Думка експерта
Кримінально-процесуальний захист обвинуваченого і потерпілого від злочину в сучасному вимірі
Борис СВИРИДОВ, заслужений юрист України
У вітчизняній кримінально-правовій доктрині органи кримінального переслідування особа, проти якої воно здійснюється, та потерпіла сторона мають різний обсяг прав, причому остання зазвичай перебуває в менш вигідному становищі. В цьому контексті досить широкі можливості надаються правоохоронним органам, бо вони повинні зібрати як обвинувальні, так і виправдовуючі докази. Що стосується прав особи, яка притягується до відповідальності за вчинення злочину, то вони повною мірою визначені в нормах КК, КПК та в положеннях міжнародних договорів, що ратифіковані Україною. Більше того, якщо проаналізувати всі приписи кримінального права, а це Загальна й Особлива частини Кримінального кодексу, то помітимо, що обвинувачений за своїм процесуальним статусом перебуває в більш превілейованому становищі, аніж потерпілий та інші учасники кримінального провадження.
Читайте також: Правові механізми протидії злочинам міжнародного характеру в еру глобальної електронної комунікації
Це видно з конкретних норм, які містить Кримінальний кодекс 2001 року та окремі законодавчі акти України. З обсягу правової регламентації вони певним засобом визначають підстави звільнення від кримінальної відповідальності та від покарання. Так, залежно від характеру й ступеня небезпечності вчиненого діяння обвинувачений може розраховувати на умовно-дострокове звільнення, звільнення за амністією, помилування та за десятками інших інститутів, які стимулюють правопорушників до інтенсивного виправлення. За наслідками окремих злочинів, особливо в сфері дорожньо-транспортних пригод, згадану особу може бути звільнено на стадії, коли в потерпілого, як то кажуть, ще «не зажили рани». Навіть засуджений до довічного позбавлення волі не обділений правом на пом’якшення міри покарання. Як бачимо, на кримінальному шляху обвинуваченого є цілий арсенал можливостей достроково повернутися до суспільства, колективу, сім’ї.
Гуманність держави
Гуманне ставлення держави до тих, хто переступивши закон, вчинив тяжкі чи особливо тяжкі злочини проти особистих благ людини та проти держави, яка охороняє такі блага й інші суспільні цінності, відоме. Шкода, що за такою політичною і правовою ідеологією щодо засобів та методів реалізації принципів економії кримінальної репресії, гуманізму, застосування заходів впливу, що не є кримінальним покарання, ми забули про потерпілого від злочину. Як не парадоксально, за українськими законами інтереси підозрюваного чи обвинуваченого захищаються значно краще, а ніж інтереси особи, якій завдано протиправними діями фізичної, матеріальної чи моральної шкоди. Посудіть самі. Свого часу КК 1960 року був одним із важливих засобів охорони прав та обов’язків учасників кримінального процесу. Під час розбудови демократичної України він перестав, на думку фахівців, відповідати сучасній кримінально-процесуальній політиці, не міг активно відстоювати права потерпілого, тож останній фактично був позбавлений захисту. Отже, реанімаційні зміни в системі судочинства назрівали. В першу чергу було вирішено вдосконалити інститут захисту потерпілого від правопорушення, зробити його більш прозорим і тим самим позбутися фатальних помилок з минулого. Наскільки це вдалося, спробуємо наочно в цьому переконатися. Першим етапом у контексті такого реформування стало прийняття в 2012 році нового Кримінально-процесуального кодексу.
Читайте також: Боротьбу з організованою злочинністю вестимуть за іншою методологією
Дехто з науковців і юристів вважав згаданий закон революційним, оскільки він містить багато новел, які мають позитивний вплив на захист потерпілого, хтось — навпаки. Щоб розібратися в цьому давайте в часовому розрізі визначимо наявність або відсутність чіткої та узгодженої стратегії перетворень у кримінальному судочинстві на різних етапах. Реалізація цієї ідеї дасть нам можливість по-новому подивитися на все те корисне з минулого, що поспіхом було викинуте на узбіччя законодавчої ниви, і те нове, яке пройшло через спротив усталених поглядів, через певні компроміси. Сьогодні ставлення до захисту прав потерпілого здебільшого полярне. Серед правників, які займаються правозастосовчою практикою існує дві точки зору. Прихильники однієї з них ратують за збереження стадії порушення кримінальної справи з усіма обсягами й межами потерпілого, відкидаючи недосконалу, на їх думку, процесуальну функцію захисту його прав від злочинного посягання. Прихильники іншої переконані — в Україні має діяти організаційна структура, яка могла наповнити кримінальний процес новим гуманістичним духом, повністю реалізувати демократичні засади судочинства. Яка з них більш реалістична покаже життя. Хоча, власне кажучи, можна вже сьогодні шляхом охоплення спектру розвитку кримінально-процесуальних відносин у минулому й теперішньому часі визначитися з належним чи незадовільним захистом потерпілого в кримінальному провадженні. Почнемо з радянського періоду. За нормами КПК1960 року потерпілий визнавався без будь-яких зволікань. Слідчий, одержавши від особи повідомлення про вчинення проти неї правопорушення, не вимагав доказового підтвердження цього факту, як це передбачено чинним КПК, а самостійно перевіряв наявність ознак злочину. Якщо зазначені події мали місце, заявник зразу ж набував статус потерпілого. В разі заподіяння йому матеріальної шкоди, позов долучався до кримінальної справи. Все доволі просто.
Чи став чинний КПК кроком уперед?
Однак сучасні імпровізатори визначили, що потерпілий, його захист та інтереси мають посідати більш пріоритетне місце в кримінальному процесі, а тому вирішили повністю змінити його доктрину. За відгуками преси та рецензіями правників нова конструкція отримала неоднозначну оцінку. Тому наразі, коли емоції від законодавчої новації дещо вляглися, варто всім нам відповісти на таке запитання: чи став чинний КПК кроком уперед? Багато фахівців в сфері кримінального права мають свої особисті думки з цього приводу. Але якою є об’єктивна картина? Для цього спробуємо без зайвих коментарів проаналізувати деякі ключові моменти, які, на нашу думку, вплинули на процесуальну функцію потерпілої сторони під час здійснення кримінального провадження. Наведемо лише кілька концептуальних принципів, передумов та причин виникнення проблем у сфері процесуального захисту потерпілого від злочину. Почнемо з того, що в кодексі відсутнє чітке уявлення про запровадження Єдиного реєстру досудового розслідування та пред’явлення підозри правопорушнику. Це стало підставою для дискусії про недоцільність цієї форми судочинства, бо суспільство, а також слідчі і прокурори до неї не готові.
Із цим можна цілком погодитися, адже започатковані в ньому процесуальні дії зачіпають фундаментальні права постраждалої від злочину особи. Йдемо далі. В статті 55 не встановлені вимоги щодо змісту і форми заяви про вчинення проти потерпілого правопорушення, не визначено, на якій підставі і яким саме процесуальним документом заявника визнано потерпілим. Через це він не може оскаржити, скажімо, неправомірні дії слідчого чи прокурора. Більше того, відсутність такої заяви і доказів на її підтвердження позбавляв таку особу статусу потерпілого в кримінальному провадженні. Хоча слідчий або прокурор може в межах розумного строку визначити заявника потерпілим, але виключно за його письмовою згодою. Зазначимо, що розумний строк без часового виміру може в процесі провадження зіграти для нього злий жарт, особливо в частині відшкодування шкоди. За чинним кодексом потерпілий не є стороною обвинувачення, а це ущемляє його право на оскарження окремих процесуальних дій. Натомість він є суб’єктом доказування в кримінальному провадженні. Цей статус дає йому можливість здійснювати збирання доказів шляхом витребування та отримання від різних фізичних і юридичних осіб речей, копій документів, висновків експертів, ініціювання слідчих дій, які здатні забезпечити суд належними матеріалами.
Водночас КПК не передбачає процесуальний механізм реалізації права потерпілого на здійснення таких операцій. Звідси виходить, що формально він є самостійним суб’єктом процесуального доказування, а активно брати участь у проваджені і впливати на процес розслідування не може, бо законодавчо не забезпечений.
Наступне. При відмові прокурора від обвинувачення повністю заперечується обвинувачення в матеріально правовому значенні. У випадку продовження обвинувачення потерпілою особою змінюється не тільки її статус, а й докорінно міняється процесуальне становище з притаманним лише для неї колом прав і обов’язків, а тому такі зміни не дають чіткого уявлення щодо компенсації матеріальної шкоди. Через позбавлення права потерпілого на безплатну правову допомогу з боку держави він, за відсутністю відповідних юридичних навичок, навряд спроможний укласти угоду про примирення. У такому випадку було б справедливо надати право слідчому, прокурору, судді призначити адвоката для представницьких дій. А ще краще, якби подібні угоди укладалися з повним погашенням постраждалому від злочину матеріальної шкоди.
Щодо укладання угоди про визнання вини обвинуваченим
Немаловажливим фактором є існуюча невизначеність порядку укладання угоди про визнання вини між прокурором, підозрюваним або обвинуваченим. Тут явно відбулася монополізація функції обвинувачення, а потерпілого, як самостійного учасника кримінального провадження, виключено з цього процесу. За нормами кодексу потерпілий не є стороною провадження, а тому позбавлений права звертатися до слідчого судді з клопотанням про надання доступу до речей і документів. Важко говорити про справедливість, коли вже на першому етапі визначення громадянина потерпілим справа не розслідується місяцями, оскільки через недбалість слідчих і прокурорів тягар забезпечення ефективності розслідування в основному покладається на згадану особу та її представника.
Так само постраждалий не зможе розраховувати на арешт майна для забезпечення поданого ним позову про відшкодування шкоди, оскільки арешт допускається лише з метою збереження доказів. Особливо болючою проблемою залишаються вимоги до цивільного позову, з яким потерпілий міг би звернутися до суду за відшкодуванням шкоди, оскільки проектанти кодексу не спромоглися зробити зміст позову уніфікованим, стислим і дохідним. Його анатомія недоступна в правовому розумінні не лише пересічному громадянину, а й фахівцям. Це створює перешкоди постраждалому для належного захисту своїх прав у суді.
Невідкладною проблемою на сьогодні залишається й відшкодування потерпілим завданої злочином фізичної шкоди та понесених у зв’язку з цим матеріальних витрат. До її складових належать: тілесні ушкодження, розлад здоров’я, фізичні страждання тощо. Держава в своєму законодавчому вимірі вважає, що подібна шкода за своєю фізичною сутністю є непоправною, а тому не може підлягати компенсації. На нашу думку, такий підхід не зовсім вдалий і навіть дискримінаційний по відношенню до громадян, які потерпали від злочинних дій. Для того, щоб зробити правильний вимір у цьому напрямку, слід було б ретельно підійти до суті цього питання. Споконвічно вважалося, що матеріальна, фізична і моральна шкоди тісно між собою переплітаються, бо вони завжди спричиняють особам, які потерпали від злочинів, негативні зміни у визначених вище сферах. Якщо це так, то, мабуть, немає сенсу виокремлювати їх одну від одної, тим самим позбавляючи ошуканих громадян права на відшкодування шкоди та компенсації витрат, завданих кримінальними діями.
Саме тому постає питання: хто на даному етапі повинен практично вирішувати цю проблему? Відповідно до ст. 1 207 ЦК відшкодування потерпілому шкоди, завданої каліцтвом або смертю внаслідок злочину, покладається на державу. Однак реальний порядок її відшкодування має здійснюватися за спеціальним законом, якого в Україні не існує. В світлі цієї тези потрібно розуміти, що влада фактично усунулася від вирішення проблем у сфері фізичного і матеріального стану потерпілого. Підтвердження цього законопроект «Про відшкодування громадянам матеріального збитку, заподіяного злочином», який знаходиться в парламенті без розгляду, не повірите, ще з 2001 року. А це означає, що ми свідомо позбавляємо постраждалих права на компенсацію матеріальних витрат.
Такий підхід викликає прикрість за нашу державу, яка не спроможна на законодавчому рівні захистити зневірених душею людей, котрі часто залишалися наодинці зі своєю бідою. Прийняття вищезгаданого нормативно-правового акту дало б змогу владі повернутися обличчям до цих осіб, надавши їм законні права на відшкодування збитків, яких вони зазнали внаслідок злочинних посягань. Повірте, для них горезвісні гасла про незадовільний фінансово-економічний стан, інфляцію, корупцію та інші урядові заморочки, як торішній сніг. Їх перш за все хвилює особиста безпека та покращення матеріального становища родини не колись потім, а зараз.
Ситуація з ДТП
У такому, а, можливо, ще в гіршому становищі, перебувають і постраждалі, яким завдано тілесних ушкоджень, та ті українці, які втратили родичів внаслідок дорожньо-транспортних пригод. Аналізуючи ефективність правових заходів, спрямованих на їх захист, помічаємо, що перевага і в цій сфері віддається людям за кермом, які своїми протиправними діями причинили страждання не одній родині. Законодавець ретельно стежить за тим, щоб під час кримінального судочинства на належному рівні збереглися їхні права, щоб правильно кваліфікувалися їхні дії та відповідно вчиненого призначалася міра покарання. Водночас потерпілий, як процесуальна особа, залишається осторонь. Його права та обов’язки обумовлені лише скоєним і зовсім не враховується суб’єктивне сприяння ним наявності вчинених проти нього дій. Природно, така гіпотеза, особливо представників загиблих, не може влаштовувати потерпілих. І їх можна зрозуміти. Вони в одну мить втратили близького родича, який зазнав смертельних ушкоджень, внаслідок злочинної недбалості незнайомого їм водія. У таких випадках важко очікувати від них розуміння, вони прагнуть помсти. Без сумніву, на той момент їх більше хвилювало застосування до винуватого справедливої сумарної міри покарання, бо з життєвого досвіду знали, що вимагати від обвинуваченого відшкодувати витрати для відновлення їхнього порушеного права — марна справа. Для прикладу. У всіх ще свіжі згадки про харківську трагедію, коли під колесами автомобіля загинуло шестеро перехожих. За вироком суду водії, які її вчинили, були засуджені до 10 років позбавлення волі кожен з відшкодуванням збитків у сумі 8 мільйонів гривень. Можу сказати, що за два роки представники потерпілих отримали від них аж 35 грн компенсації.
Замість висновку
Наостанок, зазначу, що тут я наводжу лише незначну частину помилок, які не дають можливості знівелювати істотно рівні підходи щодо правового захисту ошуканих громадян. Звичайно, нам би хотілося, аби на життєвому шляху потерпілих від злочину, правових «пороків» у процесі здійснення кримінального провадження траплялося щонайменше. Але вони є. Підбиваючи підсумки сказаного, слід констатувати, що прийнятий КПК, безперечно, є кроком уперед, але не завершеним кроком. Парадокс у тому, що автори розуміли, що запропоноване нововведення може виконуватися з деяким погіршенням правового становища учасників кримінального провадження. І вони мали рацію. Адже без випробування часом не можна було повною мірою оцінити життєздатність цього інституту, його перспективи і напрямки.
Виповнилося вже майже десять років з дня набрання чинності цим кодексом. У цьому напрямі хотілося б по щирому поспівчувати, подібне реформування кримінального процесу, на жаль, не вплинуло на ефективність та надійність захисту громадян від злочинних посягань. Потерпілий, на відміну від обвинуваченого, так і залишився в «реанімаційному стані» на запасних коліях кримінального судочинства.
Джерело: Юридичний вісник України
