В Україні
НАТО, а не «гарантії безпеки», або Чому Києву варто зосередитися на одній меті?
Дмитро Шульга, директор програми «Європа і світ» Міжнародного фонду «Відродження»
Яку стратегію має обрати Україна, готуючись до саміту НАТО у Вільнюсі?
Перш за все, маємо визнати – українські одночасні, через кому, заклики до членів НАТО розпочати процес вступу до Альянсу і також надати «гарантії безпеки» – розпилюють зусилля і створюють непорозуміння. З ризиком, що всупереч нашим бажанням – ці «гарантії безпеки», навпаки, можуть стати замінником запрошення до НАТО. Наразі позиція України звучить фактично як фінляндський варіант: ми хочемо швидкого (без ПДЧ) вступу до НАТО, і проміжний етап – тимчасові гарантії безпеки на період до вступу (які Фінляндії надала Велика Британія). Але у нас є те, чого не було у Фінляндії – війна.
Читайте також: У посольства рф у Києві забрали землю
Принципово важливе питання, яке при цьому не уточнюється: коли саме ми би хотіли отримати гарантії безпеки? Під час чи після війни? Якщо під час війни – то це нереально з тих самих причин, чому нереально вступити до НАТО під час війни, бо гарантії безпеки – це колективна оборона, тобто вступ країни-гаранта у війну на боці свого союзника. І ніхто зараз не готовий вступати у нашу війну з рф.
Якщо ж ідеться про надання «гарантій безпеки» після війни – то це стає логічною альтернативою вступу до НАТО. Бо якщо ми вступаємо – то вступаємо швидко. І на цей короткий строк найбільшою гарантією безпеки має стати військова поразка рф, яка унеможливить її швидкий повторний напад на Україну. А якщо ми не вступаємо швидко до НАТО – то ці «гарантії безпеки» стають де-факто альтернативою членству в Альянсі. Оформлені у вигляді якоїсь угоди (Security Compact) чи політичної декларації, неважливо, це буде щось альтернативне до НАТО.
Принаймні, саме таке сприйняття можна побачити в багатьох західних політологів, коли вони йдуть за логікою «ОК, наразі немає політичної волі приймати Україну в НАТО, але ж Україні після війни будуть потрібні якісь гарантії безпеки, то давайте подумаємо креативно, що ми могли б запропонувати». При цьому весь креатив все одно зводиться до «запевнень», що Україна отримає більше допомоги для здатності захистити себе самостійно.
Тому тут потрібний ключовий злам: у Вільнюсі нам потрібно отримати політичний сигнал про наш рух до членства в НАТО. В ідеалі це має бути запрошення до початку переговорів, які можуть тривати певний час, тобто до кінця війни, після чого ратифікація протоколу про вступ України до НАТО. А компромісним варіантом може бути рішення з обіцянкою надати запрошення Україні одразу після завершення війни.
Очевидно, саме прогрес на полі бою до липня буде також і ключовим аргументом у Вільнюсі. Бо якщо ми доведемо здатність перемогти – то це посилить нашу ключову тезу про те, що з точки зору колективної обороноздатності Україна потрібна НАТО не менше, ніж НАТО потрібне Україні. Тоді члени НАТО будуть готові обіцяти прийняти нас до Альянсу після перемоги, а деякі з них – надати нам гарантії безпеки навіть до вступу. Тому логічно, що найбільший практичний пріоритет зараз – це отримати якомога більшу допомогу від членів блоку для перемоги над рф, а також для подальшого зміцнення військового потенціалу України. Ця допомога може мати різні назви і форми – програми підтримки, Deterrence and Defense Partnership, коаліція «Рамштайн», двосторонні угоди про військово-технічну співпрацю та допомогу і так далі – але це точно не «гарантії безпеки», які розфокусовують дискусію.
Читайте також: Виробництво ветеринарних препаратів та елеватори включено до критичної інфраструктури
Якщо ми вліземо в дискусію про альтернативні «гарантії» чи «запевнення» – то це заведе нас на манівці. Від Вільнюського саміту нам потрібне головне: посилення підтримки України для наближення нашої перемоги плюс політичне рішення про швидкий вступ України до НАТО одразу після неї. А «гарантії безпеки» – це (гірший) план Б на випадок, якщо план А (членство в НАТО) не спрацює.
Джерело: Юридичний вісник України
