Думка експерта
Проблемні аспекти традиційного розуміння «самоідентифікації особистості» з позицій теорії криміналістичної ідентифікації
«Співрозмовники, які починають дискусію, повинні спочатку дійти згоди щодо використовуваних ними понять, щоб кожен із них розумів під ними одне й те ж…»
Аристотель. Метафізика
Іван Котюк, доктор юридичних наук, професор
Згідно з настановами теорії відображення, внаслідок прояву всезагального принципу взаємозв’язку і взаємозумовленості явищ об’єктивної дійсності, всі вони в процесі взаємодії відображаються одне в одному. Як наслідок, залежно від особливостей контактуючих при цьому об’єктів виникають відповідні сліди – матеріально-фіксовані, у формі відображень ознак одних об’єктів на інших та ідеальні – як відображення об’єктів у пам’яті людини. А оскільки завдяки таким слідам існує можливість з’ясувати, якими об’єктами вони залишені, тобто ідентифікувати їх, то й дослідження, спрямовані на розв’язання таких завдань, називають «ідентифікаційними». Саме з їх допомогою розв’язуються відповідні завдання й у ході судочинства, і, зокрема, з’ясовується, наприклад: «чи саме цю особу бачили на місці події?», «чи саме цей об’єкт залишив свої сліди на іншому об’єкті?» тощо. А оскільки такі дослідження здійснюються на основі методів криміналістики, то їх називають «криміналістичною ідентифікацією». Слід також зазначити, що питання методології ідентифікаційних досліджень є складовою програм і філософії, і криміналістики, але оскільки вчені при розгляді пов’язаних із ними проблем припускаються серйозних помилок, то це зобов’язує традиційні підходи до вивчення цих питань переглянути.
Ґенеза категорій «ідентичність» і «тотожність»
Вважається, що терміни «ідентифікація», «ідентичний», «ідентичність», «ідентифікувати» тощо походять від латинських іdеm (іs + -dеm) – «той самий, той же, один і той же» та fасеrе – «робити, здійснювати». Однак у даному контексті важливо враховувати, що в процесі розвитку латинської мови значення поняття «ідентичність» не змінювалося й завжди означало лише відповідність об’єкта самому собі – «об’єкт той же, той самий, один і той же». Що ж до української мови, то в ній воно його вихідному однозначному змісту не відповідає й тлумачиться і як відповідність об’єкта самому собі, і як рівність, однаковість, подібність, схожість різних об’єктів.
Читайте також: Доктринальні дефініції як джерело кримінального правознавства
А зумовлено це, насамперед, тим, що питомим синонімом слова «ідентичність» є слово «тотожність», яке також тлумачиться неоднозначно. Зокрема, хоча вважається, що воно походить від старослов’янського «тождє», яке означало «тоеже, тоежь, то же, то жь самое, одно и тоже», у практиці застосування під ним розуміють не тільки «відповідність об’єкта самому собі», а й «рівність предмета, явища із самим собою», а також «рівність кількох предметів»; «такий стан, коли два або декілька порівнюваних об’єктів є тим же самим, повною мірою збігаються, є цілком однаковими»; «повна схожість, подібність, рівність смислу, значення предметів і явищ у їхній сутності та зовнішніх проявах» тощо.
Тобто, незважаючи на те, що вихідне значення слів «тотожність» та «ідентичність» – «те ж саме», «одне й те ж», «відповідність об’єкта самому собі», у практиці застосування під ними розуміють і «рівність об’єкта самому собі», і «рівність», «однаковість», «повну схожість» та «подібність» кількох об’єктів.
Характерним у даному контексті є й те, що коли слово «тотожність» тлумачиться як «схожість», то при цьому підкреслюється, що це «повна схожість». Тобто, напевно, це слід розуміти так, що неповна схожість тотожністю не є, хоча такий висновок базується на тих же аргументах, за допомогою яких розрізняють напівповну та напівпорожню склянки. А оскільки таке тлумачення ґрунтується на ігноруванні того, що слово «схожість» фактично означає наявність у порівнюваних об’єктів подібних рис, однаковість у чомусь, яка означає не відповідність об’єкта самому собі, а відношення, тобто певний ступінь схожості окремих рис, як мінімум, двох об’єктів, то Дж. Міль щодо цього зазначав, що «навіть світлі уми часто спричиняли плутанину, припускалися помилок тільки тому, що не звертали уваги на цей (сам по собі іноді неминучий) факт, що самі вони одним і тим же іменем позначали такі різні поняття, як «тотожність» і нерозрізнену «схожість».
Що ж до наслідків такого широкого тлумачення поняття «тотожність», то воно не тільки суперечить і його вихідному значенню, і його онтологічному змісту, що є хибним з теоретичного погляду, а й з урахуванням як методологічних настанов теорії судового пізнання, так і процесуального законодавства, для розв’язання завдань, що виникають у судочинстві, спричиняє його непридатність.
Зміст категорії «тотожність»
У контексті даного дискурсу слід зазначити, що проблема розуміння сутності тотожності об’єктом наукового аналізу вже була, що зумовило гострі дискусії між прихильниками так званого метафізичного та діалектичного підходів у науці. Однак вважається, що їхні учасники в розумінні сутності тотожності проблеми не вбачали, оскільки як у старому – «метафізичному», так і в новому – «діалектичному» розумінні вона тлумачилася однаково – як рівність об’єкта самому собі. А прихильники діалектичного світогляду критикували лише метафізичне розуміння її змісту, як абсолютного та незмінного, що заперечує можливість виникнення й накопичення відмінностей у його межах.
Але важливим тут є й те, що логічний аналіз розуміння сутності тотожності і як «рівності об’єкта самому собі» дає підстави для висновку, що воно також некоректне, оскільки у вихідному його значенні йшлося про відповідність об’єкта самому собі, тобто про те, що об’єкт є «тим же» за своєю сутністю, а не про те, чи є він «таким же», тобто «рівним самому собі». А це є принципово важливим тому, що у вихідному значенні рівності йдеться про відношення між різними об’єктами, як правило, між висловами мови логіки і математики, які є правильними лише тоді, коли позначають один і той же об’єкт. Тобто, коли все, що можна сказати мовою даної теорії про об’єкт, позначуваний одним із них, стосується й об’єкта, позначуваного іншим. Саме тому категорія «рівність» означає не відповідність об’єкта самому собі, а відношення між різними об’єктами, в яких враховані при їх порівнянні ознаки є однаковими. До властивостей рівності, що дають змогу проводити еквівалентні перетворення щодо висловів, які містять це відношення, належить логічне правило заміни рівного рівним, з якого випливають й такі його варіанти, як рефлексивність – А=А, симетричність – якщо А=В, то В=А і транзитивність – якщо А=В і В=С, то А=С.
Отже, якщо слова «ідентичність» і «тотожність» – синоніми, то «однаковість», «подібність», «рівність», «схожість» їхніми синонімами не є, оскільки якщо «тотожність» означає відповідність об’єкта самому собі («об’єкт той самий»), то «однаковість», «подібність», «схожість», «рівність» є відношенням, тобто певною мірою відповідності окремих рис як мінімум двох об’єктів. Тотожність же ступенів не має й означає лише відповідність об’єкта самому собі («той же»).
Важливим у даному контексті є й те, що схожість з часом може збільшуватися або зменшуватися, може навіть перетворитися на відмінність, водночас кожен об’єкт хоча й змінюється, залишається самим собою, тобто тотожним самому собі. Не є тотожністю й однаковість, оскільки й вона є відношенням, тобто певним, хоча й максимально можливим, ступенем відповідності лише окремих ознак різних об’єктів, які враховуються при їх порівнянні.
Таким чином, якщо «ідентичність» і «тотожність» – синоніми, а вихідне їх значення та зміст – одне й те ж, те ж саме, відповідність об’єкта самому собі, то саме тому тотожність не може бути ні подібністю, ні однаковістю, рівністю, а лише тільки в такому однозначному розумінні повинне застосовуватися й саме це поняття та похідні від нього.
Читайте також: Нові практики підтримки потерпілих та свідків
Виходячи з цього, й беручи до уваги, що тотожність з собою водночас передбачає й відмінність від усього іншого. стає очевидним, що немає й не може бути двох речей, тотожних між собою, і саме тому говорити про тотожність двох, а тим паче – кількох об’єктів, чи про тотожність об’єкта їх групі, або про тотожність слідів об’єкту, який їх залишив, що відбувається на практиці, неправильно.
Важливо в цьому контексті враховувати й те, що, розглядаючи тотожність як відповідність об’єкта самому собі, маємо на увазі не лише абстрактну тотожність – А є А, а й тотожність діалектичну, яка передбачає врахування того, що формула А є А факт розвитку і змін не враховує – від цього факту або абстрагуються (формальна логіка) або він заперечується взагалі (метафізика). Фактично ж відповідність об’єкта самому собі є діалектичною, оскільки передбачає постійну його модифікацію, що є наслідком накопичення та переходу непомітних кількісних змін у якісні, які постійно знімають абсолютну тотожність і наповнюють її новим змістом. А ця обставина зумовлює те, що при оперуванні поняттям «тотожність» необхідно обов’язково вводити поняття «момент часу», на який об’єкт і є тотожним сам собі. Адже в цьому й проявляється конкретно-історичний підхід, як один із принципів діалектичної логіки. І не випадково в зв’язку з цим оперують поняттям «ідентифікаційний період», час, протягом якого можливе практичне ототожнення об’єкта.
Тобто, незважаючи не те, що постійним станом об’єктів є їхній розвиток, модифікація, а згодом і деградація, їх ототожнення є можливим, оскільки всі ці зміни підпорядковані відомим закономірностям, знання яких сприяє їх виявленню, вимірюванню, прогнозуванню та врахуванню у процесах ототожнення. Крім того, оскільки всі ці зміни об’єктів відбуваються порівняно повільно, то це свідчить про відносну стійкість їхніх ознак та властивостей, що дає можливість протягом певного часу – «ідентифікаційного періоду», визнавати їх такими, що вони можуть бути підставою для висновку про тотожність. Означена ж підміна тези «відповідність об’єкта самому собі» на «рівність об’єкта самому собі», а згодом і на «рівність», «однаковість», «схожість», «подібність» різних об’єктів відбулася внаслідок ототожнення сутності та явища. Адже коли йдеться про тотожність, то мається на увазі відповідність самому собі конкретного індивідуально визначеного об’єкта, як об’єктивної реальності, яка відзначається властивими їй якісними й кількісними ознаками, і внаслідок цього є неповторною, що й дає можливість вирізняти її серед інших та ототожнювати її.
Крім того, ведучи мову про будь-який об’єкт пізнання, слід пам’ятати його дуалістичну природу, внаслідок якої він є неподільною єдністю зовнішньої – тієї, що сприймається органами чуття, та внутрішньої – тієї, що осягається розумом, сторін, які з позицій філософського осмислення представляють собою сутність і явище. А оскільки кожна з цих складових об’єкта також відзначається безліччю притаманних їй ознак, які також постійно змінюються, внаслідок чого суб’єктом пізнання з різних причин можуть і не сприйматися, то для нього кожне явище, попри намагання його пізнати шляхом проникнення в його сутність, завжди залишається «річчю в собі», що відбивається й на результатах його ототожнення.
Проблема тотожності з позицій особливостей світогляду
Об’єктивності ради в процесі оцінки результатів і пізнання, і ототожнення об’єктів, потрібно враховувати й суб’єктивний характер світоглядних засад, якими при цьому керувався його суб’єкт і, насамперед, логічних принципів, згідно з якими відбувається його як світосприйняття в цілому, так і пізнання та ототожнення конкретних об’єктів, зокрема, що зумовлює необхідність розрізняти так звані «формальну», «діалектичну» та «парадоксальну» логіки.
Тобто з наукознавчих позицій важливо враховувати, що західний світогляд традиційно дотримується принципів «формальної логіки», які ґрунтуються на законах: тотожності – А є А, суперечності – А не є не А та вилученого третього – можливі тільки А і не-А, третього бути не може. Зокрема, Аристотель стверджував: «не може бути так, щоб те ж саме в той самий час було і водночас не було притаманне тому ж самому в тому самому аспекті. Якщо нам потрібно надати якісь уточнення для уникнення діалектичних заперечень, нехай їх буде надано. І це найбільш достовірний принцип з-поміж усіх…».
Усі ці настанови, як правило, сприймаються як щось настільки очевидне й незаперечне, що стали аксіомою. Але виявляється, що висновок про те, що Х не може бути і А, і не-А безспірним не є, оскільки він може стосуватися лише логічних (абстрактних, «метафізичних») об’єктів. Що ж до матеріальних («фізичних») об’єктів, то для їх дослідження він може бути застосований лише з певними застереженнями. Зокрема, на зазначену «обмеженість» формальної логіки вказував вже Геракліт, який стверджував, що існування всього сущого в світі ґрунтується на суперечності протилежностей. «Вони не розуміють, – зауважував він, – що все суще, конфліктуючи із собою, є водночас тотожним саме собі: це суперечлива гармонія, як у лука чи ліри». От тому, наприклад: «Ми входимо в ту ж саму річку й водночас не входимо в неї; це ми і водночас не ми».
Читайте також: Правнича Асамблея АПУ обрала нове керівництво та затвердила Етичний кодекс юридичного бізнесу
Тобто висновок про те, що Х не може бути і А і водночас не-А, стосується лише логічних («метафізичних») об’єктів. Що ж до фізичних об’єктів, то їх він може стосуватися лише у визначений момент часу – просто зараз, а не раніше чи пізніше, що повинно враховуватися з позицій діалектичної логіки. Більше того, виявляється, що на відміну від настанов «формальної» і «діалектичної» логіки, китайські та індійські філософи орієнтували на те, що А і не-А як предикати Х одне одного не виключають у принципі, що дає підстави розрізняти й так звану «парадоксальну логіку». Зокрема, основний постулат такої логіки Лао-Цзи сформулював так: «Слова, що є істинними, здаються парадоксальними». А на думку Чжуан-Цзи: «Я – це також не-Я, не-Я – це водночас і Я». Ці настанови в Геракліта та в гегелівській діалектиці є позитивними й відображені у формулі: «це так і не так», а негативною їх формулою є: «це ані так, ані не так». Що ж до інших прикладів подібних парадоксальних висновків, то ними є й такі: «Важкість – це основа легкості». «Тиша керує рухом». Або ж: «Дао» зазвичай не діє ніяк, але немає нічого такого, чого б воно не робило». Чи: «Мої слова легко і засвоїти, і втілити в життя, але в світі немає того, хто міг би їх знати й користуватися ними».
У даосизмі, як і в індійському чи сократівському світогляді, найвищим проявом знання є усвідомлення того, що «я знаю, що я нічого не знаю». Тобто з позицій такого світогляду «найвищим досягненням є знати й розуміти, що не знаєш, а не знати але вважати, що знаєш, – хвороба». У підсумку ці настанови підводять до висновку, що «Абсолютну Реальність (Єдине)» обмежити думками, а тим паче – словами, неможливо, і саме тому неможливо й дати ім’я найвищому Богу. От тому на думку Лао-Цзи: «Дао», яке має бути дієвим, не є постійним і незмінним, а тому не може бути постійним і незмінним й ім’я, яким його можна назвати». Або: «Ми дивимося на щось і не бачимо його, – і називаємо це «незмінним», ми прислухаємося до чогось, але не чуємо його, – і називаємо це «нечутним», ми намагаємося вхопити щось, та нам це не вдається, – і називаємо це «невловимим». А оскільки ці три риси описати неможливо, то ми змінюємо їх – і постає «Єдине». Цю думку можна сформулювати й так: «Той, хто знає («Дао»), про нього не говорить, а той, хто готовий про нього говорити, насправді його не знає».
А якщо засади цього світогляду орієнтують на те, що найвища сила як Всесвіту, так і людини за межі відчуттів і понять виходить, а тому є «ні тим, ні тим», то за такого суворо дуалістичного його розуміння, й суперечностей між «реальним і нереальним» нема. От тому в пошуках єдності, яка криється в розмаїтті явищ, його послідовники дійшли висновку, що протилежності, які ми сприймаємо, ілюструють не природу речей, а природу обмежених можливостей людської свідомості, яка їх сприймає, і яка, щоб охопити справжню реальність, повинна виходити за власні межі. А якщо так, то виявляється, що й сама «протилежність» є не складовою дійсності, в сутність якої свідомість намагається проникнути, а продуктом та категорією її самої, що в Рігведі сформульовано так: «Я уособлюю два начала: життєву силу і життєву матерію, які водночас співіснують у мені».
А щодо того, що думка здатна сприймати лише за умов, коли наявні протилежності, то це ще категоричніше висловлено у філософії веданти, згідно з якою думка, з її здатністю до розпізнавання – є тільки «ледь помітним обрієм незнання, а насправді, це одна з найбільш невловимих ілюзій майя».
Повчальним прикладом цих світоглядних настанов є й те, як з їхніх позицій формується уявлення про Бога. Тобто, оскільки Бог є уособленням «Найвищої дійсності», а людська свідомість сприймає її лише в протилежностях, то людина про Нього нічого позитивного сказати не може, а тому у філософії веданти ідея всеохопного й всемогутнього Бога вважається найвищим проявом незнання, що орієнтує на зв’язок між безіменними Дао, іменем Бога та «Абсолютним Ніщо». А оскільки людина може пізнати не найвищу дійсність, а лише заперечення, які вона спроможна сприймати, то, не знаючи, що таке Бог, і прагнучи пізнати те, чим він є, вона все ж змушена задовольнятися лише усвідомленням того, чим Бог не є.
Практичний аспект проблеми
Наведені приклади відмінностей у засадах світосприйняття свідчать не тільки про відмінність і навіть несподіваність його результатів, а й про те, яке значення в процесах пізнання відіграють його методи. А це дає підстави для розуміння як того, чому з наукознавчих позицій кожна система знань визнається окремою наукою лише за наявності не тільки власного предмета, а й відповідних методів, що повною мірою стосується й як кожної галузі права, так і того, що процесуальне пізнання та доказування в судочинстві повинне здійснюватися не на власний розсуд, а лише згідно з процедурою та засобами, визначеними законом. А оскільки європейський світогляд базується на настановах діалектичної логіки, то невипадково саме на них базується і науковий світогляд, і методи пізнання та практичної діяльності, зокрема здійснення судочинства, й в Україні.
А якщо так, то невипадково, згідно з чинним законодавством, процесуальними, тобто визначеними законом, формами ототожнення є пред’явлення для впізнання та проведення відповідних експертиз, у структурі яких розрізняють такі стадії, як встановлення групової належності та власне розв’язання питання про тотожність. Вказані складові мають принципове і гносеологічне, і процесуальне значення з огляду на те, що вже на стадії визначення групової належності категоричний висновок про її наявність або відсутність має процесуальне значення, оскільки виявлена її відсутність, необхідність подальших досліджень у цьому аспекті виключає в принципі. Що ж до висновку про її наявність, то він зобов’язує це дослідження продовжити з метою розв’язання питання про наявність або відсутність власне тотожності.
У контексті даного дискурсу важливим є й те, що наявність стадії встановлення групової належності зумовлює питання: чи є вона ототожненням взагалі? Тим паче, що встановлення групової належності може бути й самостійним дослідженням об’єктів, які представляють собою так зване сумативне ціле (рідини, сипучі, газоподібні речовини тощо). Але якщо враховувати, що при оцінці суті дослідження головним є не те, що в його ході також відбувається порівняння ознак об’єктів, а його мета, якою в даному випадку є не розв’язання питання про те, чи є об’єкт тим же, а саме встановлення його належності до певної групи, то стає зрозумілим, що таке дослідження ідентифікаційним не є.
Що ж до власне ототожнення, то воно відбувається на наступній стадії дослідження, завданням якої і є отримання відповіді на питання, «чи є об’єкт тим же» і за результатами якого можливі висновки або про наявність, або про відсутність тотожності, так і про те, що розв’язати питання про тотожність за даних умов є неможливим. Якщо ж при цьому врахувати, що ототожнення в кожному випадку відбувається з використанням лише окремих ознак («ідентифікаційних полів») об’єкта, інші з яких при цьому до уваги не беруться, то вже це дає підстави для висновку, що сама навіть категорична відповідь як про наявність, так і про відсутність тотожності є сумнівною, а тому й достатньою для ухвалення процесуального рішення щодо цього бути не може. І невипадково згідно з законодавством таке рішення повинно ухвалюватися лише з урахуванням усіх наявних у справі доказів у сукупності.
А з урахуванням викладеного стає очевидним і те, що й висновок про тотожність (ідентичність) на підставі виявленої «однаковості», «рівності», «повної схожості» або «подібності» кількох об’єктів, чи належності об’єкта до певної їх групи є хибним як з теоретичного, так і з практичного погляду.
Висновки
Отже, якщо виходити з того, що тотожним об’єкт може бути лише сам собі й ототожнення його з іншим об’єктом, а тим паче з їх групою, є запереченням самої суті тотожності, то стає очевидним і те, що коли в дисертації офіційно стверджується, що «ідентифікація особистості – це ототожнення себе з іншим, групою, суспільством», а «самоідентифікація – усвідомлення людиною своєї належності до конкретної суспільної групи, спільноти тощо», то така «ідентифікація» і «самоідентифікація» ними не є, а є самовизначенням особистості. А якщо ж вказані методологічні настанови ігнорувати, і наполягати на тому, що це – самоідентифікація, то наявність у ній оцього «само» з його суб’єктивною сутністю, яка детермінує відповідно прогнозований результат, відкриває й «можливості», які «дають підстави» ототожнювати себе не тільки з іншою особою, їх групою чи суспільством в цілому, а й з Ісусом Христом, причому – з усіма одночасно, хоча зрозуміло, що цими «іншими особами» таке «ототожнення» сприйматиметься скептично. Однак ще важливішим є те, що цього не розуміли ні члени кафедри, якими ця дисертація затверджувалась і в назву якої закладалась хибна наукова теза, з якою автор згодом змушений був координувати всі свої висновки, ні члени кафедри, на якій дисертація готувалася, а отже, обговорювалася, і які згодом рекомендували її до захисту як завершене наукове дослідження, ні автори схвальних відгуків на її автореферат, ні опоненти, які визнали ці висновки вкладом у науку, ні члени спеціалізованої Вченої ради, якими дисертація була схвалена в цілому.
Але – не розуміли, чи все це було звичним диявольським спектаклем, в якому всі ролі чітко розписані, вивчені «назубок», і з корисливих мотивів виконувалися за мовчазною згодою, а тому згідно з процедурою – все було правильно, а по суті чинився черговий серійний злочин?!
Джерело: Юридичний вісник України
