Думка експерта
Шістдесят вісім тисяч відтінків ефективного способу судового захисту
Олег Ткачук,
суддя Великої Палати Верховного Суду
Верховний Суд у своїх постановах близько 1 700 разів вказував на необхідність забезпечення ефективності судового захисту й у 842-х справах це стало підставою для відмови в позові.
Трохи судової статистики
За весь час ведення Єдиного державного реєстру судових рішень фіксується понад 68 тис. випадків обґрунтування всіх видів судових вердиктів наявністю чи відсутністю у вимогах позивачів елементів «ефективного способу судового захисту» чи «ефективного способу захисту». Судові рішення національних судів у 43 891-й справі за два останні роки ухвалювалися з урахуванням «ефективності звернення». За цей же час суди понад 31 тисячу разів, тобто в 70% випадків, відмовляли в задоволенні позовних вимог, вказуючи на неефективність обраного позивачами способу захисту.
Запровадження в широку суддівську практику оцінки ефективних способів захисту збіглося з набранням чинності 15 грудня 2017 року змін до процесуальних кодексів та початком діяльності нового Верховного Суду. У подальшому ВС у своїх постановах близько 1 700 разів вказував на необхідність забезпечення ефективності судового захисту й у 842-х справах це стало підставою для відмови у позові.
Щодо захисту порушеного права
Інтенсивність застосування подібної новели правозастосування збільшується, що вимагає прискіпливої уваги до питань, пов’язаних із тлумаченням поняття і визначенням змісту «ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу». Конституція України надає кожному право захищати свої права і свободи від порушень і протиправних посягань будь-якими не забороненими законом засобами (ст. 55 Конституції України).
Відповідна конституційна норма реалізується, зокрема, в законах, що визначають процедуру судового захисту – процесуальних кодексах. Наприклад, стаття 4 ЦПК визначає, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.
Цей же кодекс, як і інші процесуальні закони, формулює правила, за якими має діяти суд, а також усі особи, котрі залучені до вирішення судової справи. Зокрема, зобов’язуючи суд та учасників процесу сприяти справедливому, неупередженому та своєчасному розгляду й вирішенню цивільних справ із метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав (ст. 2 ЦПК), закон називає ті інструменти, котрі може використати суд, ухвалюючи рішення, щодо заявлених у судовій справі вимог – способи захисту, які застосовуються судом (ст. 5 ЦПК). Здійснюючи правосуддя, суд захищає права й діє лише так, як це визначено законом або договором. Це його обов’язок, що визначає й межі суддівського розсуду.
Цивільний кодекс України (ст. 16 ЦК) надає особі майже повну свободу у визначенні переліку способів захисту своїх цивільних прав та інтересів. Обмежується вона лише намірами завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом у різних формах (ч.ч. 2-5 ст. 13 ЦПК). При цьому суд повинен захистити цивільне право або інтерес способом, визначеним позивачем, або ж іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках. Останнє правило матеріального закону узгоджується з процедурними вимогами ст. 5 ЦПК та визначальними засадами судочинства (ст. 2 ЦПК). Суд, звісно, має повноваження також на те, щоб залишити позов без розгляду, закрити провадження у справі або відмови в задоволенні позову.
Це означає наступне. Звертаючись до суду, людина чи юридична особа має дотриматися описаної в законі форми та змісту позовної чи іншої заяви, в тому числі зазначити спосіб (способи) захисту прав або інтересів, передбачений законом чи договором, або інший спосіб (способи) захисту прав та інтересів, який не суперечить закону і який позивач просить суд визначити в рішенні. Потрібно також сплатити судовий збір.
Завдання суду
У свою чергу, суд, вирішуючи справу, повинен використати усі свої повноваження для досягнення завдань судочинства (ст. 2 ЦПК). При цьому він має забезпечити додержання порядку вчинення процесуальних дій, здійснення учасниками судового процесу їх процесуальних прав і виконання ними обов’язків, спрямувати судовий розгляд на забезпечення повного, всебічного та об’єктивного з’ясування обставин справи, усуваючи із судового розгляду все, що не має істотного значення для її вирішення. Окрім того, суд надає оцінку усім доказам у справі, які зобов’язаний безпосередньо дослідити.
По завершенню судового розгляду справи суд ухвалює рішення. Завершуючи розгляд тієї чи іншої справи, суд має виконати всі завдання цивільного судочинства, незалежно від того, яке рішення ухвалюється за підсумками судових засідань, чи в попередньому судовому засіданні, чи навіть на стадії відкриття провадження в справі. При цьому суд враховує й те, що органи державної влади, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією і законами України (частина друга статті 19 Основного Закону).
За відсутності підстав для відмови у відкритті провадження, закриття провадження у справі або залишення без розгляду позову позивача, суд має достатньо правових механізмів, визначених статтею 10 ЦПК, для ухвалення у справі рішення. Цією ж нормою забороняється відмова в розгляді справи з мотивів відсутності, неповноти, нечіткості, суперечливості законодавства, що регулює спірні відносини (частина 10 статті 10 ЦПК).
І тут ми звернемося до правила частини другої статті 5 ЦПК: «У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд, відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи, може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону». Кожен юрист спроможний дати відповідь на питання, чи надає цей закон право на відмову в позові через неефективність обраного позивачем способу захисту.
Обґрунтовуючи рішення про неефективність заявлених позивачем вимог, наприклад, у цивільних та господарських справах, суди інколи згадують рішення Європейського суду з прав людини у справі «Чахал проти Великобританії» щодо рішення британського уряду про депортацію пана Чахала, а також справу «Дорани проти Ірландії», в якій вирішувалося питання про надмірну тривалість судового провадження. Хоча в цих справах і є слова «ефективність», «ефективність» судового контролю», «ефективні засоби правового захисту», ЄСПЛ насправді нічого не згадував про можливість відмови позивачам у позові через неправильно написану позовну заяву чи «неправильні» позовні вимоги. Не йдеться в цих рішеннях і про те, що суди мають повноваження не розглядати звернення через неправильне формулювання заяв чи скарг. У цьому легко переконатися, ознайомившись з рішеннями Європейського Суду.
Авторська позиція
На мою думку, закон не наділив суд правом на формальну відмову в позові через неефективність обраного позивачем способу захисту. Положення частини 2 статті 5 ЦПК про те, що суд, відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи, може визначити в своєму рішенні спосіб захисту, який не суперечить закону, потрібно тлумачити з урахуванням інтересів та завдань правосуддя. Тобто в тому випадку, коли суд, розглянувши справу, доходить висновку про неправильність сформульованих позивачем вимог, однак у судовому засіданні доказано, що права, свободи та інтереси особи порушені, він зобов’язаний їх захистити, ухваливши рішення на користь заявника. У той же час, за відсутності відповідних доказів, суд має відмовити в задоволенні позову, незалежно від того, «ефективно чи неефективно ці вимоги сформульовані».
Сумнівним, на мою думку, є такий підхід до вирішення справи, коли суд, вказуючи про неефективний спосіб судового захисту, лише пояснює стороні, з яким позовом належить звертатися до суду. По-перше, така позиція суперечить завданням судочинства. По-друге, вона нівелює принцип диспозитивності. Адже така рекомендація, наприклад, Верховного Суду, буде мати вагоме значення для всіх національних судів при новому розгляді цієї ж справи, а шанси відповідача довести переконливість своїх аргументів у процесі будуть досить слабкі. І нарешті, по-третє, пройшовши за тривалий час усі судові інстанції зі своїм «неефективним позовом», позивач змушений повторно ініціювати процедуру судового захисту. При цьому він має бути готовим до повторної сплати судового збору та витрат на правову допомогу.
Сподіваюся, що подальша дискусія з цього питання сприятиме справедливому правосуддю та ефективному судовому захисту.
Джерело: Юридичний вісник України
