Право на захист. Застосування статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод під час досудового розслідування: практика ЄСПЛ щодо України

Оксана Кучів, провідний науковий співробітник відділу науково-методичних досліджень проблем судочинства Національної школи суддів України

Ключовими принципами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) є верховенство права та належне здійснення правосуддя. Ці принципи також є основоположними елементами права на справедливий суд, гарантований статтею 6 Конвенції. На переконання Європейського суду з прав людини (далі — ЄСПЛ або Суд), стаття 6 Конвенції посідає «центральне місце». Водночас аналіз статистики ЄСПЛ свідчить, що Високими Договірними Сторонами (державами — підписантами Конвенції) найчастіше порушується саме ця стаття Конвенції. Не є винятком серед них і Україна. Більше половини рішень ЄСПЛ щодо нашої країни, в яких визнано щонайменше одне порушення Конвенції, стосуються порушення статті 6.

Право на справедливий розгляд справ

Зміст положень статті 6, як і інших статей Конвенції, найповніше розкрито у практиці Європейського суду з прав людини.

Дана стаття передбачає право на справедливий судовий розгляд цивільних та кримінальних справ. Її перший пункт закріплює право на справедливий і відкритий розгляд справ у цивільному та кримінальному провадженнях. Пункти 2 та 3 встановлюють норми, що стосуються проваджень у кримінальних справах, а саме закріплюють презумпцію невинуватості та гарантують мінімальний набір прав кожному, хто обвинувачений у вчиненні кримінального правопорушення. ЄСПЛ охарактеризував їх як складові елементи загального поняття справедливого судового розгляду, закріпленого в пункті 1 статті.

Згідно із усталеною практикою Суду, викладеною у справі «Шабельник проти України» (Shabelnik v. Ukraine,) заява No 16404/03, 19 лютого 2009 р., хоча основна мета статті 6 стосовно розгляду кримінальних справ полягає в забезпеченні справедливого судового розгляду «судом», компетентним встановити обґрунтованість «будь-якого … кримінального обвинувачення», це не означає, що ця стаття не стосується досудового провадження. Адже справедливість судового розгляду може бути порушена ще до початку розгляду справи в суді. Тому вимоги статті 6 (зокрема пункту 3) можуть також бути застосовними ще до того, як справу направлено на розгляд суду, недотримання таких вимог на самому початку може серйозно позначитися на справедливості судового розгляду. Таким чином, для встановлення того, чи було досягнуто мети статті 6 Конвенції — справедливого судового розгляду — необхідно враховувати всю повноту національного провадження у справі.

Право на захист

Одним із прав, гарантованих статтею 6 Конвенції, є право на захист/юридичну допомогу, закріплене в підпункті «с» пункту 3. Воно становить одну з основоположних засад справедливого судового розгляду. Цей пункт статті 6 Конвенції кореспондується зі статтею 59 Конституції та статтею 20 Кримінального процесуального кодексу України. Стаття 7 КПК України передбачає, що кримінальне провадження здійснюється на засадах забезпечення права на захист.

Підпункт «с» пункту 3 статті 6 Конвенції передбачає право обвинуваченого «захищати себе особисто чи використовувати юридичну допомогу захисника, вибраного на власний розсуд, або — за браком достатніх коштів для оплати юридичної допомоги захисника — одержувати таку допомогу безоплатно, коли цього вимагають інтереси правосуддя». Таким чином, це право включає три окремі елементи: право захищати себе особисто, право на юридичну допомогу захисника і за умов — за браком коштів для оплати юридичної допомоги та коли цього вимагають інтереси правосуддя — право на безоплатну правову допомогу, та, за певних умов, передбачає елемент вибору.

Спосіб застосування пункту 1 та пункту 3(c) статті 6 Конвенції на етапі досудового слідства залежить від особливостей відповідного провадження та фактів конкретної справи. Як правило, доступ до захисника має надаватися з першого допиту підозрюваного працівниками поліції, за винятком випадків, коли за конкретних обставин відповідної справи продемонстровано, що існують вагомі підстави для обмеження такого права. Право на захист буде в принципі непоправно порушено, якщо визнавальні покази, отримані під час допиту правоохоронними органами без доступу до захисника, використовуватимуться з метою засудження особи. Варто звернути увагу, що згідно з практикою Суду особа набуває статусу підозрюваного, який обумовлює застосування гарантій статті 6 Конвенції, не з моменту офіційного надання/визнання такого статусу, а тоді, коли національні органи влади мають достатні підстави підозрювати цю особу у причетності до злочину. Це є усталеною практикою ЄСПЛ, яка повторена в рішеннях щодо України, наприклад, «Ушаков та Ушакова проти України» (Ushakov and Ushakova v. Ukraine), заява No 10705/12, 18 червня 2015 року, «Собко проти України» (Sobko v. Ukraine), заява No 15102/10 від 17 грудня 2015 року та ін.

Європейський суд з прав людини неодноразово зазначав, що оскільки провідне місце, яке займає в демократичному суспільстві право на справедливий судовий розгляд, спонукає ЄСПЛ віддавати перевагу «матеріально-правовій», а не «формальній» концепції «обвинувачення» в значенні пункту 1 статті 6 Конвенції. Суд змушений за зовнішніми ознаками роздивитися й розслідувати реальну ситуацію з процедурою, про яку йдеться.

Так, у рішенні «Собко проти України» ЄСПЛ вказав на те, що у день події під час допиту заявника в якості свідка, з ним de facto поводилися, як із підозрюваним в умисному вбивстві, а отже, він мав право на доступ до захисника. У іншій справі «Євген Петренко проти України» (Yevgeniy Petrenko v. Ukraine), заява No 55749/08, 29 січня 2015 року, за день до допиту заявника в якості свідка у справах про шахрайство та вбивство працівники поліції провели обшук помешкання заявника та вилучили, серед іншого, ножі та одяг. Цей факт вказує на те, що ще за день до допиту органи влади припускали, що заявник причетний до вбивства, тому de facto він мав статус підозрюваного.

Європейський суд у своїх рішеннях неодноразово зазначав, що беручи до уваги особливу вразливість обвинуваченого на початкових етапах провадження, коли він потрапляє в стресову ситуацію й одночасно має справу з дедалі складнішими положеннями кримінального законодавства, що забезпечення доступу до захисника на ранніх етапах є процесуальною гарантією права не свідчити проти себе та основною гарантією недопущення жорстокого поводження. Усі винятки з реалізації цього права повинні бути чітко визначеними, а їхня дія має бути суворо обмежена в часі. Ці принципи є особливо актуальними у випадках серйозних обвинувачень, бо саме тоді, коли особі загрожує найсуворіше покарання, її право на справедливий судовий розгляд має забезпечуватися в демократичному суспільстві максимально можливою мірою.

Вищезазначені принципи права на захист і права не свідчити проти себе відповідають загальновизнаним міжнародним стандартам прав людини, які є основними складовими поняття справедливого судового розгляду та раціональна суть яких пов’язана, зокрема, із захистом обвинуваченого від свавільного тиску органів влади. Вони також сприяють попередженню помилок при здійсненні правосуддя та досягненню цілей статті 6 Конвенції, зокрема дотриманню принципу рівності між органами слідства чи прокуратури та обвинуваченим. Право не свідчити проти себе передбачає, зокрема, що у кримінальній справі сторона обвинувачення, намагаючись довести вину обвинуваченого, не може використовувати докази, здобуті всупереч волі обвинуваченого за допомогою методів примусу чи тиску. Прикметним рішення є «Огороднік проти України» (Ogorodnik v. Ukraine) заява No 29644/, 5 лютого 2015 року.

Доступ до захисника на ранніх стадіях провадження є важливою гарантією, оскільки національне законодавство може передбачати наслідки поведінки обвинуваченого на початкових стадіях допитів у поліції, які відіграватимуть вирішальну роль для перспектив захисту на будь-яких пізніших стадіях кримінального провадження. У справі «Собко проти України» ЄСПЛ не залишив поза увагою той факт, що заявник не відмовлявся від своїх визнавальних показів впродовж чотирьох місяців, коли в нього вже був захисник. Проте ЄСПЛ вважав, що його первинні визнавальні покази, надані за відсутності захисника, вочевидь вплинули на стратегію слідства та створили межі, в яких мала будуватися подальша стратегія захисту заявника. Відповідно, незалежно від того, чи вирішив заявник відмовитися від визнавальних показів, чи підтримувати їх, початкове порушення його права на захист не могло бути виправлено самим лиши фактом подальшого надання йому правової допомоги.

Сам факт доправлення особи до відділу міліції/поліції та допит там без надання правової допомоги захисника свідчить про вразливість особи. На вразливий стан особи можуть впливати різні фактори: низький рівень розумового розвитку особи, як у справі «Собко проти України», погрози фізичного та психологічного тиску щодо рідних осіб, як у справі «Нечипорук і Йонкало проти України» (Nechiporuk and Yonkalo v. Ukraine), від 21 квітня 2011 року, заява No 42310/04, жорстоке поводження та побоювання подальшого такого поводження, як у справі «Ушаков та Ушакова проти України», незабезпечення органами влади фізичної недоторканності і захисту від залякування й жорстокого поводження, навіть на стадії судового розгляду, як у справі «Огороднік проти України».

Щодо відмови від захисника

Стаття 6 Конвенції не забороняє особі за власним бажанням відмовитися вголос або за мовчазною згодою від захисника. У своїй усталеній практиці ЄСПЛ наголошує на те, щоб відмова від надання правової допомоги була визнана дійсною для цілей Конвенції, вона має надаватися у недвозначний спосіб, супроводжуватися хоча би мінімальними гарантіями, співмірними з її важливістю, відмова не повинна суперечити будь-якому важливому громадському інтересу, має бути доведено, що заявник міг у розумних межах передбачати наслідки своєї поведінки. Показовим у цьому аспекті є рішення «Саранчов проти України» (Saranchov v. Ukraine) заява No 2308/06 від 9 червня 2016 року, в якій ЄСПЛ визнав, що відмова заявника від свого права на правову допомогу не була дійсною в розумінні Конвенції, оскільки не супроводжувалася мінімальними гарантіями, співмірними важливості цього права, та констатував порушення статті 6 Конвенції.

Важливим при відмові особи від правової допомоги є розуміння та усвідомлення правових наслідків такої відмови. Варто звернути увагу на рішення «Сітневський та Чайковський проти України» (Sitnevskiy and Chaykovskiy v. Ukraine), заяви No 48016/06 та No 7817/07 від 10 листопада 2016 р., та «Саранчов проти України», в яких показано протилежні випадки в цьому аспекті. У першому рішенні «Сітневський та Чайковський проти України» ЄСПЛ визнав відмову одного із заявників від захисника дійсною, вказавши на те, що заявник мав добре розуміти значення відмови від захисника, беручи до уваги те, що він був колишнім працівником міліції. Державні органи в такому випадку не можуть нести відповідальності на наслідки, які мала ця відмова під час засудження заявника. Тоді, як у другому рішенні — «Саранчов проти України» — ЄСПЛ дійшов висновку, що заявник, не маючи жодних спеціальних знань у юриспруденції, не був у змозі належним чином оцінити наслідки відмови від свого права на правову допомогу під час судового розгляду його справи. Зокрема, обчислення початку строку відбуття покарання у справі заявника включало в себе питання застосування правил призначення покарання у міжнародному контексті, повне розуміння яких, без сумніву, вимагало професійних знань адвоката. Ніщо не свідчить про те, що суд першої інстанції довів до відома заявника всю складність правових питань, до яких він був причетний, або що заявник сам був у змозі оцінити ці питання.

Необхідні гарантії права на юридичну допомогу, окрім іншого, опосередковано закріплюють обов’язок органів влади встановити, що особа не бажала скористатися цим правом у конкретний проміжок часу. У рішенні «Єрохіна проти України» (Yerokhina v. Ukraine), заява No 12167/04 від 15 листопада 2012 року, заявниця відмовилася від захисника в день допиту її в якості підозрюваної у справі. Через декілька днів слідчі органи отримали від заявниці визнавальні показання, за відсутності її захисника, які були покладені національними судами в основу обвинувального вироку. ЄСПЛ вказав на те, що відмова заявниці була обмежена в часі: вона зазначала, що відмовляється від послуг захисника «на даний момент», а тому слідчі органи не мали законних підстав посилатися на цю відмову при проведенні слідчих дій в інші дні та були зобов’язані переконатися, чи заявниця все ще відмовляється від юридичної допомоги.

Підсумовуючи, можна зробити висновок, що фундаментальний характер та важливість права на захист, гарантованого статтею 6 Конвенції, зумовив вироблення Європейським судом з прав людини усталеної практики щодо поширення гарантій цієї статті не лише на судове провадження, а й на досудове розслідування, оскільки саме на цьому етапі особа є найбільш вразливою. Порушення права особи на захист на стадії досудового розслідування може призвести до наслідків, які не завжди можуть бути виправлені під час судового провадження, що призведе до несправедливості національного провадження в цілому.

Джерело: Юридичний вісник України

Поділитися

Твітнути