцям не мати той самий ступінь автономії, який мають шотландці та ірландці? Чому б їм також не опікуватися і державними медіа, і енергетикою, і — найголовніше — більшою частиною власних податків?
Таким чином, питання більшої автономії а, можливо, й незалежності — може отримати щось більше, ніж культурно-історичний вимір. Аналогічно до шотландської ситуації, справжнім переломним моментом стало введення в дискусію економічного аргументу. На фоні ускладнення економічної ситуації і більшого контролю з Лондона питання про фіскальну та монетарну незалежність може мати своє місце й у валлійських дебатах. А головне, співголова комісії Лаура МакКалістер вже заявила, що вони «розглядають усі можливі варіанти для Уельсу» — включно з незалежністю.
Джерело: Юридичний вісник України
