Правове поняття «національності» в Україні та світі

Станіслав Куценко, начальник Головного територіального управління юстиції

Останнім часом, здійснюючи особистий прийом в одному зі столичних відділів державної реєстрації актів цивільного стану, я дуже часто чую питання: «Як можна змінити національність у своїх документах?». Давайте разом розберемося, для чого це потрібно, і що таке взагалі «національність» на сьогоднішній день?

Проблема національності: причини виникнення

Так, особисто аналізуючи ситуацію, хочу звернути увагу, що протягом 2017 року в місті Києві відділами державної реєстрації актів цивільного стану було прийнято 52 справи про внесення змін до актових записів цивільного стану саме щодо національності, з яких лише 15 завершилися наданням обґрунтованої відмови. Хочу наголосити, що саме така відмова дає вам право звернутися до суду для встановлення факту приналежності до певної національності, та, в разі винесення відповідного рішення суду, відділ державної реєстрації актів цивільного стану внесе необхідні зміни до зазначених у такому рішенні актів цивільного стану.

Але давайте все ж проаналізуємо звідки виникла проблема навколо національності.

По-перше, потрібно розуміти, що національність — це приналежність особи до нації, держави або народу. Вона не визначається політичними кордонами конкретної держави або паспортом громадянина такої держави. Ще в радянські часи з моменту народження людини дані про її етнічну приналежність заносилися органами ЗАГС у свідоцтво про народження на підставі національності її батьків. По досягненню громадянином СРСР 16 років видавався паспорт, куди «національність» заносилася однозначно й остаточно. В разі, коли національність батьків відрізнялася, паспортна служба робила вибір, як правило, на користь батька.

Починаючи з 1975 року (після проведення паспортної реформи СРСР), громадяни мали право самі вибирати між національністю батька та матері. Однак цей вибір відповідно до «Закону про паспорти СРСР» вони мали робити тільки один раз — при отриманні першого паспорту громадянина СРСР, тобто при досягненні 16 років.

У зв’язку з тим, що існували так звані «проблемні національності», наприклад: єврей, німець, поляк та ін., зазвичай вибір зупинявся на національності того з батьків, який мав «нейтральну» національність: росіянин, українець, білорус тощо. Страх бути репатрійованими, втрата роботи та звичайної спокійної долі, для людей був рушійною силою. І їх можна було зрозуміти… Особливо це стосувалося євреїв, яких переслідували ще з воєнних років.

Як вирішується це питання в інших країнах?

На даний час Ізраїль саме для євреїв, які були змушені приховувати свою етнічну приналежність, проводить спеціальну програму по поверненню на історичну батьківщину — «репатріацію». Далеко не всі мають право на повернення за даною програмою, оскільки необхідно довести своє «єврейство». Ситуація ускладняється ще й тим, що «єврейство» передається лише по жіночій лінії.

У Федеративній Республіці Німеччина також існує аналогічна програма. Відповідно до Закону ФРН «Про біженців та вигнанців», громадяни можуть отримати статус пізнього переселенця. Він дає можливість особам, які мають німецьке коріння, повернутися на свою історичну батьківщину. Людиною німецької національної належності, відповідно до цього закону, вважається той, хто на своїй батьківщині визнав себе громадянином німецької національності, якщо це визнання буде підтверджене певними ознаками, такими, як походження, мова, виховання, культура. Той, хто народився після 31 грудня 1923 року, вважається людиною німецької національності, якщо він є нащадком німецького громадянина або особи німецької національної приналежності і до виїзду з територій примусового виселення оголосив себе особою німецької національності у відповідній заяві про національність або іншим шляхом. Альтернативним визнанням вважається, зокрема, підтвердження достатнього рівня знань німецької мови.

У Республіці Польща також було прийнято відповідні норми законодавства, та з 7 вересня 2007 року діє Закон «Про карту поляка». Метою якого вважається необхідність підтримки польських громадян та їх нащадків в країнах утворених після розпаду СРСР. Для Польщі «карта поляка» — перш за все моральна компенсація для колишніх громадян Польщі, які в радянські часи зазнали складнощів через те, що незважаючи ні на що визнавали себе поляками.

Відповідно ст. 2 Закону «Про карту поляка», така карта може бути надана особі, яка декларує приналежність до Польського Народу та дотримається всіх наступних умов:

1. доведе свої зв’язки з поляками, принаймні початковим знанням польської мови, яку вона вважає рідною, а також знанням і дотриманням польських традицій та звичаїв;
2. в присутності консула Республіки Польща, складе письмову декларацію приналежності до Польського Народу;
3. доведе, що принаймні один з її батьків або дідусь чи бабуся, або двоє з прадідів були польської національності чи мали польське громадянство, яка підтвердить активне залучення у діяльність, пов’язану з польською мовою і культурою або польською національною меншиною протягом принаймні останніх трьох років.

«Карта поляка» може бути надана виключно особі, яка на день подання заяви про надання такої картки має громадянство Азербайджанської Республіки, Республіки Білорусь, Республіки Вірменії, Грузії, Естонської Республіки, Республіки Казахстан, Киргизької Республіки, Латвійської Республіки, Литовської Республіки, Республіки Молдови, Російської Федерації, Республіки Таджикистан, Туркменістану, Республіки Узбекистан або України. Карта поляка може бути надана виключно особі, яка не має польського громадянства або дозволу на постійне проживання на території Республіки Польща.

Українське законодавство

Взагалі питання зміни національності громадянами України регулювалося Указом Президента України «Про порядок зміни громадянами України національності» від 31 грудня 1991 року No 24, відповідно до якого національність могла бути змінена особами, які при досягненні 16-річного віку та одержанні паспорта прийняли національність одного з батьків та бажали змінити її відповідно до національності другого з батьків. Зміна національності провадилася відділом внутрішніх справ виконавчого комітету районної, міської, районної у місті Ради народних депутатів за місцем проживання заявника. Зміна національності допускалася також і щодо осіб, які обрали національність до прийняття цього указу.

Втрата інтересу держави до правового поняття «національності», відображається у втраті чинності вищезазначеного Указу в 1999 році. Аналізуючи Постанову Верховної Ради України «Про затвердження положень про паспорт громадянина України та свідоцтво про народження» 1992 року, можна стверджувати, що законодавець не встановив вимоги запису національності в такі надзвичайно важливі документи, що посвідчують особу, як паспорт чи свідоцтво про народження, у зв’язку з чим часто виникають проблеми, пов’язані з необхідністю доведення національності певної особи.

Однак національність, як визначена категорія, ще має значення в деяких нормативних актах і залишається невід’ємним правом громадян. Наприклад, відповідно до статей 1, 3, 11 Закону «Про національні меншини в Україні» держава гарантує своїм громадянам незалежно від їх національного походження рівні політичні, соціальні, економічні та культурні права і свободи, підтримує розвиток національної самосвідомості й самовиявлення. При забезпеченні прав осіб, які належать до національних меншин, до яких належать групи громадян України, які не є українцями, держава виходить з того, що вони є невід’ємною частиною загальновизнаних прав людини. Громадяни України мають право вільно обрати та відновлювати національність. Примушення громадян у будь-якій формі до відмови від своєї національності не допускається.

А згідно зі статтею 300 Цивільного кодексу України особа має право на індивідуальність, до якої відноситься і право визначати свою національність. Таке право підпадає під захист статті 8 Конвенції «Про захист прав людини і основоположних свобод», яка передбачає, що кожна людина має право на повагу до її особистого і сімейного життя. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки.

Згідно зі статтею 3 Рамкової конвенції держав-членів Ради Європи про захист національних меншин (ратифікована Законом України від 9 грудня 1997 року No 703/97-ВР) кожна особа, яка належить до національної меншини, має право вільно вирішувати, вважатися їй чи не вважатися такою, і дане рішення або здійснення прав у зв’язку з ним не повинно зашкоджувати такій особі.

Отже, питання національності на сьогодні є досить гострим у суспільстві і потребує належного правового врегулювання. Змінити національність на сьогодні можливо звернувшись лише до відділу державної реєстрації актів цивільного стану, а в разі неможливості вирішення даного питання відділом, вирішувати його шляхом звернення до суду.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути